Цей центр захисту безпритульних дітей, створений за європейськими с тандартами соціального захисту, відкривали в Києві вже, як мінімум, тричі. Вперше це зробила королева Швеції Сильвія, вдруге — великі промисловці з Німеччини, а втретє, кілька тижнів тому, представники благодійних фондів та українських міністерств. Але насправді відкриття центру «Наші діти», ініціатором якого стало Німецько-польсько-українське товариство, відбулося в лютому нинішнього року, коли Катя, Наташа, Ярик і Владик уперше переступили його поріг. Саме відтоді розпочалася історія першої в Україні соціальної сім’ї, модель якої вже давно успішно працює в Європі.
12-річна Катя, одягнена в яскраво-зелену майку з написом London, вибігла назустріч зі словами «Скоро в нас виросте полуниця!», а потім, трохи збентежившись, відійшла. За її спиною — маленька підвісна гойдалка, мабуть, для молодшого — Владика, який раніше взагалі не розмовляв, а тільки бився. Він, Наташа, Катя і Ярик — рідні сестри-брати. Всі вони живуть в окремому сімейному блоці зі своїми соціальними батьками, яких називають «тьотя» і «дядя». Потенційно в кожній сімейній групі може бути до шести дітей віком від трьох до 18 років, але соціальним мамам і татам допомагають — до кожної сім’ї прикріплюються наставник, вихователі, психологи та соціальні працівники. Наприклад, наставник залишається з дітьми, якщо хтось із батьків бере вихідний. Зазвичай це буває один раз на тиждень.
Для кожної сімейної групи передбачені свої квартири, у плануванні яких враховано особливості мешкання великої родини. Так, у сімейному блоці є дві кімнати для дітей, кімната для батьків, два окремі санвузли з душовими і з’єднані між собою їдальня та гостьова, що дозволяє наглядати за дітьми й одночасно займатися домашніми справами. Усе витримано в дуже світлих та теплих тонах — немає ані сірості, ані брудно-зелених фарб, що їх так полюбляють у звичайних соціальних установах. Звідусіль віє затишком, хоча наразі лише один із трьох будинків, розміщених на території колишнього дитсадка в Дніпровському районі Києва, відчинив свої двері для дітей. Ще двоє приміщень чекають реконструкції. За словами виконавчого директора Німецько-польсько-українського товариства Томаса Вайє, в одному з цих двох будинків розміститься центр, у якому відбуватимуться тренінги та конференції з соціальної політики в Україні. А інший, після реконструкції та необхідних робіт, стане будинком для ще чотирьох соціальних сімей. Усього ж «мам» і «тат» у центрі буде восьмеро. Але про конкретні терміни «заселення» наразі говорити рано. Багато що залежить від спонсорів, хоча з ними центру щастить: одні дають матеріали, інші виконують ремонтні роботи, треті обставляють спортивні зали, четверті забезпечують комп’ютерами та технікою для будинку.
Незважаючи на те, що зараз літні канікули, старші діти щодня по п’ять-шість годин навчаються з учителем — дуже відстають. Катя, наприклад, у свої 12 років пише з великими труднощами, але, щоб домогтися успіхів у майбутньому, сьогодні їй, її братам та сестрі доведеться добре постаратися.
Головне, що ґрунт для життєвого старту в них уже все ж таки готовий. Українським дітям надають велику підтримку, і не виключено, що практичний досвід, отриманий від функціонування цієї сімейної моделі, вже через кілька років дозволить підготувати закон, завдяки якому такі центри, як цей, зможуть стати в нас масовим явищем. «Наша головна мета, — каже Томас Вайє, — навчити дітей жити самостійно, тому дуже важливо, щоб вони здобули добру освіту. Тут не кожен зможе стати професором, але хороший кухар — це ж теж незле. Для цього ми й працюємо. Діти, котрі живуть зараз у нашому центрі, дуже добрі, але в них зовсім немає правильної мотивації. Якщо я скажу їм написати літери — вони напишуть, але вчитимуться писати й читати не для того, щоб через півроку самостійно прочитати Гаррі Поттера, а тому, що відразу хочуть отримати щось натомість. Тому ми повинні навчити їх формувати правильну мету. Це дуже важко. Коли діти сюди приходять, вони не вірять, що житимуть тут постійно. Як правило, до нас вони встигають побувати в різних місцях, тому я не впевнений, що навіть діти з нашої першої сім’ї до кінця розуміють, що цей центр — їхній дім до повноліття.
