Праві націонал-радикальні партії.
До них належать: Державна самостійність України, Українська національна Асамблея, Соціал-національна партія України, Конгрес українських націоналістів та інші. Об'єднує їх ідея інтегрального націоналізму з усіма притаманними йому особливостями. Для націонал-радикалів першорядною й найвищою цінністю є нація, безумовний пріоритет надається національній державі. Найрадикальніші представники цього напряму обстоюють ідею побудови національної держави за всяку ціну, навіть шляхом відмови від демократії" запровадження режиму національного авторитаризму, сильної влади. У їх діяльності політика часто домінує над економікою. У зовнішній політиці вони виступають за віддалення України від країн Сходу, особливо від Росії, за вихід з СНД, оскільки подальше перебування в цьому об'єднанні, на їх погляд, уповільнює процес державотворення, живить у Росії надію утримати Україну в орбіті власних інтересів.
Ідеалом державного, національно-територіального устрою є національна унітарна централізована держава. Вони виступають проти федеративно-земельного устрою, вільних економічних зон, існування автономії. Економічна платформа правих радикалів недостатньо розвинута, поєднує ідеї, які не є сумісними в реальній політиці — ідеї приватизації, лібералізму, державного патерналізму та економічного ізоляціонізму.
Правоцентристські націонал-демократичні партії.
Найвпливовіші серед них: Народний Рух України, Партія "Реформи і порядок", Українська республіканська партія України, Демократична партія України, Партія зелених України, Українська народна партія "Собор", Всеукраїнське об'єднання "Батьківщина" та ін.
Ідеологічною засадою національно-демократичних партій є неоконсерватизм, але з національною специфікою — демократичний або поміркований (освічений) націоналізм. Націонал-демократи вважають демократичний націоналізм певним балансом між інтересами нації та правами людини. Однак у реальній конфліктній ситуації більшість правоцентристських партій віддають перевагу суспільним інтересам, а не особистості, інтересам держави перед правами громадян і завжди роблять вибір на користь нації.
В основі ідеології націонал-демократів лежить також християнська філософія. Вони підтримують відродження релігії, об'єднання усіх релігійних конфесій в країні та створення єдиної української християнської церкви, відновлення християнської моралі, споконвічних традицій українського народу і поваги до сім'ї. Правоцентристські партії зорієнтовані на захист української культури та української мови. Вони обстоюють мінімальне втручання держави в економіку країни при сильному контролі за політичним життям суспільства.
У зовнішній політиці виступають за вихід України з СНД, інакше, на їх думку, Україна ризикує бути втягнутою в нову імперію, до створення якої тяжіє Росія. Вони віддають перевагу двостороннім відносинам з Росією та іншими пострадянськими країнами, виступають проти перебування російських військ на українській землі, вимагають поділу золотого та алмазного запасів, активів колишнього СРСР в іноземних банках.
8.
Термін «лібералізм» (лат. лібераліз – вільний) почали активно вживати у першій половині XIX ст., тоді ж виникли перші політичні партії лібералів. Але ідеологія лібералізму сягає своїм корінням у XVII—XVIII ст. У її творення значний внесок зробили такі видатні мислителі, як ДЛокк, Ш.Монтеск'є, І.Кант та ін.
Ліберали обгрунтували буржуазні права й свободи, передовсім свободу особи, промислової конкуренції, недоторканості приватної власності. Лібералізм — це індивідуалістська система поглядів, перевага в ній надається потребам і правам окремої людини. Але індивідуалізм цей не набуває абсолютного характеру. Основні риси лібералізму:
1.критика феодальної регламентації економічного життя
2.критика обмеження зовнішньої торгівлі.
3.за повний простір приватної ініціативи
4.звільнення економіки з-під опіки держави
5.пропаганда буржуазно-парламентського устрою.
Найбільшого розквіту лібералізм досяг в Великобританії.
Соціальному лібералізму або неолібералізму, що прийшов на зміну класичному варіанту, були вже притаманні ідеї посилення ролі державних органів у суспільному житті, створення «держави загального добробуту». Така держава мусила була запобігати соціальним конфліктам, допомагати найбільш знедоленим верствам суспільства, активно втручатись в економічне життя через податки, бюджет, планування.
У сфері економічної політики прихильники неолібералізму обстоювали необхідність збереження змішаної економіки, рівноправності різних форм власності, життєздатність яких мав визначити ринок.
