|
|
Скачати 1.28 Mb.
|
| Традиційна легітимність ґрунтується на визнанні тих політичних дій, що відповідають цінностям і нормам традиційної політичної культури. В сучасних умовах в більшості країн традиції мають порівняно невелике значення для легітимності державної влади, але це не означає, що вони не використовуються для її зміцнення та створення уявлень про її законність, обгрунтованність. Традиційні способи легітимності державної влади пов’язані з особливою роллю релігії. В мусульманських та в деяких європейських країнах існує державна релігія. Проте, в європейських країнах існування та особливий статус державної церкви не обмежує свободи віросповідання, але державна церква отримує субсидії з державного бюджету. Голова держави, монарх, повинен відноситися до державної церкви. Така позиція монарха надає йому додаткової легітимності в уявленні віруючих, особливо приверженців державної релігії. Харизматична легітимність заснована на вірі в особисті якості лідера. В харизматичному лідері бачать втілення таких якостей, як мудрість, святість, героїзм. Харизматична легітимність будується на емоційному заряді, на бездумній довірі вождю. Зразки харизми Макс Вебер бачив у Христі, Будді, Магометі. Сучасні політологи бачать харизму не тільки у засновників світових релігій, але й поширюють її на революційних і тоталітарних вождів, на духовних батьків нації. Наполеон, М.Ганді, В.Ленін, Й.Сталін, А.Гітлер, Мао Цзедун в очах своїх послідовників володіли особливою святістю. Особливий випадок - харизма Папи Римського. Він володіє нею завдяки своєму становищу (функціональна харизма), тому що є спадкоємцем святого Петра, намісника Христа на землі.Легальна (раціональна) легітимність має за джерело раціонально встановлені правила, норми (закони). В демократичних країнах це основний тип легітимності, що опирається на конституції і конкретні правові норми. Саме вони виступають посередниками між владою і народом, будучи обов'язковими і для народу, і для керівництва. Іншим проявом легальної влади, на думку Макса Вебера, виступає бюрократія, яка стає раціональною в епоху капіталізму. Раціонально-бюрократичний тип управління передбачає компетентність, наявність спеціальної освіти, наслідування в управлінській діяльності установленим правилам. Інші типи легітимності: Веберівська типологія отримала загальне визнання, хоча деякі вчені доповнюють її іншими типами легітимності. Американський політолог Д.Істон виділив ідеологічну легітимність, яка опирається на переконаність індивідів у вірності тих ідеологічних цінностей, які проголошені владою (це найефективніший тип легітимності); структурну легітимність, що випливає з довір'я населення до структур і норм режиму (до законів, органів влади); персональну легітимність, що має своїм джерелом віру громадян у компетентність лідера, його здатність відповідним чином використовувати владу. В умовах демократії подібний тип легітимності проявляється у повторному переобранні лідерів на виборах. Наприклад, період президентства Б.Клінтона співпав з найдовшою за весь післявоєнний період хвилею економічного росту в США, що асоціювалося громадянами з успіхами діяльності його адміністрації і спричинило його повторне обрання. Французький політолог Т.Л.Шабо говорить про можливість демократичної (опирається на волевиявлення керованих), технократичної (пов'язана з умінням володарювати) і онтологічної (відповідність влади універсальним принципам людського і соціального буття) легітимності. Італійський соціолог і історик Г.Ферреро, характеризуючи типи легітимності форм правління, залежно від джерела походження влади виділяє два типи легітимності: монархічну і демократичну.У реальній практиці різні типи легітимності можуть взаємно доповнювати один одного. Наприклад, у суспільствах, де зберігаються елементи патріархальної або підданської культури, традиції родоплемінних відносин, президенти, які пройшли через процедуру виборів, намагаються заручитися і традиційною легітимністю. Подібне поєднання правових і традиційних основ влади спостерігається і в минулих радянських республіках СРСР, а нині в суверенних державах Азії. Так, у біографії деяких президентів включені дані, що підкреслюють їх пряме походження від правителів або приналежність до найстаріших родів, які традиційно правили тут до входження цих територій у склад Російської імперії. Можливе поєднання харизматичної легітимності з легальною. Так, харизма генерала Ш.де Голля, національного героя Франції після обрання його президентом отримала підкріплення з боку авторитету права. Найбільшим потенціалом легітимності володіють демократичні режими, в яких додатковим джерелом легітимності влади є економічна і соціальна ефективність режиму, що виражається високим рівнем життя населення. Диктаторські режими, побудовані на примусі, також намагаються заручитися легітимністю. Значною мірою тоталітарні режими (СРСР, націонал-соціалістична Німеччина) опиралися на ідеологічну і харизматичну легітимність. Тут за допомогою ідеологічних міфів і пропаганди були створені культи вождів і віра у справедливість існуючого режиму. 18. Залежно від використовуваних засобів впливи виділяють наступні види (типи) влади:- економічна, така, що спирається на економічні ресурси, власність на різного роду матеріальні цінності. Тобто в основі цього типа влади – зв'язок з матеріальними, первинними, найбільш потребами людини, що сильно діють; - соціальна влада тісно пов'язана з економічною. Але якщо економічна влада має важелі розподілу матеріальних благ, то соціальна розподіляє положення в соціальній структурі – статуси, тобто впливає на суспільне положення широких верств населення (шляхом призначення на посаді, пільг, привілеїв і ін.); - культурно-інформаційна (духовно-інформаційна) – це влада над людьми за допомогою наукових знань, культурних традицій, релігії і моралі, інформації і засобів їх поширення і ін.. На сучасному етапі зі всіх видів духовного впливу первинного значення набуває науково-інформаційна влада. В цілях дії на свідомість людей використовуються різні канали – школи, Вузи, ЗМІ і др.; - політична влада включає перш за все владу держави, владу органів місцевої самоврядності, владу партій, політичних лідерів, засобів масової інформації. Але центральною в політичній владі є влада держави, таким чином вона включає більшою чи меншою мірою всі інші перераховані види влади. Її центральне положення визначається також монополією на ухвалення законів, обов'язкових для всіх громадян країни. 19. Влада є центральною політичною категорією. Вона дає ключ до розуміння сутності і призначення політичних рухів і самої політики. Тому розуміння сутності влади й знання форм її здійснення є однією з основних передумов ефективної політичної діяльності, дозволяє виділити політику і політичні відносини з усієї групи суспільних відносин. Аналізуючи сутність і зміст влади як соціального явища, треба звернути увагу на те, що вона зумовлена цілим комплексом як матеріальних, так і духовних потреб людини, серед яких — потреби свободи, самореалізації, самоствердження, розвитку як особистості тощо. Влада визначається як здатність і можливість здійснювати свою волю певним суб'єктом, чинити вирішальний вплив на діяльність та поведінку людей за допомогою відповідних засобів. Вона проявляється в різних динамічних формах залежності та взаємодії між суб'єктами і завжди складним, багатогранним явищем. Політична влада має свою специфіку, виявляється як взаємодія суспільних інтересів суб'єктів політики на принципах організованого примусу, що здійснюється завдяки інституціоналізації влади з використанням політичних засобів. Для визначення сутності політичної влади: — порівняйте основні характерні ознаки влади як соціального явища і політичної влади; —дайте відповідь на питання про спільне і відмінне між політичною і державною владою; — зверніть увагу на фактори легітимізацїї влади. 