18. Наддніпрянська Україна на початку ХХ ст.
ЧИКАЛЕНКО ЄВГЕН (1861-1929)-визначний український громадський 1 культурний діяч, меценат, теоретик і практик сільського господарства.
У 1884 за участь в українському національному русі заарештований і на 5 років засланий у рідне село під нагляд поліції. У 1894 переїхав до Одеси, а в 1900 - до Києва.
У 1897 почав видавати власну працю “Розмови про сільське господарство” у 5 книгах.
З 1900 Ч. став активним членом “Старої громади”, Загальної української безпартійної демократичної організації.
З 1904 належав до Української демократичної партії, з 1905 - Української демократично-радикальної партії.
У 1908 Ч. після заборони українських організацій виступив одним із засновників Товарства українських поступовців. Разом із В.Симиренком і Л.Жебуньовим фінансував видання щоденних українських газет “Громадська думка” (1906), “Рада” (1906-14), журналу “Селяни”, виплачував гонорари та премії за найкращі історичні, наукові та художні твори в “Киевской старине”.
У роки Першої світової війни 1914-18 зазнав переслідувань з боку російських властей і був змушений переховуватись у Фінляндії і Москві.
У квітні 1917 став членом Української Центральної Ради від Союзу українських автономістів-федералістів, стояв в опозиції до її соціалістичного курсу. Після встановлення більшовицької влади Ч. у 1919 виїхав в еміграцію. З січня 1919 жив у Галичині. На поч. 1920 у Варшаві зустрічався з С.Петлюрою, який допоміг йому виїхати до Чехословаччини, а потім - до Австрії. Жив у складних матеріальних умовах на невелику допомогу Українського громадського комітету. Після припинення цієї допомоги у 1925 переїхав у Чехословаччину, де очолив термінологічну комісію при Українській господарській академії в Подебрадах. Після тривалої хвороби помер 20.6.1929 у Празі. Автор книги “Спогади” (1925-26) та “Щоденника. 1917-19” (1931).
ЄФРЕМОВ СЕРГІЙ (1876 - після 1939; за н. даними -1937) -визначний український громадсько-політичний і державний діяч, літературний критик, історик літератури, академік Української Академії Наук (з 1919), дійсний член Наукового Товариства ім. Т. Шевченка у Львові.
В кінці 1904 Є разом з Б. Грінченком, М.Левицьким, Ф.Матушевським та ін. створив Українську Радикальну Партію, яка в 1905 за його ініціативою об'єдналась з Українською Демократичною Партією, отримавши назву Українська Радикально-Демократична Партія.
У 1905 очолив Селянський Союз.
В 1908 Є. став одним з засновників і активним діячем Товариства Українських Поступовців. Співробітничав у багатьох українських періодичних виданнях -“Зоря”, “Правда”, “Записки НТШ”, “Києвская Старина”, “Літературно-науковий вісник”, “Рада”, “Нова Рада”, “Україна” та ін., друкував у них статті публіцистичного і історико-літературного характеру.
В березні 1917 Є. увійшов до складу Української Центральної Ради, а в квітні 1917 на Українському Національному Конгресі обраний заступником голови УЦР і членом Малої Ради. Після створення 15(28 ).6.1917 першого українського уряду - Генерального Секретаріату УЦР-УНРЄ. займав у ньому пост генерального секретаря міжнаціональних справ. З вересня 1917 Є очолював Українську Партію Соціалістів-Федералістів. З квітня 1918 до травня 1920 Є. офіційних посад не займав.
З встановленням радянської влади в Україні змушений перейти на нелегальне становище і переховуватися. Восени 1919 на прохання Української Академії Наук Є було амністовано. Позбавлений можливості займатися активною політичною діяльністю.
В 1920-28 створив і очолив діяльність таємних опозиційних організацій Братство Української Державності і Спілку Визволення України, які послідовно відстоювали ідею української державності. В липні 1929 Є. було заарештовано і звинувачено в організації і керівництві СВУ. В квітні 1930 засуджений до 10-річного ув'язнення з суворою ізоляцією. Перші 7 років ув'язнення відбував у Ярославському політізоляторі, потім його переведено до Володимирської тюрми. 31939 доля Є. невідома.
