|
Скачати 99.73 Kb.
|
П О С Т А Н О В А ІМЕНЕМ УКРАЇНИ 8 жовтня 2013 року м. Київ Колегія суддів Судової палати в адміністративних справах та Судової палати у господарських справах Верховного Суду України у складі:
розглянувши в порядку письмового провадження справу за позовом товариства з обмеженою відповідальністю «Луганське енергетичне об’єднання» (далі – Товариство) до Луганського обласного територіального відділення Антимонопольного комітету України (далі – територіальне відділення АМК) про визнання протиправними окремих положень рішення, в с т а н о в и л а: У березні 2011 року Товариство звернулося до суду з позовом, у якому просило визнати протиправними та скасувати пункти 2, 3, 4 рішення адміністративної колегії територіального відділення АМК від 28 лютого 2011 року № 01-24/11 у справі № 681 «Про порушення законодавства про захист економічної конкуренції та накладення штрафу». Луганський окружний адміністративний суд постановою від 26 квітня 2011 року, залишеною без змін ухвалою Донецького апеляційного адміністративного суду від 28 липня 2011 року, позов задовольнив. Вищий адміністративний суд України ухвалою від 5 березня 2013 року рішення судів попередніх інстанцій залишив без змін. Не погоджуючись з ухвалою Вищого адміністративного суду України, територіальне відділення АМК звернулося із заявою про її перегляд Верховним Судом України з підстави, передбаченої пунктом 1 частини першої статті 237 Кодексу адміністративного судочинства України (далі – КАС). На обґрунтування заяви додано копію постанови Вищого господарського суду України від 8 вересня 2009 року у справі № 4/390/08, яка, на думку територіального відділення АМК, підтверджує неоднакове правозастосування. Ухвалою від 27 травня 2013 року Вищий адміністративний суд України допустив цю справу до провадження Верховного Суду України. Перевіривши наведені заявником доводи, колегія суддів Судової палати в адміністративних справах та Судової палати в господарських справах Верховного Суду України вважає, що заява про перегляд ухвали Вищого адміністративного суду України підлягає задоволенню з таких підстав. Суди встановили, що 17 січня 2011 року до відповідача звернулася фізична особа–підприємець ОСОБА_1 (далі – ФОП) щодо дій Товариства, що полягали у встановленні таких умов реалізації товару, які неможливо було б встановити за умови існування значної конкуренції на ринку (включення до договорів електропостачання положень про можливість припинення електропостачання у разі несплати виставлених енергопостачальником рахунків на попередню оплату за неспожиту електроенергію). Умовами договору про постачання електроенергії від 14 вересня 2008 року № 116 (далі – договір–1), укладеного між позивачем та ФОП було передбачено відключення останнього від джерел енергопостачання за несплату рахунків на попередню оплату. Договір на постачання електричної енергії від 27 жовтня 2009 року № 116 (далі – договір–2), між вказаними суб’єктами, незважаючи на те, що про це визначалося у пункті 2 оскаржуваного рішення відповідача, такої умови не містив, оскільки передбачав здійснення планових, а не авансових платежів. Суди також встановили, що разом із рахунками на передплату споживачу вручалися попередження про обмеження постачання електричної енергії де вказувалося, що постачання електричної енергії буде обмежено в перші дні планового розрахункового періоду. При цьому врахування фактичного обсягу використання електричної енергії постачальник до уваги не брав. За результатами розгляду справи про порушення законодавства про захист економічної конкуренції з боку Товариства адміністративною колегією територіального відділення АМК прийнято рішення, щодо якого виник спір. Зазначеним рішенням, зокрема, ухвалено визнати дії Товариства, які полягають у встановленні у зазначених договорах на постачання електричної енергії умови, про можливість припинення електропостачання в непередбачених законодавством випадках (у разі несплати виставлених енергопостачальником рахунків на попередню оплату за неспожиту електроенергію), зловживанням монопольним (домінуючим) становищем на ринку постачання електричної енергії за регульованим тарифом у