Ліберальна течія в Україні – органічна частина її суспільно-політичного і культурного життя. Історіософія лібералізму займала одне з домінуючих місць у суспільній свідомості другої половини XIX ст., була невіддільна від діяльності громад, «Просвіти», народницьких груп, зародження політичних партій. Без всебічного дослідження цієї проблеми неможливо створити цілісну картину політичної і духовної історії України.
Ліберально-демократичний рух в Україні – складний феномен, що поєднав у собі як національні особливості, так і західноєвропейські впливи, мав певну специфіку на підросійських та підавстроугорських українських землях. З'ясування загальних тенденцій і особливостей, порівняльний аналіз проявів ліберально-демократичної течії в різних регіонах України – важлива передумова її об’єктивної оцінки.
Ліберальний рух в Україні, його ідейні засади тривалий час були віднесені до заборонених або неактуальних тем, чимало його аспектів спотворені більшовицькою ідеологією та радянською історіографією. Як наслідок, історія ліберального руху залишається малодослідженою проблемою.
Відомо, що історично для українського народу характерне прагнення до індивідуальної свободи і рівноправності в громадському житті. Тому є достатньо причин припускати, що українські національні традиції виступали однією з умов виникнення ліберальних ідей в Україні, оскільки вони відобразилися в менталітеті народу. З іншого боку, ліберальні погляди формувалися і еволюціонували, на думку М. Драгоманова, не стільки на національному, скільки на загальноєвропейському ґрунті. Разом з тим були широко представлені монархістські та революційно-демократичні ідеї. В Україні всі ці ідеї перепліталися, змішувалися з місцевою традицією політичних вольностей і державної автономії. Національно та ліберально налаштована українська інтелігенція виступила з м’якою критикою офіційної російської імперської ідеології, за політичні та національні права народу. Вона обґрунтувала необхідність реформ шляхом мирного вирішення всіх громадянських конфліктів.
Нині Україна переживає непрості часи формування громадянського суспільства. Це зумовлює радикальні перетворення в політичній, економічній та духовній сферах нашого життя. Повернення України в річище загальноцивілізаційного розвитку бачиться на шляху ринку, демократії, широких особистих прав і свобод громадян. І хоч сучасний досвід лібералізму в Україні оцінюється досить неоднозначно, інтерес до ідеології та цінностей лібералізму як і до діяльності ліберально-демократичних партій початку ХХ ст. не зменшується.
Треба відзначити, що лібералізм – як ідейний напрям – поєднав у собі багато понять, якими живе сучасне західне суспільство, але перенесення західних ідей і досвіду на політичний ґрунт України може привести до серйозних помилок. Відтак треба звертатися до свого, національного досвіду ліберального руху, вивчати теоретичну та практичну діяльність лібералів України початку ХХ ст., періоду першої російської революції, Українських визвольних змагань початку ХХ століття.
10.
Соціалізм - позначення навчань, в яких в якості мети та ідеалу висувається здійснення принципів соціальної справедливості, свободи і рівності, а також суспільного устрою, який втілює ці принципи.
Соціалістична ідеологія грунтується на засадах гуманізму, соціальної справедливості, рівності, важливої ролі суспільної власності, ідеях самоврядування та ін Соціалістична ідеологія в ХХ в. зіграла важливу і неоднозначну роль в суспільному житті Росії, ряду країн Східної Європи та Азії, була у них державної. Різні соціалістичні ідеї та концепції і зараз досить широко поширені у світі.
Створена К. Марксом, Ф. Енгельсом і В.І. Леніним теорія «наукового соціалізму» (комунізму) проповідувала, що комунізм - це неминуче наступна за капіталізмом суспільно-економічна формація.
Перехід до неї можливий в результаті соціалістичної революції, яка відбувається під керівництвом робітничого класу і його політичної партії - комуністів.
Після Жовтневої революції 1917 р., що мала своєю метою втілення ідей наукового соціалізму, соціалізм розвивався у двох руслах, на які розкололося міжнародний соціалістичний рух, - комуністичному і соціал-демократичному. Соціал-демократична течія орієнтувалося на реформування капіталізму і спиралося на ідеї Е. Бернштейна. Саме на еволюційних, реформаторських принципах і стала розвиватися міжнародна соціал-демократія з кінця XIX - початку XX ст. У більшості програм соціал-демократії відсутні революційні положення, проголошується орієнтація на соціальну державу, або держава добробуту, допускається громадський контроль в економіці, але відхиляється ідея «одержавлення». Зазнавши значної еволюції, відмовившись від марксизму як єдиної ідейної основи, соціал-демократія виробила сучасну концепцію демократичного соціалізму.
