Навчально-виховне об’єднання

Преамбула

Держави — сторони цієї Кон­венції, вважаючи, що згідно з принципами, проголошеними в Ста­туті ООН, визнання властивої лю­дині гідності, рівних і невід'ємних прав усіх членів суспільства є ос­новою забезпечення свободи, справедливості та миру на землі,

беручи до уваги, що народи Об'єднаних Націй підтвердили в Статуті свою віру в основні права людини, в гідність і цін­ність людської особи та сповнені рішучості сприяти соціальному прогресові та поліпшенню умов життя при більшій свободі,

визнаючи, що Організація Об'єднаних Націй у Загальній декларації прав людини та Між­народних пактах про права лю­дини проголосила і погодилася з тим, що кожна людина має во­лодіти всіма зазначеними в них правами і свободами без якої б то не було різниці за такими озна­ками, як раса, колір шкіри, стать, л релігія, політичні або інші переко­нання, національне або соціальне походження, майновий стан, на­родження або інші обставини,

нагадуючи, що Організація Об'єднаних Націй в Загальній де­кларації прав людини проголо­сила, що діти мають право на особ­ливе піклування та допомогу,

впевнені в тому, що сім'ї як ос­новному осередку суспільства та природному середовищу для зростання і благополуччя всіх її членів і особливо дітей мають бути надані необхідні захист і сприяння, з тим, щоб вона могла повністю покласти на себе зобов'язання в рамках суспільства,

визнаючи, що дитині для пов­ного та гармонійного розвитку не­обхідно зростати в сімейному ото­ченні, в атмосфері щастя, любові та розуміння,

вважаючи, що дитина має бути повністю підготовлена до самостійного життя в суспіль­стві та вихована в дусі ідеалів, проголошених у Статуті Органі­зації Об'єднаних Націй, і особ­ливо в дусі миру, гідності, терпи­мості, свободи, рівності та солі­дарності,

беручи до уваги, що необхід­ність у такому особливому за­хисті дитини була передбачена в Женевській декларації прав дитини 1924 року і Декларації прав дитини, прийнятій Генеральною Асамблеєю 20 листо­пада 1959 року, та визнана в За­гальній декларації прав людини, в Міжнародному пакті про грома­дянські та політичні права (зок­рема, в статтях 23 і 24), в Між­народному пакті про економічні, соціальні та культурні права (зок­рема, в статті 10), а також у ста­тутах і відповідних документах спеціалізованих установ і між­народних організацій, що займа­ються питаннями благополуччя дітей,

беручи до уваги, що, як зазна­чено в Декларації про права ди­тини, «дитина внаслідок її фізич­ної і розумової незрілості потребує спеціальної охорони і піклування, включаючи належний правовий захист як до, так і після народ­ження»,

посилаючись на положення Декларації про соціальні та пра­вові принципи, що стосуються за­хисту і благополуччя дітей, особ­ливо при передачі дітей на вихо­вання та їх усиновленні, на націо­нальному і міжнародних рівнях, на положення Мінімальних стан­дартних правил ООН, що стосу­ються здійснення правосуддя щодо неповнолітніх («Пекінські правила») та Декларації про за­хист жінок і дітей у надзвичайних обставинах і в період збройних конфліктів,

визнаючи, що в усіх країнах є діти, які живуть у виключно тяжких умовах, і що такі діти пот­ребують особливої уваги, враховуючи належним чином важливість традицій і культурних цінностей кожного народу для за­хисту і гармонійного розвитку ди­тини, визнаючи важливість між­народного співробітництва для поліпшення умов життя дітей у кожній країні, зокрема в краї­нах, що розвиваються,

погодилися про нижченаведене:

Частина І

Стаття 1

Для цілей цієї Конвенції ди­тиною є кожна людська істота до досягнення 18-річного віку, якщо за законом, застосовуваним до даної особи, вона не досягає повноліття раніше.