вигляді встановлення таких умов реалізації товару, які неможливо було б встановити за умови існування значної конкуренції на ринку. У справі, що розглядається, Вищий адміністративний суд України, залишаючи без змін рішення судів попередніх інстанцій, зазначив, що в силу підпункту 3 пункту 7.5 Правил користування електричною енергією, затверджених постановою Національної комісії регулювання електроенергетики України (далі – НКРЕУ) від 31 липня 1996 року № 28 (у редакції постанови НКРЕУ від 17 жовтня 2005 року № 910; далі – Правила), наявність в договорі–1 умови щодо відключення споживача від джерел енергопостачання за несплату рахунків на попередню оплату електричної енергії є правомірною та не є зловживанням монопольним становищем з боку Товариства. Він погодився з висновками судів попередніх інстанцій про безпідставність визнання неправомірними дій Товариства щодо укладання договору–2, з такою умовою, оскільки цим договором взагалі не передбачалося здійснення споживачем передплати за електроенергію. Натомість у справі № 4/390/08 за позовом відкритого акціонерного товариства енергопостачальної компанії «Миколаївобленерго» до Миколаївського обласного територіального відділення Антимонопольного комітету України про визнання рішення частково недійсним, постанову в якій додано до заяви на підтвердження неоднакового правозастосування, Вищий господарський суд України дійшов висновку, що включення позивачем до договорів про постачання електричної енергії умови стосовно можливості припинення електропостачання в непередбачених законодавством випадках (зокрема у разі несплати виставлених енергопостачальником рахунків на попередню оплату за неспожиту енергію) є зловживанням монопольним становищем та обмежує права споживачів, а відтак рішення в цій частині відповідач прийняв у межах наданих йому повноважень та без порушення приписів чинного законодавства. Вирішуючи питання про усунення розбіжностей у застосуванні судами касаційних інстанцій статей 179, 276 Господарського кодексу України (далі – ГК), пункту 1 частини другої статті 13 Закону України від 11 січня 2001 року № 2210-III «Про захист економічної конкуренції», частини другої статті 24 Закону України від 16 жовтня 1997 року № 575/97-ВР «Про електроенергетику» (в редакції, чинній на час виникнення спірних відносин; далі – Закон № 575/97-ВР), пунктів 6.6, 7.5 Правил та положень Закону України від 26 листопада 1993 року № 3659-XII «Про Антимонопольний комітет України», колегія суддів Судової палати в адміністративних справах та Судової палати у господарських справах Верховного Суду України виходить із такого. За змістом статті 275 ГК та пунктів 5.1, 5.2 Правил договір про постачання електричної енергії є основним документом, який регулює відносини між постачальником електричної енергії за регульованим тарифом, що здійснює свою діяльність на закріпленій території, і споживачем та визначає зміст правових відносин, права та обов’язки сторін. Зміст такого договору визначається на основі типового договору, затвердженого зазначеними Правилами. В силу вимог частини сьомої статті 276 ГК та пункту 6.6 Правил оплата енергії, що відпускається, здійснюється, як правило, у формі попередньої оплати у розмірі вартості заявленого обсягу споживання електричної енергії на відповідний розрахунковий або плановий період. За погодженням сторін можуть застосовуватися планові платежі з наступним перерахунком або оплата, що провадиться за фактично відпущену енергію. Пунктом 5.5 Правил визначено, що істотними та обов’язковими умовами договору про постачання електричної енергії є, зокрема, встановлення в ньому розрахункового обліку споживання електричної енергії та величини потужності, порядок розрахунків за спожиту електричну енергію та їх строки. Відповідно до розділу 1 Типового договору предметом договору на постачання електричної енергії є продаж постачальником споживачу електричної енергії для забезпечення потреб його електроустановок та оплата споживачем постачальнику вартості використаної енергії, здійснення інших платежів згідно з умовами договору. У підпункті 6.1.3 пункту 6.1 Типового договору установлено можливість обмеження або припинення