С. був одним з найвидатніших представників неонародництва в українській літературі. Є. вважав, що однією з провідних ідей в історії української літератури завжди була “визвольно-національна ідея”. Є. - автор монографічних нарисів про видатних українських письменників: “Марко Вовчок” (1907), “Тарас Шевченко” (1914), “Співець боротьби і контрастів” (1913) (у виданні 1926 - “Іван Франко”), “Михайло Коцюбинський” (1922), “Іван Нечуй-Левицький”, “Іван Карпенко-Карий” (1924), “Панас Мирний” (1928) та ін. Однією з найвизначніших праць Є. було видання “Щоденника” і “Листування” Т. Шевченка (1927-28). Історико-літературні погляди Є найповніше представлені в його фундаментальній двотомній праці “Історія українського письменства” (1911).
ПЕТЛЮРА СИМОН (1879 – 1926) - визначний український громадсько-політичний і державний діяч, публіцист.
З 1900 - член Революційної Української Партії (1905 реорганізована в Українську Соціал-Демократичну Робітничу Партію). Під загрозою арешту восени 1902 виїхав на Кубань, де працював учителем, архівістом (упорядковував документи Кубанського козацтва), був членом Чорноморської Вільної Громади РУП у Катеринодарі. У грудні 1904 на конференції РУП у Львові виступив проти об'єднання з РСДРП. Декілька місяців навчався на університетських курсах українознавства у Львові, якими керував М. Грушевський.
На поч. 1906 редагував у Петербурзі партійний орган «Вільна Україна». З липня 1906 - секретар київського щоденника «Рада», а від літа 1907 до 1908 - співредактор легального соціал-демократичного часопису «Слово». З 1912 - редактор російськомовного журналу про Україну «Украинская Жизнь» у Москві, в якому публікувались М. Грушевський, Ц. Донцов, С. Русова, Є. Єфремов, М. Горький.
У роки Першої світової війни 1914-18 - працівник Союзу земств і міст, голова Українського Військового Комітету Західного фронту у Мінську. Своє відношення до війни П. виклав у статті-відозві «Війна і українці». У публікації П. доводив, що українці лояльно виконують свій обов'язок перед Російською державою і висловлював надію, що в майбутньому ставлення російської влади до українського питання зміниться.
П. був одним з провідних діячів української національно-демократичної революції: з березня 1917 - член Української Центральної Ради, з травня - голова Українського Військового Генерального Комітету, з червня - генеральний секретар військових справ (у грудні 1917 П., не погоджуючись із соціалістичною орієнтацією голови уряду В.Винниченка, пішов у відставку). У січні-лютому 1918 сформував Гайдамацький Кіш Слобідської України і взяв активну участь у придушенні більшовицького повстання в Києві.
В період Гетьманату очолював Київське губерніальне земство і Всеукраїнський союз земств, організовав упорядкування могили Т. Шевченка і Чернечої гори у Канові. За антигетьманський маніфест Всеукраїнського союзу земств у липні заарештований.
Під час повстання проти гетьманського режиму у листопаді 1918 звільнений із в'язниці і обраний до складу Директорії УНР. З листопада 1918 - Головний Отаман Армії Української Народної Республіки. У лютому 1919 вийшов із УСДРП і став головою директорії УНР. На чолі об'єднаних українських збройних сил 30.8.1919 здобув Київ. 5.12.1919 виїхав у Варшаву для організації воєнно-політичного союзу із Польщею проти більшовицької Росії. За його ініціативою український і польський уряди підписали у квітні 1920 Варшавський договір 1920.
З листопада 1920 керував роботою екзильного уряду УНР у Польщі. 31.12.1923 виїхав до Австрії, а згодом -Угорщини, Швейцарії. У жовтні 1924 поселився в Парижі, де організував видання тижневика «Тризуб» і продовжував виконувати обов'язки голови Директорії УНР і Головного Отамана УНР. Підступно вбитий більшовицьким агентом Шварцбартом 25.5.1926. Похований на кладовищі Монпарнас у Парижі.
19. Західноукраїнські землі на початку ХХ ст.
ШЕПТИЦЬКИЙ АНДРЕЙ (1865 -1944) - видатний український церковний, культурний та громадський діяч, митрополит Української греко-католицької церкви граф.
