|
|
Скачати 1.67 Mb.
|
|
3. Скіфо-сарматська держава: суспільний і державний лад (VIII ст. до н.е. – ІІІ ст. н.е.) Скіфія (Скитія) – велике суспільно-політичне об’єднання племен і їх союзів: неврів, будинів, меланхленів, калліпідів, олазонів, ольвіополітів, борисфенітів, танаїтів та ін. За легендою, наведеною Геродотом у ІV книзі “Історія”, Скіфія поділялася на племінні групи – авхатів, катіарів, тресніїв, каралтаїв, назви яких походили від синів предтечі цього народу – царя Таргітія. Як свідчить Геродот, на території нинішньої України жили скіфи орачі, скіфи землероби, скіфи кочовики (скотарі) і царські скіфи, які панували над всіма іншими. Виникла Скіфія у VIІІ-VIІ ст. до н.е. Царські (або панівні) скіфи, перебуваючи на останньому щаблі первіснообщинного ладу й відіграючи панівну роль серед племен, утворили свою державу, засновану на військовій демократії. Найважливіші питання життя держави розглядалися на зборах воїнів. Особлива роль при цьому належала скіфським воєначальникам (царям, базилаям, василевсам). Авторитет і вплив цих осіб особливо зріс під час скіфо-персидських воєн кінця ІV ст. до н.е. Під їх керівництвом відбувалася консолідація всіх скіфських племен. Найбільша заслуга в цьому царя Атея, який, усунувши інших вождів, узурпував владу, надану йому воїнами союзу племен. З їх допомогою він перетворив Скіфію на могутню імперію з центром на нижньому Дніпрі (біля нинішнього м. Нікополя). У цей період Скіфія зазнала розквіту. Вона була рабовласницькою державою з визначеною територією, добре розвиненим землеробством, скотарством та ремеслами. Виробництво в ній було товарного характеру. Як свідчить Геродот, Скіфія поділялася на адміністративно-політичні території (області), в округах кожної з яких було святилище бога війни Ареса (Арея), а також на менші адміністративно-територіальні одиниці (номи) на чолі з номархами (управителями). Царська адміністрація, панівні класи постійно посилювали тиск на землеробські і скотарські племена (вважаючи їх своїми рабами), що призводило до загострення соціальних суперечностей. Останні послаблювали скіфське царство. Цим скористалися зовнішні сили (македоняни, сармати, тощо). В результаті цього скіфська держава в ІІІ ст. до н.е. розпалася і поступово зникла. На її основі виникли нові суспільно-політичні утворення. 4. Особливості розвитку суспільних зв’язків у Північному Причорномор’ї (в VІІ ст. до н.е. – ІІІ ст. н.е.) Окрему частину історії суспільно-політичного розвитку на території сучасної України становить Північне Причорномор’я. В умовах становлення скіфської держави активну участь у державотворенні брали греки, які у цей період здійснювали колонізацію регіону. На цій території були засновані міста (поліси) Басисфеніда, Тіра, Ольвія, Херсонес, Пантікапей, Феодосія та ін. Кожне місто мало свою полісну організацію за різними формами правління: монархії, демократичні і аристократичні республіки. Але ці полісні організації створювалися рабовласниками та іншими, переважно заможними, громадянами міст. Раби перебували в пригнобленому становищі. У містах-державах найвищим органом управління були народні збори всього вільного грецького населення. Іноземці та жінки не мали права участі у народних зборах. В результаті цих зборів створювалися різні органи управління, призначалися посадові особи і здійснювався контроль за їх діяльністю. Цих посадових осіб називали кубернетами або магістрами. Останні представляли виконавчу владу і виконували управлінські функції в державній, політичній, економічній, культурній та інших сферах життя. У 80-х рр. V ст. до н.е. грецькі поліси об’єдналися в одну державу – Боспорське царство. Верховна влада в царстві належала архонтові (василевсові). Останні видавали закони для всього об’єднання міст-держав, які не порушували їх політичного ладу. Період найбільшого економічного і культурного розвитку Боспорської держави припадає на ІV-ІІІ ст. до н.е. Головну роль в господарствах міст-держав відігравали ремісники і торговці, другорядну – землеробство, скотарство, рибальство. Останні види діяльності були переважною справою скіфів, таврів, зокрема. Торгівля була важливим зв’язуючим чинником двох держав – Скіфії і Боспору. В ІІ ст. до н.е. Боспорську державу спіткала гостра соціально-економічна криза, посилена загрозою з боку Скіфської держави. Ця загроза змусила Боспорського царя Перисада V близько 107 р. до н.е. звернутися за підтримкою до понтійського царя Мітрідіата VI Євпатора. На основі угоди Боспорського держава стала складовою частиною Понтійського царства. У цей же період на всю територію Причорномор’я зазіхала Римська імперія. В результаті третьої війні Понтійської і Римської держав в 63 р. н.е. Боспорська держава перейшла в залежність до Риму. В ІІ-ІІІ ст. н.е. Римська імперія переживала кризу, що послабило її владу в окремих регіонах в т.