|
|
Скачати 1.67 Mb.
|
|
Лекція 4. Еволюція, закономірність, ефективність розвитку державності України в умовах її суверенітету (кінець ХХ – початок ХХІ ст.) План 1. Історичні особливості, основні напрями і процеси будівництва незалежної Української держави 2. Конституційний процес, реорганізація вищих органів державного управління та місцевого самоврядування України 3. Подальший розвиток української держави на рубежі ХХ-ХХІ ст. 1. Історичні особливості, основні напрями і процеси будівництва незалежної Української держави Початок 90-х рр. ХХ ст. у долі України займає особливе місце. Долаючи нескінченну низку кризових явищ, наш народ заявив про бажання будувати свою суверенну державу, самостійно шукаючи як шляхів, так і методів її розвитку. 24 серпня 1991 р. Верховна Рада прийняла Акт проголошення незалежності України. Цьому передували об’єктивні причини та суб’єктивні фактори, що підтверджують закономірність здійснюваних перетворень. До об’єктивних причин належать:
Суб’єктивними ж факторами є:
Необхідно також підкреслити, що, виходячи суверенно на шляхи розвитку, уторовані сучасною цивілізацією, народ України спирається на кращі досягнення своєї тисячолітньої державності на основі свого історичного минулого. Звернемо увагу на визначальні події сучасного державного розвитку України. Чільне місце тут займає прийняття в липні 1990 р. Декларації про державний суверенітет України, в якій зазначалося, що лише її народ має право повного господаря у вирішенні всіх питань; всі громадяни, які проживають на території України, складають її народ; територія республіки неподільна і недоторкана; Україна сповідує миролюбну зовнішню політику. Серпневі дні 1991 р. в СРСР, Акт проголошення незалежності України 24 серпня прискорили і різко змінили політичну ситуацію в Україні. з цього моменту досить швидко і чітко вимальовуються практичні кроки реалізації Декларації. В різних документах Верховної Ради визначаються пріоритети: формування нових державних структур, зокрема президентської, створення незалежної фінансової системи, введення своїх грошей, реорганізація народногосподарського комплексу України з метою його наближення до потреб людини, створення своїх Збройних сил тощо. Важливим етапом на шляху утвердження державної незалежності України стали Всеукраїнський референдум і вибори Президента України 1 грудня 1991 р., як і вільним волевиявленням (90,3% голосів із тих, хто взяв участь у референдумі) українського народу підтвердили “Акт проголошення незалежності України”. Одночасно з референдумом вперше в історії України всенародно обирався на альтернативній основі президент України. Від різних політичних партій, організацій і рухів на цю посаду претендували шість кандидатів: Гриньов, Кравчук, Лук’яненко, Табурянський, Чорновіл та Юхновський. В результаті виборів Президентом став Леонід Кравчук, за якого проголосувало 61,6% виборців, що взяли участь у голосуванні. На урочистому засіданні Верховної Ради 5 грудня 1991р. він склав присягу на вірність українському народу. 7-8 грудня 1991 р. президенти України та Росії Леонід Кравчук і Борис Єльцин, Голова Верховної Ради Білорусії Станіслав Шушкевич під час зустрічі на білоруській землі в Біловезькій пущі прийняли заяву та уклали угоду про те, що СРСР припиняє своє існування, та створення на його місці “Співдружності незалежних держав” (СНД). 21 грудня 1991 р. в Алма-Аті про приєднання до СНД заявили інші республіки колишнього СРСР (за винятком країн Балтії та Грузії). Це означало, що СРСР перестав існувати. Ставши президентом України Леонід Кравчук розпочав формування президентських структур державного управління. За короткий час було утворено адміністрацію Президента. В липні 1992 р. створюється спеціальний дорадчо-консультативний орган – Рада національної безпеки і оборони при Президентові України. В регіони були призначені представники Президента, які функціонували паралельно з системою Рад на чолі з їх виконавчими комітетами, що відразу ж привело до конфлікту між ними. Однак, конституційна неокресленість повноважень усіх трьох гілок влади призводила до постійного “перетягування ковдри” у взаємовідносинах, особливо між законодавчою і виконавчою владами. Намагаючись керувати країною за допомогою указів, президент Л. Кравчук заснував у лютому 1992 р. Державну думу України. З документа, яким окреслювалися її повноваження, випливало, що цей орган повинен виконувати консультативні функції при Президентові. Поява Державної думи свідчила, що Л. Кравчук не обмежувався сферою виконавчої влади, а взяв на себе частину повноважень Верховної Ради в сфері законотворення. Певна логіка у цьому була: законодавча діяльність Верховної Ради не встигала за життям. Народні депутати витрачали багато часу на розв’язання поточних питань управління державою. Однак через 9 місяців виявилося, що Державна дума була неконструктивною ідеєю. Президент змушений був розпустити її, наштовхнувшись на жорстку опозицію парламенту. Велике навантаження у вирішенні проблем соціально-економічного характеру випало на Кабінет Міністрів України, який очолював В.