|
|
Скачати 1.46 Mb.
|
48. Випадки подвійного громадянства і безгромадянства мають місце внаслідок різноманітного вирішення законодавством окремих держав питань про набуття і втрату громадянства. Подвійне громадянство (біпатризм, полігромадянство) — перебування особи одночасно в громадянстві двох і більше держав. Цей стан виникає у разі колізії при застосуванні законів про набуття громадянства. Наприклад, дитина, яка народилася на території держави, що застосовує принцип «права Грунту», від батьків, котрі є громадянами держави, що застосовує принцип оправа крові», отримує з моменту народження подвійне громадянство. Подвійне громадянство виникає також у разі одруження жінки, яка є громадянкою країни, законодавство якої не позбавлює жінку свого громадянства при її одруженні з іноземцем (наприклад, Франція, СІЛА, Швеція), або громадянином такої країни, що автоматично надає громадянство жінці-іноземці, яка одружилася з її громадянином (наприклад, Бразилія). Натуралізація — прийняття у громадянство даної держави на прохання заінтересованої в тім особи — також може породити ситуацію подвійного громадянства, якщо таке прохання задовольняється у відношенні особи, визнаної громадянином іншої держави. Такі основні умови виникнення ситуації подвійного громадянства в силу колізії законів про громадянство. Можливі й інші ситуації, що породжують подвійне громадянство, зокрема, на основі міжнародного договору. Законодавство України про громадянство виходить із невизнання одночасної приналежності громадянина України до громадянства іншої держави. Ще в початковій редакції статті 10 Закону України «Про громадянство» від 8 жовтня 1991 року було зафіксоване положення, відповідно до якого: «За особою, що є громадянином України, не признається приналежність до громадянства іноземної держави». Але усе ж цей, закон припускав можливість виникнення подвійного громадянства на підставі міжнародних угод України. В даний час наявність за громадянином України подвійного громадянства не признається. Особа, що має подвійне громадянство, знаходячись на території однієї з держав, у громадянстві якої вона перебуває, як правило, не може посилатися на свої зобов'язання стосовно іншої держави. Кожна держава, у громадянстві якої перебуває біпатрид, має право вважати його своїм громадянином і вимагати від нього виконання відповідних обов'язків. Від біпатридів, тобто осіб, які мають два або більше громадянства, потрібно відрізняти подвійне громадянство, властиве деяким складним державам. Так, подвійне громадянство, як уже відзначалося, належало громадянам СРСР, тому що вони були громадянами Союзу і громадянами суб'єктів федерації. На підставі статті 8 (1) Договору про Європейський Союз кожний громадянин держави-члена, крім володіння громадянством патрімоніальної держави, є і громадянином Союзу. Для вирішення багатьох проблем, пов'язаних із подвійним громадянством, використовується принцип визначення ефективного громадянства. Ефективне громадянство пов'язане з необхідністю визначення фактичного або переважного громадянства біпатрида для вирішення проблем, пов'язаних із колізійною формулою прикріплення, що визначає особистий статут фізичної особи (lex patriae або lex domicilii). У цьому випадку виходять із місця постійного проживання особи, її роботи, місця перебування її майна, насамперед нерухомого, проживання її сім'ї тощо. Це, наприклад, дуже актуально в сучасній Європі, де існують «прозорі» міждержавні кордони, що, по суті, скасовані, спостерігається ординарна міграція населення в межах Європейського Союзу. Безгромадянство (апатризм) — це таке становище особи, коли вона не перебуває в громадянстві якої-не-будь держави. У Конвенції про статус апатридів від 28 вересня 1954 року апатридом іменується особа, яка не розглядається громадянином якоїсь держави в силу її закону. Стан безгромадянства може виникнути з різних причин, наприклад при: а) втраті громадянства, якщо дана особа вийшла добровільно або втратила громадянство своєї держави і не набула громадянства в іншій державі; б) виході з громадянства з метою отримання громадянства іншої держави, що дається через п'ять-десять років; в) одруженні жінки з іноземцем, держава якого не надає жінці автоматично громадянства чоловіка (США, Франція), а сама жінка має громадянство країни, законодавство якої керується принципом «дружина слідує громадянству чоловіка» (Іспанія); г) у результаті народження від батьків, які втратили громадянство; д) позбавленні громадянства і т.