2. Створення умов для ефективного функціонування політичної влади є ключовим завданням кожного суспільства і охоплює собою цілий комплекс заходів по його організації і самоорганізації. Зміст цих заходів полягає у впровадженні державного правління і державного устрою методів, принципів та засобів регулювання політичних процесів. Простежуючи характер та тенденції функціонування політичної влади на різних етапах розвитку людської цивілізації, можна відзначити тенденцію поступового, починаючи з епохи Просвітництва, процесу демократизації політичної влади. Відповідно до методів здійснення політичної влади, домінування регулюючих, узгоджуючи чи силових форм її забезпечення виділяються політичні режими — тоталітарний, авторитарний та демократичний, що базуються на відносинах залежності, взаємозалежності та незалежності політичних суб'єктів. Для з'ясування реалізації влади в політичному житті суспільства необхідно: —розкрити її функції в життєдіяльності суспільства; — порівняти основні ознаки різновидів політичних режимів (тоталітарного, авторитарного, демократичного); —розглянути реалізацію народовладдя в демократичному суспільстві; — визначити сутність та умови функціонального розподілу влади на законодавчу, виконавчу і судову. Влада є центральною політичною категорією. Вона дає ключ до розуміння сутності і призначення політичних рухів і самої політики. Тому розуміння сутності влади й знання форм її здійснення є однією з основних передумов ефективної політичної діяльності, дозволяє виділити політику і політичні відносини з усієї групи суспільних відносин. 20. З листка. 20. Політичні pежими можна pозpізнити за двома головними кpитеpіями: джеpелом влади та межами цієї влади. За джеpелом (підгpунтям) деpжавної влади політичні pежими можна pозподілити на демокpатичні та автоpитаpні. Демокpатичний pежим – це така фоpма деpжавно-політичного устpою суспільства, в якій наpод виступає джеpелом влади на пpинципах pівності, свободи і солідаpності. Зовнішніми ознаками демокpатичного pежиму є багатопаpтійність, наявність пpедставницьких оpганів, формальне визнання народу джерелом влади, визнання права всіх громадян на участь у формуванні органів державної влади, контроль за їхньою діяльністю, вплив на прийняття спільних для всіх рішень на засадах загального, рівного виборчого права і здійснення цього права у процедурах виборів, референдумів тощо, переважне право більшості при прийнятті рішень, чітке регламентування політичних процедур та процесів. Автоpитаpний pежим – це спосіб пpавління, оснований на владі автоpитету, політико-пpавовій неpівності соціальних гpуп та пpошаpків суспільства, викоpистанні насильства. Втім, автоpитаpні pежими можуть будуватись як на базі автоpитету звичаю, тpадиції (монаpхії), так і на автоpитеті сили (диктатуpи). Зовнішними ознаками автоpитаpних pежимів є відсутність або фоpмальний хаpактеp пpедставницьких оpганів влади, відмова від пpинципу поділу влади, pізний політико-пpавовий статус окpемих соціальних гpуп, і в зв’язку з цим – неpівність (або взагалі відсутність) вибоpів, інколи – посилення pолі аpмії та інших силових стpуктуp. Різновиди авторитарних режимів: традиціоністські та модернізаторські; популістські, націоналістичні, корпоративістські, військові, авторитарно-бюрократичні. За ознакою меж політичної влади політичні pежими pозподіляються на лібеpальні та тоталітаpні. Лібеpальний pежим – це така оpганізація політичної системи, в якій влада деpжави обмежена сфеpою невід’ємних пpав і свобод особистості. Це pежим, в якому досить pозвинутим є гpомадянське суспільство, pізні самодіяльні гpомадянські ініціативи, тобто оpганізації, які незалежні від деpжави, гаpантуються основні пpава та свободи гpомадян. Тоталітаpний pежим (від лат. total – цілісність, ціле) – така політична система, яка намагається – заpади тієї чи іншої мети – повністю (тотально) контpолювати все життя суспільства в цілому і кожної людини окpемо. Поняття “тоталітаpна деpжава” впеpше було застосоване італійським диктатором Б.Муссоліні, пpичому в позитивному контексті. Активно вивчались тоталітаpні pежими після дpугої світової війни – на пpикладах фашизму та сталінізму. Головні pиси тоталітаpизму такі. 1) Монополізація влади (однопаpтійна система, злиття паpтії та деpжави, культ особи). 2) Одеpжавлення суспільства, зокpема гpомадських оpганізацій, повна звеpхність деpжави над суспільством. 3) Політичне свавілля, підкоpення закону політичній волі (зокpема, й відсутність механізму пеpедання веpховної влади). 4) Центpалізоване кеpівництво економікою (аж до повної державної монополізації власності). 5) Монополія деpжави на інфоpмацію. 6) Ідеологізація суспільного життя і монопольне панування ідеології тоталітаpного типу (тобто такої, яка зазіхає на втілення абсолютної істини і кеpування усіма сфеpами життя суспільства). 7) Викоpистання теpоpу як засобу внутpішньої політики. 8) Мілітаpизація суспільства, ствоpення ситуації військового табоpу. 9) Декласування суспільства. Ознаки джерел та меж політичної влади в реальності існують одночасно, тому більш повним буде подвійне означення політичних режимів – як правило, це ліберально-демократичні або авторитарно-тоталітарні (але можливі і нетрадиційні комбінації, наприклад, демократично-тоталітарні, або перехідні форми). Також можна виокремити режими за пануючою ідеологією (фашистські або полуфашистські, теократичні, расистські, комуністичні, ліберально-правові, національно-демократичні, націократичні. Сучасний політичний режим України визначити важко. Він поєднує в себе певні елементи всіх видів відомих на цей час режимів і не може бути тлумачним однозначно. Тим більш, що його формування відбувається в умовах гострої економічної, політичної і соціальної кризи, перебудови українського суспільства, переходу на нові принципи політичного і суспільно-економічного життя. Дослідження політичного режиму України корисно тим, що дозволяє з неупереджених, наукових позицій оцінити процеси, які сьогодні відбуваються в суспільстві. Такі дані можуть стати головним знаряддям подолання кризи, налагодження в країні життя за вищими світовими стандартами. В сучасній Україні існує і специфічний "змішаний" політичний режим, в якому поєднуються ознаки всіх основних чистих різновидів політичних режимів: демократичного, авторитарного, автократичного, диктаторського, тоталітарного, анархічного, охлократичного. Передбачити направлення подальшої еволюції політичного режиму сучасної України досить складно, тому що характер еволюції залежить від надто величезної кількості факторів, і внутрішніх, і зовнішніх. В Україні, де поряд з сильними традиціями інтернаціональної єдності народів існують історичні активні націоналістичні і сепаратистські сили, процес становлення і розвитку політичної системи і політичного режиму ринкової держави набуває ряду специфічних особливостей, а діяльність різноманітних політичних структур і рухів насторожує маси, змушує їх ревно оберігати вже надбані політичні цінності. В таких умовах політичні лідери в Україні використовують політичну ситуацію і розгортують діяльність по створенню такої системи суспільних політичних відносин, що сприймалася б з розумінням народом і його посланцями в представницьких органах влади. В сучасних умовах в Україні здійснюється процес передачі влади на місцях органам самоврядування, а всередині їх – розмежовування законодавчих і виконавчих органів, йде пошук найоптимальніших структур з урахуванням досвіду інших країн. 21. 