ч. і в Боспорській державі. Цим скористалися готи, борони, гуни та інші народи, які повадилися на південь нинішньої України і призвели до остаточної загибелі Боспорської держави. 5. Велике переселення народів на території України і його вплив на суспільні зв’язки першої половини І тисячоліття н.е. В перші століття н.е. після занепаду Скіфської і Боспорської держав на території України з різних частин (регіонів) Європи і Азії стали проникати різні народи. Переважно римські і грецькі автори називають германців: кельтів, готів, вандалів (венедів), варяг, угрів, болгар, гунів, аварів тощо. Так, в кінці ІІ ст. н.е. германський союз племен готів, який перебував між Одером і Віслою і тиснений римлянами, змушений був мігрувати на південь через Полісся нинішньої України і заселяє територію між Дністром і Дунаєм. На цій території вони утворюють свою державу, яка ґрунтувалася на принципах військової демократії. Цю державу Східно-Римська імперія використовувала для боротьби із слов’янськими племенами. В ІV ст. гуни (народ урало-алтайського чи тюрко-фіно-монгольського походження) витіснили готів з України за Дунай. Пізніше в середині V ст. під керівництвом царя Аттіли переселяються далі на захід. На зміну гунам прийшли нові народи: болгари, а за ними авари. В VІ ст. болгари засновують на нинішньому Дунаї в колишній римській провінції Мезії свою державу. Так само це роблять угро-фіни. Життя і суспільний лад цих народів перебували на стадії розкладу первіснообщинного ладу. Ці народи займалися традиційними для тієї епохи видами господарювання: кочовим скотарством, мисливством, рибальством, збиральництвом дарів природи, обміном (торгівлею). Ці ж народи зробили відчутний культурний і політичний вплив на життя і побут, культур місцевого населення тодішньої України, сприяли новим тенденціям етногенезу українського народу тієї епохи. 6. Слов’янський період в розвитку української державності. Держава Антів (ІІ ст. до н.е. – VІІ ст. н.е.) “Слов’яни” – назва споріднених народів, які проживали в Європі. Дослідники цих народів виділяють три гілки слов’ян – західну, південну і східну. Ранні писемні відомості про життя слов’ян містяться у творах К. Тацита, Плінія Старшого, Клавдія Птоломея, Прокопія Кесарійського, Маврикія Старшого та ін. Східні слов’яни заселяли нинішню, переважно Правобережну Україну. Витоки історії східних слов’ян відносяться до рубежів бронзового і раннього залізного віку. Крім загальної назви “слов’яни” стародавні писемні джерела називають їх венедами, склавинами, антами, полянами та ін. Арабські автори східнослов’янські землі розділяють на Куявію, Славію, Артанію. Деякі дослідники ототожнюють Куявію з “Руською землею”. Готський письменник Йордан (551 р.) писав, що анти, венеди і словени походять з одного племені. Анти були найчисленнішою групою народів, навколо яких утворився Антський союз племен. Після розпаду держави гунів і смерті Аттіли (453 р.) анти зайняли значну територію в Північному Причорномор’ї. Прокопій Кесарійський зазначає, що в першій половині VІ ст. вони населяли територію від Дунаю (Істри) до Меотіди (Азовського моря). Разом із спорідненими склавинами вони займали величезні простори від Грону та верхньої Одри на заході до Сейму – на сході. На цій території в ІІ ст. – на початку VІІ ст. склалося об’єднання – Черняхівська культура, пам’ятки якої свідчать про дуже високий для того часу рівень соціального розвитку. Археологами досліджено понад 2 тис. поселень цієї культури або культури антів. Вони засвідчували порівняно високий рівень орного землеробства, скотарства, ремісництва. Цей союз слов’янських племен підтримував зв’язки з сусідами: готами, аланами. Вони торгували з ними хлібом, худобою, медом, воском, хутрами, рибою, рабами. Основою економіки антських племен було орне хліборобство. Соціальна диференціація антського суспільства зумовила зародження державної структури, на чолі якої стояли зверхники – царі, імена яких дійшли до сучасників, зокрема, такі як Ардогаст, Межимир, Доброгаст, Пирогаст та ін. Псевдо-Маврикій пише, що анти не мали єдиного глави держави. За Менандром південні слов’яни наприкінці V ст. корилися волі князів, а всіх їх очолював Давріт. З ним і “найважливішими князями слов’янського народу” вів переговори аварський каган Ваян, прагнучи підкорити собі слов’ян. З розповіді Менандра вимальовується державна організація південних слов’ян з її ієрархічною структурою влади: під зверхністю Давріта перебували князі, які правили на місцях. З цього випливає, що влада антських царів не була абсолютною. Царі разом з князями, які очолювали княжіння, вирішували питання зовнішніх зв’язків і проблеми внутрішні. Князі радилися із своїми народами. Це дало грецьким авторам твердити що анти “живуть у народоправстві”. Ця