Стаття 2

1. Держави – сторони поважають і забезпечують всі права, передба­чені цією Конвенцією, за кожною дитиною, яка перебуває в межах їх юрисдикції, без будь-якої дис­кримінації незалежно від раси, ко­льору шкіри, статі, мови, релігії, політичних або інших переконань, національного, етнічного або соціального поход-ження, майно­вого стану, стану здоров'я та на­родження дитини, її батьків чи за­конних опікунів або яких-небудь інших обставин.

2. Держави-сторони вжи­вають усіх необхідних заходів щодо забезпечення захисту дитини від усіх форм дискримінації або покарання на підставі ста­тусу, діяльності, висловлюваних поглядів чи переконань дитини, батьків дитини, законних опікунів чи інших членів сім'ї.

Стаття 6

1. Держави-сторони визнають, що кожна дитина має невід'ємне право на життя.

Стаття 7

1. Дитина має бути зареєст­рована зразу ж після народження і з моменту народження має право на ім'я і набуття громадянства, а також, наскільки це можливо, право знати своїх батьків і право на їх піклування.

Стаття 9

1. Держави-сторони забезпе­чують те, щоб дитина не розлу­чалася з батьками всупереч їх бажанню, за винятком випадків, коли компетентні органи згідно з судовим рішенням визначають відповідно до застосовуваного закону і процедур, що таке роз­лучення необхідне в якнайкра­щих інтересах дитини. Таке виз­начення може бути необхідним у тому чи іншому випадку, на­приклад,' коли батьки жорстоко поводяться з дитиною чи не пік­луються про неї, або коли батьки проживають окремо і необхідно прийняти рішення щодо місця проживання дитини.

3. Держави-сторони пова­жають право дитини, яка розлуча-ється з одним чи обома бать­ками, підтримувати на регулярній основі особисті відносини і прямі контакти з обома батьками, за ви­нятком випадків, коли це супере­чить інтересам дитини.

4. У тих випадках, коли таке розлучення випливає з якого-небудь рішення, прийнятого державою-стороною, напри­клад при арешті, тюремному ув'язненні, висилці, депортації чи смерті (включаючи смерть, що наступила через будь-яку при­ чину під час перебування даної особи у віданні держави) одного чи обох батьків або дитини, така держава-сторона надає батькам, дитині чи, якщо це необхідно, ін­шому члену сім'ї на їх прохання не-обхідну інформацію щодо міс­цеперебування відсутнього члена (членів) сім'ї, якщо надання цієї інформації не завдає шкоди добробуту дитини. Держави-сто­рони надалі забезпечують, щоб подання такого прохання само по собі не призводило до неспри­ятливих наслідків для відповідної особи (осіб).

Стаття 10

1. Відповідно до зобов'язання держав-сторін за пунктом 1 статті 9 заява дитини чи її батьків на в'їзд у державу-сторону або виїзд із неї з метою возз'єднання сім'ї повинна розглядатися державами-сторонами позитивним, гуманним і опе­ративним чином. Держави-сторони надалі забезпечують, щоб подання такого прохання не призводило до несприятливих наслідків для заявників та членів їх сім'ї.

Стаття 11

Держави-сторони вживають заходів щодо боротьби з незакон­ним переміщенням і неповернен­ням дітей із-за кордону.

З цією метою держави-сто­рони сприяють укладенню двос­торонніх або багатосторонніх угод чи приєднуються до чинних угод.

Стаття 12

Держави-сторони забезпе­чують дитині, здатній сформулю­вати власні погляди, право вільно висловлювати ці погляди з усіх питань, що торкаються дитини, причому поглядам дитини приді­ляється належна увага згідно з її віком і зрілістю.

З цією метою дитині, зок­рема, надається можливість бути заслуханою в ході будь-якого су­дового чи адміністративного роз­гляду, що торкається дитини, без­посередньо або через представ­ника чи відповідний орган у по­рядку, передбаченому процесу­альними нормами національного законодавства.

