|
|
Скачати 12.11 Mb.
|
| § 1. Поняття і зміст права власності на природні ресурси Поняття власності на природні ресурси слід розглядати як економічну та юридичну категорії. Як економічна категорія власність на природні ресурси виникла задовго до появи держави і права, а саме тоді, коли первісна людина вперше позначила конкретну земельну територію чи ділянку як належну роду, племені чи окремому індивіду. Отже, головною ознакою власності на природні ресурси в економічному аспекті є присвоєння конкретної земельної території чи ділянки з усіма розташованими на них природними ресурсами відповідно первісним соціумом чи одним із членів суспільства. Таким чином, власність на природні ресурси як економічна категорія являє собою систему суспільно-економічних відносин із приводу присвоєння земельних, лісових, водних та інших ресурсів природи, оголошення їх власністю у формі, яка визначається панівним у даному суспільстві способом виробництва, рівнем та потребами розвитку його продуктивних сил. Як юридична категорія власність на природні ресурси є продуктом переходу суспільства до державно-правового рівня організації суспільного життя. Вона являє собою результат закріплення правовими нормами економічних суспільних відносин щодо присвоєння земельних, лісових, водних та інших ресурсів природи, тобто відносин володіння, користування та розпорядження цими ресурами особами, які юридичне визнані власниками відповідних багатств природи. Таке закріплення має вираження у праві власності на природні ресурси. Право власності на природні ресурси — це інститут екологічного права, нормами якого регулюються суспільні відносини належності природних об'єктів визначеним законом суб'єктам цього права. Розрізняють право власності на природні ресурси в об'єктивному і суб'єктивному розуміннях. В об'єктивному розумінні право власності на природні ресурси являє собою сукупність правових норм, які регулюють відносини щодо володіння, користування та розпорядження землею, лісами, водами тощо. Правовими нормами, які складають зміст права власності на природні ресурси в об'єктивному розумінні, визначаються коло суб'єктів, що можуть набувати природні ресурси у власність, об'єкти права власності на природні ресурси, порядок набуття, зміни, припинення та захисту права власності на землю, ліси, води, тваринний світ тощо, а також права та обов'язки власників земельних, водних, лісових та інших природних ресурсів. У суб'єктивному розумінні право власності на природні ресурси являє собою сукупність правомочностей власника по володінню, користуванню та розпорядженню відповідними об'єктами навколишнього природного середовища. Правомочності по володінню, користуванню та розпорядженню природними ресурсами існують лише в рамках правовідносин власності на земельні ділянки, водойми, лісові угіддя тощо, які в свою чергу виникають після набуття суб'єктом у власність конкретної земельної ділянки, водного об'єкта, ділянки лісу і т.п. Правовідносини власності на природні ресурси є абсолютними. Це означає, що в рамках таких правовідносин суб'єкту права власності на об'єкт природи кореспондує (протистоїть) необмежене коло осіб, зобов'язаних утримуватися від вчинення дій, що порушують права власника чи перешкоджають йому у здійсненні правомочностей по володінню, користуванню чи розпорядженню зазначеним об'єктом природи. Водночас право власності на природні ресурси на сучасному етапі розвитку суспільства не є абсолютним. У більшості країн світу воно обмежується в законодавчому порядку в інтересах суспільства. Необхідність обмеження права власності на природні ресурси в Україні випливає з Конституції України (ст. 41), якою передбачено, що використання власності не може завдавати шкоди правам, свободам та гідності громадян, інтересам суспільства, погіршувати екологічну ситуацію і природні якості землі. Межі здійснення права власності на природні ресурси визначаються колом докладених законодавством на власників відповідних природоб'єктів обов'язків щодо раціонального використання та охорони навколишнього природного середовища. Конституцією України встановлено, що реалізація права власпсті на землю та інші природні ресурси здійснюється виключно іпповідно до закону. Тим самим Основним Законом закріплений ппимат повноважень Верховної Ради України як єдиного законодавчого органу в правовому регулюванні екологічних відносин, передусім відносин земельної власності. Коституційні положення щодо права власності на землю, води, ліси, надра та інші природні