16. Західноукраїнські землі у складі Австрійської (Австро-Угорської) імперії у другій половині ХІХ ст.
ЛЕВИЦЬКИЙ ЄВГЕН (1870-1925)-відомий український громадсько-політичний діяч, публіцист.
Був одним з лідерів студентського руху. В 1892 обирався головою Всеслов'янського студентського конгресу у Відні.
В жовтні 1890 Л. разом з І. Франком, М. Павликом, В. Будзиновським, К. Трильовським став ініціатором створення першої української політичної партії - Української Радикальної Партії. Належав до правого крила УРП (В.Охримович, В. Будзиновський, І. Франко), яке в грудні 1899 заснувало Українську Національно-Демократичну Партію, член вищого органу партії - Народного Комітету. Був співавтором програм обох партій, співпрацював в офіційному партійному органі УНДП - газеті “Народ”, редактор “Будучности” (1899), “Свободи” (1901), “Діла” (1903).
В 1907 обраний депутатом австрійського парламенту. Під час Першої світової війни 1914-18 Л. за дорученням Союзу Визволення України вів організаційну і просвітницьку роботу серед полонених українців у німецьких таборах.
В 1918-19 Л. - член Української Національної Ради ЗУНР-ЗОУНР. В 1919-20 - посол ЗУНР у Берліні та Празі. Згодом займався адвокатською практикою у Відні, де і помер. Автор багатьох статей на політичні та культурологічні теми в українських та німецьких періодичних виданнях.
ФРАНКО ІВАН [1856 -1916] - видатний український поет, письменник, громадсько-політичний діяч, національний ідеолог.
Ф. був першим серед українських літераторів, який заробляв собі на життя літературною працею. Творча спадщина багата й різноманітна. Ф. - автор бл. 4000 літературних, публіцистичних та наукових творів. Він один із небагатьох у світі авторів, який вільно писав трьома (українською, польською, німецькою) мовами, а здійснював переклади з 14 мов. Літературну діяльність розпочав у 1868. Перший твір опубліковано у 1874. Серед найбільш відомих творів - вірші “Каменярі” (1878), “Вічний революціонер” (1880), “Не пора, не пора...” (1880, згодом став одним із національних гімнів); поема “Моисей” (1905), повісті “Boa constrictor” (1878), “Борислав сміється” (1881), “Захар Беркут” (1883), “Основи суспільності” (1895), “Для домашнього вогнища” (1897), “Перехресні стежки” (1900); драма “Украдене щастя” (1893), казка-поема для дітей “Лис Микита” (1890). За життя Ф. було видано декілька збірок його літературних творів - поетичні збірки “З вершин і низин” (1887), “Зів'яле листя” (1896), “Мій Ізмагард” (1897), “Із днів журби” (1900), “Sempertiro” (1906) та збірки оповідань - “Галицькі образки” (1885), “У поті чола” (1890).
Значна частина творчої спадщини представлена науковими працями. Ф. належить значна роль у розвитку української історичної науки. З-під його пера вийшло кілька десятків історичних праць, публікацій джерел, рецензій та ін. (зокрема, перша в українській історіографії праця у жанрі історичної біографії “Життя Івана Федоровича та його часи”, 1883).
Ф. був редактором і членом редакції журналів “Друг”, “Громадський друг” (1878), “Світ” (1881), “Зоря” (1883-1886), “Правда” (1888), “Товариш” (1888), “Народ” (1890-1895), “Громадський голос” (1895), “Житє і слово” (1894-97), “Літературно-науковий вісник” (1898-1907), газет “Praca” (1879-81), “Діло” (1883-86), “ Pryzjaciel ludu” (1886), “Kurjer Lwowski” (1887-97), “Przeglad spoleczny” (1886), “Хлібороб” (1891), збірників “Дзвін” (1878), “Молот” (1898). Ф. регулярно дописував до журналів “Prawda” та “Glos” (Варшава), “Киевская старина” (Київ), “Die Zeit” (Відень), газет “Kraj” (Петербург), “Северный курьер” (Петербург), “Arbeiter zeitung” (Відень) та ін. Брав активну участь у громадському і політичному житті. Після вступу у Львівський ун-т увійшов у студентську організацію “Академічний гурток”.