22. Авторитаризм є одним із найбільш поширених в історії видів політичного режиму. Характерними ознаками авторитарного режиму є:1. Відмова від принципів конституційності і законності. Якщо конституція і зберігається, то суто в декларативній формі.2. Концентрація влади в руках уряду, глави держави чи військових. Громадяни відчужені від процесу прийняття рішень. Правляча еліта формується не через конкурентні вибори, а шляхом призначення.3. Органи влади, як центральні, так і місцеві, мають маріонетковий характер.4. Можливість втручання армії в політичний процес.5. Не виключені вибори, боротьба партій, але все це відбувається в жорстко регламентованих рамках.6. Наявність приватного сектору економіки, вільного від прямого державного втручання.7. Авторитарний режим допускає існування інакомислення і опозиції в чітко визначених межах. Правляча еліта готова терпіти інакомислення, доки воно не зачіпає основ режиму.Отже, авторитаризм — це політичний режим, в основу якого покладено зосередження монопольної влади в руках однієї чи групи осіб, що знижує або виключає роль представницьких інституцій влади у суспільстві. 23. Тоталітарний політичний режим. Термін «тоталітаризм» походить від середньовічного латинського слова «totalis», що означає «цілий», «повний», «загальний». Тоталітаризм - це повний контроль і жорстка регламентація з боку держави всіх сфер життєдіяльності суспільства, кожної людини за допомогою прямого озброєного насильства. Держава поглинає все суспільство і конкретну людину.Тоталітаризм є принципово новим типом диктатури, в якій особливу роль грає держава і ідеологія. Термін «тоталітарний» ввів в політичний лексикон лідер італійських фашистів Б.Муссоліні (1883-1945). Мета фашистського руху, на його думку, полягала в створенні сильної держави, використовуванні виключно силових принципів здійснення влади. Сутність тоталітаризму Б.Муссоліні виразив формулою: «Все в державі, нічого зовні держави, нічого проти держави». З 1925 р. він став використовувати термін «тоталітаризм» для характеристики фашистської держави. А з 1929 р. (газета «Таймс») цей термін став вживатися стосовно режиму, що склався в Радянському Союзі.Тоталітаризм виникає в ХХ столітті як політичний режим і як особлива модель соціально-економічного порядку, характерна для стадії індустріального розвитку, і як ідеологія. Створення розгалуженої системи масових комунікацій дозволило забезпечити ідеологічний і політичний контроль над особою. Особа ж в умовах руйнування традиційних форм життя стала беззахисної перед світом ринковій стихії і конкуренції. Ускладнення соціальних відносин зажадало посилення ролі держави («етатизм») як універсального регулятора і організатора взаємодії індивідів, що мають не співпадаючі інтереси. Досвід показує, що тоталітарні режими, як правило, виникають за надзвичайних умов: наростаючої нестабільності в суспільстві; глибокій кризі, що охоплює всі сторони життя; нарешті, при необхідності рішення стратегічної задачі, виключно важливої для країни.В числі основних ознак, якими характеризується тоталітаризм як політичний режим, Х.Арендт, К.Фрідріхс і З.Бжезінській виділяють наступні: централізоване керівництво і управління у сфері економічної; система загального контролю над поведінкою індивідів у сфері соціальної; визнання керівної ролі однієї партії у сфері політичної і здійснення її диктатури; панування офіційної ідеології у сфері духовної і примусове нав'язування її членам суспільства; зосередження в руках партії і держави засобів масової комунікації (преси, радіо, телебачення, кіно); культ керівної особи на всіх рівнях, влада на всіх рівнях знаходиться в руках не підзвітної народу номенклатурної адміністрації; зрощення партійного і державного апарату, контроль виконавськими органами виборних; вихід каральних органів з підкорення законам і суспільству і. як результат, свавілля у вигляді державного терору і масових репресій. Ці риси властиві всім тоталітарним режимам. Проте виділяють декілька різновидів тоталітаризму: комуністичний тоталітаризм («лівий»), фашизм, націонал-соціалізм («правий»).Комуністичний тоталітаризм існував в СРСР і інших соціалістичних державах. Нині в тій чи іншій мірі він існує на Кубі, в КНДР, В'єтнамі, Китаї.Тоталітаризм в його комуністичній формі виявився найбільш живучий. До 80-м рокам ХХ в. в тоталітарних державах проживала приблизно третина людства.Фашизм вперше був встановлений в Італії в 1922 р. Тут тоталітарні риси були виражені не повною мірою. Фашистські режими існували також в Іспанії. Португалії, Чилі.Третій різновид тоталітаризму - націонал-соціалізм виникає в Німеччині в 1933 р. Йому властиві майже всі загальні риси тоталітаризму. Націонал-соціалізм має спорідненість з фашизмом, поєднує в собі ознаки одного та іншого.Головні відмінності основних різновидів тоталітаризму чітко виражені в їх політичних цілях: побудова комунізму, відродження римської імперії, утвердження світового панування арійської раси. Вони виявлялись також і в соціальних преференціях: робітничий клас, нащадки римлян, германська нація. 24. Передумови виникнення тоталитаризма Більшість дослідників зараз розглядає тоталітаризм як особливий соціально-економічний лад, свого роду формацію, при тоталітарному політичному режимі. У виникнення цього ладу великій ролі грають ідеологічні схеми і постулати, економічний базис не передує надбудові, а цілеспрямовано створюється за кресленнями політичного керівництва. Які з багатьох концепцій могли сприяти формуванню тоталітарних режимов. Одні дослідники (Ф.Хайек, а й за ним К.Ясперс) бачили витоки тоталітаризму, передусім, у системі планування, державного регулювання економічних процесів, яка прийшла змінюють старої вільної конкуренції. Технічний прогрес, автоматизація процесу управління, створення небаченої колись системи масових комунікацій породжували на індустріальної стадії розвитку ілюзію, що це процеси економіки, а слідом відтак і суспільно-політичного життя, можна підпорядкувати єдиному централізованого керівництву, однієї колективної мети, не залишаючи місця для індивідуальної волі народів і автономии. Держава планували прибічникам такий погляду (політологи назвали її коллективно-механистической), як механізм, де громадяни - лише гвинтики, привідні ремені цієї машини. З цією узгоджуються погляди самих ідеологів і засновників тоталітарних систем. Засновник фашизму Муссоліні проголошував: " Ми перші заявили, що замість складніше стає цивілізація, тим паче обмежується свобода особистості " . В.І.Ленін розглядав майбутнє соціалістичну державу як " одну контору й одне фабрику " , " один всенародний державний синдикат " . Тоталітаризм немає випадково, навіть будучи своєрідною аномалією, вона має свої соціальні передумови і. До найважливішим із них относятся: 1. Саме індустріальне суспільство, ускладнення громадських зв'язків і взаимозависимости; 2. Наростання раціоналізму і організованості у суспільства, нові змогу маніпулювання свідомістю; (радіо, телебачення, засоби зв'язку, ЗМІ й т.д.); 3. Поява монополій та його зрощення із державою (тоталітаризм - вища їх щабель, всеосяжна монополия); 4. Этатизация суспільства, посилення у свідомості культу Держави (на це вплинуло вплив двох світових війн, коли різко посилилося державне втручання у економіку й громадське життя), поширення колективістських взглядов; 5. Масова емоційна упевненість у можливості швидкого поліпшення життя з допомогою планування і раціональних преобразований 6. Масова психологічна неудовлетворённость відчуженням особистості за капіталізму, її незахищеністю і самотністю. Тоталітарні руху дають ілюзію прилучення до " вічним цінностям " : класу, нації, державі, величної сакральної Власти; 7. Гострі соціально-економічні кризи ведуть до маргіналізації суспільства, появі численних люмпенских і полулюмпенских верств, особливо сприйнятливих до тоталітарної ідеології й схильних до політичного радикализму; 25. Поняттю «демократія» і її предметній сфері випала щаслива доля: дане поняття сучасної політології без особливих суперечок зайняло своє місце як одне з ключових у політичній семантиці. Цей термін широко використовують і застосовують у своєму лексиконі навіть супротивники демократії; їхні критичні випади проти демократії висловлюються у форму неприяйняття лише конкретних форм її реалізації. Дотепер учені не виробили загальноприйнятних уявлень, на базі яких можна було б сформулювати єдине визначення демократії. Водночас існує множина спроб її дефініцій, що не відповідають тим або іншим вимогам науки, причому різні автори розглядають у якості визначальних скоріше окремі елементи демократії: рівність, співучасть (партиципація), влада більшості, її обмеження і контроль над нею, толерантність, основні права громадян, правова і соціальна державність, поділ влади, загальні вибори, гласність, конкуренція різноманітних думок і позицій, плюралізм і т.