ресурси деталізуються в Земельному, Водному, Лісовому кодексах України, Кодексі України про надра та інших природоресурсних законах, які є основними законодавчими актами в системі екологічного законодавства нашої держави. Законодавство України визнає більшість розташованих на території країни природних ресурсів об'єктом права власності, однак встановлює для них різний власнісний статус. Більшість природних ресурсів, які перебувають у природному стані, є об'єктом права власності держави (українського народу) і не підлягають приватизації. До природних ресурсів, які не підлягають приватизації і можуть перебувати тільки в державній власності, належать води, корисні копалини тощо. Водночас у рамках проведення в нашій країні земельної реформи здійснюється приватизація землі. Земельним кодексом України закріплені дві форми земельної власності, а саме: публічна (суспільна) власність, яка охоплює державну і комунальну власність, та приватна, яка охоплює власність фізичних і недержавних юридичних осіб. Приватизація земель зумовила необхідність приватизації в обмежених обсягах і деяких інших тісно пов язаних із землею природних ресурсів, зокрема лісів та вод. Так, під час передачі у приватну власність земельних ділянок сільськогосподарського призначення разом з ними у приватну власність передаються і невеликі замкнені ділянки земель лісового (до 5 гектарів) та водного (до 3 гектарів) фондів. Право власності на землю та інші природні ресурси, які передаються у приватну власність, на сучасному етапі розвитку суспільства не є абсолютним. § 2. Природні ресурси як надбання українського народу Згідно зі ст. 13 Конституції земля, її надра, атмосферне повітря, водні та інші природні ресурси, які знаходяться в межах території України, природні ресурси її територіального шельфу, виключної (морської) економічної зони є об'єктами власності українського народу. Посилаючись на цю статтю Основного Закону, ряд науковців та політиків висловили думку про те, що в Україні на конституційному рівні закріплена належність всіх природних ресурсів виключно одному власнику — українському народу. Це означає, що передача земельних ділянок, водних об'єктів, лісових угідь та інших об'єктів природи у приватну власність не допускається. Таке тлумачення зазначеної норми Основного Закону викликає сумнів з таких міркувань. По-перше, на момент прийняття Конституції в Україні певна частина земельного фонду країни вже була приватизована, тобто передана у власність ряду фізичних та юридичних осіб. По-друге, народ не може бути власником чи суб'єктом права власності на землю та інші природні ресурси, оскільки він узагалі не визнається доктриною цивільного права суб'єктом цивільних правовідносин. Так, згідно зі ст. 2 Цивільного кодексу України учасниками цивільних відносин є фізичні та юридичні особи, держава Україна, Автономна Республіка Крим, територіальні громади, іноземні держави та інші суб'єкти публічного права. Цивільний кодекс України містить ст. 324, яка називається «Право власності Українського народу». Згідно з цією статтею земля, її надра, атмосферне повітря, водні та інші природні ресурси, які знаходяться в межах території України, природні ресурси її континентального шельфу, виключної (морської) економічної зони є об'єктами права власності українського народу. Від імені українського народу права власника здійснюють органи державної влади та місцевого самоврядування в межах, встановлених Конституцією України. Таким чином, спроба реалізувати в Цивільному кодексі України положення ст. 13 Конституції України призвела до включення в нього статей суперечливого змісту. Адже кожен суб'єкт права власності має бути визнаний і суб'єктом цивільних відносин. На нашу думку, оцінюючи положення ст- 13 Основного Закону, слід виходити з того, що будь-яка конституція, в тому числі Конституція України, є політико-правовим документом, який містить тільки правові норми, а й положення політичного та політико-правового характеру. До останніх належить і конституційне положення про те, що земля є власністю українського народу, яке можна кваліфікувати не як закріплення монополії власності на природні ресурси, їх належності одному суб'єктові, а як проголошення державою наміру встановити в інтересах народу певні вимоги (обмеження) щодо набуття та реалізації права власності на землю та інші природні об'єкти фізичними та юридичними особами, органами місцевого самоврядування та органами державної влади. Такий висновок випливає зі змісту частини