Виконавча влада
Вищим органом у системі органів виконавчої влади є Кабінет Міністрів України. До складу Кабінету Міністрів входять Прем'єр-міністр України, перший віце-прем'єр-міністр, три віце-прем'єр-міністри, міністри. Прем'єр-міністра призначає Президент за згодою більшості від конституційного складу Верховної Ради. Персональний склад Кабінету Міністрів призначає Президент за поданням Прем'єр-міністра. Кабінет Міністрів складає повноваження перед новообраним Президентом України. У зв'язку з прийняттям Верховною Радою резолюції недовіри уряду або за рішенням Президента, Прем'єр-міністр зобов'язаний подати Президенту заяву про відставку Кабінету Міністрів.
У своїй діяльності Кабінет Міністрів керується Конституцією і законами України, актами Президента. До повноважень Кабінету Міністрів належать: виконання Конституції та законів України, актів Президента; забезпечення прав і свобод людини та громадянина; забезпечення проведення фінансової, цінової, інвестиційної та податкової політики, політики у сферах праці та зайнятості населення, соціального захисту, освіти, науки і культури, охорони природи, екологічної безпеки і природокористування; розроблення та здійснення загальнодержавних програм економічного, науково-технічного, соціального і культурного розвитку України; забезпечення рівних умов розвитку всіх форм власності; управління об'єктами державної власності; розроблення проекту Державного бюджету, виконання затвердженого Верховною Радою Державного бюджету; здійснення заходів щодо забезпечення обороноздатності та національної безпеки України, громадського порядку, боротьби зі злочинністю; організація та забезпечення здійснення зовнішньоекономічної діяльності України, митної справи.
Нижчими органами виконавчої вертикалі в Україні є місцеві державні адміністрації, що діють в областях, районах і містах Києві та Севастополі. Склад місцевих державних адміністрацій формують голови місцевих державних адміністрацій. Голів адміністрацій призначає на посаду Президент України: голова обласної державної адміністрації — за поданням Прем'єр-міністра, голова районної — за поданням голови обласної адміністрації. Голови місцевих державних адміністрацій при здійсненні своїх повноважень відповідальні перед Президентом і Кабінетом Міністрів, підзвітні та підконтрольні органам виконавчої влади вищого рівня. Голів місцевих адміністрацій звільняє з посади Президент. Також Президент зобов'язаний прийняти рішення про відставку голови місцевої державної адміністрації у разі висловлення йому недовіри двома третинами депутатів від складу відповідної Ради.
Судова влада
Правосуддя в Україні здійснюється винятково судами. їх юрисдикція поширюється на всі правовідносини, що виникають у державі. Рішення судів є обов'язковими для виконання на всій території України. Складовими судової системи України є Конституційний Суд, суди загальної юрисдикції та спеціалізовані суди.
Конституційний Суд — єдиний орган конституційної юрисдикції в Україні. Він вирішує питання щодо конституційності законів та інших правових актів Верховної Ради, актів Президента, актів Кабінету Міністрів, правових актів Верховної Ради Автономної Республіки Крим; дає висновок щодо відповідності Конституції України чинним міжнародним договорам, що вносяться до Верховної Ради для ратифікації, дає висновок щодо дотримання конституційної процедури розслідування і розгляду справи про усунення Президента з поста в порядку імпічменту; здійснює офіційне тлумачення Конституції та законів України. До Конституційного Суду можуть звертатися: Президент; не менше 45 народних депутатів; Верховний Суд; уповноважений Верховної Ради України з прав людини; Верховна Рада Автономної Республіки Крим. Конституційний Суд складається з 18 суддів і формується призначенням по шість суддів відповідно Верховною Радою, Президентом та з'їздом суддів України. Суддю Конституційного Суду призначають на дев'ять років без права бути призначеним на повторний термін. Ним може бути громадянин України, який на день призначення досяг віку 40 років, має вищу юридичну освіту і стаж роботи за фахом щонайменше десять років, проживає в Україні упродовж останніх 20 років та володіє державною мовою. Конституційний Суд таємним голосуванням обирає зі свого складу лише на один, трирічний, термін Голову Конституційного Суду.
Вищим органом у системі судів загальної юрисдикції є Верховний Суд, який обирає Верховна Рада безстроково, а в системі спеціалізованих судів, основу яких становлять господарські суди — вищі спеціалізовані суди. Перше призначення суддів терміном на п'ять років здійснює Президент, на подальший термін їх обирає Верховна Рада безстроково. Судді володіють недоторканністю, що гарантується Конституцією та законами України, і не можуть бути без згоди Верховної Ради затриманими чи заарештованими до винесення обвинувального вироку судом.