Основні ідеї соціал-демократії:
- Соціалізм може бути здійснений у тривалому процесі реформування капіталізму;
- Утвердження політичної, економічної і соціальної демократії і цінностей свободи, справедливості, солідарності та рівності;
- Демократизація відносин влади і власності;
- Зростання рівня і якості життя найманих працівників;
- Збільшення залежності апарату влади від населення;
- Заміщення класової боротьби соціальної солідарністю і т. д.;
- Політична реалізація принципів соціалізму може бути результатом тривалої еволюції, солідарних зусиль усіх соціальних груп.
Соціал-демократія виявилася більш життєздатним політичним рухом соціалістичної орієнтації, так як свою мету бачила не в радикальному перебудові суспільства на комуністичних засадах, а в забезпеченні поступової трансформації капіталістичного суспільства в напрямку підтвердження більшої справедливості у розподілі благ. Значне досягнення соціал-демократії - соціальна політика, що практикується майже кожною державою: різні види державного регулювання економіки, численні соціальні програми, спрямовані на допомогу малозабезпеченим і непрацездатним громадянам, державна допомога охороні здоров'я, культурі, освіті, науці і т. д.
11.
Комунізм (від лат. communis - спільний, загальний) - вперше як світогляд проходить апробацію у вигляді первісного Комунізму, суспільного ладу первісних людей, що грунтувався на спільності майна та господарства, що пояснювалося їх безпорадністю перед природою. Пізніше з посиленням соціальної нерівності в людському суспільстві цей світогляд набуває втілення в старохристиянському комунізмі та комунізмі єретичних сект середньовіччя, які уявляли майбутній суспільний лад як організацію суспільством насамперед комуністичного споживання, а не виробництва. Ідея спільності майна, обов'язкової праці для всіх і однакового споживання мали поширення під час повстання гуситів у Чехії XV ст., селянської війни в Німеччині XVI (Т. Мюнцер), виступів дигерів у ході англійської буржуазної революції XVII ст.
Теоретичне обгрунтування комунізму вперше знаходимо у працях Томаса Мора (1516 р.), Томазо Кампанелли (1620 p.), Мареллі (1763, 1776, 1789 pp.). У творах Мареллі наголошується його головна ідея - можливість щонайширшого використання усіма громадянами суспільства існуючих земних благ.
Як революційна дія комунізм уперше виявляє себе в русі «бабувізму» у період Французької буржуазної революції кінця XVIII ст. Його основоположник Г. Бабеф видає «Маніфест рівних», де проголошує скасування приватної власності, а сам бабувізм поширюється під гаслом «заможність для всіх, освіта для всіх, рівність, свобода, щастя для всіх». У подальшому комунізм як прагнення до суспільного та економічного рівноправ'я знаходить розвиток в утопічних системах і діях Сен-Сімона, Фур'є, Кате (перша пол. XIX ст.). Фундаментальні засади наукового комунізму як форми здійснення соціалістичного ідеалу через сприйняття класових суперечностей у ході капіталістичного розвитку західно-європейських країн були викладені К. Марксом та Ф. Енгельсом. Значний внесок у теоретичне обгрунтування зробили Ф. Лассаль, К. Родбертус, К. Каутський, Е. Бернштейн, Ж. Жорес, А. Менгер, Ф. Мерінг. Е. Вандервельде, Г. В. Плеханов, В. Ленін. комунізм визначався як соціально-економічна формація, яка неминуче приходить на зміну капіталізму через знищення приватної власності на засоби виробництва і заміни її суспільною власністю, скасування всіх форм соціального й національного гноблення.
З появою на комуністичній арені соціал-демократичних та робітничих партій наукові ідеї стають для більшості з них програмою революційної боротьби. Перемога в 1917 р. Жовтневої революції в Росії вперше відкриває комунізму можливість здобути статус панівної ідеології пролетарської партії у процесі побудови соціалізму. Комунізм стає інтернаціональним рухом, охоплює багато країн світу, а з поразкою фашистської Німеччини у другій світовій війні - суспільно-політичною системою, до орбіти якої потрапляють деякі країни Європи, Азії та Латинської Америки.