П. Фокін, а з осені 1992 р. – Л.Д. Кучма; під тиском різних політичних сил, громадськості було проведено ряд його реформацій. Проте й ці кроки не привели до стабілізації в народному господарстві нашої держави, життєвого рівня її громадян. Серйозною спробою оптимізувати управління став наказ Президента від 25 лютого 1992 р. “Про зміни в системі центральних органів державної виконавчої влади України”. Ним значно скорочувались кількість міністерств, відомств, змінювались їх функції як координаторів і стратегів галузей. З метою посилення наукового підходу у виробленні внутрішньої і зовнішньої політики президентським указом від 6 березня 1992 р. створювались Інститут державного управління і самоврядування та Національний інститут стратегічних досліджень. Ще в кінці 1991 р. Верховною Радою було реорганізовано органи безпеки України. Змінено систему МВС, прокуратури, розформовано КДБ і створено СБУ, де вже не існує політичного відділу. Одночасно Л.Кравчук намагається зміцнити виконавську вертикаль влади. В березні 1992 р. з його подання Верховна Рада прийняла закон про запровадження посади представника президента. Ним встановлювалося, що представник президента є найвищою посадовою особою виконавчої влади – главою місцевої адміністрації в областях, районах і містах центрального підпорядкування – Києві та Севастополі. Вказувалося, що він забезпечує реалізацію законів та розпоряджень законодавчої та виконавчої влади, контролює діяльність місцевого та регіонального самоврядування, а також підприємств, організацій та установ, незалежно від їх підпорядкування і форм власності. Наявність контрольних функцій не давала йому права розв’язувати питання, що входили до компетенції місцевих рад. Інститут представників Президента певною мірою зміцнив державну виконавську вертикаль влади та управління. Разом з тим взаємовідносини між представниками Президента і головами обласних та районних рад залишалися неокресленими. Під час внесення змін і доповнень до закону про представників Президента у березні 1993 р. Верховна Рада проголосила, що голови обласних та районних рад залишаються найвищими посадовими особами своїх регіонів. Невизначеними залишалися також взаємовідносини найвищих посадових осіб всередині виконавчої гілки влади, передусім Президента і Прем’єр-міністра. Безсумнівною була лише підпорядкованість останнього Президенту. Особливо ускладнились відносини між Президентом і Прем’єр-міністром після того як посаду голови уряду зайняв Л. Кучма. Весною 1993 р. у зв’язку з погіршенням економічної ситуації в країні, він зробив спроби підпорядкувати собі представників Президента в областях шляхом введення їх до складу Кабінету Міністрів, але не домігся відповідного схвалення з боку Верховної Ради. В кінцевому підсумку Кучма і Кравчук так і не змогли знайти спільної мови. Верховна Рада України дозволила голові уряду піти у відставку. Виконуючим обов’язки Прем’єр-міністра був призначений М. Звягільський. Майже в той час знову посилюється протистояння Президента Л. Кравчука та Верховної Ради, яке проходило на фоні всеохоплюючої кризи. Воно закінчилося масовими виступами працівників промисловості, рішенням обох сторін припинити свої повноваження і найближчим часом провести вибори нового складу Верховної Ради та Президента. У березні-квітні 1994 р. відбулися за мажоритарною схемою вибори до Верховної Ради. Вони вперше проводилися на багатопартійній основі. У виборах взяли участь 32 політичні партії, з яких 14 здобули право бути представленими у парламенті. Депутати від партій, які отримали найбільшу кількість мандатів – КПУ, СПУ та НРУ – створили в парламенті свої фракції. Завдяки кількісній перевазі у парламенті лівим партіям вдалося висунути своїх представників на ключові посади: Головою Верховної Ради був обраний лідер Соціалістичної партії Олександр Мороз, його першим заступником – Олександр Ткаченко – лідер Селянської партії. Прем’єр-міністром незадовго до президентських виборів знову став Віталій Масол. 