Стаття 13

Дитина має право вільно вис­ловлювати свої думки; це право включає свободу шукати, одер­жувати та передавати інформацію та ідеї будь-якого роду незалежно від кордонів в усній, письмовій чи друкованій формі, у формі творів мистецтва чи за допомогою інших засобів на вибір дитини.

Здійснення цього права може зазнавати деяких обмежень, проте ними можуть бути лише ті обме­ження, які передбачені законом і необхідні:

а) для поваги прав і репутації інших осіб;

б) для охорони державної безпеки, громадського порядку, здоров'я або моралі населення.

Стаття 17

Держави-сторони визнають важливу роль засобів масової ін­формації і забезпечують, щоб ди­тина мала доступ до інформації і матеріалів із різних національних і міжнародних джерел, особливо до таких інформації і матеріалів, які спрямовані на сприяння со­ціальному, духовному та мораль­ному благополуччю, а також здо­ровому фізичному і психічному розвитку дитини. З цією метою де­ржави-сторони:

а) сприяють засобам масової інформації у поширенні інформа­ції і матеріалів, корисних для ди­тини в соціальному, культурному
відношеннях та в дусі статті 29;

б) сприяють міжнародному співробітництву в галузі підго­товки, обміну та поширення ін­формації і матеріалів, що надхо­дять із різних культурних, націо­нальних і міжнародних джерел;

в) сприяють виданню та роз­повсюдженню дитячої літера­тури;

г) сприяють засобам масової інформації у приділенні особливої уваги мовним потребам дитини, яка належить до якоїсь групи меншостей або до корінного на­селення;

Стаття 19

1. Держави-сторони вживають всіх необхідних законодавчих, ад­міністративних, соціальних і про­світніх заходів з метою захисту дитини від усіх форм фізичного та психологічного насильства, об­рази чи зловживань, відсутності піклування чи недбалого і бру­тального поводження та експлуа­тації, включаючи сексуальні злов­живання, з боку батьків, законних опікунів чи будь-якої іншої особи, яка турбується про дитину.

Стаття 20

1. Дитина, яка тимчасово або постійно позбавлена сімейного оточення або яка в її власних як­найкращих інтересах не може за­лишатися в такому оточенні, має право на особливий захист і допо­могу, що надається державою.

Стаття 21

Держави-сторони, які визна­ють і/чи дозволяють існування системи всиновлення, забезпечу­ють, щоб найкращі інтереси ди­тини були враховані в першочер­говому порядку, і вони:

а) забезпечують, щоб усинов­лення дитини дозволяли лише компетентні власті, які визнача­ють згідно із застосовуваним законом і процедурами та на під­ставі всієї інформації, що має від­ношення до справи і достовірна, що всиновлення допустиме з огляду на статус дитини щодо бать­ків, родичів і законних опікунів
і що, якщо потрібно, зацікавлені особи дали свою усвідомлену згоду на всиновлення на підставі такої консультації, яка може бути
необхідною;

б) визначають, що всиновлення в іншій країні може роз-глядатися як альтернативний спосіб догляду за дитиною, якщо дитина не може бути передана на виховання або в сім'ю, яка могла б забезпечити її виховання або всиновлення, і якщо забезпечення якогось при­датного догляду в країні поход­ження дитини є неможливим.

Стаття 22

1. Держави-сторони вживають необхідних заходів, щоб забезпечити дитині, яка бажає одержати статус біженця або яка вважається біженцем, відповідно до застосо­вуваних міжнародним або внут­рішнім правом процедур, як тій, що супроводжується, так і тій, що не супроводжується її батьками або будь-якою іншою особою, на­лежний захист і гуманітарну допо­могу в користуванні застосовува­ними правами, викладеними в цій Конвенції та інших міжнародних документах з прав людини або гу­манітарних документах, учасни­цями яких є зазначені держави.

Стаття 27

1. Держави-сторони визна­ють право кожної дитини на рівень життя, необхідний для фі­зичного, розумового, духовного,морального та соціального роз­витку дитини.