д. Для більш продуктивного розуміння основних уявлень про демократію, безсумнівно, корисні етимологічна й історична ретроспективи концепту. Самий термін «демократія» складається з двох грецьких слів: demos - народ і cratia - владарювання, отже, це «влада народу». Більш розгорнуте визначення «демократії» було сформульовано американським президентом А. Лінкольном. Воно виражає різноманітні аспекти й істотні ознаки демократії: демократія виходить з самого народу, вона здійснюється народом і в інтересах народу. Остання характеристика демократії, як влади «для народу»-не просто вербальне визначення, оскільки вказується перспектива, у якій демократія розуміється як ціль держави, досяжна за допомогою політичного і соціального прямування. У ранні історичні періоди (від Древньої Греції і до Французької революції) «демократія» зводилася до навчання про форми держави. Для Геродота (у нього це поняття зустрічається вперше), так само як і для Платона, Аристотеля, Цицерона, Сенеки й інших класичних авторів демократія означала не якійсь визначений стан суспільства, а особливу форму організації державної влади - нею володіють не одна особа (як при монархії і її варіаціях, скажімо, тиранії) або група людей (приміром, при аристократії і її різновидах, начебто олігархії або плутократії), а всі. Аристотель першим у своїй типології трьох «кращих» форм держави (тиранія, олігархія, демократія або охлократія), поряд із кількісним критерієм розподілу («хто панує?»), вказує також на критерії якісні («які засоби панування?»), причому у нього відношення до «демократії» скоріше немилостиве, як до однієї з форм виродження державного життя. Після настільки суворого вердикту Аристотеля, протягом наступних двох тисячоріч, «демократія» виявилася в числі закритих, заборонних понять. Проте, незважаючи на систематичне ігнорування її як поняття, сама демократія, вже в якості соціальної реальності, не вважалася знеціненої. Чому демократія виявилася «в немилості» у Аристотеля ? Мабуть тому, що він не проводив розходження між «демократією» і «охлократією». Аристотель, звичайно, розумів істотну різницю між зазначеними двома формами влади, але усвідомлював й інше - що «демос» (тобто народ у власному змісті) правителі можуть за допомогою митецької «демагогії» довести до рівня «охлоса» - «черні», використовувати його у своїх цілях, називаючи це «демократією», «народовладдям». Дійсно, було багато випадків таких перетворень в історії практично всіх народів, нашої вітчизняної в тому числі. Водночас авторитет Аристотеля й у старожитності, і в середньовіччі був настільки великий, що його «вердикт» дійсно відтіснив на тривалий час, поняття демократії на периферію соціального і політичного знання. Дослідники найчастіше не помічають тієї важливої обставини, що визнана і схвалювана Аристотелем «політія» містить цілий ряд елементів, що зближаються з більш пізними, позитивними поглядами на демократію. Політія означала в старогрецькій політичній думці (Платон, Ксенофонт, Аристотель і більш пізні мислителі) «державне життя», «державний устрій», а також навчання про неї, погляд на них. Саме слово походить від терміна «поліс», тобто «місце», «місто», у якому живе компактне співтовариство вільних людей (греків) - у створених ними структурах визначеного соціального і політичного єднання, під захистом вироблених для цієї цілі законів, релігійних і моральних норм. 26. Головна суперечність демократії — суперечність між ідеєю демократії як повновладдям народу і неможливістю її практичного здійснення. Британський філософ Карл Поппер вважав демократію не тільки неможливою, але й недоцільною. Демократія у прямому її розумінні неможлива навіть суто технічно, бо немає таких механізмів, які б забезпечували пряме народоправство з будь-якого питання на всіх рівнях. Недоцільна, оскільки абсолютна більшість народу некомпетентна у вирішенні конкретних справ управління державою. Багатоманітні концепції демократії спрямовані на вирішення цієї суперечності.Історично першою такою концепцією та формою її практичного втілення була класична ліберальна демократія. Головна ідея лібералізму — ідея індивідуальної свободи. У зв'язку з цим ліберальна демократія на перший план ставить громадянську свободу, яка ґрунтується на реалізації особистих прав і свобод індивіда. Наявність в індивіда громадянських та політичних прав і свобод надає йому можливості впливати на державу з метою задоволення особистих і спільних потреб. Ліберальна демократія не заперечує безпосереднього волевиявлення народу, але віддає перевагу представницький демократії, основні елементи якої — конституційність та обмеження політичного панування. Воля народу делегується представникам, котрі під час прийняття політичних рішень виражають цю волю самостійно і під власну відповідальність. Демократію розуміють як відповідальне правління. Лібералізм виник як ідеологія буржуазії, таму концепція класичної ліберальної демократії відбиває передусім інтереси класу буржуазії.Сучасний різновид ліберальної демократії — концепція плюралістичної демократії (від лат. pluralis — множинний), яка ґрунтується на врахуванні інтересів усіх соціальних верств. Основні ознаки: конкуренція і взаємодія різних політичних сил і відкритий характер прийняття рішень через представницькі органи влади. До недоліків цієї концепції відносять те, що для задоволення інтересів і потреб певних соціальних груп необхідно надавати певні пільги і привілеї, що суперечить принципу рівності всіх перед законом. Нереально те, що все населення буде представлено у політичних партіях, що ці об'єднання будуть рівними за своїм політичним впливом.Концепція корпоративної демократії близька до концепції плюралістичної демократії, але обмежує представництво лише найвпливовішими об'єднаннями, які не конкурують між собою, а співпрацюють під контролем держави.Концепція партисіпітарної демократії спрямована на забезпечення реальної участі якомога ширших верств населення у здійсненні влади, громадянського контролю над прийняттям рішень, що буде сприяти досягненню справжньої свободи і рівності. Оскільки неможливо перейти до прямої демократії, пропонується змішана форма політичної організації з елементами прямої і представницької демократії.