— Скажіть, Томасе, за якими критеріями чи особливостями добираються соціальні батьки?
— Як правило, у потенційних соціальних батьків або мають бути вже дорослі діти, або взагалі дітей не повинно бути, хоча можливі й винятки. Якщо до нас прийде хороша дівчина з восьмирічною дитиною, яка разом із чоловіком захоче взяти ще чотирьох дітей, — чому б і ні. Головне, щоб ці люди були готові змінити своє життя, — адже діти перебуватимуть із ними, щонайменше, до повноліття.
Усі претенденти на роль соціальних батьків проходять спеціальні тренінги, наприкінці яких ми вже можемо сказати, чого вони хочуть насправді. Багато пар, побачивши цей будинок із сучасними кухнями, німецькою технікою й гарними шведськими меблями, думають, що це якийсь оазис, на якому можна заробити. Але насправді це дуже тяжка праця. Нам потрібні ідеалісти, які справді хочуть допомогти дітям і які бачать будинок та сад як їхній будинок і їхній сад. Окрім того, ми вважаємо, що коли в нас сімейна модель — один із батьків повинен працювати. Діти мусять бачити реальне життя. Дуже добре, якщо їхній соціальний тато прийде додому і скаже: «Сьогодні був не дуже добрий день — я посварився з начальником» або «Мені підвищили зарплату». Діти повинні розуміти, що таке праця і наскільки вона важлива. Вони не повинні думати, що гроші можна отримувати від Томаса.
— Якщо я вас правильно зрозуміла, соціальні батьки не можуть дозволити собі ані підвищити голос на дитину, ані зірватися на неї. Чи не створюють такі обмеження ефекту своєрідного інкубатора, в якому все штучне і ти знаєш, що за кожним твоїм кроком спостерігають?
— Я вже вам казав, що в сімейні групи регулярно не ходжу. Чим сильніший контроль, тим більша ймовірність того, що люди починають для нас грати. Якщо батьки не виконують своїх обов’язків — ми про це відразу ж дізнаємося. По-перше, ми самі бачимо дітей, а по-друге, у нас є психолог, із яким вони неодмінно спілкуються раз чи двічі на тиждень, що дає нам можливість помітити, коли в родині щось піде не так. До того ж ми постійно проводимо обов’язковий тренінг для батьків. Десь один раз на місяць я заходжу до них у гості й дивлюся, що в них та як. Але це дружній візит. Вони знають, що я не буду спеціально дзвонити у їхні двері, щоб проінспектувати дитячу кімнату. Це неправильно.
— У вас дуже багато сильних спонсорів. Для наших дитячих будинків і інтернатів це велика рідкість. Як ви змогли досягти такого результату?
— Усе це завдяки Барбарі-Марії Монгайм — нашій засновниці, яка вже давно займається благодійністю і має безліч друзів у всьому світі. Вона сама така, що прийде до будь-якого спонсора й скаже: «Я тобі покажу фотографії дітей. Під боком у вас такий жах, ви навіть не уявляєте собі! Дайте гроші або бетон». Ось так.
У нас у Німеччині, наприклад, є традиції меценатства: якщо ти заробляєш багато грошей — частина з них іде на благодійність. Якщо ти цього не робиш — це поганий піар. У нас усі це розуміють.
Вікторія Сорокопуд
dt.ua
Поради психолога
Cтрахи і фобії українців
95% всього населення земної кулі схильні до усіляких страхів і фобій. Це й недивно, адже страх  виконує деколи дуже корисну роль – він не дозволяє нам чинити дурниці, що являють загрозу здоров`ю і психіці. Виявляється, страх служить своєрідним гальмом, контролером, адже без страху не спрацює інстинкт самозбереження. Можна навіть говорити про те, що для нормального психічного розвитку особистості наявність страху необхідна. Але коли страх переростає у фобію? Коли природний інстинкт самозахисту і самозбереження витворяє з нашою психікою таке, про що й подумати страшно? Запитайте себе – чи часто я відчуваю страх? Чого я боюся? Чи страх це або, можливо, побоювання, обережність? Як моє тіло реагує на страх? А може, якісь мої страхи вже стали фобією? Стільки питань, а відповіді одержати непросто. Спершу – непогано б мати уявлення про те, «who is who».