2. Батько(-ки) або інші особи, які виховують дитину, несуть основну відповідальність за забезпечення в межах своїх здібностей і фінан­сових можливостей умов життя, не­обхідних для розвитку дитини.

Держави-сторони відповідно до національних умов у межах своїх можливостей вживають не­обхідних заходів щодо надання допомоги батькам та іншим осо­бам, які виховують дітей, у здій­сненні цього права та у випадку необхідності надають матеріальну допомогу і підтримують про­грами, особливо щодо забезпе­чення дитини харчуванням, одя­гом і житлом.

Держави-сторони вживають всіх необхідних заходів щодо за­безпечення відновлення утри­мання дитини батьками або ін­шими особами, які відповідають за дитину, як усередині держави-сторони, так і за кордоном. Зок­рема, якщо особа, яка несе фінан­сову відповідальність за дитину, і дитина проживають у різних де­ржавах, держави-сторони сприя­ють приєднанню до міжнародних угод або укладенню таких угод, а також досягненню інших від­повідних домовленостей.

Стаття 28

1. Держави-сторони визнають право дитини на освіту, і з метою поступового досягнення здійс­нення цього права на підставі рів­них можливостей вони, зокрема:

а) вводять безкоштовну й обов'язкову початкову освіту;

б) сприяють розвиткові різних форм середньої освіти, як за-галь­ної, так і професійної, забезпечують її доступність для всіх дітей та вживають таких заходів, як вве­дення безкоштовної освіти та на­дання у випадку необхідності фі­нансової допомоги;

в) забезпечують доступність вищої освіти для всіх на підставі
здібностей кожного за допомогою всіх необхідних засобів;

г) забезпечують доступність інформації та матеріалів у галузі
освіти й професійної підготовки для всіх дітей;

ґ) вживають заходів щодо сприяння регулярному відвіданню шкіл і зниженню кількості учнів, які залишили школу.

Держави-сторони вжива­ють всіх необхідних заходів, щоб шкільна дисципліна була забезпе­чена методами, що ґрунтуються на повазі до людської гідності дитини та відповідно до цієї Кон­венції.

Держави-сторони заохо­чують і розвивають міжнародне співробітництво з питань, що сто­суються освіти, зокрема з метою сприяння ліквідації невігластва та неписьменності в усьому світі та полегшення доступу до на­уково-технічних знань і сучас­них методів навчання. У цьому зв'язку особлива увага має приді­лятися потребам країн, що розви­ваються.

Стаття 29

1. Держави-сторони погоджу­ються щодо того, що освіта ди­тини має бути спрямована на:

а) розвиток особи, талантів, ро­зумових здібностей дитини в най­повнішому обсязі;

б)виховання поваги до прав людини та основних свобод, а та-кож принципів, проголошених у Статуті Організації Об'єднаних
Націй;

в) виховання поваги до бать­ків дитини, її культурної самобут­ності, мови та національних цін­ностей країни, в якій дитина про­живає, до країни її походження та цивілізацій, відмінних від її власної;

г) підготовку дитини до свідо­мого життя у вільному суспільстві в дусі розуміння миру, терпимості, рівноправності чо-ловіків і жінок та дружби між усіма народами, етнічними, національними і релігій­ними групами, а також особами з корінного населення;

д) виховання поваги до навко­лишньої природи.

Стаття 30

У таких державах, де існують етнічні, релігійні або мовні мен­шості чи особи з числа корінного населення, дитині, яка належить до таких меншостей чи корін­ного населення, не може бути відмовлено в праві спільно з ін­шими членами її групи користу­ватися своєю культурою, спові­дувати свою релігію і виконувати її обряди, а також користуватися рідною мовою.

Стаття 32

1. Держави-сторони визнають право дитини на захист від еконо­мічної експлуатації та від вико­нання будь-якої роботи, яка може являти небезпеку для здоров'я, бути перешкодою в одержанні нею освіти чи завдавати шкоди її здоров'ю, фізичному, розумо­вому, духовному, моральному та соціальному розвитку.