26 червня 1994 р. відбулися вибори нового Президента України. За кількістю поданих голосів у першому турі кандидати в президенти розподілилися в такому порядку: Л. Кравчук, Л. Кучма, О. Мороз, В. Лановий, В. Бабич, І. Плющ, П. Таланчук. другий тур виборів, де балотувалися перші двоє з цього списку, дав перевагу Леонідові Кучмі, який став Президентом України. 19 липня 1994 р. Леонід Кучма, Олександр Мороз і Віталій Масол опублікували спільну заяву, в якій проголосили про готовність дотримуватися діючої Конституції і змінювати її положення тільки за доброї волі всіх сторін. Отже, представники законодавчої і виконавчої гілок зобов’язувалися розв’язати ключове питання про межі своїх повноважень шляхом консенсусу. В цей же день Л.Д. Кучмою були оприлюднені на засіданні Верховної Ради стратегічні позиції президентського курсу – заможна, демократична, сильна українська держава для народу. В ній передбачалось забезпечити громадянам безпеку, мир, соціальний захист, стабільність, створити умови для культурного розвитку і достойного життя на рідній землі. Основою просування вперед повинні стати реформи – єдиний реальний шлях подолання тотальної економічної кризи, в якій опинилась на цей час економіка України. У своїй зовнішній політиці Україна мала зберігати наступність у тій частині, яка стосується її міжнародних зобов’язань, але на зміну попередньому політичному романтизму мають прийти реалізм, конкретність, прагматизм. Поява в 1994 р. в Україні нової Верховної Ради і Президента привели до створення нового Кабінету Міністрів. Його очолив В.А. Масол, людина з великим досвідом керівництва державними виконавчими структурами. В той же час в Кабінеті Міністрів з’явилась ціла плеяда нових високопрофесійних спеціалістів, зокрема першими віце-прем’єрами стали В.М. Пинзеник, Є.К. Марчук, П.Т. Саблук, віце-прем’єром І.Ф. Курас, міністрами М.О. Шульга, М.З. Згуровський, В.П. Пустовойтенко, Г.Й. Удовенко та ін. Зусилля Кабінету Міністрів спрямувались на пошук шляхів економічної стабілізації, формування нової структури, промислового сектора народного господарства України, поглиблення ринкових трансформацій, намагання утримати від подальшого різкого спаду соціальних можливостей населення тощо. В серпні 1995 р. уряд очолив Є.К. Марчук. Проблема адміністративно-територіального поділу України загострилася в 1991-1992 рр. в зв’язку з пошуками статусу для Криму (територія його дорівнювала 27 тис. км кв., населення – 2,5 млн. чоловік). В лютому 1991 р. Верховна Рада України відновила Кримську Автономну Республіку, а 29 квітня 1992 р. було прийнято закон "Про статус Автономної республіки Крим", де підкреслювалась неподільність території України, надавалися широкі законодавчі і виконавчі права місцевій владі. Та вже 5 травня 1992 р. Верховна Рада Криму прийняла Акт про державну самостійність Криму, висловлюючи пропозицію до Верховної Ради України укласти двосторонній договір. Складні переговори керівників Криму і України наприкінці травня 1992 р. привели до того, що Верховна Рада Криму скасувала свій Акт. Верховна Рада України рішуче виступила на захист територіальної цілісності країни, зробила ще один крок уперед демократизації державного життя. Цю ж позицію підтримала більшість громадян України. В 1993-1994 рр. в соціально-політичному і економічному житті Криму відбувалися в основному ті ж процеси, що й в інших регіонах України. На початок 1995 р. ситуація в Криму була політично стабілізована, що вселило в жителів регіону надію на здолання не тільки тимчасових труднощів, а визначення основ перспективного розвитку. Загально визнаними у світі елементами держави є її офіційні відзнаки – герб, прапор, гімн. Дискусії і пристрасті навколо нас кипіли на мітингах, партійних з’їздах, засіданнях державних органів. Перші новації торкнулись Гімну України. 15 січня 1992 р. його затвердила Президія Верховної Ради України. Це музичний твір “Ще не вмерла Україна”, написаний в 1864 р. відомим композитором М. Вербицьким. 28 січня Верховна Рада більшістю голосів затверджує новий Прапор – двокольорове полотнище, верхня частина якого синя, а нижня – жовта. 