Вів соціалістичну пропаганду серед робітників Львова, Борислава, Дрогобича та селян Галичини. За це чотири рази заарештовувався і відбував тюремне ув'язнення - у червні 1877-березні 1878 у Львові, у березні - червні 1880 у Коломиї, у серпні -жовтні 1890 та у березні 1893 (обидва рази - у Львові). Політичні погляди Ф. стали причиною певної його ізоляції від громадсько-політичного життя у Галичині аж до кін. 1890-х років. Через “неблагонадійність” Ф. усували від редагування провідних українських газет і журналів, перешкоджали його членству у “Просвіті” та НТШ, не допустили до кафедри української літератури у Львівському ун-ті (1895).
У жовтні 1890 Ф. разом М.Павликом, В.Будзиновським, Є.Левицьким та ін. заснував першу українську політичну партію Русько-українська радикальна партія (див. Українська радикальна партія), став її першим головою (до 1898) та одним із головних ідеологів.
У 1899 вийшов зі складу РУРП і приєднався до Української національно-демократичної партії. Перехід Ф. у національно-демократичний табір був пов'язаний зі змінами у проводі українського національного руху в Галичині, у першу чергу, з приїздом у 1894 до Львова М.Грушевського. Тільки в 1899 завдяки підтримці М.Грушевського Ф. став дійсним членом Наукового товариства ім. Т.Шевченка.
Активну участь у політичному житті припинив у 1904. Відхід від радикального руху, а згодом - і від політичного життя частково був пов'язаний з великою зайнятістю Ф. справами Наукового товариства ім.Т.Шевченка. У 1898-1901 та 1903-12 Ф. очолював філологічну секцію, а в 1898-1900 та 1908-13- етнографічну комісію НТШ; був редактором багатьох видань Товариства, зокрема з 1898 по 1907 разом з М.Грушевським та В.Гнатюком редагував “Літературно-науковий вісник”. У 1908 різко погіршився стан здоров'я письменника, але, незважаючи на це, він продовжував творчо працювати.
Перехід на самостійницькі позиції був результатом ідейного вивільнення Ф. з-під впливу свого політичного наставника М.Драгоманова після його смерті у 1895 (ст. “Суспільно-політичні погляди М.Драгоманова”, 1906), що, зокрема, виявилося у нових рисах його політичного світогляду: на зміну старим раціоналістичним і позитивістським засадам приходять ірраціональні та волюнтаристькі нотки, що зближувало його ідеологію з міжвоєнним українським націоналізмом. Вершиною ідейно-філософських поглядів Ф., його політичним заповітом стала поема “Моисей” (1905).
ПАВЛИК МИХАЙЛО (псевд. М. Галицький, М. Іванів, Хмара, М. Коломийчук, Максим, Михайло, М. Покуцький, М. Ткаченко; 1853 -1915) - громадсько-політичний діяч, публіцист і письменник.
У часи ранньої молодості перебував під впливом москофілів. Після вступу в 1874 до Львівського ун-ту увійшов до складу «Академічного гуртка». Дописував до журналу «Друг», де познайомився з І. Франком. Під впливом М. Драгоманова перейшов на національні й соціалістичні позиції. Спільно з І.Франком видавав журнал «Громадський Друг» (1878), альманахи «Дзвін» і «Молот», брав участь у польсько-українському соціалістичному комітеті. За свої політичні погляди був п'ять разів ув'язнений, суджений 30 разів. Рятуючись від чергового ув'язнення, в 1879 виїхав до Женеви, де разом з М. Драгомановим і С. Подолинським до 1882 видавав журнал «Громада». У 1889 був редактором народовецької газети «Батьківщина».
Разом з І. Франком став засновником Української Радикальної Партії, видавав Ті органи «Народ» (1890-95), «Хлібороб» (1891-95), «Громадський Голос» (1898-1903). В 1897-1904 -перший бібліотекар НТШ, дійсний член НТШ. У 1914 - заступник голови Головної Української Ради. Автор повістей «Пропащий чоловік», «Вихора», численних оповідань, видавець листування і творів М. Драгоманова, праць «Потреба етнографічно-статистичної роботи в Галичині» (1876), «Про русько-українські народні читальні» (1887), «Михайло Петрович Драгоманів, 1841-1895» (1896) та ін.