першої ст.14 Конституції; де сказано, що «земля є основним національним багатством що перебуває під особливою охороною держави», та зі змісту останньої частини ст. 41, в якій передбачено, що «використання власності не може завдавати шкоди правам, свободам та гідності громадян, інтересам суспільства, погіршувати екологічну ситуацію і природні якості землі». Отже, можна з певністю стверджувати, що Конституція України проголошує природні ресурси країни національним надбанням, правові рамки володіння, користування та розпорядження яким з боку власників закріплені в законах України, зокрема, в Законі «Про охорону навколишнього природного середовища». Земельному, Водному, Лісовому кодексах, Кодексі про надра, інших актах природоохоронного законодавства та Цивільному кодексі України. Таку позицію поділяє і професор Харківської національної юридичної академії М. В. Шульга. Він вважає, що «про народ України як про власника землі можна вести мову лише в соціальнополітичному аспекті. В юридичному ж розумінні навряд чи можна вважати народ власником зазначеного природного ресурсу»22. Саме на соціально-політичне значення ст. 13 Конституції України вказує й перелік природних об'єктів, оголошених власністю українського народу. Так, у цьому переліку зазначений такий природний ресурс, як атмосферне повітря, яке, як відомо, не є і не може бути об'єктом права власності. Крім того, з погляду теорії права власності будь-який об'єкт, у тому числі об'єкт природи, може належати на праві власності одночасно лише одному суб'єкту. Об'єкт права власності може одночасно належати кільком особам, які є його співвласниками. Однак співвласники виступають як один, єдиний суб'єкт права власності на конкретний об'єкт цього права. А згідно зі ст. 14 Конституції право власності на такий природний ресурс, як земля може набуватися громадянами, юридичними особами та державою. Якщо ж землю вважати ще й об'єктом права власності українського народу в такому ж самому розумінні, то виходить, ідо передана у власність громадянина земельна ділянка належить на такому ж праві ще одному власнику — українському народу. Очевидно, що такий дуалізм суб'єктного складу права власності на природні ресурси може призвести до відхилення від основних постулатів правового регулювання суспільних відносин та внесення елементів невизначеності в правовий статус природних ресурсів як об'єкта права власності. Цей вузол суперечностей може бути розплутаний шляхом визнання положення ст. 13 Конституції України не як норми, що встановлює власнісний статус природних ресурсів країни, а як норми, що проголошує всі природні ресурси надбанням (основним національним багатством) українського народу, що перебуває під особливою охороною суспільства. Проголошення природних ресурсів надбанням українського народу не виключає можливості приватизації окремих природних об'єктів відповідно до закону. Концепція права власності закріплена в новому Цивільному кодексі України. Згідно з цією концепцією здійснення права власності передбачає надання його суб'єктам певних прав та покладення на них певних обов'язків. Так, ст. 319 Кодексу надає власникові права володіти, користуватися, розпоряджатися своїм майном на власний розсуд, а також вчиняти щодо свого майна будь-які дії, які не суперечать закону. Водночас власник не може використовувати право власності на шкоду правам, свободам та гідності громадян, інтересам суспільства, погіршувати екологічну ситуацію та природні якості землі. Реалізуючи свої права та виконуючи обов'язки, власник зобов'язаний додержуватися моральних засад суспільства. Крім того, діяльність власника може бути обмежена чи припинена або власника може бути зобов'язано допустити до користування його майном інших осіб лише у випадках і в порядку, встановлених законом. Нарешті, ст. 319 встановлено, що особливості здійснення права власності на національні, культурні та історичні цінності встановлюються законом. Аналіз зазначеної статті свідчить, що законодавець гнучко підійшов до визначення правового статусу власника. Залежно від об'єкта права власності його власник може бути наділений різним співвідношенням прав та обов'язків. Очевидно, що при визначенні правового статусу власників природних об'єктів публічно-правові норми мають домінувати над приватно-правовими. § 3. Форми власності на природні ресурси До початку 1990-х років основою природоресурсного права нашої країни був інститут права виключної власності держави на природні ресурси. Він передбачав належність