Які "очі" у страху?
Страх – це негативна гостра емоція, яка може виникнути в обстановці реальної загрози індивідові (таке визначення дає словник психологічних термінів). Цілком природно, нам хочеться, щоб ця не дуже приємна емоція зникла, тому ми прагнемо щонайшвидше змінити загрозливу нам чимось обстановку. А ось загрозу ми можемо відчувати в різних ситуаціях. Для когось це – виступ перед аудиторією, для когось – гонка на мотоциклі, для інших – їзда в ліфті з незнайомцем. Всі ці страхи нескладно пояснити з погляду логіки.
Більшість з нас схильна до страхів, і це – природно. Скажімо, батьківський страх, страх перед негативною оцінкою, засудженням суспільства, страх за своє життя. Ці страхи настільки природні, що людина, якій вони невластиві, щонайменше, дивно. От як ви віднесетеся до мами, яка не злякається, побачивши, що дитина її грається поряд з дорогою, а на неї мчить машина? Як ми оцінимо людину, якій абсолютно наплювати на те, що подумають і скажуть про неї інші? Нам відомо, що є люди, що безрозсудно грають із смертю, вони ходять по лезу ножа, потрапляють в загрозливі ситуації. Невже вони абсолютно не бояться за своє життя? Є і такі, а є просто гравці – адреналін в крові для них важливіше за цілісність їх фізичної оболонки.
Окремо пригадаємо про такі звичайні, навіть повсякденні страхи, як боязнь втратити роботу, гроші, владу, страх залишитися самотнім, гнікому не потрібним, боязнь виглядати дурнем, втратити обличчя. Нам пропонують змінити роботу, а ми боїмося, сумніваємося. «Невідомо, як там платити будуть, а раптом не колектив – а самі лише земноводні?» Або відбулася сімейна сварка, кохана людина пішла, грюкнувши дверима – ну з ким не буває? Але гризе черв`ячок – а раптом не повернеться? І що ж тоді робити, як жити?
«Є немало засобів для того, щоб ефективно боротися із страхом, так би мовити, в домашніх умовах, –стверджує Юлія Борисов, психолог. – Це навіть звичайні дихальні вправи, вони дають можливість розслабитися, а тому і подивитися на свій страх з боку. Часто ми, хвилюючись про щось, уявляємо собі саме негативний розвиток подій (не повернеться, не візьмуть, не дадуть і т.д.) і «щоб бути готовим», в думках розглядаємо різні варіанти невдач. Але можна придумати собі 100 варіантів проблем – а трапиться 101-й, і ми будемо до нього непідготовлені. Тому краще свідомо зосередитися, уявити собі найскладніші, жахливіші, страшніші варіанти розвитку подій, і зрозуміти – адже з них теж знайдеться вихід. А після сміливо і із задоволенням розглядати численні позитивні можливості і варіанти.
Але кращий спосіб подолати страх – посміятися над ним. Скажімо, ви боїтеся свого начальника – вам не хочеться зайвий раз попадатися йому на очі. Ви з жахом думаєте про те, що зустрінете його в коридорі, а вже про те, що він вам наговорить чогось неприємного – і помислити неможливо, відразу кидає в тремтіння, піт, долає паніка. А уявіть – зустріли ви начальника. Жахливо, так. Але він – не в звичному вигладженому костюмчику, а в балетній пачці і при цьому з вінком з пір`їнок на голові, як балерини в «Лебединому озері». Та ще і не розмовляє, а співає. Всі слова проспівує оперним голосом. Склався образ? Спробуйте уявити це все ще і на тлі «відповідної» музики, хоч би, з «Бременських музикантів» про бяки-буки. Невже ви його ще боїтеся? Ні, страх не зник зовсім, але, повторивши цю вправу кілька разів, ви відмітите, що начальник вже не вселяє вам жах».