БАЧИНСЬКИЙ ЮЛІАН (1870-після 1934) -український громадський діяч, публіцист. Член Української Радикальної Партії, а з 1899 -Української Соціал-Демократичної Партії.
В 1895 Б. опублікував працю “Ukraina Irredenta” (“Україна Незалежна”), де обгрунтував необхідність політичної самостійності України.
В 1918 Б. входив до складу Української Національної Ради ЗУНР-ЗОУНР. З 1919 -представник УНР у Вашингтоні. В 20-х рр. повернувся в УСРР. Працював у редакції “Української Радянської Енциклопедії”. В 1934 Б. заарештований і засланий. Дальша доля невідома. Б. - автор книги “Українська еміграція в Америці”.
ГРУШЕВСЬКИЙ МИХАЙЛО (1866-1934) - видатний український історик, визначний політичний і державний діяч, публіцист.
З 1880 навчався у Тифліській гімназії, а в 1886-90 - на історико-філологічному факультети Київського ун-ту. В травні 1894 захистив дисертацію та тему “Барське староство” і отримав ступінь магістра. В цей період свого життя брав активну участь у дальності київської Громади.
В 1894 за рекомендацією В.Антоновича переїхав до Львова, де посів кафедру української історії у Львівському ун-ті. В 1898-1913 Г., очолюючи Наукове Товариство м.Шевченка у Львові, проводив величезну роботу по реорганізації товариства за зразком європейських академій наук, збиранню фондів, створенню бібліотеки і музею. У 1895-1913 редагував “Записки Наукового Товариства ім.Шевченка”.
Г. створив у Львові школу істориків України, до якої належали І.Крип'якевич, І.Джиджора, О.Терлецький, С.Томашівський, В.Герасимчук, М.Кордуба. В 1898 у Львові вийшов перший том монументальної праці Г. “Історія України-Руси” (в 10 т.), яка продовжувала видаватись в 1899-1937 у Львові і Києві.
Політичну діяльність Г. розпочав у Галичині, де в 1899 став одним в засновників Украінської Національно-Демократичної Партії. В роки першої російської революції багато часу проводив на Наддніпрянській Україні.
В 1907 Г. організував і очолив Українське Наукове Товариство у Києві. В 1908, продовжуючи свою політичну діяльність, Г. став одним з ініціаторів створення і головою Товариства Українських Поступівців, яке об'єднало більшість українських партій та національно-громадських організацій. В цей період Г. видав ряд публікацій щодо українського питання - “З біжучої хвилі” (1906), “Визволення Росії і українське питання” (1907), “Наша політика” (1911), “Вільна Україна” (1917).
Перша світова війна застала Г. в Галичині. В листопаді 1914 Г, (через Австрію, Італію і Румунію) зумів повернутися до Києва. Тут був заарештований російськими властями, які вже давно слідкували за його діяльністю, звинувачений у “австрофільстві” і засуджений до заслання у Сибір.
1917 повернувся до Києва, де одностайно був обраний головою Української Центральної Ради. УЦР на чолі з Г., враховуючи зміну політичної і соціально-економічної ситуації, пройшла шлях від вимог автономії до проголошення незалежної .
29.4.1918 Г. був обраний президентом Української Народної Республіки.
Після приходу до влади 29.4.1918 гетьмана П.Скоропадського ввійшов від активної політичної діяльності. В березні 1919 Г. емігрував в Чехо-Словаччину, а потім в Австрію, де розгорнув широку наукову і публіцистичну діяльність.