В Україні не допускається створення надзвичайних та особливих судів.
Судочинство провадиться суддею одноособово, колегією суддів чи судом присяжних на засадах: законності; рівності всіх учасників судового процесу перед законом і судом; забезпечення доведеності вини; змагальності Сторін та свободи в наданні ними суду своїх доказів і в доведенні перед судом їх переконливості; підтримання державного обвинувачення в суді прокурором; забезпечення обвинуваченому права на захист; гласності судового процесу та його повного фіксування технічними засобами; забезпечення апеляційного та касаційного оскаржень рішення суду, крім випадків, встановлених законом; обов'язковості рішень суду.
47.
Парламент є представницькою установою країни. Колегіальний за своєю внутрішньою структурою та принципами діяльності він представляє різноманітні групові, партійні та національні інтереси.
Виборці делегують повноваження депутатам через вибори. Тому, у світлі сказаного, “палати парламенту, що створюються шляхом призначення, не є представницькими установами (наприклад, палата лордів Великобританії, члени якої призначаються монархом; Сенат Канади, що призначається генерал-губернатором).
Представницькі установи наділені безпосередніми повноваженнями, обсяг і зміст компетенції представницької установи визначаються конституцією. Вони можуть функціонувати лише за умов демократичного режиму.
Отже, парламент - це виборний колегіальний орган держави, наділений нормотворчими, фінансовими та контрольними повноваженнями, що діє в умовах демократичного режиму.
Парламентаризм у широкому розумінні - це система формування та діяльності верховного представницького органу, держави, а також політико-державних відносин та інститутів, прямо чи непрямо пов'язаних з ним за умови існування у суспільстві демократичного режиму. У країнах, де нормально функціонують парламенти га існує політичний режим, створюються сприятливі умови для формування системи парламентаризму.
Парламент і парламентаризм є показником рівня стану демократизму в суспільстві. У країнах, де відсутня демократія, а парламент функціонує лише формально, не виконуючи належним чином своїх функцій, не формується система парламентаризму.
Парламентаризм - це цілісна політико-державна система, що складається з ряду демократичних і бюрократичних елементів і зв'язків, що взаємодіють між собою. Вони містяться у державній структурі, закріплюються конституціями та іншими правовими актами. У той самий час структура парламентаризму розгалужується. До неї включаються елементи та взаємовідносини, що не входять до державної системи; до них належить, наприклад, участь політичних партій у формуванні парламенту тощо.
Парламентаризм є установою, що являє собою важливу частину політичної системи суспільства. Парламентаризм - це форма державного керівництва суспільством, якій притаманні керівна роль представницького органу в системі органів держави, контроль парламенту за виконавчою владою, поділ діяльності законодавчої та виконавчої, привілейоване становище депутатів та їх юридична незалежність від виборців.
Принцип “поділу влади” на законодавчу, виконавчу та судову є характерним для парламентаризму. Згідно з цим принципом, що закріплюється багатьма конституціями зарубіжних країн (винятки становлять, наприклад, конституції КНР, СРВ, КНДР, Республіки Куба), парламент - носій верховної законодавчої влади.
Найменування, структура, формування і термін повноважень парламенту. Конституції зарубіжних країн по-різному називають вищі представницькі органи: Конгресом (Конституція США); Генеральним конгресом (Конституція Мексиканських Сполучених Штатів); Генеральними кортесами (Конституція Іспанії); Парламентом (Конституції Індії, Італії, Франції, Японії); Зборами (Федеральні збори Російської Федерації, Федеральні збори Австрії, Всекитайські збори народних представників, Верховні народні збори Корейської Народно-Демократичної Республіки, Народні збори Республіки Болгарія, Великі національні збори Республіки Румунія); Асамблеєю (Асамблея республіки за Конституцією Португалії, Національна асамблея народної влади на Кубі); Скупщиною (Союзна Республіка Югославія); Ригсдагом (Швеція).
Конституції таких, наприклад, країн, як Німеччина та Республіка Польща обмежуються лише відповідними найменуваннями палат: бундестаг і бундесрат, Сейм і Сенат і не вживають терміна “парламент”, хоча вони і є таким у дійсності, а Сейм і Сенат, що скликаються в окремих випадках на спільні засідання для розгляду, наприклад, питання про прийняття президентом присяги, утворюють Національні збори.
