11. Українські землі в другій половині ХVIIІ ст.
РОЗУМОВСЬКИЙ КИРИЛО [1728-1803]-останній гетьман України (1750-64), граф (1744), генерал-фельдмаршал (1764).
Молодший брат О.Розумовського. Отримав домашню початкову освіту, у 1743 відправлений царицею Єлизаветою Петрівною на навчання в Європу в супроводі академіка графа Г.Теплова. У 1743-45 слухав лекції математика Ейлера у Берліні, вчився в ун-тах Геттінгена, Кенігсберга, Страсбурга. Після повернення до Петербурга (1745) став дійсним камергером.
У 18-річному віці призначений президентом Імператорської АН (1746) і перебував на цій посаді майже 20 років. Підтримував наукові дослідження М.Ломоносова. У 1744 під час поїздки Єлизавети Петрівни в Україну козацька старшина за підтримки О.Розумовського переконала царицю відновити гетьманство.
У 1747 було проголошено царську грамоту про відновлення гетьманства та про фактичне призначення гетьманом Р. У лютому 1750 на козацькій раді у Глухові Р. обрано гетьманом України. Влітку 1751 переїхав із Петербурга в Україну. Р. став виразником прагнень освіченої та заможної частини українського суспільства щодо відновлення становища України часів Б.Хмельницького. Символічно, що і своєю столицею Р. визначив зруйнований у 1708 Батурин, де збудував розкішний палац (арх. Ч.Камерон). Отримав великі рангові та приватні маєтності. У період гетьманства Р. частіше жив у Санкт-Петербурзі, ніж в Україні, де справами керувала гетьманська канцелярія на чолі з Г.Тепловим. За Р. Гетьманщина була виведена з відомства Сенату і передана до Колегії закордонних справ. Влада гетьмана поширювалась на Запорозьку Січ та Київ, котрий перебував під управлінням російських воєвод.
З 1760 Р. знаходився переважно в Україні і серйозно займався державними справами. Для вдосконалення діючої системи судочинства Р. провів судову реформу 1760-63, внаслідок якої було створено станові шляхетські суди - земський, гродський і підкоморський. Поділив Гетьманщину на 20 судових повітів, в кожному з яких засновувався суд земський (для вирішення цивільних справ) і суд підкоморський (для земельних справ). За Р. було обмежено право переходу селян (1760), за яким переходи селян дозволялися лише за умови отримання письмової згоди від поміщика і залишення йому селянського майна. За проектом лубенського полковника Івана Кулябки провів реформу козацького війська. Реформував систему освіти, запровадив обов'язкове навчання козацьких дітей і вживав заходів для відкриття у Батурині університету.
Намагався добитися права вільних дипломатичних відносин з чужоземними державами. У 1762 Р. брав активну участь у двірцевому перевороті на користь Катерини II. Обнадіяний гаслами нової цариці про загальне “благоденствие”, гетьман скликав у Глухові генеральний з'їзд козацької старшини для затвердження проведених реформ. Старшина звернулася до Катерини II з проханням повернути Україні колишні права і створити у Гетьманщині парламент на зразок польського сейму. Державницька позиція Р. та заходи гетьмана, спрямовані на зміцнення автономії України, повністю суперечили централістській політиці російського уряду. Скориставшись проханням про запровадження спадкового гетьманства в Україні та збереження автономного устрою, Катерина II примусила Р. подати рапорт про відставку. 10.11.1764 вийшов царський указ про скасування гетьманства. Для управління Лівобережною Україною було створено Малоросійську колегію на чолі з графом П.Рум'янцевим-Задунайським.
КАЛНИШЕВСЬКИЙ ПЕТРО ІВАНОВИЧ (1690 - 31.10.1803) - останній кошовий отаман Запорізької Січі (1762, 1765-75), талановитий полководець і дипломат. Походив з козацько-старшинського роду Лубенського полку. Кошовим отаманом обирався 10 років підряд. Дбав про колонізацію земель Запоріжжя, поширення хліборобства і торгівлі, їздив до Петербурга, де відстоював військові та адміністративно-територіальні права Запоріжжя від зазіхань російського уряду.
Після зруйнування в червні 1775 царськими військами Нової Січі К. був заарештований і за наказом Катерини II засланий до Соловецького монастиря (тепер Архангельська обл., Російська Федерація). Більше 25 років провів у жахливих умовах одиночної камери. 2.4.1801 указом Олександра І був звільнений з монастирської тюрми, але за власним бажанням залишився у монастирі, де незабаром і помер. Похований на головному подвір'ї Соловецького монастиря перед Преображенським собором .