1924 після довгих роздумів і переговорів з радянськими представниками, Г. повернувся до Києва. В 1924 був обраний членом Української Академії Наук, керував секцією історії України Історичного відділу АН, брав участь у виданні журналу “Україна”, “Записок історико-філологічного відділу ВУАН”,“Наукового збірника” та ін. За його редакцією вийшли: “Український археологічний збірник”, “Пам'ятки українського письменства”, “Студії з України”. В 1929 Г. обрали академіком Академії Наук СРСР. Проте невдовзі Г. заарештували як керівника т.зв. Українського націоналістичного центру, але незабаром звільнили. В березні 1931 його було вислано до Москви, наукові установи, створені ним, ліквідовано, співробітників і учнів заарештовано. Все це негативно вплинуло на здоров'я вченого. Помер Г. при нез'ясованих обставинах під час нескладної операції у Кисловодську, де перебував на лікуванні.
Г. - автор понад 2 тис. наукових праць: “Історія України-Руси” (т.І-10, в 13 кн.б 1898-1937), “Нарис історії українськогонароду” (1904). “Ілюстровану історія України” (1911), “Початки громадянства” (1921), “Історія української літератури” (т.1-5,1923-27) та багато н. Г. - один з редакторів багатотомного видання документів “Джерела до історії України”.
Історична концепція Г. складалась під впливом В.Антоновича, М.Костомарова і М.Драгоманова. Ідеї народництва і федералізму були домінуючими в його науковій і громадській діяльності. Для історичної концепції Г. була характерною першість соціальних інтересів над національно-державними. Однак, в процесі дальшого вивчення історії України та особистої участі в громадсько-політичному житті Г. все більшого значення надавав державно-національному чинникові. Ідеалом майбутнього устрою України для Г. був демократичний федералізм з широкими правами громадян, виборністю всіх органів управління. Великі заслуги Г. як вченого, який створив цілісну концепцію українського історичного процесу, його діяльність, як державного і політичного діяча періоду українських національно-визвольних змагань 1917-21, ставлять його в ряд найвизначніших постатей української історії.
17. Культура України в другій половині ХІХ – початку ХХ ст.
Мечников Ілля (1845 —1916) — російський і французький науковець, один з основоположників еволюційної ембріології, імунології та мікробіології.
Розробив теорії зародкових листків, походження багатоклітинних організмів.Відкрив явище фагоцитозу, розробив фагоцитарну теорію імунітету (1883).
1864—1867 — працював у Гессені, Геттінгені та Мюнхені.
1867 — отримав ступінь магістра зоології.
Працював у Новоросійському університеті (Одеса; 1867—1868; доцент зоології) та Петербурзькому університеті (1868—1870).
1870—1882 — завідувач кафедри зоології та порівняльної анатомії Новоросійського університету (Одеса)
1886—1887 — завідував організованою ним (разом із Миколою Гамалією) першою в Російській імперії Одеською бактеріологічною станцією (нині Одеський науково-дослідний інститут вірусології та епідеміології).
1888—1916 — завідувач лабораторії в Інституті Пастера в Парижі (з 1905 р. — заступник директора інституту).
Почесний член Петербурзької академії наук (1902). Лауреат Нобелівської премії з медицини та фізіології 1908 «За вивчення імунної системи».
ЯВОРНИЦЬКИЙ (Еварницький) ДМИТРО [1855-1940] - видатний український історик, археолог, етнограф, фольклорист і письменник, академік АН УРСР (з 1929).
Проблематику наукових досліджень -історію запорозьких козаків обрав ще в студентські роки, незважаючи на негласну її заборону. Перша наукова праця Я. - “Виникнення і устрій Запорозького Коша”. Я. їздив місцями колишньої Запорозької Січі, збирав археологічні, фольклорно-етнографічні та архівні матеріали. Був членом Харківського історико-філологічного товариства. В умовах наступу реакції запідозрений в українофільстві та звільнений з роботи. У 1885 змушений переїхати у Санкт-Петербург.
У 1892, як політичне неблагонадійного, заслано (під виглядом відрядження для проведення археологічних розкопок) до Ташкента.