Стаття 33

Держави-сторони вживають усіх необхідних заходів, вклю­чаючи законодавчі, адміністра­тивні та соціальні, а також заходи в галузі освіти, щоб захистити ді­тей від незаконного зловживання наркотичними засобами та пси­хотропними речовинами, як вони визначені у відповідних міжнарод­них договорах, та не допускати за­лучення дітей до протизаконного виробництва таких речовин і тор­гівлі ними.

Стаття 34

Держави-учасниці зобов'язані захищати дитину від усіх форм сексуальної експлуатації та сексу­альних розбещень. З цією метою держави-сторони, зокрема, вжива­ють на національному, двосторон­ньому та багатосторонньому рів­нях всіх необхідних заходів щодо запобігання:

а) схилянню або примушу­ванню дитини до будь-якої неза­конної сексуальної діяльності;

б) використанню дітей з ме­тою експлуатації у проституції або в іншій незаконній сексуаль­ній практиці;

в) використанню дітей з метою експлуатації у порнографії та пор­нографічних матеріалах.

Стаття 37

Держави-сторони забезпе­чують:

а) щоб жодна дитина не підда­валася катуванням та іншим жорс­токим, нелюдським або принижу­ючим гідність видам поводження чи покарання. Ні смертна кара, ні довічне тюремне ув'язнення, які не передбачають можливості звільнення, не призначаються за злочини, вчинені особами, мо­лодшими 18 років;

б) щоб жодна дитина не була позбавлена волі незаконним або свавільним чином. Арешт, затри­мання чи тюремне ув'язнення ди­тини здійснюються згідно з зако­ном та використовуються лише як крайній захід і протягом найкоротшого відповідного періоду часу;

в) гуманне ставлення до кожної позбавленої волі дитини і повагу до гідності її особи з урахуванням потреб осіб її віку. Зокрема, кожна позбавлена волі дитина має бути відокремлена від дорослих, якщо тільки не вважається, що в най­кращих інтересах дитини цього не слід робити, та мати право під­тримувати зв'язок із своєю сім'єю шляхом листування та побачень, за винятком особливих обставин;

г) щоб кожна позбавлена волі дитина мала право на негайний доступ до правової та іншої від­ повідної Допомоги, а також право оскаржувати законність позбав­лення її волі перед судом чи ін­шим компетентним, незалежним і безстороннім органом та право на невідкладне прийняття ними рішень щодо будь-якої процесу­альної дії.

Стаття 38

1. Держави-сторони зобов'язані поважати норми міжнародного гу­манітарного права, що застосову­ються до них у випадку збройних конфліктів і стосуються дітей, та забезпечувати їх дотримання.

Держави-сторони вжива­ють усіх можливих заходів щодо забезпечення того, щоб особи, які не досягли 15-річного віку, не брали безпосередньої участі у воєнних діях.

Держави-сторони утри­муються від призову будь-якої особи, яка не досягла 15-річного віку, на службу до збройних сил. При вербуванні з числа осіб, які досягли 15-річного віку, але яким ще не виповнилося 18 років, де­ржави-сторони прагнуть віддавати перевагу особам більш старшого віку.

Стаття 39

Держави-сторони вживають всіх необхідних заходів для спри­яння фізичному і психологічному відновленню та соціальній інтег­рації дитини, яка є жертвою будь-яких видів нехтування, експлуа­тації чи зловживань, катувань чи будь-яких жорстоких, нелюдсь­ких або принижуючих гідність видів поводження, покарання чи збройних конфліктів. Таке віднов­лення та реінтеграція мають здій­снюватися в умовах, що забезпе­чують здоров'я, самоповагу і гід­ність дитини.