20 лютого Президія Верховної Ради України приймає рішення про малий Герб. Це певної форми щит синього кольору, на якому розміщено золотавий тризуб. Остаточне рішення на цю тему буде прийнято в новій Конституції України, над якою тривалий час працює спеціальна комісія. Що стосується Республіки Крим, то вона встановила свої державні знаки. Цікаво, що в 1991-1992 рр. ряд міст і місцевостей також переглянули свою символіку. Здебільшого вона почала повторювати елементи далекого історичного минулого. З перших днів свого суверенного існування Українська держава почала виробляти і здійснювати власну національну політику, що гарантує всім національним спільнотам, які проживають на її території, рівні права і повагу, вільний розвиток їх національного життя і культури. Визначаючи пріоритети національної політики, держава виходила з: по-перше, поліетнічного складу населення України. Крім українців, які становили етнічну більшість (73,6%), у республіці проживали 26,4% іноетнічного населення. При цьому було 8 районів, близько 100 сільських Рад, більше 150 сіл, де вони проживали компактно; по-друге, наявності у етнічних груп своїх особливих інтересів, які не в усьому збігалися із загальнонаціональними, загальнодержавними інтересами. Проведення єдиної державної політики в галузі міжнаціональних відносин Верховною Радою республіки було покладено на Комітет у справах національностей при Кабінеті Міністрів України, який було створено 9 липня 1991 р. Очолив його тоді Ю. Слесаренко. Комітет взяв безпосередню участь у розробці політико-правової бази з національного питання, розглянутої і затвердженої Верховною Радою, передусім це Декларація прав національностей України, закон України “Про національні меншини в Україні”, він розробив концепцію “Основа державної політики України в галузі міжнародних відносин”, яка стала підґрунтям подальшої законотворчої роботи, розв’язання національних проблем. Основними пріоритетами державної національної політики визначалось:
Реалізація цієї політики була розрахована на участь у ній всіх державних, громадських, політичних та інших органів і об’єднань України. Комітет у справах національностей ініціював підписання Україною з Литвою, Латвією, Німеччиною, Молдовою, Польщею, Румунією та іншими державами договорів, угод і декларацій з питань співробітництва в галузі забезпечення прав національних меншин. Специфічним для соціально-політичного життя України є комплекс проблем депортованих народів і національних меншин. У зв’язку з цим розроблено проект Закону України “Про реабілітацію та забезпечення прав національних меншин, яких було піддано примусовому переселенню з території України”. Оскільки ця проблема має міждержавний характер, за ініціативою України в рамках СНД підписано угоду з питань, пов’язаних з відновленням прав депортованих осіб, національних меншин і народів. Навесні 1993 р. на базі Комітету у справах національностей було створено Міністерство України у справах національностей та міграції. Це послідовний крок на шляху створення державної системи, яка діє на принципах міжнародного права у сфері прав людини і національних меншин, створює правову основу міжнаціональних відносин. Однак, пізніше відбулось ще ряд трансформацій цієї інституції. Основні засади державної політики з національного питання визначались в умовах, коли суспільство перебувало в стані глибокої кризи, соціальної напруженості. Правильне розв’язання національних проблем мало сприяти подоланню кризових явищ, зміцненню в Україні громадянського миру і міжнаціональної злагоди, міжнародного авторитету. Важливою, досить новою стала робота із створення Збройних сил держави. Було кілька варіантів: 1) створювати зовсім нові військові формування, ліквідуючи чи передаючи іншим державам з колишнього СРСР військові підрозділи Радянської армії; 2) трансформувати на новій фундаментальній основі протягом певного часу війська трьох округів і Чорноморського флоту в нові Збройні сили України; 3) лише частково оновити старі військові структури, надати їм нові функції і повноваження. Обрали другий варіант. Верховна Рада 11 листопада 1991 р. приймає постанову про концепцію оборони, будівництво Збройних сил України, в якій визначалось необхідність мати три види військ: наземні, повітряні, та військово-морські. Вбачалось, що кількісний склад слід визначати за принципом розумної достатності, в мирний час це може бути в рамках 200-450 тис. На кінець 1991 р. ця цифра становила понад 800 тис. Була визначена структура управління. Головнокомандуючим Збройними силами є Президент України. Він очолює й Раду оборони країни. Всі виконавські функції покладено на Міністерство оборони. Основним органом безпосереднього управління військами стає головний штаб Збройних сил України. Першим кроком у національному військовому будівництві стало оголошення восени 1991 р. юрисдикції України стосовно тих частин і угруповань Радянської армії, які тут базувались, та створення Міністерства Збройних сил України. Міністром було призначено генерал-полковника К.