Наукова діяльність Я., яка тривала понад 50 років, умовно поділяється на три періоди: 1-й - від поч. 1880 років до поч. 20 ст. (видання великих за обсягом збірок історичних джерел та найбільш значних історичних і фольклорно-етнографічних праць); 2-й -організаційно-наукова праця у Катеринославському історико-краєзнавчому музеї (організація і розбудова музею, педагогічна робота, заходи для збереження музейної колекції під час громадянської війни); 3-й - радянський період (переважно археологічні дослідження в рамках Дніпрогесівської експедиції Наркомосу України у 1927-1932). Найбільш значні праці Я. (всього понад 200): “Сборник материалов по истории запорожских козаков” (1888), “Запорожье в остатках старины и преданий народа” (1888), “Очерки по истории запорожских Козаков и Новороссийского края” (1889), “Вольности запорожских Козаков” (1890), “История запорожских козаков” (тт. 1-3, 1892-1897), “Иван Дмитриевич Сирко - славный кошевой атаман Войска запорожского низовых Козаков” (1894), “По следам запорожцев” (1898), “Источники для истории запорожских Козаков” (тт. 1-2, 1903) та багато ін. Автор низки художніх творів, зокрема, поетичної збірки “Вечірні зорі” (1910), повістей і оповідань (“Наша доля - Божа воля!”, 1901 і 1905; “У бурсу!”, 1908; “Русалчине озеро”, 1911; “Три несподівані зустрічі”, 1912), роману “За чужий гріх” (1907) та ін.).
Нечуй-Левицький Іван Семенович (справжнє прізвище — Левицький, 1838 —1918) — український прозаїк, перекладач.
1874 року вийшов у світ роман «Хмари», а наступного року — драматичні твори «Маруся Богуславка», «На Кожум'яках» та оповідання «Благословіть бабі Палажці скоропостижно вмерти».
Пізніше письменник створює такі шедеври української літератури, як «Микола Джеря» (1878), «Кайдашева сім'я» (1879), «Бурлачка» (1880), «Старосвітські батюшки та матушки» (1884).
1885 року І.Нечуй-Левицький йде у відставку й перебирається до Києва, де присвячує себе винятково літературній праці. У Києві він написав оповідання «Пропащі» (1888) та «Афонський пройдисвіт» (1890), казку «Скривджені» (1892), повість «Поміж порогами» (1893).
На початку століття письменник звертається до малих форм прози, пише здебільшого статті, нариси, зокрема статті «Сорок п'яті роковини смерті Тараса Шевченка» (1906) та «Українська поезія». До кінця життя І.Левицький жив майже у злиднях, у маленькій квартирі на Пушкінській вулиці, лише влітку виїздив до родичів у село або в Білу Церкву. До останніх сил працював, щоб завершити літературні праці. Останні дні провів на Дегтярівці, у так званому «шпиталі для одиноких людей», де й помер без догляду 1918 року.
Панас Мирний (Панас Якович Рудченко; 1849 —1920) — український письменник,твори якого відзначені соціально-псигологічними мотивами.
Роман "Хіба ревуть воли, як ясла повні?", повість "Голодна воля" викривають соціальну несправедливість, недосконалість реформи 1861р. Долю жінки-кріпачки яскраво змальовано в повісті "Повія". За художню майстерність творів став у рівень з видатними майстрами слова світу.
Леся Українка (Лариса Петрівна Косач)(1871-1913) - укр. поетеса, громадська діячка, перекладач.
Взяла псевдонім "Українка , бо і в Єгипті, і в Грузії любила як і її "Бояриня" Україну, розуміла її минуле, вірила в її майбутнє. Це поетеса-романтик і реаліст, поліська Мавка, бо прагнула, як і її героїня, волі, незалежності.
На поч. XX ст. прийшла до ідеї самостійництва. Створила понад 20 драматичних творів, де підняла філософські, морально-рів, де підняла філософські, морально-етичні проблеми сучасності, виразила їх в образах і сюжетах, взятих зі світової історії, літератури, міфології.
Найвідоміші драми: "Блакитна троянда", "Кассандра", "Кам'яний господар" і ін. Вершина творчості - драма "Лісова пісня", яка утверджує перемогу краси життя над бездуховністю. 1-й раз в укр. літературі як застереження прозвучала тема - людина і природа. Займалася вивченням фольклору.
ФРАНКО ІВАН(Див. тему №16)
СТАРИЦЬКИЙ МИХАЙЛО (1840-1904)-видатний український письменник, театральний і громадський діяч.