Ш., будучи депутатом Галицького сейму і членом палати панів австрійського парламенту у Відні, відстоював інтереси українського населення Галичини. У січні 1906 Ш. очолював делегацію до імператора Франца Иосифа І, яка поставила питання про надання українцям рівних прав з іншими народами Австро-Угорської монархії.
Ш. підтримував розвиток освітньо-культурного життя у західноукраїнських землях, чим сприяв пробудженню національної свідомості українського населення.
Ш. приділяв постійну увагу організації та розвитку національно-релігійного життя у західноукраїнських землях.
Заснував Російську католицьку церкву.
Після окупації на поч. Першої світової війни Львова російськими військами митрополит Ш. був 18.9.1914 заарештований і вивезений спочатку до Києва, а згодом - до Росії, де утримувався у Новгороді, Курську та Суздалі.
Після Лютневої революці'і 1917 звільнений.У 1917 провів низку заходів, спрямованих на поширення і зміцнення католицької церкви в Росії. У березні 1917 організував у Петрограді синод Російської католицької церкви і призначив о.Леоніда Федорова екзархом для католиків візантійського обряду в Росії. Перебуваючи у Києві, митрополит призначив о.Михайла Цегельського екзархом для католиків візантійського обряду в Україні. У Києві налагодив контакти з провідними діячами Української Центральної Ради.
У вересні 1917 Ш. повернувся до Львова і відразу включився у політичне життя краю. 28.2.1918 у палаті панів виступив з промовою, в якій відстоював право всіх націй імперії на самовизначення з врахуванням етнографічних факторів та підтримав укладення у Бересті мирного договору з Українською Народною Республікою.
З жовтня 1918-член Української Національної Ради ЗУНР-ЗО УНР 1918-19. Під час українсько-польської війни 1918-19 митрополит був інтернований польськими властями.
У своїх виступах обстоював ідею незалежності та соборності України, засуджував окупацію Польщею Галичини і ліквідацію української державності у західноукраїнських землях. Після повернення у кін. вересня 1923 Ш. заарештовано та інтерновано у м.Познані. Лише після особистого звернення римського папи Пія XI його звільнили, і у січні 1924 Ш. повернувся до Львова.
В умовах польської окупації Галичини митрополит Андрей постійно залишався оборонцем українського населення. Засуджуючи насильницьку полонізацію краю, дискримінацію українського шкільництва, антиукраїнську національну політику польського уряду, Ш. намагався консолідувати політичні сили українського суспільства. Засуджуючи антиукраїнські репресивні акції польського уряду у Галичині та Волині в 1930, Ш. неодноразово звертався до керівників Польської держави, добиваючись припинення “Пацифікації”. 24.7.1933 митрополит разом з ін. єпископами підготував (видав) послання, в якому засуджувався штучний голод, організований більшовиками в Україні. Важливе місце в діяльності митрополита у ці роки займав захист прав православного населення Волині, Холмщини, Підляшшя та Посяння. 2.8.1938 склав листа, в якому було заявлено протест проти переслідувань православних віруючих на цих землях. Після звернення Ш. та ін. церковних діячів до папи римського Пія XI польська влада припинила нищення православних церков.
У березні 1939 митрополит вітав проголошення незалежності Карпатської України.
Після приходу більшовицьких військ у Західну Україну в умовах переслідування УГКЦ (закривалися духовні навчальні заклади, монастирі, церковні видання тощо), незважаючи на слабке здоров'я і похилий вік, Ш. намагався відстоювати права церкви і вірних перед новою владою. У своїх зверненнях до молоді, батьків, ченців Ш. закликав до цілеспрямованої праці, вірності ідеалам церкви. Передбачаючи наростання репресій проти церкви, митрополит таємно 22.12.1939 висвятив на єпископа свого наступника - ректора Львівської духовної семінарії о.Й.Сліпого.
На поч. радянсько-німецької війни 1941-45 митрополит Андрей вітав відновлення української державності і створення уряду Української держави - Українського Державного Правління на чолі з Я.Стецьком (лист Ш. від 1.7.1941).