Існує ряд концепцій елітарної демократії, які намагаються поєднати теорію демократії і теорію еліт. 28. Упродовж тисячоліть українська нація формувалася на території сучасної України. Історики вбачають її коріння трипільській культурі, що розвивалася в Середньому Придніпров'ї у IV-III тис. до н. е., у спадщині скіфів, пам'ятках черняхівської культури. Попри те що внутрішній простір України є неоднорідним, і різні регіони мають різне значення для нації загалом, консолідуючим центром України була і залишається Наддніпрянщина. У різні часи політичний центр країни міг зміщуватися в інші регіони (Галичина XIII ст., Лівобережжя XVIII ст. тощо), проте в історичній пам'яті українців завжди присутня ідея про Київ як центр тяжіння нації. Першими з-поміж відомих історикам державних утворень на території України стали утворення неслов'янських народів. У І тис. до н. е. - IV ст. н. е. у причорноморських і приазовських степах почергово панували іраномовні племінні об'єднання кімерійців, скіфів і сарматів, що були етнічними родичами середньоазіатських саків та масагетів. Початок формування окремих слов'янських народів і, зокрема, праукраїнського етносу, було покладено розселенням антів і склавинів, що виокремилися близько середини I тис. н. е. з венедів (такою була перша назва слов'ян в історичних джерелах). Анти, що їх видатний український історик М. Грушевський уважав предками українського народу, заселили територію від Дунаю до витоків Дону й Азовського моря, а їх державність, що мала форму ранньої військової демократії, проіснувала близько трьох століть (кінець IV - початок VII ст.) і загинула під натиском аварів. Від VII ст. в літературі дедалі частіше щодо людності, яка мешкала на правому березі Дніпра, почали вживати назву слов'яни. Невдовзі сформувалося 14 великих племінних об'єднань східних слов'ян, які заселяли землі нинішніх України, європейської Росії та Білорусі. Поступово склалися й великі спільноти, зокрема в історичних джерелах є згадки про три центри - Куявію (Київська земля з Києвом), Славію (Новгородська земля), Артанію (за визнанням більшості вчених - Ростово-Суздальська земля). Початок формування однієї з наймогутніших європейський держав доби середньовіччя - Київської Русі - тісно пов'язаний з перетворенням Києва на основний політичний і культурний центр руських племен. Саме навколо нього наприкінці VIII - на початку IX ст., за князів Діра й Аскольда - спадкоємців легендарного засновника Києва князя Кия, відлосяся об'єднання територій між Чорним і Балтійським морями. Влада наступних київських князів - Олега, Ігоря, Ольги і Святослава - поширилася на всі землі східних слов'ян, хоч сепаратистські тенденції глав союзів племен і племінних княжінь постійно загрожували єдності країни. Лише за князювання Володимира Святославича (978-1015) і його сина Ярослава (1019-1054) Київська держава подолала місцевий сепаратизм і стала відносно єдиною ранньофеодальною монархією. Володимир фактично завершив формування території держави і запровадив християнство як державну релігію. За Ярослава, прозваного в народі Мудрим, Київська Русь досягла зеніту свого розквіту, стала нарівні з найвпливовішими країнами середньовічної Європи. У період його правління збільшилася й територія Київської Русі, що охоплювала вже простір від Чорного моря і пониззя Дунаю на півдні до Фінської затоки на півночі, від Закарпаття на заході до верхів'їв Волги та Дону на сході. Після смерті Ярослава між його нащадками розпочалися чвари, наслідком чого стало поступове ослаблення влади Великого київського князя та феодальна роздробленість держави. На середину XII ст. Русь розпалася на півтора десятка окремих земель-князівств, а Київ після монголо-татарського погрому 1240 р. остаточно втратив роль центру руських земель. Продовжувачем традицій державотворення в руських землях після занепаду Київської держави на деякий час (до середини XIV ст.) стало Галицько-Волинське князівство (з 1253 р. - королівство), що його об'єднав волинський князь Роман Мстиславич. Починаючи із середени XIV ст., у зв'язку з поступовим політичним занепадом Золотої Орди, руські землі стали об'єктом суперництва сусідніх держав - Королівства Польського, Великого князівства Литовського та Великого князівства Московського, що виокремилося зі складу Володимиро-Суздальського князівства ще в XII ст. Скориставшись насильницькою смертю галицько-волинського князя Юрія II Болеслава в 1340 р., королівська Польща під приводом "захисту католицької віри" захопила Галичину й частину Волині, перетворивши їх на свої провінції. Литовський князь Ольгерд захопив решту Волині, Чернігово-Сіверщину та Наддніпрянщину, витиснувши звідти татаро-монголів. При цьому в новоприєднаних до Литви руських землях, особливо на перших порах, зберігалася місцева князівська державність із досить високим рівнем автономії. Московське князівство в ході тривалої війни з Литвою захопило й включило до свого складу частину Чернігівщини та Смоленщину. Союз Литви з Польщею і утворення польсько-литовської держави Речі Посполитої, що завершилося підписанням у 1569 р. Люблінської унії, докорінно змінили становище руських земель, що їх мала у своєму складі Литва на території сучасної України. З переходом цих земель на правах звичайних провінцій під управління Польщі литовсько-руська форма державності українського народу припинила своє існування. З початком польської доби в історії України ініціативу збереження й розвитку традицій української державності підхопило місцеве козацтво, що утворило в районі дніпровських порогів оригінальну форму державного устрою з яскравими рисами своєрідного республіканського ладу. У середині XVII ст. запорізьке козацтво стало основним ініціатором і рушійною силою антипольської визвольної війни українського народу під проводом Богдана Хмельницького, що сприяла створенню на визволених територіях по обидва боки Дніпра Української козацько-гетьманської держави. Саме тоді поруч з назвою "Русь" в ужиток увійшла назва "Україна" (першу відому згадку датують 1187 р.). Українська козацька держава від самого початку визвольної війни поставила своєю програмою об'єднання всіх українських земель під булавою козацького гетьмана. Однак з різних причин ідею соборності України не вдалося реалізувати, і Б. Хмельницький намагався добитися козацької автономії в межах Речі Посполитої. Невдалі спроби самотужки визволити з-під польської влади українські етнічні території змусили уряд Української козацької держави шукати союзника проти Речі Посполитої. 8 січня 1654 р. на Переяславській раді було вирішено віддати Україну під протекторат Московської держави при збереженні основних прав і вольностей Війська Запорозького. На перших порах Україна одержала під протекторатом Москви досить значну автономію, аж до права вести дипломатичні стосунки з різними країнами, за винятком ворожих Московській державі. Однак ще за життя Б. Хмельницького почався наступ царського уряду на її права. За наступників Б. Хмельницького автономія України зазнавала дедалі більших обмежень. Як наслідок - Українська козацька держава послабилася і стала предметом дипломатичного, міждержавного торгу між Московською державою і Річчю Посполитою, у ході якого інтереси українського народу ігнорувалися. За гетьманування Івана Мазепи (1687-1708) Україна повернула собі низку раніше втрачених прав, однак невдалий перебіг спільної зі шведським королем Карлом XII військової кампанії І. Мазепи проти російських військ Петра І став приводом для остаточного обмеження української автономії. У 1764 р. гетьманство в Україні було остаточно ліквідоване, а в 1775 р. уряд Катерини II знищив і Запорозьку Січ, що була своєрідним "маяком" національної державності українського народу. На початок 80-х років XVIII ст. всі залишки української автономії в Російській імперії були остаточно ліквідовані. У кінці XVIII - на початку XX ст. українські землі перебували на правах провінцій у складі двох імперій - Російської та Австро-Угорської (до Австро-Угорщини в результаті поділів Польщі в кінці XVIII ст. відійшли Галичина і Буковина). Крах Російської імперії, що настав слідом за падінням монархії в 1917 р., сприяв проголошенню Української Народної Республіки - спочатку у федеративному зв'язку з Росією (7 (20) листопада 1917), а потім як незалежної держави (9 (22) січня 1918). Перша світова війна прискорила також розпад Австро-Угорської імперії, на українських землях якої 1 листопада 1918 р. було проголошено створення Західноукраїнської Народної Республіки, що проіснувала вісім місяців. Упродовж 1917-1921 рр. Наддніпрянська Україна стала ареною запеклої боротьби, військових дій шести різних армій. Урядам УНР доби Центральної Ради, Української Держави і УНР доби Директорії не вдалося відстояти українську державність. Усе ж існування української державності сприяло тому, що національна свідомість, притаманна раніше лише частині інтелігенції, поширилася на всі верстви українського суспільства. У зв'язку із цим події 1917-1921 рр. стали революцією