Був одним із найактивніших діячів київської Громади.
Разом з М.Лисенком організував Товариство українських сценічних акторів. У 1883-84 видав два випуски альманаху “Рада”.
У 1883 очолив першу українську професійну трупу, режисером якої був М.Кропивницький. Щоб матеріально підтримати театр, продав власний маєток у с. Карпівці на Поділлі.
У 1893 у зв'язку з погіршенням здоров'я залишив театр і цілком присвятив себе літературній роботі. Російська академія наук призначила йому персональну пенсію “За літературні праці рідною мовою”. У 1897 виступив на І Всеукраїнському з'їзді сценічних діячів з доповіддю про важкий стан театрального мистецтва в Україні через постійні переслідування царським урядом української культури. 3 1903 готував до видання альманах “Нова рада”, який вийшов уже після його смерті. Помер і похований у Києві на Байковому кладовищі.
Літературну творчість розпочав як поет, надрукувавши у львівських часописах “Нива”
Драматургічна творчість письменника безпосередньо пов'язана з діяльністю театру, для якого обробив та інсценізував відомі твори М.Гоголя (“Різдвяна ніч”, “Сорочинська ярмарка”, “Тарас Бульба”), “Чорноморський побит на Кубані” Я.Кухаренка (у С. - “Чорноморці”), “На Кожум'яках” І.Нечуя-Левицького (у С. - “За двома зайцями”; у 1961 на Київській кіностудії створено однойменний фільм), “Перемудрив” Панаса Мирного (у С. - “Крути, та не перекручуй”), “Хата за селом” Ю.Крашевського (у С. - “Циганка Аза”), “Боротьба за право” К.Францова (у С. -“Юрко Довбиш”) та ін. Серед оригінальних творів актуальністю проблематики, психологічною достовірністю характерів, природністю конфліктів виділяються соціально-психологічні драми “Не судилось” (1881), “У темряві”, “Ой, не ходи, Грицю, та й на вечорниці” (обидві - 1892), “Талант” (1893). Великою популярністю у глядачів користувались водевілі “Як ковбаса та чарка, то минеться й сварка” (1882), “По-модному” (1887), “Чарівний сон” (1889) та ін.
С. Створив цикл яскравих історичних драм: “Богдан Хмельницький”, “Маруся Богуславка”, “Оборона Буші”, “Остання ніч”, “Осада Дубна”, “Гаркуша”.
Прозова спадщина письменника складає близько 70 оповідань, повістей і романів. Більшість із них написані на історичні сюжети.
Марко Кропивницький (1840 —1910) — український письменник, драматург, театральний актор. З ім'ям М. Кропивницького пов'язані створення українського професійного театру й наступний етап розвитку реалістичної драматургії.
Вважав, що не один актор, а вся трупа, все на сцені має підкорятись основній думці: слово, рух, інтонація, міміка, костюм, декорація. Зразок для колег. Неперевершений в ролі Шельменка ("Шельменко-денщик"), Назара, Гната ("Назар Стодоля"), Карася ("Запорожець за Дунаєм"), Голохвастова ("За двома зайцями") і ін. Автор оригінальних п'єс, які мали великий успіх на сценах міст і сіл України ("Доки сонце зійде, роса очі виїсть", "Глитай”.
Іван Карпенко-Карий (справжнє прізвище — Тобілевич; 1845, —1907) — український письменник, драматург, ерудит, брат Миколи Садовського та Панаса Саксаганського.
Перший «Збірник драматичних творів» І. Карпенка-Карого вийшов у Херсоні 1886 р.
У 1888 р. із І. Карпенка-Карого знято гласний нагляд, він вступив до трупи М.Садовського, пізніше — П. Саксаганського. У 1890 р. — вступив до товариства українських артистів, написав комедію «Сто тисяч».
Записку до з'їзду сценічних діячів», складену І. Карпенком-Карим у 1897 р., у Москві з трибуни з'їзду виголосив П. Саксаганський. У ній йшлося про переслідування українського театру.
У 1899 р. драматург написав історичну трагедію «Сава Чалий», присвячену подіям гайдамаччини.