демократія антів мало чим відрізнялася від попередніх періодів розвитку українського суспільства. Народні збори (віче) вирішували найважливіші громадські справи. Найактуальнішим для них була оборона. Для захисту вони утворювали військо, будували земляні вали, чинили інші військові дії. Антське суспільство можна характеризувати як військово-демократичне, яке відродилося після занепаду Скіфської держави. Антський союз племен проіснував до 600-х рр. На його основі утворилося ряд нових союзів племен (княжінь): дуліби, білі хорвати, поляни, древляни, сіверяни, тиверці та ін. Основою цих племінних союзів була сільська община, яка складалася з одного або декількох селищ (поселень). Община володіла всією землею, члени якої займалися землеробством, скотарством, різними ремеслами, торгівлею. Центрами торгівлі стають укріпленні городища, які згодом перетворюються у міста. Останні, стають адміністративними і політичними осередками. Такими були Іскоростень у древлян, Київ у полян, Чернігів у сіверян, Білгород у тиверців, Олешшя в уличів, Теребовля у волинян і дулібів, Ужгород у білих хорватів. Для регулювання відносин у цих містах створювалися суспільні організації – віче, рада старійшин, князівська дружина тощо. Вище зазначене дає право стверджувати що у слов’ян були створені додержавні суспільні організації, які стали фундаментом майбутньої держави Русів. 7. Утворення держави Русів і етапи її розвитку. Суспільний і державний лад (VІ ст. – XIV ст.) Розвиток матеріальної і духовної культури слов’ян в епоху раннього середньовіччя зумовили переростання племінних союзів у державні об’єднання (князівства). У VII-IХ ст. в суспільстві давніх слов’ян відбулися глибокі економічні і соціальні зміни. Вожді племен і старійшини родових общин поступово зосереджували владу в своїх руках. Протягом VIIІ-IХ ст. у Середньому Подніпров’ї сформувалося державне об’єднання Руська земля, в яку увійшли землі полян, древлян і сіверян. Не вдаючись до полеміки і дискусії зазначимо: державність у Руській землі було започатковано десь у VI ст. Цю державу очолив князь Кий на честь якого і було пізніше названо місто Київ. Розташований у вигідному географічному місці, де перетиналися торговельні шляхи, він став головним політичним центром усіх східних слов’ян. Консолідація слов’янських княжінь навколо Києва спричинила появу нової держави – Русі. Наукова назва “Київська Русь” з’явилася значно пізніше. Сучасники ж назвали свою державу “Руською землею” або “Руссю”, а з ХІІ ст. – “Вкраїною”. На першому етапі державотворення у Русів переважали організаційні риси, властиві княжінням. На жаль, цей період розвитку державності залишається маловідомим через відсутність певних історичних джерел. Більше оповідають літописці про другу половину ІХ-ХІІ ст., коли в Русі верховна влада зосереджувалася в руках великого князя київського. Київські князі Аскольд і Дір здійснювали походи на Візантію і змушували останню укладати вигідний Русам мир. Є відомості, що ці ж князі вели тривалу боротьбу проти печенігів, дунайських болгар, уличів, древлян та ін. згідно літописних даних Аскольд і Дір були вбиті у 882 р. варязькою дружиною, яку очолював Олег. Ним же був захоплений Київ, який за свідченням літописця був оголошений “матір’ю городів руських”. До Русі були приєднані Новгород-сіверська держава, якою керував Рюрик. З 882 р. починається другий етап державного і політичного розвитку Русі. З цим етапом багато істориків пов’язують утворення держави Русів. За часів Олега та його племінника Ігоря (914-945) Русь вела успішні війни проти сусідніх держав і народів. Це сприяло міжнародному визнанню і підвищенню авторитету. Після вбивства Ігоря древлянами в 945 р. престол зайняла його дружина. Ольга, яка впорядкувала відносини з управителями земель, систему збирання данини. У ключових містах держави створювалися спеціальні опорні пункти, де зосереджувалася адміністративна і судова влада. Інакше кажучи були закладені основи місцевого державного управління і суду. У 964 році на чолі держави став Святослав Ігоревич, який коротке своє правління провів у постійних походах і війнах. Було розгромлено Хазарський каганат, Волзько-Камську Булгарію, приборкано народи Північного Кавказу і Східного Криму тощо. Цим він розширив територію держави Русів. Після загибелі Святослава (972 р.) і кількарічної міжусобиці Великим князем Русі став Володимир Святославович. Під час його правління в загальних рисах завершилося формування держави. З 980 р. розпочався третій період, який увійшов в історію як період розквіту. Він припадає на час князювання Володимира Святославовича і Ярослава Володимировича. Діяльність цих князів була спрямована на зміцнення внутрішнього порядку й міжнародного становища Русі. Разом з цим, в цей же період з’являлися ознаки політичної