Нині в Україні не існує інших органів законодавчої влади — загальнонаціональних або місцевих — крім її Верховної Ради. До 1992 р. в період між сесіями Верховної Ради законодавчу владу здійснювала її Президія шляхом внесення змін і доповнень до чинних законодавчих актів,
Верховна Рада є загальнонаціональним представницьким органом державної влади, оскільки вона представляє увесь український народ — громадян України всіх національностей і виступає від імені всього народу. Це випливає як з Преамбули Конституції та її змісту, так і з назви парламенту — "Верховна Рада України".
Колегіальний характер Верховної Ради як парламенту України полягає насамперед у її складі та порядку роботи. Верховна Рада складається з 450 народних депутатів (ст. 76 Конституції) і є повноважною за умови обрання не менш як двох третин від її конституційного складу (ст. 82 Конституції). Рішення Верховної Ради приймаються на її пленарних засіданнях шляхом голосування (ст. 84 Конституції). Закони та інші акти Верховна Рада приймає більшістю від її конституційного складу, крім випадків, передбачених Конституцією (ст. 91).
Виборний характер українського парламенту, як і парламентів інших країн, полягає в тому, що він формується виключно шляхом виборів народних депутатів. Ці вибори є, як правило, вільними і демократичними. Вони проводяться на основі загального, рівного і прямого виборчого права шляхом таємного голосування.
Однією з істотних особливостей українського парламенту є його однопалатність. Така структура, як зазначалось вище, не є типовою для великих і середніх держав, але в Україні на це є вагомі причини об'єктивного і суб'єктивного характеру. Однопалатна структура українського парламенту зумовлена насамперед тим, що Україна є унітарною державою (ст. 2 Конституції), становлення парламентаризму в Україні (в його класичному розумінні) перебуває на початковому етапі, українське суспільство і, як наслідок цього, український парламент є лише відносно структурованими, а організація державної влади за принципом її поділу на законодавчу, виконавчу і судову утвердилася в Україні далеко ще не в усіх відношеннях та іншими обставинами.
Звичайно, однопалатний характер парламенту породжує і може породжувати згодом певні проблеми, зокрема, щодо темпів законотворчості і якості законодавчих актів, місця законодавчої функції в системі функцій парламенту, щодо його відносин з іншими органами державної влади, зв'язків парламентаріїв з виборцями і з парламентами інших країн тощо.
Але при відсутності достатніх зовнішніх передумов для двопалатної структури наш парламент на цьому шляху має пройти певну відстань свого внутрішнього розвитку, визрівання, структуризації.
Оскільки в найближчі 5—10 років передбачається виконання парламентом значного обсягу робіт , практично створення нової системи законодавства і права, то ймовірно, що протягом цього часу відбуватиметься інтенсивний розвиток інфраструктури парламенту, широке залучення до законопроектних робіт органів виконавчої і судової влади, наукових установ і навчальних закладів, істотне зміцнення законодавчих, інформаційних, наукових та інших основ діяльності парламенту.
Постійно діючий характер українського парламенту полягає, зокрема, в тому, що народні депутати обираються до Верховної Ради строком на чотири роки і здійснюють свої повноваження на постійній основі. Верховна Рада, за Конституцією (ст. 82), працює сесійно. Чергові сесії Верховної Ради починаються першого вівторка лютого і першого вівторка вересня кожного року (ст. 83). Новообрана Верховна Рада збирається на першу сесію не пізніше як на тридцятий день після офіційного оголошення результатів виборів. Якщо протягом тридцяти днів будь-якої чергової сесії пленарні засідання не можуть розпочатися, то Президент може достроково припинити повноваження Верховної Ради.
48.
Проблема інституту президентства в світі є надзвичайно актуальна, оскільки президент як державна інституція посідає своє особливе, специфічне становище, охоплюючи своєї діяльністю весь широке коло питань державного значення.
У конституційному праві поняття для глави держави саме і однозначно не визначено. Конституції багатьох інших держав взагалі використовують цей термін, а повноваження глави держави полягає можуть визначатися сформованій конституційної практикою. Але зазвичай главу держави є обличчям, які втілюють собою уявлення про даному державі, як у внутрішні справи держави, і у міжнародних відносинах. Його може бути символом держави й офіційним представником всього народу.
Термін «президент» походить від латинськогоpresident, що означає «котра сидить попереду», тобто головуючий зборах.
Інститут президентства є невід'ємний елемент політичної системи на 150 країн світу. Він існує в багатьох країнах Європи, Азії, Африки, Північної та Південної Америці. У той самий час, кожне з цих держав характеризується своїми специфічними особливостями, своєї різновидом республіканської форми управління, і залежно що від цього якісно різними буде статусу і повноваження Президента у державі. Саме тому надзвичайно важливим вивчення інституту президентства на етапі.