СКОВОРОДА ГРИГОРІЙ [1722 - 1794] - видатний український просвітитель, філософ, поет, композитор. Після закінчення полкової школи в 1734 вступив до Києво-Могилянської академії, де навчався до 1753 (з перервами).
У 1741—44 служив у придворній хоровій капелі імператриці Єлизавети Петрівни у Петербурзі. У 1745 повернувся до Києва в чині “придворного уставника”, поновив навчання у філософському класі.
У 1745—50 перебував за кордоном. Відвідав Угорщину, Австрію, Словаччину, можливо, Польщу, Німеччину, Італію.
Розпочав писати вірші українською та латинською мовами, які стали основою його поетичної збірки “Сад божественних пісень”. У 1759-64 викладав поетику, риторику і грецьку мову в Харківському колегіумі, проте змушений залишити викладання через непорозуміння з начальством.
Останні 25 років життя С. мандрував Україною, недовго замешкував у маєтках приятелів і писав твори та проповідував свої філософські погляди. Незадовго до смерті С. склав список своїх праць (18 оригінальних та 7 перекладів, 4 з яких досі не знайдені). С. вивчав Біблію. Вважав, що у Біблії зашифрована мудрість багатьох поколінь, тому свої твори писав на теми афоризмів із Біблії, намагаючись розкрити сучасникам і потомкам їх таємничий символічний світ. На цій основі С. розробив своє вчення про дві природи й три світи. Дві природи - видима й невидима - є у кожній речі чи явищі. Видима відразу впадає у вічі, а невидима - це справжня сутність, прихована від спостерігача поверхового, дошукатися її може лише допитливий розум. Розкриття таємниць прихованої природи доступне лише зацікавленим, духовно багатим людям, особистостям, які не вдовольняються минущими матеріальними благами, а прагнуть осягнути й збагнути щось вище, вічне, невмируще. Вічне, на думку С., є у кожній речі, насамперед у душі людини. С. не визнавав зовнішніх, показних атрибутів пошанування Бога, був переконаний, що пишні обряди й вишукано оздоблені храми не є ознакою глибокої релігійності людини.
Для С. важливим було визнання Бога як основи гуманності, толерантності, високої моральності, чесноти, справедливості. Всі ці ознаки притаманні істинній людині, яку С. порівнював з Богом. Три світи у вченні С. - це Всесвіт, Біблія і людина. Всесвіт-макросвіт зашифрований у світі символічному - Біблії, який належить пізнати людині - мікросвітові. У Біблії прихована й сконцентрована уся мудрість Всесвіту, а пізнати її належить людині. С. - представник епохи Просвітництва, метою якої було через розум і поглиблення освіти зробити людину кращою і щасливішою, вдосконалити суспільні відносини. С., на відміну від своїх сучасників, вважав, що людину може ощасливити не розум чи знання, а серце й душа.
Прагнучи вказати шлях до щастя, він розробив теорію “спорідненої праці”, в основі якої стоїть сократівська ідея самопізнання, розкриття своїх нахилів і таланту. Людина осягне щастя лише тоді, коли вона пізнає свою невидиму природу - сутність, посяде у суспльному організмі визначене їй місце і буде задоволена результатами своєї праці. С. щиро вірив, що такий шлях приведе не лише до щастя окремої людини, а й до вдосконалення тогочасного суспільства в цілому.
ГРИГОРОВИЧ-БАРСЬКИЙ ІВАН (1713-1785) - видатний архітектор, представник українського барокко. Брат В.Г.Григоровича-Барського. Вчився в Київській Академії. Побудував водогін на Подолі з павільйоном-фонтаном “Феліціан” (1748-49; на поч. 19 ст. - “Самсон”, відновлено в 1982), надбрамну церкву з дзвіницею у Кирилівському монастирі 17 (50-60), церкви -Покровську (1766) і Миколи Набережного (1772-85)-всі у Києві, бурсу Київської Академії (1778); Собор Різдва Богородиці (1752-63), церкву (1761) в с.Лемешках (тепер Козелецького р-ну Чернігівської обл.). Творчість Б. відіграла визначну роль у розвитку українського барокко 2 пол. 18 ст., в якому зароджувалися риси класицизму.