роздробленості спричинені економічним зростанням удільних земель. Феодальне роздроблення спричинило розпад Русі на багато дрібних князівств. Після смерті Мстислава Володимировича (1132 р.) утворилося Галицьке, Володимир-Волинське, Київське, Переяславське, Тмутараканське, Чернігово-Сіверське та інші князівства. Ці процеси поклали початок четвертому періоду розвитку Русі. Політичну роздробленість спричинило кілька факторів: а) великі простори держави та етнічна неоднорідність населення; б) зростання великого феодального землеволодіння; в) відсутність чіткого незмінного механізму спадкоємності князівської влади; г) зміна торгівельної кон’єктури, занепад торгівлі; д) постійні напади кочовиків (печенігів, половців, татар). Найбільшим і наймогутнішим серед удільних князівств було Галицько-Волинське (1199 р.). Значного розвитку ця держава досягла за правління Данила Романовича (1205-1264 рр.), прозваного Галицьким. Він і його наступники в складних умовах творили державний лад і право на цій землі. В процесі розвитку держави Русів на кожному із її етапів основою суспільства було автохтонне населення. На початку становлення держави Русів суспільство мало чим відрізнялося від суспільного ладу княжінь. Суспільство або община, за “Руською правдою”, поділялися на дві основні групи людей: а) людей (“людінов”), або вільних общинників; б) “луччих мужів”(княжих мужів), до яких належали дружинники, місцеві князі, верхівка общини та ін. Найчисленнішою суспільною верствою Русі були вільні общинники (селяни). Їх ще називали смердами. В процесі захоплення земель київськими князями змінюється і природа власності. Общинне і сімейне землекористування замінюється на приватну власність великих князів. Частину приватних земель князі передавали своїм управителям, дружинникам, старійшинам тощо. Колишні общинники зобов’язуються виконувати завдання (уроки) на користь власників земель. Цими уроками були відробіток і різні форми оброку. Звернімо увагу на те, що князі, надаючи землі, здебільшого не закріплювали прав успадкування земельних володінь, тим паче продажу чи дарування. Такі держателі земель у своїй більшості були тимчасовими користувачами. Але з часом ці користувачі отримували імунітетне право і таким чином ставали повними власниками. До цих власників, як правило, належали дружинники, які отримували земельні наділи, колишні представники місцевої знаті, що перейшли на службу князю, дворова адміністрація князя. Найбільшими власниками були князі – великі і удільні. Ці власники, спираючись на військо, адміністрацію і суд здійснювали внутрішню і зовнішню політику. Інакше кажучи, протягом другого і третього періодів, розвитку Русі формується багатопрошарковий клас феодалів. Останні ревно оберігали пожалувані, захопленні і багатопридбані землі. З утвердженням феодальних господарств смерди поступово перетворилися в економічно і особисто залежних. Колишня общинна або сімейна власність перетворюється в надільну. Чисельним прошарком феодально-залежних людей були рядовичі і закупи. Ця соціальна верства була джерелом виникнення рабства (холопства). Раби були власністю господарів і не мали ні особистих, ні майнових прав. джерелом рабства були також полонені, набуті, продані в рабство тощо. Рабство на Русі було переважно патріархальним, тому рабів ще називали челяддю. Зазначимо. Що з князівської челяді в ХІ-ХІІІ ст. виростали управлінці господарського двору і маєтків. За вірну службу таких рабів князь звільняв і наділяв землею. З цієї категорії слуг формувався державний апарат. Додамо, що такі слуги були джерелом зростання феодального стану. Значну соціальну групу людності Русі становили ізгої – люди, які не мали засобів для ведення власного господарства. Окрему соціальну групу становили служителі церкви. Поряд із селянським господарством у означені періоди на Русі розвивалося ремесло, воно базувалося в містах, яких налічувалося на кінець ХІІ ст. понад 200. Вони були в основному адміністративними або феодальними центрами. Соціальний склад міст був неоднорідним. Переважали ремісники (майстри і підмайстри) і купці. Формами права були збірники звичаєвого права (“Руська правда”), “Мірило праведне”, “Корчма”, Номоканон, князівські привілеї (грамоти) тощо. Державний устрій Руси-України. Початковий етап розвитку Русі в державно-організаційному аспекті мало чим відрізнявся від організаційних рис, які були властиві княжінням. Об’єднавчі процеси вносили зміни і в організацію суспільства Русі. При Володимирі Святославичі та Ярославі Володимировичу князівські функції ускладнилися. З метою посилення великокнязівської влади й ліквідації широкої автономії колишніх княжінь Володимир Великий здійснив адміністративну, військову, релігійну і судову реформи. Адміністративна реформа була спрямована на ліквідацію “племінних