Протягом 1900—1904 pp. І. Карпенко-Карий створив власну трупу, написав п’єси «Хазяїн», «Суєта», «Житейське море».
У 1906 р. І. Карпенко-Карий захворів, залишивши сцену, виїхав на лікування до Німеччини. 15 вересня 1907 р. він помер у Берліні.
Садовський (Тобілсвич) Микола Карпович (1856-1933) - укр. актор, режисер.
Виріс у сім'ї, де 4 з 6 дітей стали професійними акторами. Доброволець під час російсько-турецької війни 1877-1878 рр. Брав участь в обороні Шипки. Згодом -40 р. роботи в театрі. Створив у Полтаві 1-й укр. стаціонарний професійний театр (з 1907 р. діяв у Києві як 1-й укр. професійний театр).
Панас Саксаганський (справжнє прізвище — Тобілевич; 1859—1940) — визначний український актор, режисер, драматург і педагог школи М. Кропивницького, корифей українського побутового театру.
Професійне творче життя розпочав 1883 року на сцені Миколаївського театру під керівництвом М. Кропивницького та М. Старицького, виконавши роль Возного в «Наталці Полтавці».
З 1885 р. — у трупі М. Кропивницького, з 1888 р. — у М. Садовського, в 1890—1898 та 1905—1909 рр. очолював Товариство Українських Акторів.
У 1918 р. очолював Державний Народний Театр, який мав завдання ставити побутовий, історично-побутовий і класичний репертуар.
Спорадично в складі новоствореного Театру ім. М.Заньковецької, з 1926 р. гастролював у різних театрах; останній раз виступав на сцені 12 травня 1935 року. Народний артист СРСР (1936).
Заньковецька Марія (1854-1934) - укр. актриса, 1-а на Україні удостоєна звання Народної артистки республіки; на професійній сцені з 1882 р., працювала у трупах М. Кро-пивницького, М. Старицького, М. Садовського. Виступаючи на з'їзді театральних діячів у Москві (1897), відкрито висловила протест проти утисків укр. театру. Знімалася в кіно ("Наталка Полтавка", "Остап Бандура"). Ще в 1893 р. П. Чайковський подарував їй букет зі стрічкою "Безсмертній від смертного". Л. М. Толстой як реліквію зберігав її хустку, подаровану після вистави.
Лисенко Віталійовнч(1842-1912) - укр. композитор, етнограф, диригент, піаніст, громадський діяч, основоположник укр. класичної музики, інструментальних жанрів: рапсодій, сюїт, сонат, полонезів, ноктюрн, "український Орфей".
Вчився в Харківському, Київському університетах, Лейпцігській, Петербурзькій консерваторіях; своїми працями в галузі народно-пісенної творчості започаткував укр. музичну фольклористику. Поклав на музику багато поезій Т. Шевченка, влаштовуючи щорічні шевченківські концерти. В 1868 р. написав 1-й визначний твір "Заповіт" на слова Т. Шевченка. Його діяльність поширювалася на різні види музичного мистецтва.
За укр. діяльність переслідувався царським урядом. В 1907 р. арештований. Автор 80 вокальних, фортепіанних творів. Користуються сьогодні популярністю лірико-фантастичні опери "Різдв'яна ніч", "Утоплена", історико-героїчна опера "Тарас Бульба". М. Лисенко - автор 1-х дитячих опер "Коза-Дереза", "Пан Коцький" і інш. Музична спадщина: 110 опер, музика до театральних вистав, інструментальні композиції, 500 обробок укр. народних пісень. Автор 1-х науково-фольклорних праць про укр. пісню.
Підняв укр. фортепіанну музику на рівень професіоналізму.
Гулак-Артемовський Семен (1813-1873) укр. композитор, співак, артист, драматург.
Співав у придворній капелі Петербурга, де уроки співу давав йому М. Глінка.
Музичною класикою стала його опера "Запорожець за Дунаєм п - 1-а укр. опера, популярна завдяки глибині народної музики, ліризму, доброзичливому гумору; автор музики до водевілю "Ніч під Івана Купала", пісень-романсів "Стоїть явір над водою", "Спать мені не хочеться" і ін.
|