д. Зазвичай думають, що статус апатридів наближений або відповідає статусу іноземців у даній державі. Конвенція 1954 року в ряді випадків навіть закликає держави надавати апат ридам такий же статус, як і громадянам. Це стосується, зокрема, стану в галузі свободи релігії і свободи релігійного виховання своїх дітей (стаття 4), права на судовий захист (п. 2 статті 16), права роботи з наймом (п. 2 статті 17) і ін. Слід мати на увазі, що особи без громадянства (апатриди) цілком підпорядковуються законодавству тієї держави, на території якої вони проживають. Ситуації подвійного громадянства або безгромадян-ства аномальні й збиткові не тільки стосовно до відповідних осіб, але і тому, що вони можуть породжувати і дійсно породжують конфліктні ситуації і спори між державами. На рівні загального міжнародного права їх неможливо розв'язати, хоча в окремих випадках деякі заходи вживаються. Так, відповідно до норм міжнародного права про зовнішні зносини держав, кодифікованим нині в ряді універсальних конвенцій, діти дипломатичних агентів і інших відповідних їм осіб, котрі народилися на території держави їхнього перебування, не набувають громадянства в силу винятково законодавства цієї держави. Тому основний засіб зм'якшення або недопущення ситуації подвійного громадянства або безгромадянства полягає в укладанні договорів про громадянство між заінтересованими державами, що і має місце на практиці. 50. У відповідності зі статтею 33 Статуту ООН сторони, що беруть участь у спорі, продовження якого могло б загрожувати підтримці міжнародного миру і безпеки, повинні насамперед намагатися розв'язати його за допомогою переговорів, посередництва, примирення, арбітражу, судового розгляду, звернення до регіональних органів або угод або інших мирних способів за своїм вибором. Тому відразу ж необхідно відзначити, що перелік способів вирішення міжнародних спорів не є обмеженим і підлягає розширювальному тлумаченню. Безпосередні переговори припускають установлення контакту й обмін думками між державами, що сперечаються, з метою досягнення угоди з різних питань. Під добрими послугами міжнародне право розуміє сукупність дій держав, що не беруть участь у даному спорі, або інших суб'єктів міжнародного права, що спрямовуються на встановлення або поновлення прямих переговорів між тими, хто сперечається, з метою створення сприятливих умов для мирного вирішення спору. Посередництво — це сприяння держав або інших суб'єктів міжнародного права, що не беруть участь у даній суперечці, з метою мирного врегулювання спорів. Під міжнародною слідчою процедурою розуміється розслідування міжнародним органом конкретних обставин і фактичних даних, що лежать в основі міждержавної розбіжності. Міжнародна погоджувальна процедура припускає розгляд спорів в утворюваних сторонами на паритетних засадах органах із метою виробітки проекту угоди. Міжнародний арбітраж (третейський суд) — це організований на основі угоди сторін розгляд спору окремою особою (арбітром) або групою осіб (арбітрами). Причому склад арбітрів, порядок діяльності суду, а також підлягаючі застосуванню норми права визначаються угодою сторін, що сперечаються; у процесі беруть участь представники сторін, процес очолює супер-арбітр, що обирається сторонами; рішення арбітражу носить обов'язковий характер. Розгляд міжнародних спорів у Міжнародному Суді припускає звернення сторін, що сперечаються, у спеціально створюваний на основі міжнародних договорів постійний орган, покликаний вирішувати міжнародні спори шляхом судової процедури. Можливо вирішення спорів в міжнародних організаціях, а також вирішення спорів іншими способами. Розглянемо коротко кожен з названих мирних способів вирішення міжнародних спорів. 51. У числі погоджувальних способів розв'язання міжнародних спорів істотно зросло значення міжнародних організацій. Процедура вирішення спорів міжнародними організаціями, на відміну від судової, носить переважно політичний характер. Організація Об'єднаних Націй — основний орган співробітництва держав у всесвітньому масштабі — є ядром сучасної системи мирних способів вирішення спорів. Статут ООН робить упор на інтереси підтримки міжнародного миру і безпеки при вирішенні спорів. Одна з головних цілей ООН полягає в розв'язанні не всяких спорів, а тих, що можуть створити загрозу миру або призвести до порушення миру (п.1 стаття 1 Статуту ООН). Центральне місце в процедурі мирного вирішення спорів займає Рада Безпеки ООН, що вправі за власною ініціативою розглянути будь-який спір для визначення того, чи не може продовження цього спору загрожу- вати підтримці міжнародного миру і безпеки (стаття 34 Статуту