ПІНЗЕЛЬ ЙОГАН (рр. н. і см. невід.) - визначний український скульптор другої пол. 18 ст., представник пізнього рококо. В 1750-60-х рр. працював у Львові, Ходовичах (тепер Львівська обл.), Монастирську і Бучачі (обидва - Тернопільська обл.). Твори П., які збереглися до нашого часу: три монументальні скульптури (Юрія, Лева і Атанасія), шість дерев'яних фігур у бічних вівтарях костьолу в Монастирську. Ймовірно, був автором кам'яних статуй на фасаді ратуші та постатей на барельєфах церкви св. Покрови у Бучачі, оздоблення костьолу та церкви у Городку (тепер Львівська обл.). Автор кількох варіантів розп'ять. Для творів П. характерна велика емоційність та динаміка, надання створеним формам життєвих рис.
ПОГРЕБНЯК ЯКИМ - майстер дерев’яного зодчества др. половини ХVІІІ ст. Найбільш відома споруда - дерев’яний храм — свідок славної історії українського козацтва, один з оберегів духовної культури нашого народу запорізький собор у Самарі. Троїцький собор, створений протягом 1773-1781 років. Він побудований без єдиного цвяха. Звичайно, сьогодні, після декількох генеральних реставрацій, цвяхів у будівлі собору хоч відбавляй, але Яким Погребняк зміг обійтися без них. Зроблено це було на прохання замовників, які вважали, що не можна вбивати цвяхи у храм Спасителя — Ісуса Христа, який, за біблейським переказом, був розп’ятий на хресті саме за допомогою залізних цвяхів.
ВЕДЕЛЬ АРТЕМІЙ (1767, за ін. даними - 1770, 1772 - 1808) - видатний український композитор, хоровий диригент, співак.
До 1787 навчався у Київській Академії, де був співаком-солістом, пізніше -регентом хору. Основи музики вивчав під керівництвом Дж.Сарті. В 1787-90 - регент і капельмейстер хорової капели московського генерал-губернатора П.Єропкіна.
В 1790 повернувся в Україну. 31793 жив у Києві. У 1793-94 керував хором Київської Академії та хором ген. А.Левандінова. В 1796 переїхав до Харкова, де керував губернським хором і викладав музику в Харківському колегіумі. З 1798 став послушником Києво-Печерської лаври. Багато мандрував по Лівобережній Україні.
В 1799 був заарештований російським урядом, оголошений божевільним і утримувався в божевільні Кирилівського монастиря. В. - автор 29 церковних концертів (найвидатніші - 10 концертів на 4 голоси), на яких позначився вплив української народної пісенності.
БЕРЕЗОВСЬКИЙ МАКСИМ (1745 - 1777) - видатний український композитор. Вчився в Київській Академії, де почав писати музику. Володіючи гарним голосом в 1758 Б. був запрошений співати у придворну капелу в Петербурзі.
З 1762 - співак італійської оперної трупи в Орієнбаумі. В 1765-74 - жив у Італії, де завершив музичну освіту у відомого теоретика музики Дж.Мартіні. В 1771 Б. був обраний акад. Болонської філармонічної академії. В цей період життя Б. написав оперу “Демофонт”, яка в 1778 була поставлена з великим успіхом в Ліворно.
В 1774 повернувся у Петербург. Постійні придворні інтриги і неможливість знайти застосування своїм творчим силам привели Б.до самогубства. Автор опери “Іфігенія”, багатьох духовних концертів ( “Не отвержи мене во время старости...”, “Отче наш”, “Вірую” ), в яких відчутні впливи українських народних пісень і київських церковних співів.
Б. відіграв важливу роль у становленні української класичної музики, хорового концерту.
БОРТНЯНСЬКИЙ ДМИТРО (1751-1825) - видатний український композитор і хоровий диригент. За деякими даними, до1758 навчався у Глухівській співочій школі. За гарний голос був прийнятий до петербурзької придворної капели. Вчився в італійського композитора Б.Галуппі, а в 1769-79 продовжував навчання в Італії. Написав опери “Креонт” (1776), “Алкід” (1778), “Квінт Фабій” (1779), поставлені на італійській сцені. В 1774 (за ін. даними1779)-1796-капельмейстер придворної капели в Гатчині і Павловську, в якій співали майже виключно українці. В цей час написав опери “Сокіл” (1786) і “Син-суперник” (1787). пасторальну комедію “Свято сеньйора” (1786), балет і концертну симфонію (1796). В 1796-1825 управитель придворної співочої капели. Створив понад сто творів хорової церковної музики (в т.ч. бл. 70 концертів і 2 літургії), в яких в значній мірі відобразилися мотиви української народної пісенності. Серед хорових концертів Б. найвідоміші: “Господи, силою твоєю”, “Слава во вишніх Богу”, “Сей день”, “Услиши, Боже, глас мій” та ін. Хоровий стиль Б. визначається урочистістю і ліричністю. Творчість Б. належить до вершин світової музичної культури.