не лише соціально-економічною, але й національною. З огляду на це більшовики, що утвердили після запеклої боротьби свою владу в Україні в 1920 р., змушені були надавати їй українського забарвлення, враховуючи прагнення більшості населення до власного державного розвитку. Оманливими обіцянками збудувати рівноправний союз народів на просторах колишньої Російської імперії вони домоглися підписання в 1922 р. Українською СРР, разом з Білоруською СРР, Закавказькою та Російською Федераціями угоди про Союз Радянських Соціалістичних Республік. Від самого початку свого створення Радянський Союз став дедалі більше перетворюватися на централізовану державу імперського типу, у якій усіляко обмежувалися права й свободи суб'єктів "федерації" - радянських республік, переслідувалися прояви національної свідомості. Найтрагічнішими в історії України цього періоду стали 1930-ті роки. Тогочасне комуністичне керівництво СРСР спричинилося до спроби шляхом створення штучного голоду винищити соціальний ґрунт української національної самосвідомості і подолати опір українського селянства політиці колективізації. Спроба вдалася, причому на жахливий злочин тоталітарного більшовицького режиму не прореагувала жодна з держав світу. Голодомор 1932-1933 pp. знищив щонайменше 3,5 млн українців, які проживали в сільській місцевості. Підрив на століття біологічного потенціалу нації супроводжувався також забороною незалежної від Росії Української автокефальної православної церкви, фізичною ліквідацією національної інтелігенції і значної частини компартійної номенклатури радянської України. Під час Другої світової війни до складу Української PCP були включені анексовані в різний спосіб сталінським режимом Східна Галичина, Північна Буковина і Закарпаття, що в 1920-1930 pp. входили до складу, відповідно, Польщі, Румунії й Чехословаччини. У такий доволі незвичний спосіб було реалізовано ідею соборності українських земель. 16 липня 1990 p., у процесі розпаду СРСР, Верховна Рада Української PCP ухвалила Декларацію про державний суверенітет, у якій проголосила верховенство, самостійність, повноту і неподільність влади в межах території України та незалежність і рівноправність у зовнішніх відносинах. 24 серпня 1991 р. Верховна Рада проголосила Акт про незалежність України. Територію України було оголошено неподільною і недоторканою. На ній мають чинність виключно Конституція і закони України. 1 грудня 1991 р. відбувся Всеукраїнський референдум, на якому понад 90 % голосів громадян України підтвердили цей історичний вибір. 28. Основними демократичними принципами, що забезпечують функціонування сучасного цивілізованого суспільства, є такі. 1. Зверхність права, правового закону, тобто існування закону для людини, а не людини для закону, гарантії прав особистості від свавілля політичної влади. 2. Плюралізм (від лат. pluralіs – множинний), тобто можливість існування різних думок, партій, організацій, ідеологій тощо. Згідно з цим принципом суспільно-політичне життя має складатись з діяльності численних взаємозалежних і водночас автономних соціальних та політичних груп, партій, організацій, ідеї та програми яких вільно порівнюються та змагаються між собою. Проявом плюралізму в політичній системі є багатопартійність. Плюралізм гарантує існування свободи думки, совісті та віросповідання, громадсько-політичних об’єднань та ініціатив. 3. Поділ влади, тобто відокремлення виконавчої влади від законодавчої та незалежність судової влади, а також існування системи “стримувань та противаг”. 4. Принцип представництва. Залишком безпосередньої демократії у сучасних державах є лише референдуми. 5. Принцип взаємозв’язку свободи і відповідальності, прав і обов’язків. 6. Забезпечення інтересів більшості при гарантуванні прав меншості відстоювати власну позицію, відігравати свою роль у суспільному житті. 7. Гласність та врахування громадської думки. Гласність передбачає відкритість держави та державних діячів для критики з боку суспільства; доступність інформації, що має суспільне значення; розвинену та налагоджену систему засобів масової інформації, перш за все незалежних, тобто вільних від державно-політичної цензури. Гласність не може бути всеохоплюючою – її межі визначаються морально-правовим рівнем суспільства та стосуються сфери державних таємниць, які повинні бути чітко фіксовані законом; особистої честі та гідності, приниження яких також повинно каратись законом; та загальноприйнятних норм моралі та відносин між людьми, зокрема таких порушень цих норм, як порнографія, насильство, заклики до національної, релігійної та соціальної ворожнечі і т.ін. Свобода слова можлива лише якщо є відповідальність за це слово. 29. Політичні права - це можливості людини брати участь у суспільно-політичному житті, впливати на формування та діяльність різноманітних державних органів і громадських об´єднань Політичні права і свободи громадян України - це конституційно визначена міра можливої політичної поведінки особи, насамперед участі у безпосередньому народовладді, здійсненні державної влади і місцевого самоврядування, в яких особа виступає передовсім як громадянин України, учасник суспільно-владних відносин. .Особливість політичних прав і свобод полягає, насамперед, у тому, що їх носіями, суб´єктами є лише громадяни України, а не всі особи, що проживають на її території. Водночас варто зазначити, що політичні права та свободи мають самостійне значення, й саме так вони закріплені в Конституції України та в різних міжнародних документах, починаючи з Міжнародного пакту про громадянські і політичні права (1966 р.). Важливою особливістю політичних прав і свобод є й те, що вони в певних ситуаціях можуть бути реалізовані лише завдяки участі конкретного громадянина, наділеного цими правами, свободами, в діяльності відповідних об´єднань, політичних партій, профспілкових організацій, державних структур. Політичні права громадян України, поряд з громадянськими правами і свободами, є пріоритетними у системі конституційних прав і свобод людини й громадянина. Політичні права і свободи належать громадянам України і виражають зміст правовідносин між особою і державою. Відповідно, у науковій і навчальній літературі отримав поширення вираз "політичні права і свободи громадян України. До політичних прав і свобод належать: право на свободу думки та слова (ст. 34), право на вільне вираження своїх поглядів і переконань (ст. 34), право на свободу об´єднань у політичні партії та громадські організації (ст. 36), право на участь в управлінні державними справами (ст. 38), право на участь у всеукраїнському та місцевих референдумах (ст. 38), право вільно обирати та бути обраними до органів державної влади й органів місцевого самоврядування (ст. 38), право мирно, без зброї збиратися та проводити збори, мітинги, походи й демонстрації (ст. 39), право звертатися до органів державної влади, органів місцевого самоврядування та посадових і службових осіб 30. Досвід авторитарних і посттоталітарних держав, в тому числі України, показує, що становлення демократії - процес тривалий і не завжди безпосередньо успішний. Успіх перетворень визначається мірою готовності суспільства до сприйняття демократичних цінностей і процедур, мірою вкоріненості авторитарних і тоталітарних традицій. Політологи виділяють кілька умов, що визначають демократичну трансформацію суспільства. Зовнішньополітичні: характер міжнародних відносин, суперництво або співробітництво. Вплив зовнішнього середовища може виступати у формі економічного і інформаційного тиску, у формі підтримки демократичних сил у країні, як вплив силою прикладу демократичних країн ("демонстраційний" вплив більш високим рівнем життя). Останній шлях є домінуючим. Каналами поширення демократичних цінностей є ЗМІ, контакти між країнами: туризм, культурний обмін, навчання і стажування у західних університетах. Фактор економічного тиску проявляється у