ООН). Рада Безпеки і Генеральна Асамблея в результаті розгляду спору можуть приймати рекомендації. Юридично обов'язкові рішення Рада Безпеки вправі приймати лише у випадку загрози миру, порушень миру й актів агресії. Рада Безпеки повинна враховувати, що спори юридичного характеру в якості загального правила підлягають передачі сторонами в Міжнародний Суд. Можливо виділити основні напрямки в діяльності ООН у мирному вирішенні спорів: — підтримка миру, тобто забезпечення присутності ООН у районі міжнародного конфлікту, що пов'язане з розгортанням військового, поліцейського або цивільного персоналу ООН (наприклад, операція ООН 1990 року «Буря в пустелі», «гуманітарна інтервенція» ООН 1994 року в Сомалі); — миротворчість, тобто дії, спрямовані на те, щоб схилити ворогуючих до мирного вирішення спору з використанням арсеналу засобів, передбаченого в розділі VI Статуту ООН, а також зупинити конфлікт і забезпечити збереження миру; — постконфліктна миротворчість, тобто дії з виявлення і знищення причин конфліктів, підтримка структур, схильних сприяти зміцненню миру (основна мета такої миротворчості — запобігання рецидиву конфлікту); — превентивна дипломатія, тобто дії, спрямовані на профілактику виникаючих спорів між сторонами, недопущення переростання спорів в конфлікти й обмеження масштабів конфліктів (основна мета — врегулювання спору до спалаху насильства). В даний час найбільше поширення одержали такі засоби здійснення превентивної дипломатії: — заходи для зміцнення довіри; — раннє попередження конфліктів за допомогою міжнародних організацій; — установлення фактів, пов'язаних із спором; — демілітаризація і нейтралізація; — інші засоби. Незважаючи на складність міжнародної обстановки, передбачена Статутом ООН система мирного врегулювання спорів дає позитивні результати. У рамках ООН обговорюються практично всі найбільш серйозні спори і конфлікти, що виникають між державами в рамках світового співтовариства. Підвищується роль і значення в мирному врегулюванні спорів міжнародних регіональних організацій, їхня роль у вирішенні питань підтримки миру, «які є підхожими для регіональних дій», зафіксована в статті 52 Статуту ООН. Необхідна умова правомірного існування регіональних організацій полягає в тому, що зміст їхніх установчих актів і діяльності повинен бути сумісним з цілями і принципами ООН. Організація африканської єдності створила Комісію з посередництва, примирення й арбітражу, що складається з 21 члена, обраних Конференцією глав держав і урядів ОАЄ. З числа членів комісії обираються особи, які здійснюють функції посередників і арбітрів. Спір передається в Комісію державами, що беруть участь у ньому, або вищими органами ОАЄ. Ліга арабських держав головну роль у розгляді спорів надала своїй Раді. Стосовно спорів, що не торкаються незалежності, суверенітету і територіальної цілісності держав, він може виконувати арбітражні функції. Для розгляду таких спорів сторони, що сперечаються, повинні звернутися до Ради, що приймає обов'язкове й остаточне рішення. Сторони в спорі не приймають участі в обговоренні і рішенні Ради. У тих випадках, коли спір може призвести до війни, Рада може виконувати примирливі функції. Організацією американських держав у 1948 році на Конференції в Боготі був прийнятий Американський договір про мирне вирішення спорів. Відповідно до договору головна роль у мирному врегулюванні спорів відведена Постійній раді Організацій. У договорі також докладно описані такі форми мирного вирішення спорів, як добрі послуги і посередництво, розслідування і примирення. Таким чином, у рамках міжнародних організацій діють як органи загальної компетенції, у повноваження яких входить вирішення розбіжностей між членами, так і спеціалізовані органи з розгляду окремих категорій справ. 52. Основними об'єктами міжнародно-правової охорони навколишнього природного середовища є суша, надра, Світовий океан, небесні тіла, повітряний простір, космічний простір, флора і фауна Землі, а також боротьба з основними джерелами забруднення навколишнього природного середовища. Основними джерелами забруднення навколишнього природного середовища є промислові та хімічні відходи, ядерна зброя і складові матеріали, нафта і газ, транспортні засоби, діяльність людини (правомірна і неправомірна). Існують наступні групи об'єктів міжнародно-правової охорони навколишнього природного середовища: I. Все планетарне середовище (екосистема) Землі: — Світовий океан і його природні ресурси; — атмосферне повітря; — навколоземний космічний простір; — окремі представники тваринного і