Історично батьківщиною президентства були США, де Президент на одній особі є і глава держави, і главою уряду. З США інституцію Президента поширився у країни Латинська Америка, серед країн Європи першими посаду Президента запровадили одночасно Франція і Швейцарія в 1848 р. Але стала вельми поширеною цей інститут одержав у XX столітті, під час розпаду колоніальних імперій і безперервної освіти безлічі незалежних держав, більшість із яких вибрали президентську форму правління.
Зарубіжна практика свідчить про особливу значущість інституту президентства у житті держави.Прерогативи дозволяють їй чинити неабиякий впливом геть суспільно-політичні процеси країни. У демократичних країнах нею покладається функція ведучого гаранта стабільності основ конституційного ладу. Відповідно до особливим статусом і повноваженнями Президента, у ньому лежить особлива відповідальність збереження законності й суспільного добробуту.
З 183 країн, які входили на початку 1993 р. в ООН, понад 130 видів мають у своєму державному устрої посаду Президента. З одного боку, цю цифру відбиває масштабність поширення президентства в світі, але з іншого – важливо відзначити, що у різних країнах президенти мають різний обсяг повноважень.
У наукових роботах вживаються такі формулювання, як «президентська форма правління», «парламентарна (чи парламентська) форма правління», хоча прийнято вважати, що є дві основні форми управління – республіканська і монархічна.
При дослідженні феномена президентської влади неможливо обмежитися лише аналізом які стосуються президентству конституційних та інших правових норм. Так само важливо й визначення співвідношення цих норм з політичною практикою президентів. Очевидним є й те, що саме собою установа посади президента тій чи іншій країні значить одномоментного виникнення інституту президентства з властивою йому законодавчими і адміністративними актами, добре розробленої структурою різних підрозділів, тісними взаємозв'язками загалом. Становлення інституту президентства – це дуже тривалий історичний процес, і їх формуванні корисний облік багатого закордонного досвіду функціонування президентської влади у різних країнах.
Вивченням проблем інституту президентства присвячені численні публікації, монографічні і дисертаційні дослідження вітчизняних і зарубіжних політологів, правознавців, соціологів, істориків.
Серед конституцій розвинених країн особливе значення має тут Конституція США 1787 року. У початковий період вона носила історично прогресивний характер, розвитку нових виробничих відносин.
Конституція Франції 1958 року дозволила проблему співвідношення внутрішнього законодавства та міжнародно-правових норм.
«Інститут президентства здебільшого – це глава, покликаний уособлювати забезпечуватиме державну цілісність і єдність, ефективне функціонування всіх «влади», передусім виконавчої».
Президент може обіймати свою різне становище у системі структурі державної влади: бути тільки главою держави (Німеччина), одночасно глава держави і владі (Бразилія, США), глава держави і фактичним керівником уряду за наявності особливої посади адміністративного прем'єр – міністра (Єгипет, Франція). Президент обирається визначений термін: 3 роки Латвії, чотири роки у США, п'ять – у Бразилії, шість – в Єгипті, сім – у Казахстані мови у Франції. Бували, проте, «довічні президенти», і навіть президенти, котрі обіймали свої посади іншими шляхами, ніж вибори.
Відповідно до концепції поділу влади президентська влада зазвичай сприймається як виконавча влада. Найчастіше відповідне становище міститься у конституціях (США 1787 р., Філіппіни 1986 р., Бразилія 1988 р., Азербайджан 1995 р. та інших.). Проте багато хто основні закони не дають характеристики влади президента. Одне слово, в конституціях країн світу питання природі президентської влади має однозначної відповіді, часто їй ся не дає ніякої характеристики в концепціях поділу влади.
Таке відсутність визначеності переважно нових конституцій, особливо які у останнє десятиліття, невипадково. За сучасних умов багатьох країн президентська влади посідають особливе становище, її як і «урядова влада» характеризується своєрідністю. У зв'язку з цим виникає запитання: чи можливо «жорстке» віднесення президентської влади до визначеної рубриці тріади, і ще за різні форми правління?
Визначаючи природу президентської влади, слід виходити із взаємопроникнення різних гілок відомої тріади: при безсумнівною домінанту у кожному влади, яка її сутність, у кожній із них якісь, іноді дрібні, а то й значні елементи, характерні загалом іншої галузі. З сказаного можна дійти невтішного висновку: природу президентської владі не можна «жорстко» прив'язати тільки одного з елементів тріади поділу влади, особливо за умов деяких форм правління.