електропостачання споживача постачальником з повідомленням не пізніше ніж за три робочих дні у разі, зокрема, несплати споживачем відповідних платежів у терміни, встановлені у додатку «Порядок розрахунків». Підпунктом 3 абзацу першого пункту 7.5 Правил встановлено обов’язок постачальника електричної енергії, попередивши споживача не пізніше ніж за три робочих дні, припинити повністю або частково постачання йому електричної енергії, зокрема, у разі несплати рахунків відповідно до умов договорів, наявність яких передбачена цими Правилами. Разом з тим Законом № 575/97-ВР – спеціальним законодавчим актом у сфері електропостачання – визначено право енергопостачальників обмежувати споживачів в електроспоживанні (до припинення електропостачання) лише за умови неповної оплати спожитої електроенергії (частина друга статі 24 зазначеного Закону). Частиною восьмою статті 26 цього ж Закону встановлено обов’язок споживача обмежити власне електроспоживання до рівня екологічної броні або повністю його припинити також лише у разі неповної оплати саме спожитої електроенергії, що кореспондується із правом енергопостачальника, закріпленим в частині другій статі 24 Закону № 575/97-ВР. Крім того, за змістом частини першої статті 275 ГК за договором електропостачання споживач зобов’язаний оплатити саме прийняту, тобто спожиту електроенергію. КАС передбачено, що суд при вирішенні справи керується принципом законності, згідно з яким він вирішує справи відповідно до Конституції та законів України, а також міжнародних договорів, згода на обов’язковість яких надана Верховною Радою України та застосовує інші нормативно-правові акти, прийняті відповідним органом на підставі, у межах повноважень та у спосіб, передбачені Конституцією та законами України. У разі невідповідності нормативно-правового акта Конституції України, закону України, міжнародному договору, згода на обов’язковість якого надана Верховною Радою України, або іншому правовому акту суд застосовує правовий акт, який має вищу юридичну силу (частини перша, четверта статті 9 цього Кодексу). Таким чином, проаналізувавши наведені норми матеріального і процесуального права та встановлені судами попередніх інстанцій обставини справи, колегія суддів Судової палати в адміністративних справах та Судової палати у господарських справах Верховного Суду України дійшла висновку, що обов’язковою умовою, яка надає право енергопостачальнику обмежити споживачу електроспоживання до рівня екологічної броні електропостачання або припинити йому електропостачання, є несплата або неповна оплата останнім рахунків за фактично спожиту електричну енергію. Ураховуючи наведене, висновок Вищого адміністративного суду України у справі, що розглядається, про правомірність дій Товариства щодо включення до договору поставки умови про відключення споживача від електроенергії за несплату рахунків на попередню оплату ґрунтується на неправильному застосуванні норм матеріального права, у зв’язку з чим відповідно до частини другої статті 243 КАС ухвала цього суду від 5 березня 2013 року підлягає скасуванню, а справа – направленню на новий розгляд до суду касаційної інстанції. Колегія суддів також зазначає, що питання стосовно поширення юрисдикції адміністративних судів на спір, який розглядається, та усунення розбіжностей з цього приводу не може бути предметом аналізу Верховним Судом України, оскільки останній за змістом статті 237 КАС позбавлений можливості переглядати судові рішення з підстави неоднакового застосування норм процесуального права. Керуючись статтями 241–243 Кодексу адміністративного судочинства України, колегія суддів Судової палати в адміністративних справах та Судової палати у господарських справах Верховного Суду України п о с т а н о в и л а: Заяву Луганського обласного територіального відділення Антимонопольного комітету України задовольнити. Ухвалу Вищого адміністративного суду України від 5 березня 2013 року скасувати, справу направити на новий розгляд до суду касаційної інстанції. Постанова є остаточною і оскарженню не підлягає, крім випадку, встановленого пунктом 2 частини першої статті 237 Кодексу адміністративного судочинства України.
|