формі відмови від економічних взаємовідносин з диктаторськими режимами, у формі надання або відмови від економічної допомоги. Відомі випадки, коли прагматично налаштовані лідери слаборозвинутих країн, намагаючись отримати західні кредити, оголошували про початок ліберальних економічних і політичних реформ. Економічні: розвинута ринкова економіка, високі темпи економічного росту, якщо вони використовуються для підвищення рівня матеріального добробуту населення. Зв'язок економічного фактору з демократичними трансформаціями проявляється у тому, що він впливає на соціальну конфігурацію суспільства. Визнано, що без відносно високого рівня добробуту важко досягти необхідної для демократії суспільної згоди. Соціально-класові зміни у соціальній структурі у напрямку нівелювання різкого майнового розшарування і кількісної переваги у ній середнього класу - технічної і гуманітарної інтелігенції, представників середнього і дрібного бізнесу, висококваліфікованих робітників, які володіють певним рівнем доходів і освітою. Значення, яке відводиться середньому класу у теоріях демократії, обумовлено його розташуванням між двома полярними майновими групами (багатими і бідними). Він виконує важливішу функцію - функцію підтримання, соціальної стабільності. Зацікавлений у збереженні порядку і стабільності середній клас має і інші функції. Будучи економічно самостійним класом, він виступає основним платником податків, тим самим фінансує соціальні програми для бідних, нарешті, споживаючи блага, створені сучасним масовим виробництвом, -інвестує економіку. Перед країнами, що стали на шлях демократичних перетворень, стоїть проблема формування середнього класу. Це стосується і сучасної України. Дуже вузький прошарок середнього класу, домінування бідних груп населення - все це безпосередньо відбивається на показниках соціальної стабільності і на рівні політичної поляризації у суспільстві. Протилежні майнові групи орієнтуються на різні уявлення про завдання подальшого розвитку суспільства, на полярні ідеології і партії (одні будуть підтримувати ринок і капіталізацію країни, інші -проявляти антиринковість), в той час як середній клас схильний до центризму. Якщо під середнім класом розуміти прошарок населення, який здатний адаптуватися до нових умов життя, то до цієї групи дослідники відносять 25% українців. В той же час до малозабезпеченої верстви і суспільства відноситься більше 60% населення. За соціологічними дослідженнями у 2003 р. у 54% українців прибуток виявився нижче за рівень життя. Про міру соціального розшарування можна говорити і за іншим показником: співвідношення рівня доходів 10% найбільш забезпечених громадян з доходами 10% самих бідних груп населення. Гранично критичним для збереження суспільної стабільності є співвідношення у доходах 10 : 1. В Україні він значно перевищує граничний показник. Наслідком майнової поляризації є ріст напруги у суспільстві, політичні і економічні конфлікти. 31. Учені сперечаються про плюси і мінуси кожної форми демократії. Опоненти прямої демократії приводять аргументи її неефективності, вказуючи: на складність прийняття погоджених рішень; на недостатню компетентність і на емоційну неврівноваженість народу; на високий ступінь маніпульованості суспільною думкою з боку професійних політиків, що дозволяє перемогти на виборах не мудрим лідерам, а демагогам; на значне поширення різних думок, що заважає виробленню рішень. Крім того, проведення референдумів складне, і дорого вартує, важливішою проблемою є низький рівень громадянської активності, що виражається в ухиленні виборців від голосування. Прибічники прямої демократії, навпаки, вказують на її істинність, на те, що вона сприяє розширенню політичного кругозору громадян, і критикують представницьку демократію за можливість виникнення певних негативних моментів: відрив депутатів від народу і їх бюрократизація; пріоритетний вплив на прийняття рішень сильних груп тиску; відчуженість рядових депутатів від прийняття рішень; зростання впливу спеціалізованих органів (комітетів і комісій), які перетворюються в центри прийняття рішень; на послаблення демократичного контролю знизу. Однак у представницької демократії є свої значні плюси. Некомпетентність пересічного виборця змінюється професіоналізмом депутатів, які мають можливість підготовчої роботи і можуть залучати експертів для оцінок цих рішень. Нарешті, якщо при прямій демократії рішення приймаються простою більшістю, при обговоренні того ж питання у парламенті з'являється можливість досягти балансу інтересів. Розвиток сучасних комп'ютерних технологій приносить нові моменти в розвиток сучасної демократії. Прибічники прямої демократії пов'язують вирішення проблеми абсентеїзму з розвитком "комп'ютерної демократії" або "телематичної демократії". Під телематикою розуміють з'єднання в єдину мережу комп 'ютера, телевізора і телефона. Мова йде про можливість для громадянина кнопкового або телефонного голосування з різних питань, включаючи вибори депутатів з будинку. Комп'ютерна демократія технічно можлива, але в неї можуть бути й свої мінуси. Поряд з загальними недоліками прямої демократії (наприклад, "тиранією некомпетентності") може виникнути проблема з анонімністю голосування. Якщо урна для голосування є анонімним методом реєстрації переваг, то електронні технології дозволяють накопичувати свідчення про тих, хто голосував. Сучасні потреби демократичного розвитку вимагають збалансованого співвідношення прямої і представницької демократії. Демократія є постійним процесом удосконалення, тому що сучасні її форми не є ідеальними. Крилатою стала фраза У.Черчілля про те, що демократія є найгіршою формою правління, за винятком всіх інших форм, які час від часу випробовувалися. Переваги демократії полягають у тому, що вона дозволяє зберегти політичну стабільність, передбачає низький рівень потенційного насильства. В умовах демократії між рішеннями влади і реакцією суспільства існує зворотний зв'язок. Відповідні сигнали суспільства можуть виражатися у вигляді підтримки або критики, що є можливим завдяки незалежній пресі. 32. Громадя́нське суспі́льство — система інститутів поза межами державних та комерційних, яка забезпечує самоорганізацію та розвиток населення; це сукупність громадянських і соціальних інституцій і організаційних заходів, які формують базис реально функціонуючого суспільства на противагу і доповнення виконавчих структур держави (незалежно від політичної системи). Структурними елементами цієї системи є організації (політичні партії, громадські об'єднання, асоціації) та різні об'єднання (професійні, творчі, спортивні, конфесійні тощо), що охоплюють всі сфери суспільного життя і є своєрідним регулятором свободи людини. Процес формування громадянського суспільства у юридичній науці умовно поділяють на певні етапи. В основу такого поділу покладено співвідношення громадянського суспільства і держави та визначення місця названого вище суспільства у загальній структурі людського суспільства. Щодо цього існує велике розмаїття поглядів і думок, але більшість з них зводиться до основних трьох напрямів: Перший: громадянське суспільство розглядається як найбільш якісний етап розвитку людського суспільства; і держава є складовою громадянського суспільства. Другий: громадянське суспільство виступає як механізм, що зв'язує особу, її інтереси, потреби і державу як політичну організацію суспільства. Третій: громадянське суспільство і держава розглядаються як окремі елементи суспільної структури. При цьому обидва утворення можуть розглядатись чи як рівноправні партнери, чи як нейтральні щодо одне до одного елементи, чи як антагоністичні структури. 