рослинного світу; — унікальні природні комплекси; — частина прісноводних ресурсів, генетичний фонд Землі (чорнозем). II. Національні природні ресурси, що знаходяться під юрисдикцією держави. У визначенні їхнього правового статусу основну роль грають норми внутрішнього права. Нарівні з цим у окремих об'єктах збільшується число міжнародних договорів, що стосуються їхньої охорони. Ш. Міжнародні природні ресурси, що знаходяться за межами дії національної юрисдикції або які у процесі свого розвитку (природного циклу) виявляються на території інших держав. Правовий режим охорони і використання цих ресурсів визначається нормами міжнародного права. Ресурси діляться на дві групи: 1. Універсальні, які знаходяться в спільному користуванні всіх держав (наприклад, відкрите море, космічний простір, Антарктика, морське дно за межами національної юрисдикції). 2. Багатонаціональні (що розділяються), котрі належать двом або більше країнам чи використовуються ними (наприклад, водні ресурси багатонаціональних рік, популяції тварин, що мігрують, прикордонні природні комплекси). Джерела міжнародного екологічного права діляться на дві групи: — міжнародні договори і — міжнародні порядки. Види міжнародних договорів: а) універсальні: — Конвенція про забруднення морів викиданням від ходів та інших матеріалів 1972 року; — Конвенція про запобігання забруднення із суден 1973 року; — Конвенція про міжнародну торгівлю видами дикої флори та фауни, що перебувають під загрозою зникнення, 1973 року; — Конвенція про заборону воєнного або будь-якого іншого ворожого використання засобів впливу на природне середовище 1977 року; — Конвенція про трансграничне забруднення повітря на далекі відстані 1979 року; — Конвенція ООН з морського права 1982 року; б) регіональні: — Конвенція про захист фауни та флори в Європі 1979 року; — Конвенція про захист Середземного моря від забруднення 1976 року — та інші. Основні принципи міжнародного екологічного права: — міжнародне природно-охоронне співробітництво держав та інших суб'єктів міжнародного права; — незавдавання шкоди навколишньому природному середовищу; — оцінювання трансграничних екологічних наслідків планованої діяльності; — навколишнє природне середовище поза державним кордоном є спільним надбанням усього людства; — міжнародна відповідальність за екологічну шкоду; — свобода дослідження і використання навколишнього природного середовища та його компонентів; — раціональне використання навколишнього природного середовища; — та інші. В умовах науково-технічної революції, що продовжується, збільшення реальної загрози надзвичайних подій техногенного характеру зростає значення міжнародного співробітництва в цій сфері. Велику роль у такому співробітництві грає укладання міжнародних договорів профільного характеру. Так, наприклад, до міжнародних конвенцій з екологічної безпеки належать: а) Конвенція про заборону воєнного або будь-якого іншого ворожого впливу на природне середовище 1977 року, що зобов'язує: — не удаватися до воєнного або будь-якого іншого ворожого використання засобів впливу на навколишнє природне середовище шляхом навмисної зміни динаміки стану, структури Землі, включаючи її біоту, літосферу, гідросферу, атмосферу або космос; — не допомагати, не заохочувати і не спонукати суб'єктів міжнародного права до здійснення воєнного або іншого ворожого використання засобів впливу на навколишнє природне середовище; — використовувати засоби впливу на навколишнє природне середовище в мирних цілях; — приймати будь-які законні заходи для заборони і запобігання будь-якої діяльності, що суперечить здійсненню заходів екологічної безпеки; б) Конвенція про трансграничне забруднення повітря 1979 року, що зобов'язує: — охороняти людину і навколишнє природне середовище від забруднення повітря, обмежувати, скорочувати і запобігати забрудненню повітря від джерел, що знаходяться на державній території; — за допомогою обміну інформацією, консультацій і моніторингу (постійного спостереження) розробити стратегію боротьби з викидами забруднювачів повітря; — розробляти найкращі системи регулювання якості повітря, заходи для боротьби з його забрудненням. Міжнародне співробітництво в галузі охорони навколишнього природного середовища може бути глобальним, регіональним, субрегіональним і міждержавним. У 1972 році в рамках ООН розроблена Програма із захисту навколишнього природного середовища (ЮНЕП), що має штаб-квартиру в Найробі (Кенія). Ця програма являє собою спеціальний міжнародний механізм з координації співробітництва держав в галузі охорони навколишнього