12. Українські землі в складі Російської імперії наприкінці ХVIIІ – у п.п. ХІХ ст.
КОТЛЯРЕВСЬКИЙ ІВАН[1769 - 1838] - видатний український письменник, драматург, перший класик нової української літератури. Один з найвидатніших ідеологів Просвітництва в Україні.
У 1780-89 вчився у Полтавській духовній семінарії. В 1789-93 працював канцеляристом, у 1793-96 - домашнім учителем у сільських поміщицьких родинах. У 1796-1808 перебував на військовій службі в Сіверському карабінерському полку. В 1806-07 К. в ранзі штабс-капітана брав участь у російсько-турецькій війні 1806-12, був учасником облоги Ізмаїлу. В 1808 вийшов у відставку. З 1810 працював наглядачем «Дому для виховання дітей бідних дворян».
У 1812 під час походу Наполеона І Бонапарта на Росію К., за дозволом генерал-губернатора Я. Лобанова-Ростовського, сформував у містечку Горошині Хорольського повіту на Полтавщині 5-ий український козачий полк (за умови, що полк буде збережено після закінчення війни як постійне козацьке військо), за що отримав чин майора.
В 1817-21 - директор Полтавського театру. В 1818 разом з В. Лукашевичем, В. Тарнавським та ін. входив до складу полтавської масонської ложі «Любов до істини».
К. сприяв викупові М, Щепкіна з кріпацтва. У. 1827-35 - попечитель «богоугодних» закладів. Помер у Полтаві.
Національне забарвлення і співчуття до долі простого народу зумовили великий успіх «Енеїди» серед сучасників. За мотивами поеми були створені опери «Еней на мандрівці» (композитор Я. Лопатинський) та «Енеїда»
Творчість К. високо цінував Т.Шевченко. Поет в 1838 написав вірш «На вічну пам'ять Котляревському», в якому підносив К. як національного співця та прославляв як творця безсмертної «Енеїди». В 1903 у Полтаві було споруджено пам'ятник К.
КОСТОМАРОВ МИКОЛА [літ. псевд.Ієремія Гапка;1817-1885] -видатний український історик, етнограф та письменник. У 1832 К. позбувся кріпацької залежності. Вчився у Воронезькій гімназії. В 1836 закінчив історико-філологічний ф-тет Харківського ун-ту.
Був один із засновників Кирило-Мефодіівського Братства, автор його програмних документів, У 1847 К. заарештовано і відправлено до Саратова.
З 1857 за згодою уряду переїхав до Петербурга, де у 1859-62 був екстраординарним професором унту. У 1860-85 - член-редактор Археографічної комісії, один з організаторів журналу «Основа» і редактор збірника «Акти Южной и Западной России». Оцінюючи науковий доробок К. Рада Київського ун-ту в 1864 присвоїла йому вчений ступінь доктора російської історії. В 1876 К. було обрано чл.-кор. Російської Академії Наук, 1869-почесним членом сербського ученого Дружества, а у 1870 - членом Південно-Слов'янської Академії. Помер К. у Петербурзі. Похований 11(23).4. на Волковському кладовищі.
Науковий доробок К. величезний і різноманітний. Основні історичні дослідження присвячені вивченню історії українських земель 16-18 ст., зокрема, монографії «Богдан Хмельницький» (1857), «Руїна» (1879-1880), «Мазепа» (1882), «Мазепинці» (1884), «Останні роки Речі Посполитої» та розвідки «Гетьманство Виговського», «Гетьманство Юрія Хмельницького», «Павло Полуботок», «Богдан Хмельницький данник Оттаманської Порти» та ін. Характерною особливістю всіх цих праць є те, що вони базуються на документальних матеріалах.