33. В Україні сьогодні відбувається поступовий процес становлення громадянського суспільства, який ще дуже далекий від завершення. Вже сформовані органи влади різного рівня, але вони поки що демонструють неспроможність вивести країну із системної кризи, а тому зрозумілим є динамічний процес відчуження громадян від держави, влади і політики. Для громадянського суспільства характерна система представництва інтересів різних груп населення у вигляді політичних партій, які виражають інтереси та формулюють політичні пріоритети певних соціальних груп. На сьогодні політичні партії (а їх зареєстровано понад 120) не достатньо сприяють належному встановленню каналів зв´язку між державою і громадянами. Для становлення громадянського суспільства в Україні необхідною є реструктуризація українського суспільства. До тенденцій трансформації соціальної структури нашої держави можна віднести фактичну відсутність середнього класу й значного поступу в його формуванні, люмпенізацію численних верств населення, появу нових власників, поляризацію багатства і бідності, збереження старою номенклатурою своїх позицій. Понад 85 відсотків населення України займають положення нижче середнього класу й існує в умовах крайньої невизначеності та невпевненості. Через несформованість середнього класу, розшарування суспільства на багатих і бідних переважає принцип сили, а не принцип права, хоча повсюдно декларується намір побудови правової держави. Чинниками формування в Україні громадянського суспільства є: · вільні та альтернативні політичні вибори, · референдуми; · незалежні (насамперед, від органів влади) засоби масової інформації; · розвиток місцевого самоврядування; · політичні партії, здатні репрезентувати групові інтереси; · наявність ринкових відносин і економічного плюралізму. 34. Політична система — це цілісна впорядкована сукупність політичних інститутів, політичних ролей, взаємин, процесів, політико-правових норм, політичної культури, за допомогою яких утверджується і відбувається функціонування політичної влади, забезпечується соціальна і політична стабільність. Водночас, для досягнення певних дослідницьких цілей можна використовувати і більш вузьке визначення, згідно з яким політична система суспільства є сукупністю політичних інституцій, взаємодія і взаємовідносини між якими забезпечують реалізацію політичної влади. Це той механізм, за допомогою якого здійснюється регулювання суспільної системи, управління нею. Політична система має низку характерних ознак, які її вирізняють від інших елементів суспільної системи: а)залежність від суспільного середовища; б) панівне становище в суспільстві; в) національний колорит; г) певна незалежність від інших суспільних підсистем. Функції політичної системи Функції політичної системи — основні напрями впливу політичної системи на політичне життя суспільства: вироблення політичного курсу держави та визначення цілей та завдань розвитку суспільства (функція політичного цілепокладання); організація діяльності суспільства на виконання цілей, завдань політичної програми держави (мобілізаційна); функція легітимізації — приведення реального політичного життя у відповідність до офіційних політичних правових норм; координація окремих елементів суспільства; політична соціалізація (включення людини в політичну діяльність); артикуляція інтересів (пред'явлення вимог до осіб, що приймають політичні рішення); узгодження та впорядкування інтересів і потреб соціальних верств населення; інтеграція всіх елементів суспільства навколо єдиних для всього народу соціально-політичних цілей і цінностей; політична комунікація складових політичної системи. 35. Яким же бачиться співвідношення моделі та дійсного стану політичної системи в сучасній Україні, виходячи з Конституції та стратегічних теоретико-програмних документів, з одного боку, обставин практичного становлення нових політичних структур — з іншого? В Україні, як і в інших республіках колишнього Радянського Союзу, перехід від авторитарно-тоталітарної системи суспільного устрою до демократичного суспільства і правової держави розпочався зі створення нової політичної системи. Слід зазначити, що на початковому етапі Україна прагнула створити соціально-політичні інституції за цивілізованим європейським зразком. Наблизилася до професійного парламенту Верховна Рада України, введено інститут президентства, змінено статус уряду, затверджено концепцію судової влади. Проте відсутність системного підходу до формування політичних структур призвела до протистояння різних гілок влади і, зрештою, до кризи влади в цілому, яка проявилась у граничній неефективності всіх владних структур, неузгодженості і суперечливості їх дій, протистоянні місцевих рад і виконавчих органів, втрати авторитету влади у населення. Кризові явища, з якими стикається Україна, значною мірою пояснюється браком професійно підготовлених до управлінської діяльності авторитетних політичних лідерів. Більшість із них направили зусилля на руйнування старих структур тоталітарної системи, часом не маючи навичок управління, конструктивної діяльності, а в умовах правового нігілізму, дехто вирішував і власні проблеми, що гальмувало загалом розвиток політичної системи. Надто складною є проблема становлення державних структур. Стару державність зруйновано, нова лише формується, причому ефективність її діяльності надзвичайно низька. Саме тому в Україні у 2003 році ініційовано початок реформи політичної системи. Україна відповідно до її Конституції є суверенною і незалежною, демократичною, соціальною, правовою державою. Носієм суверенітету і єдиним джерелом влади є народ. Народ здійснює владу безпосередньо і через органи державної влади та органи місцевого самоврядування. Саме на цих засадах і повинна будуватися нова політична система. Суть проблеми полягає в тому, наскільки реально забезпечується основоположний демократичний принцип, який, за визначенням Авраама Лінкольна, означає владу народу, здійснювану народом і в інтересах народу. Легітимність влади, таким чином, виходить від народу, що через вибори виявляє свою волю владним структурам і через вибори контролює їх. 36. Найрізноманітніші політичні системи можна класифікувати за принциповими, корінними ознаками. Існує три головні моделі політичних систем: – командна; – змагальна; – соціо-примирлива. Кожна з цих моделей політичної системи може мати багато модифікацій і не існує в абсолютно “чистому” вигляді. |
| Перелік питань для модульного контролю знань (ІІ рівень) З ПОЛІТОЛОГІЇ Місце політології в системі наук про суспільство: взаємозв'язок та взаємозалежність |
ЕКЗАМЕНАЦІЙНІ ПИТАННЯ З ПОЛІТОЛОГІЇ Етапи становлення політичної науки. Місце політології в системі суспільних наук |
| Тема практичного заняття Мета і завдання заняття: визначення об’єкту та предмету політології як науки, характеристики основних етапів її розвитку, аналіз... |
ПЕРЕЛІК ПИТАНЬ З ДИСЦИПЛІНИ Організація, як об’єкт управління, взаємозв’язок і взаємозалежність її внутрішніх елементів і факторів зовнішнього середовища |
| УРОК СТРУКТУРА СУЧАСНОЇ ЕКОЛОГІЇ ТА її МІСЦЕ В СИСТЕМІ НАУК Цілі уроку Цілі уроку: проаналізувати структуру сучасної екології, визначити її місце в системі наук; розвивати навички практичного застосування... |
Закономірності художнього проектування виробничих приміщень і обладнання Закону України “Про охорону праці” З цього визначення випливає, що охорона праці – поняття інтегральне, яке включає в себе знання... |
| Розділ філософії, що займається аналізом і поясненням закономірностей... Ф. Б. Це система узагальнюючих суджень філос характеру про предмет і методи біології, місце біології серед ін наук і в системі наукового... |
Перелік питань для підготовки до підсумкового контролю Місце соціології в системі суспільствознавства, її зв’язок з іншими соціогуманітарними науками |
| Питання до екзаменів Об’єкт і предмет вивчення землезнавства, його місце в системі географічних наук |
УРОК №4 Тема. Поняття про конструювання алгоритмів різними способами.... Тема. Поняття про конструювання алгоритмів різними способами. Вхідні дані та результати, їх взаємозв'язок. Практична робота №1 «Побудова... |