природного середовища. У структуру ЮНЕП входять Рада управляючих, Секретаріат і Фонд навколишнього середовища. Очолюють ЮНЕП директор і Рада управляючих, що складається з представників 58 країн. Основними функціями Ради є: — сприяння міжнародному співробітництву в галузі навколишнього середовища і надання в міру необхідності рекомендацій щодо проведеної з цією метою політики; — здійснення загального керівництва і координації програм в галузі навколишнього середовища, виконуваних організаціями ООН; — підготовка оглядів стану навколишнього середовища і визначення шляхів міжнародного співробітництва; — здійснення постійного спостереження (моніторингу) за впливом національної і міжнародної політики на стан навколишнього середовища і природоохоронних заходів для країн, що розвиваються; — підготовка огляду заходів, передбачених Фондом навколишнього середовища, і т.д. ЮНЕП діє в сесійному порядку. Сесія збирається щорічно, у її підготовці беруть участь виконавчий директор і секретаріат. Виконавчий директор очолює канцелярію, у яку входять: відділ оцінювання навколишнього природного середовища; відділ управління в галузі охорони навколишнього природного середовища; відділ із проблем опустинювання; сектор природоохоронної освіти; сектор доповідей про стан навколишнього природного середовища. Під керівництвом секретаріату діють: бюро з питань програми; відділ зовнішніх зносин і планування політики; бюро зв'язку в Нью-Йорку і Женеві; служба інформації, регіональні представництва. У питаннях діяльності Фонду навколишнього природного середовища важливу роль відіграє бюро з питань Фонду навколишнього природного середовища й адміністрації. У нього входить адміністративний відділ і помічник виконавчого директора. До найважливіших напрямків природоохоронної діяльності ЮНЕП належать: — охорона окремих природних об'єктів (захист морського середовища, охорона грунтів і прісних вод); — боротьба з різноманітними видами шкідливого впливу (боротьба з опустинюванням, забрудненням); — раціональне використання природних ресурсів; — створення світової довідкової служби зі спостереження за станом навколишнього середовища (моніторинг); — вивчення екологічних особливостей розвитку населених пунктів; — розроблення міжнародно-правової основи природоохоронної діяльності і т.д. За підтримкою й активною участю ЮНЕП були розроблені і прийняті Конвенція про захист Середземного моря від забруднення 1976 року, Кувейтська регіональна конвенція про захист морського середовища від забруднення 1978 року, Боннська конвенція про збереження таких, що мігрують, видів диких тварин 1979 року та інші. Дуже актуальними й ефективними є міжнародні форуми, організовані під егідою ООН і присвячені проблемам охорони навколишнього природного середовища. Одним із таких представницьких міжнародних форумів стала Конференція про охорону навколишнього природного середовища і розвиток, що пройшла в 1992 році в Ріо-де-Жанейро. Найважливішим результатом конференції стало прийняття Декларації. Принципи, закріплені в «Декларації Ріо»: — дотримання прав людини в галузі охорони навколишнього природного середовища; — співробітництво держав в галузі охорони навколишнього природного середовища; — стійкого розвитку людського суспільства; — миру і мирного розв'язання екологічних спорів. У цьому ж документі знову були закріплені принципи співробітництва держав в галузі охорони навколишнього природного середовища: (а) захист навколишнього природного середовища — складова частина процесу мирного розвитку; (б) прийняття державами ефективних законів в галузі охорони навколишнього природного середо вища з установленням відповідальності суб'єктів за забруднення навколишнього природного середовища; (в) попередження фактів переміщення в інші держави забруднювачів, що завдають шкоду навколишньому природному середовищу і людині; (г) взаємна інформація про заходи, що можуть мати негативні трансграничні наслідки для навколишнього природного середовища; (д) глобальне партнерство держав із метою збере ження екосистеми Землі; (є) оцінювання екологічних наслідків, що припускаються, у проспективній діяльності; (ж) повага міжнародного права і забезпечення захисту навколишнього природного середовища в період збройних конфліктів. Крім універсальних міжнародних організацій, проблемами охорони навколишнього природного середовища займаються багато регіональних організацій загальної і спеціальної компетенції. Так, Маастрихтський договір про Європейський союз (ЄС) закріплює природоохоронні цілі цієї організації — сприяти на міжнародному рівні