Для природи президентської владі, слід пам'ятати як хиткість кордонів гілки влади й процес відбруньковування нових гілок, а й три інших моменту, системи стримання та противаг влади, їх взаємозалежність і правильну трактування положення про єдності структурі державної влади. У разі демократичного устрою президентська влада то, можливо безмежній.
Оцінюючи місця президентської влади у суспільстві потрібно враховувати як поділ влади з наступною уточненнями цю концепцію, не можна ігнорувати щонайменше важливу проблему взаємодії влади й загалом – єдності самої структурі державної влади.
49.
На початку 1990-х років Україна, як і всі пострадянські та постсоціалістичні країни, стала перед вибором, яку політичну модель доцільно розбудовувати в державі. Більшість науковців, політиків дійшли висновку — інститут президентства історично виправдав себе в багатьох країнах світу. Тому становлення інституту Президента України було ключовим у реформуванні державної влади, пов'язаним з проголошенням незалежності України та зміною її конституційного ладу.
До основних підстав введення інституту президентства в незалежній Україні можна віднести:
а) наявність в Україні історичних традицій республіканської форми правління та поділу влади, а також досвіду розбудови президентських інституцій в політичній історії України (зокрема за часів УНР);
б) інституціалізація поста Президента СРСР в 1990 році і неможливість керівництва СРСР зупинити процес розпаду СРСР;
в) суб'єктивні підстави введення інституту президентства і обрання Президента України були пов'язані із зіткненням інтересів окремих політичних сил, котрі були не в змозі на початку 90-х років здобути більшість в парламенті, але мали можливість впливати на конкретну особу — Президента.
Нинішній інститут президентства в Україні склався не відразу. Спочатку Президент за своїм статусом і назвою був найвищою посадовою особою в державі, потім главою держави і главою виконавчої влади, а нині, за чинною Конституцією, є суто главою держави.
У своєму розвитку інститут президентства пройшов кілька етапів.
І етап: 1991 — 1995 pp. У цей період відбулося закладення основ для функціонування напівпрезидентської (президентсько-парламентської) форми правління.
Президентська посада вперше з'явилася в Україні згідно із Законом УРСР від 6 липня 1991 р. "Про заснування поста Президента Української РСР і внесення змін і доповнень до Конституції (Основного Закону) Української РСР". Тоді ж було прийнято Закон "Про вибори Президента Української РСР".
Перші вибори Президента у незалежній Україні відбулися 1 грудня 1991 р. Всього на найвищу посаду претендувало 6 кандидатів: Л. Кравчук, В. Чорновіл, В. Гриньов, Л. Лук'я-ненко, Л. Табурянський, І. Юхновський. Першим Президентом України, обраним на загальних виборах, став Л. Кравчук, якого підтримала більш як половина населення країни вже в першому турі.
Згідно з законодавством Президент проголошувався главою держави і главою виконавчої влади.
Як глава держави Президент України виконував наступні функції: був гарантом національної безпеки, свободи громадян, державного суверенітету, додержання Конституції та законів; мав проводити у життя Конституцію і закони України, представляти державу у міжнародних відносинах, вживати заходів щодо забезпечення обороноздатності та національної безпеки.
Як глава виконавчої влади Президент України мав здійснювати керівництво та спрямовувати виконавчу діяльність уряду — Кабінету Міністрів. За ним закріплювалось право пропонувати для затвердження Верховною Радою України кандидатури Прем'єр-міністра та вносити до парламенту пропозицію про звільнення з посади Прем'єр-міністра; звільняти з посад всіх членів уряду (крім Прем'єр-міністра, згоду на звільнення якого мала дати Верховна Рада); право скасовувати акти Кабінету Міністрів, міністерств, відомств та органів виконавчої влади Автономної Республіки Крим; право на реорганізацію та ліквідацію міністерств, відомств та інших органів державної виконавчої влади та право на призначення і звільнення з посад керівників цих органів; подавати на розгляд Верховної Ради проект держбюджету, що надавало Президенту шанс реально керувати діяльністю уряду. Президент став суб'єктом законодавчого процесу, оскільки мав право брати участь у пленарних засіданнях Верховної Ради, мав можливість як підписувати закон, так і накладати на нього вето. До прийняття нової Конституції мав право ухвалювати укази з питань економічної реформи, які не були врегульовані законами України. Однак ці укази підлягали наступному затвердженню у Верховній Раді.
Обмеження стосувалися переважно кадрової сфери. Насамперед відмітимо суттєву залежність Президента від парламентської більшості. За Конституцією без підтримки Верховної Ради Президент не мав змоги ані відправити Прем'єр-міністра у відставку, ані провести призначення на цю посаду. Верховна Рада, у свою чергу, могла відправити Президента у відставку.