У 1941 Ш. очолив Українську Національну Раду, а в 1944 - Всеукраїнську Національну Раду. Митрополит негативно ставився до німецького окупаційного режиму.
Засуджуючи переслідування євреїв, звернувся з протестом щодо нищення єврейського населення у Галичині до рейхсканцлера Г.Гіммлера. За згодою III. значна кількість євреїв переховувалась у греко-католицьких монастирях і навіть у митрополичій резиденції. 21.11.1942 було видано пастирський лист митрополита “Не убий”, в якому містилися заклики до примирення політичних сил українського суспільства, засуджувалися політичні вбивства і містилися застереження про відлучення від церкви організаторів і виконавців подібних злочинів.
Під час Другої світової війни Ш. ставив питання про об'єднання всіх християн України навколо Київського патріархату у єдності з Римським престолом, але не знайшов розуміння з боку окремих ієрархів церкви та української інтелігенції. Помер митрополит 1.11.1944. Похований у крипні собору св.Юра у Львові.
ТРИЛЬОВСЬКИЙ КИРИЛО (літ. псевд. -Гайдамака, Гриць Покотило, Клим Обух, Приятель, Січовий батько та ін.; 6.5.1864 -19.10.1941) - український громадсько-політичний діяч, адвокат, публіцист, видавець. Організатор січового та січово-стрілецького руху в Галичині
Ще будучи студентом, вступив до Русько-української радикальної партії, входив до її Головної управи. З 1901 працював адвокатом в Коломиї, пізніше - в Яблоневі. Брав участь в культурно-просвітній та агітаційній роботі серед селянства Гуцульщини й Покуття. Один з організаторів селянських страйків 1902. Закладав бібліотеки, читальні “Просвіти”.
5.5.1900 організував у с. Заваллі Снятинського повіту перший в Галичині осередок українського пожежно-гімнастичного товариства “Січ”.
Т. складав січові пісні та марші, видав низку літератури, в якій роз'яснював основні засади стрілецького руху, влаштовував січові свята.
У 1904 заснував у с. Іспасі Коломийського повіту перший кооператив на Покутті - “Народна спілка”. У квітні 1908 очолив у Станіславі (тепер Івано-Франківськ) центральну управу “Січей” -Головний січовий комітет. У 1912 став генеральним отаманом об'єднання “Січей”-Українського січового союзу, при якому в 1913 було засновано напіввійськову організацію -Українські січові стрільці. У 1907 і 1911 обирався до Палати послів австрійської Державної ради у Відні. 31913- Галицького сойму.
На поч. Першої світової війни увійшов до складу Головної української ради, з серпня 1914 очолював Бойову управу Українських січових стрільців. З 1915- член Загальної української ради у Відні.
У жовтні 1918 увійшов до Української Національної Ради ЗУНР-30 УНР. У 1918-19 заступник голови виділу Окружної національної ради в Коломиї, член комісії закордонних справ, військової та адміністраційної комісій УНРади. В УНРаді очолював селянсько-радикальний клуб, який став організатором Селянсько-радикальної партії (згодом вийшов з партії).
Після поразки ЗУНР Т. емігрував до Відня, де працював у кодифікаційній комісії при екзильному уряді Є.Петрушевича. У січні-квітні 1921 як представник Селянсько-радикальної партії Східної Галичини входив до Виконавчого комітету Всеукраїнської національної ради. Брав участь у громадському та культурному житті української еміграції, дописував до української преси у США і Канаді.
В 1921 р. заснував у Відні робітниче спортивне товариство “Січ”, з делегацією якого виїжджав на Міжнародну робітничу олімпіаду в Прагу. У кін. 1927 повернувся у Галичину. У міжвоєнний час відновив публіцистичну діяльність. Опублікував низку статей, поезій і січових пісень, видав ряд брошур. В Коломиї видавав і редагував часописи “Громада” (1896-97), “Зоря” (1904), двотижневий часопис “Хлопська правда” (1903, 1909), тижневик “Громадський голос” (1919), календарі “Запорожець”, “Отаман”, співредактор інших радикальних видань. Відповідальний редактор двотижневика “Січовий голос” (1919). Автор історичних нарисів: “Про велику Французьку революцію” (1913,1918,1934); “Російська цариця Катерина II” (1927); “Боротьба італійців за свободу та соборність” (1928). Помер у Коломиї.