княжінь” і запровадження нового адміністративно-територіального поділу. Територія була розділена на уділи. Урядувати в них Володимир призначав своїх синів, родичів, довірених осіб – посадників. Їм належала військова, адміністративна та судова влада, яку вони чинили іменем “Великого князя”. Військова реформа сприяла ліквідації племінних збройних формувань. Натомість великий князь наймав дружинників, яких наділяв маєтками з правом експлуатації населення. Дружинники давали клятву “вірою і правдою” виконувати волю князя. Внаслідок релігійної реформи з 988-989 рр. почалося утвердження християнства як державної релігії. Судова реформа розмежовувала світське (княже) й церковне судочинство. Для цього було запозичені норми візантійського права, об’єднані у збірниках “Номоканонах”. Означені реформи були спрямовані на посилення родової влади. Суть цієї влади полягала в іманентному (внутрішньому) співволодінні територією держави всіма представниками роду. Відносини сюзеренітету-васалінітету були замінені відносинами родинного сюзеренітету. Зазначимо, що після смерті того чи іншого члена роду або удільного землевласника земля не передавалася у спадок, а поверталася в розпорядження Великого князя. В ХІ ст. на Русі сформувалася громіздка система престолонаступництва. Якщо помирав київський князь, то на його місце переходив чернігівський, до Чернігова – переяславський, до Переяслава – волинський і т.д. Такий порядок престолонаступництва розладжував весь княжий дім, що призводило до непорозумінь, конфліктів, міжусобиць. Порядок володіння уділами, як, зрештою, і міжкнязівські відносини, регулювалися також нормами сімейного права. Так, у разі смерті батька-князя великокнязівський стіл переходив до старшого сина (чернігівського князя). Останній змінював систему уділів, що не рідко призводило до міжусобиць. І лише Ярослав Володимирович у заповіті поділив владу між своїми трьома синами – Ізяславом (відігравав провідну роль), Святославом і Всеволодом. Вони утворили своєрідну систему влади – тріумвірат, що вершив усі справи на Русі. При такій формі правління поєднувалися тенденції економічного і соціального розвитку окремих країв і князівств з прагненням більшості верств суспільства до єдності. Після смерті останнього з членів тріумвірату – Всеволода Ярославовича система родинного сюзеренітету і тріумвірату поступилася місцем принципові вотчини, який був визначений на Любецькому з’їзді 1097 р. Поділ великокнязівського домену дав поштовх політичному поділові Русі на окремі князівства – держави. Верховна влада на Русі і в окремих її землях належала князю. До його повноважень за звичаєм входило: прийняття законодавчих актів, поточне управління, судочинство, командування військом, визначення податків, карбування монети, розпорядження скарбницею. Наявність цих повноважень дає підстави вважати князів самодержцями. При князях була боярська рада. Вона не була постійно діючим інститутом влади. Але вона перетворювалася на нього, коли становище князя ставало хитким. В умовах політичної роздробленості бояри, як суспільно-політичний прошарок, були активною політичною силою, а нерідко і правлячою. На цей час боярство уже мало імунітетне право. На його основі великокнязівські і удільнокнязівські землі ставали боярськими. В цих землях управлінські і судові посади передавалися у спадок. Феодально-боярська і політична роздробленість послабила могутність Русі. Цим скористались монголо-татари. Завойовники зберегли державний устрій удільних князівств і місцеву адміністрацію, а князі та бояри визнавали хана як свого вищого сюзерена. Отже, друга половина ХІІІ ст. – перша половина ХIV ст. для народів Русі були періодом татаро-монгольського іга. Останнє було чинником консолідації і боротьби. Організаторами цієї боротьби після занепаду Галицько-Волинської держави стали литовські князі. 8. Політико-адміністративне становище України в ХIV – першій половині ХVІІ ст. Етнографічні території України в першій половині ХIV ст. перебували в складі різних держав. В 40-х рр. ХIV ст. землі Галичини і Холмщини загарбала Польща. Раніше, впродовж ХІ – першої чверті ХIV ст. землі Закарпаття захопила Угорщина. Пізніше до складу цієї держави перейшли буковинські землі, а в 60-х рр. ХIV ст., після утворення князівства Молдови, Буковина увійшла до його складу. В 1514 році Молдова потрапила у васальну залежність до Османської імперії. Землі Північного Причорномор’я і Приазов’я були складовою монголо-татарської Орди, а після її розвалу в ХV ст. опинилися під владою Кримського ханства, яке визнавало протекторат Туреччини. Волинь в результаті шлюбно-сімейних зв’язків визнала владу литовського князя Любарта, який прийняв мову, релігію і звичаї місцевого населення. Чернігівщину у 1350 рр. захопив литовський князь Ольгерд. Згодом, використавши