В умовах гострого протистояння двох світових систем, практика соціалістичного будівництва через великі прорахунки, помилки та викривлення з боку керівництва комуністичних партій підірвала позицію комуністів. Втративши у 80х pp. XX ст. у більшості країн свої керівні позиції, комунізм змушений сьогодні кардинально переглядати багато зі своїх ідеологічних постулатів стосовно реалій нинішнього часу.
12.
Фашизм (від латинського fascio — пучок, в'язка, об'єднання) — ідейно-політична течія, що сформувалась у 1919 році на засадах синтезу категорії нації як вищої і одвічної реальності й деталізованого принципу соціальної справедливості. Головне ідейне гасло фашизму — корпоративна єдність нації, заснована на спільності крові, раси й гарантом якої виступає держава. У класичній (італійській) формі фашизм мав за мету підносити силу національного духу, відродити історичне значення Римської імперії, сформувати ментальні засади нових імперських амбіцій, встановити сильну державну владу, яка б організувала все суспільство для здійснення історичної мети національного відродження.
У політичній доктрині фашизму індивід — ніщо. Він має розчинитись у вищій силі — нації й відчувати гордість від участі в ній. Адольф Гітлер проголошував: «Ми звертаємося до величезної армії людей, які настільки бідні, що їхнє власне існування не є найвищим у світі багатством».
Фашизм широко пропагує самопожертву з очевидною метою — обґрунтувати необхідність існування та діяльність вождів, їхнього володарювання над масою. Тільки «надлюдина» (фюрер, дуче) може подолати негаразди та прикрощі, що ними сповнене життя. Ідеал суспільного ладу політичної доктрини фашизму — тоталітарна держава. Її суть дає змогу вести війну. Війна робить націю сильною і загартованою. Кожне покоління мусить мати свою війну. Той народ, який не зможе завоювати собі життєвого простору, має загинути.
Основу формування фашистських або профашистських режимів в Італії, Іспанії, Угорщині, Хорватії, Румунії, Словаччині та інших країнах становили вкрай ідеологізовані партійні організації, з жорсткою, напіввійськовою структурою з лідерами — вождями на чолі. Здобуваючи тими чи тими засобами державну владу (вперше це вдалося італійським фашистам 1922 p.), вождистські партії перетворювали державу на знаряддя втілення націоналістичних утопій, обґрунтування колоніальних загарбань, проведення репресивних заходів проти політичних супротивників і всіх, хто не згоден з політикою режиму.
Нацизм — різновид фашизму в Німеччині, походить від назви націонал — соціалістичної робітничої партії Німеччини. Для ідеології нацизму характерні: расизм, шовінізм, антидемократизм, елітаризм, марення світовим пануванням. Ці ідеї викладено в книзі А. Гітлера «Майн кампф». У книзі еклектично поєднано ідеї геополітиків, расистів, а також окремі положення з праць таких філософів, як Ф. Ніцше, А. Шопенгауер, О. Шпенглер.
У підґрунтя німецького фашизму покладено ідеї расизму. На світі повноправно має існувати лише одна раса — арійська, нордична, тобто німецька раса. Кров, що тече в жилах її носіїв, є джерелом героїчного духу, творчого генія, почуття гідності. Ці риси тим сильніші, що чистіша кров, бо тільки німці, арійці є власне людьми, просто людьми, не над людьми. «Надлюдина» (ідея Ф. Ніцше) — лише одна, це — фюрер. Решта людства, не німці, — «недолюди». Арійці мають ставитися до них як до тварин. їх можна — і навіть треба! — знищувати, якщо цього вимагають інтереси арійської раси, покликаної панувати на Землі.
Прийшовши у 1933 р. до влади в Німеччині, нацисти застосували найжорстокіші методи й форми насильства для придушення всіх прогресивних рухів, організували кривавий терор щодо політичних противників і представників «неповноцінних (як вони проголошували) рас», насамперед євреїв, оголосили непримиренну війну прогресивній культурі. При цьому Гітлер вважав, що боротьба за світове панування ведеться між двома націями — між німцями та євреями. Усе інше — обман зору. Нацисти розв'язали Другу світову війну 1939—1945 pp., у ході якої широко застосували геноцид щодо євреїв, слов'ян та інших «неарійських» народів.