К. -засновник народницького напрямку в українській історіографії. У своїх працях він відстоював ідею самостійністі української нації, окремішність українського історичного процесу, який, на його думку, є втіленням вільнолюбного демократичного духу українського народу. Велику цінність мають і етнографічні праці К.: «Об историческом значений южнорусского народного песенного творчества», «История казачества в южнорусских народных песнях» та ін. У 1867 ним написано передмову, а також упорядковано і відредаговано зібрання творів Т. Шевченка - «Кобзар». К. є автором великої кількості публіцистичних статей, опублікованих у 1860-80 на сторінках часописів «Основа», «Отечественные записки», «Современник», «Вестник Европы» та ін. видань. К. - представник української школи письменників-романтиків. Його літературні твори відображають подї часів Київської держави, Хмельниччини та Гетьманщини (поезії «Співець Митуса», «Ластівка», «Дід пасічник»; історичних драми «Сава Чалий», 1638 і трагедії «Переяславська ніч», 1841 та ін.). Написав кілька повістей російською мовою - «Сорок лет» (1840), «Сын» (1865), «Холоп» ( 1878), «Черниговка» ( 1881 ) та ін.
КУЛІШ ПАНТЕЛЕЙМОН [літ.псевд. Панько Казюка, Данило Юс, Павло Ратай, Хуторянин та ін.; 1819 -1897] - відомий український письменник, історик, етнограф, літературний критик та перекладач.
Після відкриття Київського університету св. Володимира К. записався спочатку на філологічний, а згодом на юридичний ф-тет, де слухав лекції проф. М.Максимовича. Важкі матеріальні умови не дозволили К. закінчити навчання. За рекомендацією М.Максимовича у 1842 К. призначили на посаду вчителя у дворянській школі в Луцьку. Незабаром переїхав до Києва, де одержав посаду вчителя у дворянській школі на Подолі. В цей час він багато подорожував по Київщині, записав чимало народних пісень, легенд, переказів.
Впродовж 1843-45 К. підтримував дружні стосунки з І.Шевченком, М.Костомаровим, В.Білозерським, М.Гулаком, О.Марковичем. В кін. 1845 став одним з засновників Кирило-Мефодіївського Братства. У 1845 К. переїхав до Петербурга, де одержав посаду вчителя російської мови для студентів-іноземців при ун-ті.
Перебуваючи у Петербурзі, продовжував підтримувати тісні зв'язки з кирило-мефодіївцями, регулярно листуючись з ними. За рекомендацією Петербурзької Академії Наук К. у 1847 виїхав у наукове відрядження за кордон. Незабаром у зв'язку з розгромом Кирило-Мефодіївського Братства був заарештований у Варшаві й ув'язнений в Петропавлівській фортеці. Після закінчення слідства засланий до Тули. Згодом повернувся до Петербурга, де розпочав активну літературну та видавничу діяльність. За короткий час опублікував «Записки о Южной Руси» (т.т. 1-2, 1856-57), історичний роман «Чорна рада» (1857), «Граматику». Заснував власну друкарню, видав бл. 40 дешевих книжок під загальною назвою «Сільська бібліотека». З початком видання у Петербурзі журналу «Основа» (редактор В. Білозерський) К. став його активним дописувачем, поміщаючи на сторінках часопису публіцистичні статті, історичні розвідки, поезії, поеми, повісті. Після видання Валуєвського указу 1863 і початку переслідування українського друкованого слова, К. у 1864 змушений був погодитись на переїзд до Варшави. В 1867 К. за зв'язки з політичними діячами Галичини та публікацію творів в українських виданнях зазнав переслідувань і був змушений залишити державну службу і емігрувати. В 1868-71 К. перебував за кордоном. В основному, жив у Галичині, де активно включився в політичне життя, співпрацював з галицькими народовцями, Підтримував тісні контакти з українським фізиком І.Пулюем та письменником О.Барвінським.
Повернувшись з-за кордону у 1871, К. оселився у Петербурзі. Працював у Міністерстві шляхів, редагував офіційний журнал міністерства. Розпочав друкування своєї історичної праці. «История воссоединения Руси» (тт. 1-2, 1874; т. З, 1877). У 1876 опублікував розвідку «Мальована Гайдамаччина», в якій різко засудив козацтво та гайдамацький рух. На відміну від Т.Шевченка та М.Костомарова, К. вважав козацтво руйнівною силою, яка, не маючи уявлення про державу, нищила здобутки культури. Разом з тим, він позитивно оцінював діяльність української шляхти та козацької старшини. Після видання Емського акту 1876 і у зв'язку з загостренням вимог цензури К. не вдалося опублікувати цілої низки своїх творів та одержати дозволу на видання журналу «Журнал П.А.Кулиша», який мав бути двомовним - українсько-російським.