міжусобну боротьбу в Орді, він в союзі з руськими князями і боярами витіснив монголо-татар з Київщини, Переяславщини і Поділля. Всі ці землі, зберігаючи повну автономію, стали складовою Великого князівства Литовського. Внаслідок цього Литва перетворилася на багатонаціональну державу, де переважно слов’янське (українське і білоруське) населення з традиційною культурою і правом. Руська мова була визнана державною. Православна церква залишилася панівною в духовному житті. На Північному Сході землі Русі згуртовувало Московське князівство. Його провідники вступили в політичне протиборство з Великим князівством Литовським і Кримським ханством, прагнучи об’єднати навколо Москви всі землі колишньої Русі. В цьому протиборстві Москва взяла гору. Тим-то, а також у зв’язку із агресією Тевтонського ордену литовська керівна верхівка змушена була укласти низку уній з Польщею (1385, 1413, 1569 рр.), внаслідок чого Велике князівство Литовське і Королівство Польське об’єдналися в єдину державу – Річ Посполиту Польську, до якої увійшли й українські землі Південно-Західної Русі. Попри все це, у ХІV-ХVІІ ст. не припинявся процес розвитку української народності. До Люблінської унії у соціальній, культурній, політичній сферах та у розвитку національної самобутності, що виростала на ґрунті антитатарської (протимусульманскої) та антифеодальної (протикатолицької) боротьби український (руський) народ зробив важливий крок вперед. Після Люблінської унії українська соціальна верхівка зраджує свою національність і релігію та переходить на бік іноземної пануючої верстви. Проте, втрата національної аристократії була компенсована появою козацтва. Воно стало на чолі національного духовного життя, виступило на захист національної мови, освіти, релігії, очолило визвольну боротьбу народу. 9. Суспільно-політична організація українського народу в ХІV- ХVІ ст. Виникнення козацтва і утворення Запорозької Січі За так званої литовсько-польської доби українське суспільство поділялось на феодалів (князів, бояр, магнатів, шляхту, панів), залежних селян і міщан. Особливим станом було реєстрове козацтво. Соціальне й правове становище представників феодального стану в українських землях визначалося розмірами їхньої земляної власності. Найбільшим землевласником був великий князь литовський. Йому і його родові належало близько половини усіх земель держави. Великокнязівські володіння в Україні були на Київщині, Волині, Поділлі. Центрами цих земель були Київ, Житомир, Луцьк, Володимир, Вінниця, Кременець та ін. Великий князь роздавав свої маєтності можновладцям на правах вотчини (дідизни) або умовного (тимчасового) користування, від чого його земельний фонд поступово зменшувався. Наступна після великого князя феодальна верства складалася з нащадків удільних князів і вищих бояр. Маючи потужний економічний потенціал, великі землевласники поступово перетворилися в панівну верхівку (магнатів). Джерелами зростання магнатських землеволодінь були жалування великого князя, спадок, купівля – продаж, освоєння пустищ, а також загарбання общинних і селянських земель. На них феодали засновували свої господарства – двори або фільварки. Нижчою феодальною верствою була шляхта, яка виглядала неоднорідною. До неї належали: земські бояри, військові слуги панів, міщани і заможні селяни. Шляхта вела постійну боротьбу за підвищення свого соціально-політичного статусу і зрівняння в правах з магнатами. Під її тиском в 50-60 рр. ХVІ ст. сейм видав низку постанов, які зрівняли шляхту в правах з магнатами. Основну масу українського суспільства складало селянство (80%). За правовим становищем вони поділялися на дві категорії: 1) тих, хто жив на землях магнатів і шляхти, на церковних чи монастирських; 2) тих, хто жив на великокнязівських землях. За ступенем залежності від феодалів вони поділялися на три групи: 1) вільні селяни з правом безумовного виходу від феодала після виконання своїх обов’язків; 2) селяни з правом виходу, але за певних умов; 3) покріпачені селяни. З часом третя група селян була переважаючою. На них лежав увесь тягар панщини, натуральних і грошових податків. Значну верству українського суспільства складали міщани. Правове становище їх було різним і залежало від ролі, значення та прав міста. Переважаючим прошарком серед міщан були ремісники (шевці, бондарі, слюсарі, ковалі, гончарі, кожум’яки, бровари, дігтярі тощо). Вони об’єднувалися в цехи. Самі ж ремісники поділялися на підмайстрів та учнів. Крім ремісників впливовою групою міщан було купецтво. Селянство і міщани були основною виробничою силою тиск на яких постійно зростав. Посилення соціально-економічного, національного і релігійного гніту викликало появу особливого стану – козацтва. Джерелами козацтва були втікачі-кріпаки, непокірні холопи, розбишаки, шукачі пригод тощо. Ці групи колонізуючи південні степи України творили свій суспільно-політичний лад близький до військово-демократичного. Такий лад склався нижче порогів Дніпра спочатку на острові Мала Хортиця під керівництвом Д.