усіх земель, вод, лісів, надр та інших природних об'єктів у межах території України одному суб'єкту — державі. Інші суб'єкти екологічних відносин — громадяни та юридичні особи — могли володіти природними об'єктами лише на праві природокористування, яке вважалося похідним і, відповідно, залежним від права виключної власності держави на природні ресурси. Такий правовий режим власності на природні ресурси вважався безспірним і незмінним до початку 90-х років, коли розпочалося кардинальне реформування системи суспільних відносин. Криза командно-адміністративної економіки, що особливо загострилася наприкінці 1980-х років, зумовила необхідність проведення в нашій країні і земельної реформи як важливого напряму економічної реформи економіки країни. З 1992 р., коли набрала чинності редакція Земельного кодексу України від !3 березня 1992 р., теоретичною основою здійснення земельної реформи стала концепція плюралізму форм власності на землю. Основними постулатами цієї концепції є: 1) демонополізація земельної власності з позбавленням держави статусу виключного власника землі; 2) введення в земельне законодавство Інституту права приватної власності на землю, передусім сільськогосподарського призначення; 3) надання селянинові — виробникові сільськогосподарської продукції статусу господаря землі та інших засобів аграрного виробництва через надання йому прав власності на землю та інші засоби виробництва.Світовий досвід свідчить, що економічна і юридична інфраструктура країн з ринковою економікою базується на двох формах власності: публічній і приватній. Публічна і приватна власність є також основою земельних відносин у цих країнах. Проведення в Україні економічної реформи, спрямованої на формування в країні засад ринкової економіки, закономірно зумовило необхідність впровадження світового досвіду в систему відносин власності, в тому числі на землю. Саме такий підхід до структури форм земельної власності знайшов відображення в Конституції України 1996 р. У ст. 14 Конституції зазначено, що право власності на землю набувається і реалізується громадянами, юридичними особами та державою. А в її ст. 142 встановлено, що земля може знаходитись і у власності територіальних громад сіл, селищ, міст і районів у містах. Таким чином, в Україні конституційне встановлені дві форми земельної власності, а саме: публічна (суспільна) власність, яка охоплює державну і комунальну власність, та приватна власність, яка охоплює власність фізичних осіб і власність недержавних юридичних осіб-Інститут права колективної власності на землю, введений у законодавство країни в 1992 р. для забезпечення приватизації сільськогосподарських земель колишніх колгоспів і радгоспів, втратив свою легітимність. Таким чином, з прийняттям нової Конституції України з'явилися цементуючі юридичні засади для формування нової системи земельного законодавства України. Ними є закріплена Конституцією система права власності загалом і на землю зокрема. Поділ права власності на форми і види був однією з визначальних рис радянської доктрини права власності. Відповідно до цієї доктрини в радянському праві виділялися два види власності — загальнонародна соціалістична власність та особиста власність громадян. У свою чергу соціалістична власність поділялася на три форми — державну (загальнонародну) власність; власність колгоспів, інших кооперативних організацій та їх об'єднань; власність громадських організацій. В умовах командно-адміністративної системи не було потреби в чіткому розмежуванні змісту понять «власність» та «право власності». Тому в юридичній літературі того періоду види І форми власності, а також права власності нерідко розрізнялися не тільки за їх суб'єктами, а й залежно від кола об'єктів та змісту прав на них. З запровадженням елементів ринкового регулювання виробничих відносин почала проявлятися невідповідність радянської доктрини права власності завданням становлення та розвитку ринкової економіки у нашій країні та інших країнах СНД. Це зумовлено тим, що основне завдання цивільно-правової регламентації права власності полягає в тому, щоб поставити учасників ринкових відносин в однакове, рівне з юридичного погляду становище. А для цього необхідні відмова від поділу права власності на форми та види, що мають різний зміст, та створення єдиного інституту права власності23. Саме в створенні такого єдиного права власності полягає найбільш радикальна зміна в регламентації цього правового Інституту, що була реалізована в Конституції України (1996 р.), а також у нових Земельному та Цивільному кодексах України. Зазначені законодавчі акти не ставлять ідеологічних чи юридичних «бар'єрів» між правом державної та комунальної власності, з одного боку, та правом приватної власності — з іншого як між принципово відмінними правовими категоріями. Існує просто право власності, об'єктами якого є земля та інше майно. Право власності за своїм змістом є єдиним. Саме за таким принципом будується цивільне законодавство цивілізованих країн світу. З набранням чинності 1 січня 2002 р. нового Земельного кодексу України відбулася імплементація цього принципу і в земельне законодавство нашої країни. Відмова від поділу права власності на форми та види, що мають принципово відмінний зміст, та формування єдиного інституту права власності не виключає доцільності виділення форм власності на землю та інші природні ресурси. Відповідно до вищевикладеного в земельному законодавстві України закріплені дві основні форми земельної власності — суспільна (публічна) та приватна. Крім того, в складі суспільної (публічної) власності на землю можна виділити два її підвиди — державну власність на землю та комунальну власність на землю. Приватна власність на землю також поділяється на два підвиди — приватну власність громадян та приватну власність юридичних осіб. Основним завданням суспільної (публічної) власності на природні ресурси є забезпечення та обслуговування екологічних та інших інтересів суспільства в цілому чи окремих його частин — територіальних громад. Приватна власність на природні ресурси спрямована передусім на забезпечення та обслуговування прав на такі ресурси приватних осіб — громадян та недержавних (некомунальних) юридичних осіб. Однак це не означає, що забезпечення та обслуговування екологічних інтересів суспільства опосередковується виключно суспільною (публічною) власністю на землю. Як свідчить досвід інших, насамперед економічно розвинених країн, суспільство зацікавлене також у повноцінному функціонуванні приватної власності на землю та деякі інші природні ресурси як однієї з важливих підвалин ринкової інфраструктури економіки країни. І навпаки, приватна власність на природні ресурси має одним із своїх завдань забезпечення суспільних інтересів у галузі використання земель, вод, лісів, надр та інших природних багатств, зокрема, інтересів у підвищенні ефективності приватного сектору як у сільському господарстві, так і в інших галузях економіки. Тому в остаточному підсумку приватна власність на природні ресурси також слугує суспільству, в якому реалізуються принципи ринкової економіки. Єдність суспільної (публічної) та приватної власності на природні ресурси чітко проявляється в положеннях Конституції України, яка проголосила землю основним національним багатством, що перебуває під особливою охороною держави (ст. 14), а також рівність усіх суб'єктів права власності перед законом (ст. 13). |
|
Пометун О. П5 5 Методика навчання історії в школі / О.І. Пометун, Г. О. Фрей-ман Рекомендовано Міністерством освіти і науки України (лист №1/11-5869 від 11. 10. 2005р.) |
Підручник Рекомендовано Міністерством освіти і науки України Рекомендовано Міністерством освіти і науки України (лист №14/18. 2-590 від 21 березня 2003року) |
|
Міністерство освіти і науки, молоді та спорту України Державний вищий навчальний заклад «Мови і літератури»), затвердженого постановою Кабінету Міністрів України №323 від 17. 10. 2005р., чинних програм «Рідна мова. 5–11... |
Міністерство освіти і науки, молоді та спорту України Державний вищий навчальний заклад «Мови і літератури»), затвердженого постановою Кабінету Міністрів України №323 від 17. 10. 2005р., чинних програм «Рідна мова. 5–11... |
|
ПРАВО Рекомендовано Міністерством освіти і науки України (лист №14/18. 2-1251 від 11 жовтня 2003р.) |
Її. Рецензенти: Малишева Н. Р Рекомендовано Міністерством освіти і науки України (лист №1/11-4721 від 10 листопада 2003 року ) |
|
ББК 67. 9(4УКР)ЗООя73 Ф89 Затверджено Міністерством науки і освіти України (лист від 3 червня 2002 р за №14/18. 2-1154) |
ПСИХОЛОГІЯ вищої школи НАВЧАЛЬНИЙ ПОСІБНИК Гриф надано Міністерством освіти і науки України (Лист №14/18. 2-669 від 17. 03. 2006 року) |
|
В. Я. Тація Доктора юридичних наук, професора Гриф надано Міністерством освіти і науки України (лист №14/18. 2-1224 від 10 липня 2003 р.) |
Хриков Є. М. Х95 Управління навчальним закладом: Навч посіб Рекомендовано Міністерством освіти і науки України (лист №14/18. 2-751 від 24 березня 2006р.) |