БОБЕРСЬКИЙ ІВАН (1873 - 1947) відомий український громадський діяч, один з засновників українського спортивного руху.
Перебуваючи в Західній Європі, вивчав нові форми і методи фізичного виховання.
Став одним з організаторів сокільсько-стрілецького руху, в 1910-14 - голова “Сокола-Батька”. Редагував періодичні видання: “Вісті з Запорожжа” (1910-14) і “Січові вісті" (1912-14).
На поч. першої світової війни увійшов до складу Бойової Управи УСС. з 1915 - член Головної Української Ради. В 1918-19 - референт пропаганди у державному секретаріаті військових справ ЗУНР. В листопаді 1920 за дорученням Державного Секретаріату ЗУНР-ЗОУНР виїхав до США. 3 1922- секретар представництва ЗУНР у Канаді. Брав активну участь у житті української діаспори в Америці. В 1931 повернувся в Європу. В 1932-47 жив у м.Тржичі (Югославія). Автор поручників з фізичного виховання - “Забави й ігри рухові” (1904-05). “Копаний м'яч” (1906) та ін.
ВОЛОШИН АВГУСТИН (1874 -1945) -визначний український громадсько-політичний ідержавнийдіяч, президент Карпатської України (1939).
Добре знав чеську, німецьку, угорську, сербську, словацьку, латинську та грецьку мови. З листопада 1897 - викладач, а 1912-38 -директор учительської семінарії в Ужгороді.
З кінця 90-х рр. В. брав активну участь у суспільно-політичному житті Закарпаття. В 1897-1938 редагував єдину українську газету “Наука”, з 1925 - “Свобода”. Один з засновників і керівників видавничого акціонерного т-ва “Уніо” (1902-19). У 1918 став членом-засновником Руської Народної Ради, потім -головою Центральної Руської (Української) Народної Ради в Ужгороді.
В 1922 В. разом з М. Бращайком, М.Дашнаєм та іншими громадсько-політичними діячами Закарпаття організував Християнсько-Народну Партію.
В 1925-29 В. -депутат чехословацького парламенту. В 1935-38 В. був обраний почесним головою товариства “Просвіта” в Ужгороді.
В жовтні 1939 під впливом міжнародних подій і тиском українських політичних сил чехословацька влада була змушена дати згоду на створення автономного уряду Карпатської України, в якому В. став державним секретарем.
26.10.1938 В. було обрано прем'єр-міністром Карпатської України. За короткий час В. на посту прем'єр-міністра було налагоджено роботу промисловості, транспорту, пошти; зазнала значних змін існуюча система освіти, де навчання почало переводитись на українську мову, створювались нові вищі навчальні заклади. На Закарпатті в цей період виходило українською мовою десять періодичних видань. При активній підтримці В. були створені національні збройні сили - “Карпатська Січ”. 12.2.1939 відбулися вибори до сейму Карпатської України, які засвідчили цілковиту перемогу Українського Національного Об'єднання.
14.3.1939 новосформований парламент, який зібрався у Хусті, проголосив незалежність Карпатської України, та прийняв Конституцію і обрав В. президентом української держави. Проте, одночасно з прийняттям цих історичних рішень, на підставі таємної угоди між Німеччиною і Угорщиною угорські війська розпочали 14.3.1939 агресію проти Карпатської України. Незважаючи на героїчний опір загонів Карпатської Січі, угорська армія протягом 14-16.3. окупувала більшість території Карпатської України. Президент і частина уряду на чолі з прем'єром Ю.Реваєм були змушені емігрувати до Чехо-Словаччини.
У Празі В. працював в Українському Вільному Університеті, очолював кафедру педагогіки, а згодом був обраний ректором університету. 1.5.1945 В. був заарештований радянською контррозвідкою і вивезений до СРСР 11.7.1945 В. Помер в Лефортовській тюрмі у Москві. В. - автор ряду педагогічних праць: “Педагогічна психологія” (1920), “Педагогіка і дидактика” (1920), “Коротка історія педагогіки” (1921), драматичних творів “Маруся Верховинка” (1931), “Без бога ні до порога” (1935), та ін.
|