Вишневецького, потім на островах Базавлук, Томаківка. Об’єднавшись у громаду, яка пізніше отримала назву Запорозька Січ. Козаки всі важливі питання обговорювали спільно: обирали своїх отаманів, осавулів, суддів, вирішували господарські і військові справи тощо. Козацька громада була неоднорідною. На базі керівної верхівки зростав прошарок заможних козаків. Деякі козаки були вихідцями із заможних верств. Литовсько-польська влада пробувала руйнувати цей стан різними шляхами в тому числі шляхом набору козаків на службу для захисту кордонів, спільних походів проти інших держав тощо. Цих козаків вносили до спеціальних списків – реєстрів. Невдовзі таких козаків стали називати реєстровцями. Між ними і низовими (нереєстровими) козаками виникали часті суперечки. Проте сподівання офіційної влади з допомогою реєстровців розколоти козацтво внаслідок не справдилися. Чисельність козацтва внаслідок “покозачення” населення України зростала й надалі. Цей процес викликав урешті-решт хвилю козацько-селянських повстань, які вибухали протягом кінця ХVІ – першої половини ХVІІ ст. Одне із таких повстань перетворилися в національно-визвольну війну українського народу 1648-1654 рр. під проводом Б. Хмельницького, найвищу форму протесту проти феодально-кріпосницького й чужоземного гніту. Базою повстання стала Запорозька Січ, яка поширила свої суспільно-політичні структури на інші райони українських земель. Тогочасні документи містять численні згадки про те, що козаки в містах і селах України “мають своїх гетьманів і різні форми власного правосуддя”, а місто Трахтемирів було першим офіційно визнаним козацьким осередком. 10. Українська козацька держава – Військо Запорозьке (середина ХVІІ – 80-ті рр. ХVІІІ ст.) В ході війни 1648-1654 рр. повсталий український народ домігся визнання своїх прав і вольностей і в першу чергу права на власну державність. Проблема побудови держави постала уже на першому етапі війни. Б. Хмельницький рішуче і сміливо висуває програму створення держави, в основі якої була ідея української соборності. Цю програму підтримала козацька старшина, з нею солідаризувалися народні маси. Але перші невдачі під Зборовом 15-16 серпня 1649 р. змусили Б. Хмельницького укласти договір про мир, визнати владу короля. Король Ян Казимир підписав “Декларацію ласки Війська Запорозького”, якою визнавав право лише на автономію в межах Київського, Брацлавського і Чернігівського воєводств. Домігшись автономії і визнання Війська Запорозького, козацтво під проводом Б.Хмельницького почало створювати свою адміністрацію й розмежовувати країну на територіальні одиниці – полки і сотні. Полковники, сотники й городові отамани стали здійснювати не лише військову, а й адміністративну владу. В реєстрі Війська Запорозького (1649 р.) названо 16 полків: Чигиринський, Черкаський, Канівський, Корсунський, Білоцерківський, Уманський, Брацлавський, Київський, Переяславський, Кропив’янський, Миргородський, Полтавський, Прилуцький, Ніжинський, Чернігівський. В них нараховувалося 271 сотня з населенням до 1 млн. чоловік. Найменшою адміністративною одиницею був курінь на базі міста, села або декількох сіл. Найвищим органом автономії за звичаєм вважалися загальнокозацькі збори. Фактично органом державної влади стала рада козацької старшини під головуванням гетьмана. Він же був і головою виконавчої та судової влади, очолював адміністрацію, військо, видавав універсали, вів дипломатичні переговори, скликав козацьку раду. Для організації виконання своїх функцій гетьман утворив уряд – Генеральну канцелярію, до складу якої входили генеральні старшини, яких обирали за звичаєм на козацькій раді (генеральний писар, генеральний суддя, осавули, генеральний хорунжий, довбуш, генеральний обозний, військовий підскарбій, товмач, кантарлей). В козацькій автономії стала складатися власна економічна і фінансові системи. Визнавши автономію Війська Запорозького польська влада будь-що намагалась її ліквідувати. Козацька влада шукала зовнішньої підтримки. Зневірившись у кримських татарах Б. Хмельницький методично добивається союзу з царем Московської держави, який і було укладено в січні 1654 р. та оформлено в березні того ж року. Підписані 27 березня 1654 р. московським царем Олексієм Михайловичем прохальні (чолобитні) статті Б. Хмельницького фактично являли собою конституцію. В ній закріплювався правовий статус Війська Запорозького:
Ці та інші положення закріпили нове правове становище українського уряду як васальне. Разом з цим вони передбачали збереження державного суверенітету України. (Війська Запорозького). Таким чином, у ході Національно-визвольної війни 1648-1654 рр. частина України (Київське, Брацлавське і Чернігівське воєводство) отримала за угодою з московським царем незалежність. Однак фактичними діями московський уряд з перших днів методично намагався обмежити і ліквідувати цю незалежність. Цьому сприяла шкідлива для України політика наступних гетьманів. Упродовж 60-80 рр. XVII ст. не вщухали чвари, в яких амбіційна старшинська аристократія вела боротьбу за владу. Це прискорило втручання іноземних держав у справи України, в першу чергу Польщі, Московії і Туреччини. Тривала війна цих держав закінчилася прийняттям “Трактату про вічний мир” між Польщею і Московією. Згідно умов цього договору Військо Запорозького було розділене між цими державами навпіл по Дніпру. Правобережжя загарбала Польща, а Лівобережжя залишалося під протекторатом Московії. З 1687 р. для Лівобережної України розпочався новий етап, який інколи називають московським періодом її існування (1687-1764 рр.). царський уряд мало-помалу закріплював за собою право усувати гетьманів, полковників та інших адміністраторів, перетворювати козацькі полки не регулярні московські військові підрозділи, реорганізовувати структури центрального і місцевого управління, замінювати старшинські уряди губернською формою правління тощо. Спроби української старшини якось протидіяти цьому (наприклад, становленням спадкового гетьманства з роду Розумовських) викликали рішучу реакцію з боку царизму. Наприкінці 1764 р. вийшов царський маніфест, в якому повідомлялося, що гетьман Розумовський добровільно зрікся свого уряду. Це зречення дало підстави перетворити Військо Запорозьке у звичайне генерал-губернаторство (Малоросійське) Російської імперії на чолі з П. Румянцевим. Після російсько-турецької війни в 1775 р. було зруйновано (вдруге) Запорозьку Січ, а в 1781 р. полково-сотенний устрій гетьманщини. Майже одночасно з Гетьманщиною втратила свою автономію Слобідська Україна. 1765 р. Катерина ІІ ліквідувала полковий устрій Слобожанщини. Там було ліквідовано самоуправління краю. Таким чином, з ліквідацією залишків автономії України її, по суті, було відлучено від політичного життя. Демократичні традиції згасали, а політична культура мало проникала у свідомість народних мас. Внаслідок реакційної політики російського самодержавства український народ втратив навіть ті елементи державності, що утвердилися в попередні століття і були невід’ємною і характерною частиною його національного розвитку. Лекція 2. Історичні особливості пошуку оптимальних моделей будівництва незалежної України. Еволюція українського державотворення в 1917-1920 рр. План 1. Центральна Рада на шляху автономістсько-федералістських орієнтацій. Утворення Української Народної Республіки. Державна самостійність України 2. Перегрупування класових і національних політичних сил в Україні в часи гетьманщини 3. Відновлення Української Народної Республіки під проводом Директорії |
| ОСНОВИ ТЕОРІЇ ДЕРЖАВИ Основні закономірності та причини виникнення держави. Основні теорії походження держави |
2010/2011 н р. ІІ етап Всеукраїнської олімпіади з географії Розкрийте поняття «географічна оболонка», охарактеризуйте основні закономірності її формування й розвитку. (12 балів) |
| Лекція Р Тема: Формалізація та алгоритмізація обчислювальних процесів Мета: Ознайомити учнів з поняттям обчислювального процесу, розглянути основні етапи розв’язування задачі. Розглянути основні схеми... |
Лекція: Інтерфейс Microsoft Word 2007: версія для друку і PDA Лекція... Описані способи роботи з елементами управління : кнопками, списками та ін. Показані можливості налаштування панелі швидкого доступу.... |
| Лекція №5 Тема : Цитологія наука про будову і функції клітин Мета: навчальна: розглянути основні методи цитологічних досліджень та загальний план будови клітин, сформувати поняття про основні... |
Охарактеризувати склад, особливості розвитку й розміщення основних... Основні поняття: промисловість, енергетика, металургія, машинобудування, хімічна промисловість, спеціалізація |
| Рослинний покрив України Мета: дати уявлення про видове розмаїття рослинності України, закономірності поширення, основні етапи формування сучасної флори,... |
Конспект заняття з біології на тему: «Закономірності дії екологічних факторів на живі організми» Мета: сформувати уявлення про екологічні фактори, показати їхню класифікацію й загальні закономірності впливу екологічних факторів... |
| Тема уроку Навчальна: сформувати поняття «географічне середовище», «антропосфера», «природокористування», «ресурсозабезпеченість», повторити... |
Лекція : Система інтелектуальної власності: основні поняття, класифікація.... Лекція: Система інтелектуальної власності: основні поняття, класифікація. Об’єкти та суб’єкти в готельно-ресторанній справі |