П. Морозова. Великого значення надається духовній, громадянській позиції військовослужбовців. Щоб допомогти їм чіткіше визначитися, Президія Верховної Ради України 14 грудня 1991 р. затвердила текст військової присяги. З 2 січня 1992 р. почалося її прийняття в усіх частинах армії. Оскільки створення Збройних сил України викликало певний інтерес і занепокоєння в ряді провідних країн світу, керівництво України знову підтвердило оборонний характер своєї воєнної доктрини, курс на здобуття без’ядерного статусу. 22 листопада 1991 р. Президія Верховної Ради України прийняла заяву “Про договір про звичайні збройні сили в Європі 1990 р.”, в якій зазначалось, що наша держава буде його виконувати. У 1992-2002 рр. йшов інтенсивний процес розбудови Збройних сил України. У березні 1992 р. Україна підписала угоду про співробітництво в Північноатлантичній раді в усіх заходах, які проводилися цією організацією. Україна налагоджує інтенсивні відносини з блоком НАТО, його невійськовими структурами. Було чітко визначено позиції щодо співробітництва з країнами блоку, зокрема найближчими сусідами по Європейському континенту. Сама воєнна доктрина, також була завершена Верховною Радою в жовтні 1993 р. Ця доктрина зайняла важливе місце в процесі зміцнення обороноздатності держави, її Збройних сил. В ній стратегічним завданням визначено захист державного суверенітету і політичної незалежності України, збереження її територіальної цілісності та недоторканості кордонів. Україна зобов’язалася сприяти паритетному і збалансованому скороченню всіх видів збройних сил і озброєнь у регіоні та світі, виходячи з умов забезпечення оборонної достатності кожної держави. Україна застосовує свої Збройні сили виключно у випадках агресії проти неї або при виконанні своїх міжнародних зобов’язань. Доктриною забороняється застосування власних сил для розв’язання політичних завдань на своїй території. Воєнна доктрина України – основа її військового будівництва спирається на аналіз геополітичної ситуації в світі та довгострокові наукові прогнози її розвитку. З розпадом СРСР Україна стала державою, що мала атомну зброю. Проте керівництво держави шукало вихід на шляхах набуття статусу без’ядерної держави. |
| ОСНОВИ ТЕОРІЇ ДЕРЖАВИ Основні закономірності та причини виникнення держави. Основні теорії походження держави |
2010/2011 н р. ІІ етап Всеукраїнської олімпіади з географії Розкрийте поняття «географічна оболонка», охарактеризуйте основні закономірності її формування й розвитку. (12 балів) |
| Лекція Р Тема: Формалізація та алгоритмізація обчислювальних процесів Мета: Ознайомити учнів з поняттям обчислювального процесу, розглянути основні етапи розв’язування задачі. Розглянути основні схеми... |
Лекція: Інтерфейс Microsoft Word 2007: версія для друку і PDA Лекція... Описані способи роботи з елементами управління : кнопками, списками та ін. Показані можливості налаштування панелі швидкого доступу.... |
| Лекція №5 Тема : Цитологія наука про будову і функції клітин Мета: навчальна: розглянути основні методи цитологічних досліджень та загальний план будови клітин, сформувати поняття про основні... |
Охарактеризувати склад, особливості розвитку й розміщення основних... Основні поняття: промисловість, енергетика, металургія, машинобудування, хімічна промисловість, спеціалізація |
| Рослинний покрив України Мета: дати уявлення про видове розмаїття рослинності України, закономірності поширення, основні етапи формування сучасної флори,... |
Конспект заняття з біології на тему: «Закономірності дії екологічних факторів на живі організми» Мета: сформувати уявлення про екологічні фактори, показати їхню класифікацію й загальні закономірності впливу екологічних факторів... |
| Тема уроку Навчальна: сформувати поняття «географічне середовище», «антропосфера», «природокористування», «ресурсозабезпеченість», повторити... |
Лекція : Система інтелектуальної власності: основні поняття, класифікація.... Лекція: Система інтелектуальної власності: основні поняття, класифікація. Об’єкти та суб’єкти в готельно-ресторанній справі |