Після розгрому нацистської Німеччини безславно впали фашистські режими в Італії, Іспанії та профашистські режими в Угорщині, Хорватії, Румунії, Словаччині. Світове співтовариство 10 грудня 1948 р. рішенням ООН засудило антигуманні фашистські режими.
Проте від фашизму людство ще не вилікувалося. Модифікований повоєнний фашизм нині зветься неофашизмом. Неофашизм як політична течія виник у 60-х роках XX ст. Тоді ж формувалися його ідеологія та неофашистські організації, які діють майже в усіх країнах Європи, Америки, більшості країн Азії, в Австралії та Африці. Неофашистська ідеологія дещо відсунула на другий план гітлерівську расистську тезу про перевагу німців над сусідніми європейськими народами. Неофашисти говорять тепер про білу людину взагалі, яку протиставляють «кольоровим народам». Неофашисти США, наприклад, твердять про «перевагу англосаксонської раси».
Останнім часом неофашистські організації активізувалися в Західній Європі, зокрема в Австрії, ФРН, Франції. Ідеологи неофашизму намагаються, по-перше, виступати під гаслами «чистого» фашизму, вільного від спотворень, по-друге, позірну відмежуватися від злочинів гітлерівського фашизму.
13.
Соціалізм - тип державного устрою, заснований на принципах справедливого розподілу суспільних благ. В історії людство існувало безліч концепцій соціалістичного ладу і кілька прикладів їх практичного втілення. Соціалізм - Соціально-політична система, основні особливості якої - процес виробництва і розподілу доходів знаходиться під контролем суспільства. Одна з основних позицій соціалістичного руху є суспільна власність на засоби виробництва, яка замінює собою приватну власність. Передача власності з приватних рук під громадський контроль проводиться для запобігання експлуатації людини людиною, увеліченіпе ефективності його праці, зниження диференціації доходів, забезпечення вільного і гармонійного розвитку кожної особистості. При цьому зберігаються елементи економічного нерівності, але вони не повинні бути перешкодою для досягнення вищезазначених цілей. Основні напрямки: На сьогоднішній момент в соціализмі існує два основних напрямки: анархізм ,марксизм. На думку анархістів, при державному социализме, до якого прагнуть марксист, зберігаються експлуатація, відчуження людини від результатів його праці і більшість інших проблем, за які соціалісти критикують капіталізм, а тому справжній соціалізм можливий тільки при відсутності держави. Основні риси, якими визначається соціалізм у різних мислителів: Обмеження приватної власності, Загальна рівність,В якості шляхів досягнення справедливості пропонувалося:скасування приватної власності при збереженні особистої ,заміна капіталістичних підприємств кооперативами ,створення комун, усередині яких все буде загальним (соціалісти-утопісти) ,створення державної системи соціального забезпечення.
14.
Анархіз́м (від дав.-гр. αναρχω — від ἀν, ан, «без» + ἄρχή, архе, «влада» + -ізм) — суспільно-політична течія, що прагне до максимально можливого визволення особистості, виступає за негайне знищення всякої державної влади шляхом стихійного бунту мас і створення федерації дрібних автономних асоціацій виробників і споживачів (союзи громад). Мета анархізму — створення вільної організації суспільства з інститутами громадського самоуправління, яке обходиться без влади людини над людиною. Ідеї анархізму остаточно сформувалися в 19 столітті. Анархізм не треба плутати з нігілізмом (він заперечує суспільство і спрямований на його руйнування); в цілому анархізм це пацифістський рух. Хронологічно анархізм поділяють на індивідуалістичний анархізм — представники: П. Прудон, М. Штірнер; колективістський — М. О. Бакунін; комуністичний — П. О. Кропоткін. В сучасному світі поняття «анархізм» втратило свій первісний зміст і часто вживається як синонім хаосу, безвладдя, дезорганізації. Анархізм — ідея про те, що суспільство може і повинно бути організоване без державницького примусу. Крім того конкретні анархісти можуть мати додаткові критерії того, що включає в себе анархізм, і вони часто не згодні один з одним відносно цих критеріїв.
15.