У 1881 К. востаннє побував у Львові, де опублікував «Зазивний лист до української інтелігенції», у якому закликав підтримувати національно-культурний рух у Галичині, захищеній від царської цензури. Повернувшись у Наддніпрянську Україну, повністю відійшов від політичної діяльності. Оселився на хуторі Мотронівка біля Борзни (тепер Чернігівська обл.). Решту життя провів у важких матеріальних нестатках, однак не покидав ні літературної, ні науково-історичної праці. Написав тритомну працю про національно-визвольну війну під керівництвом Б.Хмельницького - «История отпадения Малороссии от Польши») 1889-90), збірки поезій «Хуторна поезія» ( 1882), «Дзвін» (1893), «Позичена Кобза» (1897). Перекладав твори Шекспіра, Байрона, Гете, Гейнета Шіллера. Помер і похований на хуторі Мотронівка.
ГУЛАК МИКОЛА (1822-1899) - український громадсько-політичний діяч, педагог і вчений. Походив з дворянської родини Золотоніського повіту на Полтавщині. В 1843 закінчив юридичний факультет Дерптського (Тартуського) ун-ту. В 1844 здобув вчений ступінь кандидата права. В 1845-47 служив в канцелярії київського і волинського генерал-губернатора.
В грудні 1845- січні 1846 разом з М.Костомаровим та В.Біпозерським заснував Кирило-Мефодіївське братство. Належав до радикального крила організації (Г., Т.Шевченко, Г.Андрузький, О.Навроцький, І.Посяда), яке відстоювало національно-демократичні ідеї. 18.3.1847 заарештований і ув'язнений в Шліссельбурзькій фортеці, де перебував до 1850. Під час слідства тримався особливо мужньо, відмовившись давати свідчення і назвати будь-кого з учасників братства.
В 1850-55 перебував під наглядом поліції в Пермі. 31859 працював викладачем математики, природничих наук та історії у навчальних закладах Одеси, Керчі, Кутаїсі, Тбілісі. Г. належать праці з історії, математики, філософії, юриспруденції, переклади з грузинської і азербайджанської літератури. Помер у Єлисаветполі (тепер Гянджа, Азерб.).
ШЕВЧЕНКО ТАРАС (1814 - 1861) - видатний український поет і прозаїк, художник. Ідеолог та символ українського націоналізму. Правдоподібно, родовід Ш. походив із збіднілої козацької сім'ї. Від свого діда Івана, який був свідком Коліївщини, Ш. чув спогади про гайдамаків та козаків. Рано залишився сиротою. Наймитував і вчився грамоти у дяка Петра Богорського, від якого зазнав чимало знущань, і в 1826 змушений був утекти. У 1828 Ш. взяли служити “козачком” до двору поміщика Павла Енгельгардта. У 1829 разом з Енгельгардтом переїхав до Вільно (тепер Вільнюс, Литва), де став свідком Польського повстання 1830-31.
На поч. 1831 прибув до Петербурга, де був відданий на чотирирічне навчання до художника В.Ширяєва. Замальовуючи у вільний час скульптури в петербурзьких імперських парках, Ш. випадково зустрівся з художником І.Сошенком, який заопікувався талановитим земляком і познайомив його з відомими членами української громади у Петербурзі - Євгеном Гребінкою, Василем Григоровичем, російськими художниками К.Брюлловим, О.Венеціановим, поетом В.Жуковським. Друзі Ш. сприяли його звільненню з кріпацтва. Написаний К.Брюлловим портрет В.Жуковського (1837-38) було розіграно в лотерею і за одержані кошти (2500 рублів) 22.4.1838 Ш. викуплено з кріпацтва.
Протягом 1838-45 Ш. навчався в Петербурзькій академії мистецтв (у К.Брюллова), яку закінчив зі званням “некласного вільного художника”. За успіхи в навчанні одержав три срібні медалі, однак відсутність золотої медалі завадила йому одержати державну стипендію для продовження навчання в Італії. У Петербурзі бл. 1836-37 Ш. почав писати вірші. У 1840 у Петербурзі вийшла збірка його поезій “Кобзар”, у 1841 - поема “Гайдамаки”. Перші твори Ш. (“Причинна”, 1837; “Тарасова ніч”, 1838; “Катерина”, 1838; “Тополя”, 1839; “Іван Підкова”, 1839 та ін.) написані у дусі романтизму і на типові романтичні сюжети - возвеличення минулого та сум за ним на тлі безславної сучасності, страждання і загибель зневаженої молодої сільської дівчини (сюжет, навіяний нещасною долею подруги дитинства Оксани Коваленко), оспівування краси природи та ін. Однак усім цим сюжетам Ш. надав глибоко національного звучання. “Кобзар” та “Гайдамаки” були зустрінуті позитивними відгуками і принесли Ш. славу поета з непересічним талантом (єдину негативну оцінку творам Ш. дав В.Бєлінський, який висміював спроби піднести українську “мужицьку” мову до рівня літературної).