II етап: 1995 — 1996 pp. Період наближення вітчизняного владного механізму до президентської форми правління відповідно до Конституційного договору між Верховною Радою України та Президентом України від 8 червня 1995 року.
Серед основних повноважень Президента України за Конституційним договором можна назвати: право призначати Прем'єр-міністра; право формувати уряд; право призначати та звільняти вище командування Збройних Сил; подання кандидатури для призначення Верховною Радою Голови Конституційного СуДУ" право призначати половину складу Конституційного Суду; право подавати кандидатури для призначення Верховною Радою на посади голови Верховного Суду, голови Вищого арбітражного суду, голови Національного банку України; створення, реорганізація та ліквідація міністерств, відомств та інших органів державної виконавчої влади; скасування актів центральних та місцевих органів державної виконавчої влади; управління майном, що перебуває у загальнодержавній власності, та інші.
О. Погорілко зазначає, що за Конституційним договором політична система України отримала "сильного" Президента та "слабкого" Прем'єр-міністра. Так, за ст. ЗО Конституційного договору "Прем'єр-міністр організує та координує роботу уряду, діючи в межах, визначених Президентом". "Слабкість" Прем'єр-міністра порівняно із "могутністю" Президента досягалась ще й тим, що уряд узагалі, і Прем'єр-міністр зокрема, були виведені поза межі парламентського впливу і контролю. Якщо за колишньою Конституцією Президенту була потрібна згода парламенту для того, щоб призначити Прем'єр-міністра чи відправити його у відставку, то за Конституційним договором ці процедури відбувалися без участі парламенту.
III етап: 1996 — 2004 pp. Це період повернення до президентсько-парламентської форми. Конституційний договір, ухвалений у Києві 8 червня 1995 p., завершувався визнанням необхідності прийняття нової Конституції в термін не пізніше одного року з дня підписання цього документу. Верховна Рада ухвалила Конституцію України 28 червня 1996 р.
Нова Конституція України формально виводить Президента України за межі виконавчої влади взагалі та уряду зокрема. Стаття 102 Конституції визначає Президента главою держави, тобто він є уособленням держави і державної влади в цілому, а не якоїсь її окремої гілки, що обумовлено колом повноважень, його роллю та місцем у політичному житті суспільства. Як глава держави Президент виступає від її імені, гарантує державний суверенітет, територіальну цілісність України, додержання Конституції, прав і свобод громадян. Крім того, як і раніше, Президент здійснює керівництво зовнішньою політикою, представляє Україну у міжнародних відносинах, є Головнокомандувачем Збройних Сил України, очолює Раду Національної безпеки.
Президент України обирається громадянами України на основі загального, рівного і прямого виборчого права шляхом таємного голосування строком на п'ять років (ст.103 Конституції).
Повноваження Президента України, закріплені у ст. 106 Конституції, можна поділити на декілька груп, серед яких насамперед треба виділити такі:
1) представницькі повноваження, які дістають вияв тоді, коли Президент України представляє нашу державу в міжнародних відносинах, приймає вірчі та відкличні грамоти дипломатичних представників інших держав;
2) повноваження, що стосуються діяльності Верховної Ради, наприклад, припинення її повноважень, якщо протягом ЗО днів однієї чергової сесії пленарні засідання не можуть розпочатись;
3) повноваження у сфері законодавства, зокрема ті, що стосуються призначення всеукраїнського референдуму щодо змін Конституції України, право вето щодо прийнятих Верховною Радою законів із наступним поверненням їх на повторний розгляд Верховної Ради;
4) повноваження, пов'язані з призначенням на посади і звільненням з посад членів Кабінету Міністрів та інших посадових осіб. Приміром, Президент призначає за згодою Верховної Ради України Прем'єр-міністра України і припиняє повноваження Прем'єр-міністра України та приймає рішення про його відставку; призначає за поданням Прем'єр-міністра України членів Кабінету Міністрів України, керівників інших центральних органів виконавчої влади, а також голів місцевих державних адміністрацій та припиняє їхні повноваження на цих посадах тощо;
5) повноваження у сфері забезпечення державної незалежності, національної безпеки та оборони країни. Наприклад, очолює Раду національної безпеки і оборони України; вносить до Верховної Ради України подання про оголошення стану війни та приймає рішення про використання Збройних Сил України у разі збройної агресії проти України;
б) повноваження в галузі правосуддя: призначає третину складу Конституційного Суду України, а також утворює суди у визначеному законом порядку (утворення судів) та ін.