заходам, що належать до регіональних і загальносвітових проблем навколишнього середовища. Додатками до Маастрихтського договору є три декларації з екологічної тематики: директиви про шкідливі викиди; про вплив заходів ЄС на охорону навколишнього середовища; про захист тварин. У рамках ЄС у травні 1990 року були створені Європейське агентство з питань навколишнього середовища і Європейська мережа інформації і спостереження за навколишнім середовищем. Основним завданням цього Агентства є надання ЄС і державам-членам об'єктивної інформації з метою розроблення та реалізації діючої й ефективної політики стосовно навколишнього середовища. Агентство складає щоквартальні звіти про якість, інтенсивность і характер впливу на навколишнє середовище, розробляє єдині оцінні критерії, дані про стан середовища. Пріоритетними об'єктами спостереження в діяльності Агентства є: повітря, його якість і викиди в атмосферу; вода, її якість і агенти, що забруднюють водні ресурси; грунт, його стан, флора, фауна, біото-ки та їх стан; землекористування і природні ресурси; утилізація і повторне використання відходів, безвідхідні технології; шумове забруднення; хімічні речовини, що завдають шкоду навколишньому середовищу, і т.д. Інші регіональні організації (ОБСЄ, РЄ, СНД) приділяють усе більше уваги проблемам екологічної безпеки. Так, у рамках ОБСЄ в Софії в 1989 році була проведена Нарада із захисту навколишнього середовища. У рекомендаціях Наради, що були пізніше прийняті Паризькою зустріччю на вищому рівні (1990 рік), підкреслювалася важливість співробітництва держав у науково-технічному, адміністративному, правовому й освітньому аспектах захисту навколишнього середовища. До регіональних організацій спеціальної компетенції можна віднести Комісію для країн південної частини Тихого океану, що була створена в 1947 році. її основним завданням є сприяння поліпшенню економічних, соціальних і культурних умов, а також охороні навколишнього середовища за допомогою взаємних консультацій урядів держав регіону. Прикладом міжнародного субрегіонального співробітництва держав у сфері природоохоронної діяльності може служити Програма із захисту Чорного моря, розроблена у рамках створеної в червні 1992 року Організації Чорноморського економічного співробітництва. Велику роль у захисті навколишнього природного середовища відіграють міжнародні неурядові організації (Всесвітній фонд охорони дикої живої природи, Грі-нпіс, Міжнародний інститут з навколишнього середовища і розвитку, Міжнародна рада із природоохоронного права, Міжнародний екологічний суд та ін.). їхня діяльність активізується й набуває на міжнародній арені усе більш діючого характеру, забезпечуючи суспільну підтримку і контроль міжнародної громадськості в питаннях екологічної безпеки. Міжнародна практика в останні роки дає приклади позитивної взаємодії держав і міжнародних міжурядових організацій із цими суспільними структурами в екологічній сфері. |
|
Закон України „Про захист суспільної моралі” Цей Закон встановлює правові основи захисту суспільства від розповсюдження продукції, що негативно впливає на суспільну мораль |
Закон України „Про оренду державного та комунального майна” від 10.... Наказом Державного комітету України з питань житлово-комунального господарства від 17. 05. 2005 р. №76, Положення про Управління... |
|
Закон України Цей Закон визначає основні напрями діяльності органів державної влади щодо сприяння підприємствам та організаціям України, незалежно... |
Закон України Цей Закон визначає основні напрями діяльності органів державної влади щодо сприяння підприємствам та організаціям України, незалежно... |
|
ЗАКОН УКРАЇНИ Цей Закон визначає правовий статус, закріплює основні права, свободи та обов'язки іноземців та осіб без громадянства, які проживають... |
ЗАКОН УКРАЇНИ Цей Закон визначає принципи, правові та організаційні засади державної служби, умови та порядок реалізації громадянами України права... |
|
ПОСАДОВІ ОБОВ'ЯЗКИ учителя зарубіжної літератури та російської мови Закон України «Про освіту», Закон України «Про загальну середню освіту», інші законодавчі й нормативно-правові акти та документи... |
ЗАКОН УКРАЇНИ Цей Закон визначає статус державної податкової служби в Україні, її функції та правові основи діяльності |
|
Закон України про бібліотеки і бібліотечну справу Закон вводиться в дію Постановою Верховної Ради України №33/95-ВР від 27. 01. 95 р |
Закон УкраЇни Цей Закон визначає правові та організаційні засади провадження торговельної діяльності на роздрібних продовольчих і непродовольчих... |