Великий вплив на подальший розвиток творчості поета мали його поїздки в Україну в 1843, 1845 та 1846. Під час них Ш. відвідав рідні місця та помістя місцевих поміщиків (Григорія Тарновського, Рєпніних, Віктора Закревського, Тетяни Волховської, О.Лук'яновича), які цікавилися культурою і сприяли її розвитку.
У Києві поет познайомився з провідними українськими інтелектуалами М.Максимовичем, П.Кулішем, М. Костомаровим та ін. За допомогою П.Куліша одержав у 1845-46 тимчасову посаду члена Київської археографічної комісії. Виконуючи завдання комісії, їздив по Україні (Київщина, Полтавщина, Поділля), збирав етнографічні матеріали, історичні документи, змальовував архітектурні та археологічні пам'ятки (ці замальовки стали основою для художньої серії “Живописная Украина”). Тяжкі картини національного і соціального гніту, які Ш. побачив в Україні, пробудили гострий протест поета проти російського панування та кріпосництва. Національно-визвольними мотивами пройняті поезії, що увійшли до збірки “Три літа”, зокрема поеми “Сон” (1844), “Єретик” (1845), “Великий льох” (1845), “Кавказ” (1845), “І мертвим, і живим, і ненародженим землякам моїм в Украйні і не в Украйні моє дружнеє посланіє” (1845), вірші “Розрита могила” (1843), “Тризна” (1843), “Заповіт” (1845, покладений на музику Г.Гладким). Період “трьох літ” (1843-45) став переломним у творчості Ш., який став загальновизнаним лідером національного відродження і в своїх поезіях цього періоду піднімається до рівня соціального пророка.
Погляди Ш. на проблеми національного життя України спричинили його зближення весною 1846 з членами Кирило-Мефодіївського братства. Разом з М.Гупаком, Г.Андрузьким належав до його революційного крила. 5.4.1847 Ш. був заарештований, відправлений до Петербурга і ув'язнений у казематі “Третього відділу”. Під час слідства, що тривало півтора місяця, Ш. написав тринадцять поезій (“Ой одна я, одна...”, “За байраком байрак...”, “Мені однаково...”, “Ой три шляхи широкії...”, “Садок вишневий коло хати...”, “В неволі важко, хоча й волі...”, “Косар”, “Чи ми ще зійдемося знову...” та ін.). Ш., в якого під час обшуку знайшли альбом “Три літа”, трактувався слідчими як найнебезпечніший політичний злочинець і з усіх членів організації був покараний найсуворіше. За “сочинение стихов на малорусском языке самого возмутительного содержания”, що відобразилося, зокрема, у пропаганді ідеї про можливість існування України як самостійної держави, 30.5.1847 поета засуджено до заслання рядовим солдатом в Окремий Оренбурзький корпус з резолюцією Миколи 1 “під найсуворіший нагляд із забороною писати й малювати”.
З 1847 по 1857 Ш. перебував на засланні - в Оренбурзі (червень 1847, вересень 1849-травень 1850), Орській фортеці (червень 1847-травень 1848), Новопетровській фортеці (травень 1850 - літо 1857). Був учасником Аральської (травень 1848 - вересень 1849) та Каратауської (травень 1851) експедицій. Періоди жорстокого режиму заслання чергувалися з певними пом'якшеннями завдяки підтримці окремих місцевих офіцерів. Вражені інтелектом та мистецьким талантом Ш., вони дозволяли йому покидати казарму та проживати разом з ними за навчання та малювання портретів членів їхніх сімей. Під час заслання познайомився і зблизився з ін. політичними в'язнями, у т.ч. учасниками польських національно-визвольних повстань Броніславом Залеським і З.Сераковським. Період заслання був плідним у творчості Ш. Незважаючи на клопотання у 1848—49 його друзів з України та в Петербурзі перед владою, заборона “писати й малювати” так і не була знята. Ш. продовжував таємно писати вірші, переховуючи написане за халявою чобота (звідси назва - “захалявні книжечки”; збереглося чотири, написані у 1847, 1848, 1849, 1850), та малювати. На засланні написав багато віршів і поем (“Княжна”, 1847; “Варнак”, 1848: “Марина”, 1848; “Царі”, 1848; “П.С.”, 1848), чудові зразки філософської, пейзажної та інтимної лірики, історичні вірші, У момент найбільш жорстокого режимного нагляду (1850) за доносом одного з офіцерів переведений під строгий режим у Новопетровську фортецю (тепер - форт Шевченко). На засланні Ш. написав 20 повістей російською мовою (з них збереглося 9) -“Наймичка” (1852-53), “Княгиня” (1853), “Варнак”, (1853-54), “Музикант” (1854-55), “Нещасний” (1855), “Капітанша”, (1855), “Близнюки” (1855-56), “Художник” (1856), “Прогулка с удовольствием и не без морали” (1856-58). У 1856 створив серію малюнків під назвою “Притча про блудного сина”, де в алегоричній формі викрив жорстокість і нелюдськість російського політичного режиму. З квітня 1856 до липня 1858 Ш. вів “Щоденник” (“Журнал”).