Націоналізм - ідеологія і напрямок політики, базовим принципом якої є вища цінність нації та її основа в процесі державотворення. У націоналізмі є безліч течій, деякі з них суперечать один одному. Як політичний рух, націоналізм прагне до захисту інтересів національної спільності у відносинах з державною владою. У своїй основі націоналізм проголошує вірність та відданість своїй нації, політичну незалежність від інших націй і роботу на благо власного народу, об'єднання національної самосвідомості для практичної захисту умов життя нації, її території мешкання, економічних ресурсів і духовних цінностей. Ніціоналізм спирається на національне почуття, яке схоже з патріотизмом. Ця ідеологія прагне до об'єднання різних верств суспільства, не дивлячись на протилежні класові інтереси. Вона виявилася здатної забезпечити мобілізацію населення ради загальних політичних цілей в період переходу до капіталістичної економіки.В силу того, що багато сучасних радикальні руху підкреслюють свою націоналістичних окраску, национализм часто асоціюється з етнічної, культурної та релігійної нетерпимості. Така нетерпимість засуджується прихильниками помірних течій в націоналізмі.
16. Ресурси влади
Термін "ресурси влади" використовують як у широкому, так і у вузькому розумінні.У широкому розумінні ресурси влади є всім, що суб'єкт (індивід, група) може використати для впливу на ін.У вузькому розумінні — це засоби, використання яких забезпечує вплив суб'єкта на об'єкт влади. Ресурси влади можуть застосовуватися для примусу, заохочення або переконання. Відповідно до цих способів досягнення політичних цілей можна виокремити й такі антропологічні ресурси влади, як страх, інтерес, переконання. Згідно з характером і сферою впливу розрізняють нормативні, примусові та утилітарні ресурси (А. Етціоні). Нормативні ресурси — засоби впливу на внутрішній світ, ціннісні орієнтації та норми поведінки людини. Примусові ресурси — заходи адміністративного впливу, що передбачають силові методи "переконання" через так звані силові структури (суд,поліцію, армію тощо). Утилітарні ресурси пов'язані з матеріальними та соціальними благами, повсякденними інтересами людей. За їх допомогою влада, особливо державна, може купувати не тільки окремих політиків, а й соціальні групи, верстви населення. Ці ресурси можуть застосовуватися й для покарання (наприклад, зменшенням заробітної плати недобросовісним працівникам). Залежно від життєдіяльності ресурси влади поділяються на економічні, соціальні, культурно-інформаційні, силові та демографічні. Економічні ресурси — матеріальні цінності, гроші, техніка, землі, корисні копалини. а, освіта, соціальне забезпечення, медичне обслуговування. Культурно-інформаційні ресурси — інформація, знання, що отримуються та поширюються через науково-освітні заклади, мас-медіа як з метою об'єктивної комунікації, так і маніпулювання суспільною свідомістю. Визначаючи важливість перших двох видів ресурсів, останнім часом фахівці фіксують зростання впливу культурно-інформаційних ресурсів. Скажімо, соціолог-футуролог О. Тоф-флер (США) переконаний, що в постіндустріальних країнах знання вже підкорили силу й багатство, ставши визначальним чинником функціонування влади. Силові (спонукальні) ресурси — інститути фізичного примусу: армія, поліція, служба безпеки, суд, прокуратура. Цей вид ресурсів традиційно вважається найефективнішим джерелом влади, оскільки його використання загрожує вищим цінностям людини — життю, свободі, майну. Демографічні ресурси розглядаються в тому розумінні, що людина стає специфічним ресурсом влади лише тоді, коли є засобом реалізації чужої волі. Загалом вона, безперечно, є не тільки ресурсом влади, а й її суб'єктом та об'єктом.
17.
Легіти́мність (від лат. legitimus - законний) — це морально-психологічне сприйняття влади громадянами[Джерело?], визнання її права здійснювати управління соціальними процесами, згода, готовність їй підпорядковуватися. У вузькому розумінні легітимною визнається законна влада, утворена згідно із процедурою, передбаченою законами. Легітимність — це широке та складне явище, яке виражає зв'язок інтересів людей з їх внутрішньою оцінкою, яка залежить від їх стверджень, світосприйняття та повсякденного життя. Легітимність може бути частковою та навіть неузгодженою, оскільки в суспільстві існують різні прошарки населення з різними інтересами. Німецький соціолог Макс Вебер виділив три джерела політичної легітимності[1].
|