Стаття 40

1. Держави-сторони визнають право кожної дитини, яка, як вва­жається, порушила кримінальне законодавство, звинувачується
або визнається винною в його порушенні, на таке поводження, що сприяє розвиткові у дитини почуття гідності та значущості, зміцнює в ній повагу до прав лю­дини й основних свобод інших та при якому беруться до уваги вік дитини і бажаність сприяння її реінтеграції та виконання нею корисної ролі в суспільстві.

2. З цією метою і беручи до уваги відповідні поло­ження міжнародних документів, держави-сторони, зокрема, забезпечу-ють, щоб:

а) жодна дитина не вважалася порушником кримінального зако­нодавства, не була звинувачена та визнана винною в його порушенні через дію чи бездіяльність, які не були заборонені національ­ним і міжнародним правом на час їх здійснення;

б) кожна дитина, яка, як вва­жається, порушила кримінальне
законодавство чи звинувачується в його порушенні, мала, принай-мні, такі гарантії:

• 
  презумпцію невинності, поки її вина не буде доведена згідно із законом;
  
• 
  негайне і безпосереднє ін­формування її про звинувачення проти неї, а у випадку необхід­ності — через її батьків чи закон­них опікунів, та одержання право­вої й іншої необхідної допомоги при підготовці та здійсненні свого захисту;
  
• 
  невідкладне прийняття рі­шення з розглядуваного питання компетентним, незалежним і без­стороннім органом чи судовим ор­ганом у ході справедливого слу­хання згідно із законом у присут­ності адвоката чи іншої відповід­ної особи і, якщо це не вважається таким, що суперечить найкращим інтересам дитини, зокрема, з ура­хуванням її віку чи становища її батьків або законних опікунів;
  
• 
  свобода від примусу щодо даних свідчень чи визнання вини; вивчення показань свідків звинува­чення або самостійно, або за допо­могою інших осіб та забезпечення рівноправної участі свідків захисту та вивчення їхніх свідчень;
  
• 
  якщо вважається, що ди­тина порушила кримінальне зако­нодавство, повторний розгляд ви­щим компетентним, незалежним і безстороннім органом чи судо­вим органом згідно із законом від­повідного рішення та будь-яких вжитих у цьому зв'язку заходів;
  
• 
  безкоштовна допомога пе­рекладача, якщо дитина не ро­зуміє використовуваної мови чи не розмовляє нею;
  

— повна повага до її особистого життя на всіх стадіях розгляду.

3. Держави-сторони прагнуть сприяти створенню законів, про­цедур, органів і установ, що ма­ють безпосереднє відношення до дітей, які, як вважається, пору­шили кримінальне законодавство, звинувачуються чи визнаються винними в його порушенні, і зок­рема:

а) встановленню мінімаль­ного віку, нижче якого діти вва­жаються нездатними порушити кримінальне законодавство;

б) у випадку необхідності та бажаності вжиття заходів щодо поводження з такими дітьми без використання судового розгляду за умов повного додержання прав людини та правових гарантій.

Стаття 41

Жодне в цій Конвенції не тор­кається будь-яких положень, які більшою мірою сприяють здійс­ненню праяв дитини і можуть міс­титися:

а) в законі держави-сторони;

б) в нормах міжнародного права, що діють щодо даної дер­жави.
Частина II

Стаття 43

З метою розгляду прогресу, досягнутого державами-сторо-нами щодо виконання зобов'язань, взятих згідно з цією Конвенцією, засновується Комітет з прав ди­тини, який здійснює функції, пе­редбачені нижче.

Комітет складається з де­сяти експертів, що відзначаються високими моральними якостями та визнаною компетентністю в галузі, охоплюваній цією Кон­венцією. Членів Комітету оби­рають держави-сторони з числа своїх громадян, вони виступають як особистості, при цьому приді­ляється увага справедливому гео­графічному розподілу, а також го­ловним правовим системам.

8. Комітет встановлює власні правила процедури.

(Конвенція про права дитини набула чинності для України з 27 вересня 1991 року).