Після смерті Миколи І (березень 1855) на хвилі деякої лібералізації режиму група українських 1 російських інтелігентів за посередництвом сестри Олександра II княжни Марії Миколаївни добилася дозволу на звільнення Ш. від військової служби (1.5.1857) та проживання у Петербурзі, однак під строгим наглядом поліції. По дорозі з заслання Ш. проживав в Астрахані (серпень 1857) та Нижньому Новгороді (вересень 1857 - березень 1858), де написав поему “Неофіти” (1857). У кін. березня 1858 Ш. прибув до Петербурга, включився у місцеве громадське й культурне життя. У грудні 1858 добився дозволу на зняття офіційної заборони щодо друку своїх творів. У 1860 вийшло нове видання “Кобзаря”, а в 1861 надруковано “Южнорусский буквар”.
Для завершального етапу (1857-61) творчості Ш. характерне звернення до філософських тем та використання біблійних мотивів, що відобразилося у поезіях “Марія” (1859), “Ісаія. Глава 35” (1859), “Ociї. Глава 14” (1859), “Подражаніє Ієзекіїлю. Глава 19” (1859), “Подражаніє 2 псалму” (1859) та ін. Окремі з цих сюжетів (образ Марії в однойменній поемі) у Ш. інтерпретації набули неортодоксального характеру. У травні 1859 отримав дозвіл виїхати в Україну, де мав намір купити землю і збудувати хату. У липні 1859 був знову заарештований і після допиту зобов'язаний негайно повернутися до Петербурга. Тяжке багаторічне заслання, душевні переживання за долю України та хвороба призвели до передчасної смерті поета. 26.2.(10.3.)1861 Ш. помер і був похований 28.2(12.3.)1861 на Смоленському кладовищі у Петербурзі.
Ш. належить виняткова роль у формуванні української національної ідеології. Його поетична мова, що базувалася на місцевій селянській говірці з доданням елементів церковнослов'янської мови, мови козацьких літописів та утворених самим Ш. нових слів, відзначалася природністю і милозвучністю. Надавши українській мові статусу літературної, Ш. тим самим заклав міцну основу модерної української літератури, а в ширшому значенні - і під українську національну ідентичність. Ще більшого значення набув політичний аспект його творчості. Пристрасна поезія не обмежувалась, як в ін. українських романтиків, оплакуванням героїчного минулого, а будила національні почуття і давала бачення майбутнього: якщо Україна у минулому користувалася правами самостійної держави, то це мало служити достатніми підставами для здобуття політичної незалежності у майбутньому. Основну вину за поневолення України Ш. перекладав на Росію та російських імператорів. Ще ніколи українські інтелектуали не піднімали так сильно свої голоси протесту проти російського поневолення. Тим самим поезія Ш. різко відкидала конформістську модель “малоросійства”, що грунтувалася на ідеї нероздільності Малої і Великої Русі та лояльності до імператора і наприкін. 18-у першій пол. 19 ст. знайшла багатьох прихильників серед нащадків козацької старшини (втіленням цієї ідеї стала, зокрема творчість М.Гоголя). Великою заслугою Ш. було те, що в своїй творчості він поєднав два окремих напрями козацької традиції -простолюдну і старшинську. Ненависть Ш. до соціальної несправедливості та вболівання за волю і гідність простої людини виводилася з його селянського походження, але своїм інтелектуальним зростанням він завдячував впливам українського дворянства. Кожна з верств українського суспільства знаходила в його поезії відображення своїх інтересів. Шевченковий заклик до одночасного національного і соціального визволення та поєднання ідеї нації з найвищими гуманістичними ідеалами стали ідеологічним наріжним каменем модерного українського націоналізму.
|