Стисло проаналізувавши коло повноважень Президента України за Конституцією, можна констатувати — Основний Закон створює правове поле, згідно з яким глава держави залишається домінуючим елементом вітчизняної політичної системи. Цьому навіть не заважає факт виведення Президента за межі виконавчої влади.
На президентських виборах 1999 р. переможцями першого туру вийшли Л. Кучма і П. Симоненко з результатами — 36,49% та 22,24% відповідно. У другому турі переміг Л. Кучма з результатом 56,25% (15870722 голоси).
В даний період йде посилення президентських інституцій, зокрема однієї з найважливіших — Адміністрації Президента. Високий рівень владних повноважень, сконцентрованих у руках Л. Кучми, зумовив перетворення цього допоміжного органу на потужну інституцію, через яку і з допомогою якої він здійснював безпосередню виконавчу владу в державі.
Протягом 2001 — 2004 років з'явилося дуже багато проектів конституційної реформи, і зміни повноважень Президента зокрема. Але лише гостра політична криза, яка розгорнулася в країні під час виборчих перегонів 2004 p., особливо після другого туру президентських виборів, змусила основні політичні сили звернутися до питання перегляду повноважень Президента України.
Закон України "Про внесення змін до Конституції України" №2222-15 від 8 грудня 2004 р. був компромісом між різними політичними акторами, представленими у Верховній Раді. Даний Закон виступив умовою і одночасно гарантом проведення повторного голосування 26 грудня 2004 р. Зміни в Законі передбачили суттєвий перерозподіл повноважень між гілками влади і розбудову парламентсько-президентської моделі.
IV етап — з 2004 р. Прийняття проекту конституційної реформи, змістом якоїе перехід України від президентсько-парламентської до парламентсько-президентської республіки.
Запроваджена у 2006 р. політична реформа суттєво вплинула на роль і місце інституту президентства у сучасній політичній системі України.
Обмеження ролі Президента України полягало в наступному:
1. Президент став залежним від Верховної Ради щодо визначення кандидатури на посаду Прем'єр-міністра (ст. 85 Конституції України).
2. Президент України втратив своє право відправлення Прем'єр-міністра у відставку. Відповідно до ст. 87 Конституції України лише Верховна Рада України може прийняти резолюцію недовіри Кабінету Міністрів України.
3. Скоротився вплив Президента на призначення міністрів. Лише Міністр оборони та Міністр закордонних справ призначаються Верховною Радою України за поданням Президента України (ст.106 Конституції), інші члени Кабінету Міністрів призначаються Верховною Радою за поданням Прем'єр-міністра України. Відповідно, Президент втратив право і на звільнення міністрів.
4. Суттєво обмежено вплив Президента на діяльність Кабінету Міністрів. За новими повноваженнями він матиме право лише призупиняти дію актів Кабінету Міністрів України (а не скасовувати, як раніше) з мотивів невідповідності Конституції з одночасним зверненням до Конституційного Суду України щодо визначення їх конституційності (ст.106 Конституції).
Попри вищевказані обмеження за Президентом України збережено досить широке коло повноважень.
1. Президент після реалізації конституційної реформи значною мірою впливатиме на діяльність Кабінету Міністрів України через:
а) призначення Президентом голів місцевих державних адміністрацій, хоч і "за поданням Кабінету Міністрів України". Так звані "губернатори" призначаються і звільняються саме указами Президента України;
б) видання указів з питань зовнішньої політики та національної безпеки, охорони прав і свобод громадян (оскільки під поняття "національної безпеки" і "охорони прав і свобод громадян" підпадають будь-які сфери суспільного життя, Президент впроваджуватиме свою політику через свої укази, і може не враховувати позицію Кабінету Міністрів);
в) непідконтрольність Кабінету Міністрів голови СБУ, міністрів закордонних справ та оборони, які призначаються і звільняються без участі уряду;
г) також важливим є те, що Президент України згідно з Конституцією "зупиняє дію актів Кабінету Міністрів України з мотивів невідповідності Конституції з одночасним зверненням до Конституційного Суду України щодо їх конституційності" (п. 15 частини першої ст. 106 Конституції України).
2. Приховані резерви політичного впливу є в Президента при внесенні кандидатури для призначення Верховною Радою на посаду Прем'єр-міністра України. Політична реформа передбачає, що "кандидатуру для призначення на посаду Прем'єр-міністра вносить Президент України за пропозицією коаліції депутатських фракцій" (ст. 114 Конституції), і потім ця кандидатура затверджується Верховною Радою.
3. Розгляд питання відповідальності Кабміну може ініціюватися як парламентом, так і Президентом (ст. 113 Конституції).
4. Важливе місце займає Президент і в законодавчому процесі. В Конституції зазначено: "Законопроекти, визначені Президентом України як невідкладні, розглядаються Верховною Радою України позачергово" (ст. 93 Конституції). Кабінет Міністрів такої прерогативи щодо законопроектів не має.
5. Розширено можливості Президента для розпуску Верховної Ради. Якщо в редакції зразка 1996 року Президент може припинити повноваження Верховної Ради лише в тому випадку, коли протягом ЗО днів чергової сесії пленарні засідання не можуть розпочатися, то, згідно з новою редакцією ст. 90, Президент України має право достроково припинити повноваження Верховної Ради, якщо:
а) протягом одного місяця у Верховній Раді України не сформовано коаліцію депутатських фракцій відповідно до ст. 83 Конституції України;
б) протягом шістдесяти днів після відставки Кабінету Міністрів України не сформовано персональний склад Кабінету Міністрів;
в) протягом тридцяти днів однієї чергової сесії пленарні засідання не можуть розпочатися.
Однак саме рішення про дострокове припинення повноважень Верховної Ради України буде прийматися Президентом України не самостійно, а лише після консультацій з Головою
Верховної Ради, його заступниками та головами депутатських фракцій у Верховній Раді.
Отже, конституційна реформа ввела таку форму правління, коли Президент і надалі наділений досить широкими конституційними повноваженнями, а уряд, який уже спирається на парламентську більшість, не має достатніх конституційних важелів, притаманних урядам європейських держав.
Таким чином, інститут президентства в Україні перебуває у стані безперервної трансформації, детермінуючи зміст та інтенсивність перебігу політичного життя країни. Підсумовуючи зміни, які відбувалися в обсязі повноважень Президента України, слід зазначити, що найвищий рівень їх був забезпечений від часу прийняття Конституційного договору і до прийняття нової Конституції. Є певна надія, що реалізація політичної реформи стабілізує даний інститут, внесе відповідну корекцію в існуючу модель політичної системи.
50.
Чинна Конституція України визначає Верховну Раду України як єдиний загальнонаціональний постійно діючий, колегіальний, виборний орган законодавчої влади у складі 450 народних депутатів України, які обираються на основі загального, рівного і прямого виборчого права шляхом таємного голосування строком на п'ять років (статті 75-76 Конституції).
Пріоритетною рисою українського парламенту як органу законодавчої влади є його винятковість як єдиного органу законодавчої влади у державі, універсальність у системі органів державної влади, що зумовлена, насамперед, унітарним характером нашої держави, тобто державним устроєм, поділом державної влади на законодавчу, виконавчу, судову, внутрішньою структурою парламенту та іншими обставинами.
Нині в Україні не існує інших органів законодавчої влади і загальнонаціональних або місцевих, крім Верховної Ради України. Не передбачена й можливість делегування нею своїх законодавчих повноважень.
Верховна Рада с загальнонаціональним представницьким органом державної влади, оскільки вона має право представляти весь Український народ - громадян України всіх національностей і виступати від імені всього народу. Це випливає як із преамбули Конституції та її змісту, так і з назви парламенту - "Верховна Рада України".
Колегіальний характер Верховної Ради як парламенту України полягає насамперед у її складі й порядку роботи. Верховна Рада складається з 450 народних депутатів і є повноважною за умови обрання не менш як двох третин від її конституційного складу. Рішення Верховної Ради приймаються на її пленарних засіданнях шляхом голосування (ст. 84 Конституції).
Виборний характер українського парламенту, як і парламентів інших країн, полягає в тому, що він формується виключно шляхом виборів народних депутатів України. Ці вибори є, як правило, вільними і демократичними. Вони проводяться на основі загального, рівного і прямого виборчого права шляхом таємного голосування.
Постійний, постійно діючий характер українського парламенту полягає, зокрема, в тому, що народні депутати обираються до Верховної Ради строком на п'ять років і здійснюють свої повноваження в ній на постійній основі. Верховна Рада України, як зазначається в її Конституції (ст. 82) і в Законі України "Про внесення змін до Конституції України", працює сесійно.
Ці та інші риси парламенту зумовлюють властиве лише йому місце в системі органів державної влади. Парламент України є пріоритетним органом в системі органів державної влади України, першим серед рівних. Він здійснює пріоритетний вид державної влади — законодавчу владу, бере участь у формуванні органів виконавчої і судової влади, є загальним представником народу І виразником його волі. Парламент України має багатогранні відносини з іншими органами державної влади та Із суб'єктами політичної системи; політичними партіями тощо.
|