А скільки страхів у наших дітей! У комірці живе Бабай, в лісі – баба Яга, а в темяві – обов`язково щось підстерігає. Вогонь – поганою, він обпалює. Ніж – чіпати не можна, а то поріжешся. Машина – чудовисько, вона може переїхати. Сумно, але більшість страхів в дітях породжують батьки. Для малюків все навколо – чистий лист, і саме батьки дають всьому навколо оцінку. Ось це погано, це – добре. Це – страшно, ти повинен боятися, побоюватися. Або ще – не відповіси біля дошки (напишеш з помилками, не вирішиш приклад) – інші діти над тобою сміятимуться. Страшна справа!
«Батьки, бажаючи дитині добра, іноді ростять в ній страхи, а потім їх ще і зміцнюють, – продовжує Юлія Борисов. – Часто батькам простіше залякати дитину, ніж зайняти її чимось цікавим і при цьому безпечним. Простіше задавити цікавість (а правильніше сказати – допитливість) у зародку, чим устежити за всіма дитячими «дослідженнями». Думаю, мамам це знайомо – легше сказати, мовляв, сонечко, сірники дітям – не іграшка, чим пояснювати, чому ж, власне, грати з ними не варто. Адже дітям – спробуй поясни! Для цього потрібно запастися терпінням і приготуватися до чималої кількості «чому». До речі, дитячі страхи (які пізніше стають страхами дорослих людей) з`являються ще й з іншої причини. Наприклад, гуляє матуся з дитинчам. І тут в маму на льоту врізалася муха. Муха сама по собі абсолютно нестрашна, але від несподіванки мама здригнулася, а то і скрикнула, й забула тут же. А дитина зробила свої висновки і теж забула. Але потім вона росте і чогось боїться комах».
Дев`ятнадцятирічна Олена Никоненко з дитинства з побоюванням відноситься до собак. Трирічне маля налякала велика дворняга. Дитина не зрозуміла, що собачка – загалом, була настроєна доброзичливо і збиралася, скажімо, лизнути дитя в щоку. Ні, дівчинка побачила величезні зуби і відкриту пащеку, готову проковтнути її повністю. Ось і залишився страх – і перед величезним лабрадором, і перед нешкідливою шавкою (до речі, саме маленькі собаки, згідно з дослідженням, найагресивніші). «В принципі, цей страх мені не дуже заважає, – говорить дівчина. – Я знаю, що я ніколи не заведу собаку як домашню тварину, прагну обходити зграї собак стороною, не можу розчулюватися на виставках собак. При цьому я не ціпенію, не блідну, не втрачаю контроль над собою. Я усвідомлюю, що мій страх собаки чують і відповідають на нього гавкнням».
Фахівці говорять, що в подібних випадках людина сама може вирішити, чи потрібно їй позбавлятися, звільнятися від страху. Таку боязнь нескладно виправити з допомогою близької людини, охочої допомогти, а краще – психолога або психіатра. Але важливе, звичайно, бажання. Якщо воно відсутнє, то і сенсу перемагати страх – немає.
Проте часто буває, що страх позбавляє нас дару мови, ми погано міркуємо, як нам діяти, не в змозі зрозуміти, що зробити, щоб звільнитися від заціпеніння. Чи доречно говорити про те, що це нормальна реакція, з якою цілком можна миритися? Ні. Ти бачиш, що на тебе летить цеглина, і не можеш відійти убік. У приємній літній воді тебе за ногу хапає. ні, не водяний, банальна судома, і замість того, щоб робити те, чому тебе вчили з дитинства, ти приречено думаєш: «кінець». Та що там, ти навіть думати ні про що в цю секунду не можеш, тому що – паніка. Це вже не просто страх, це вже фобія, пані та панове. Хтось скаже – та в чому ж різниця? Адже це слова синоніми. Не зовсім.
У кожного свої фобії
Слово «фобія» – від грецького phobos. Означає воно страх, нетерпимість, боязнь. Начебто нічого нового, так? А от і ні. Фобія – це психічний розлад, при якому людина мимоволі відчуває хворобливий страх, що змушує її уникати безпечних ситуацій або об`єктів. При цьому людина, що страждає від фобії, прекрасно розуміє безглуздя своєї боязні.
Можливо, вона навіть намагається боротися з фобією (рідкісний, втім, випадок). Так, людина, що боїться закритого простору (клаустрофобія), спускається в печеру або їздить в ліфті, кидаючи виклик фобії.
На жаль, іноді боротьба закінчується сумно. Взагалі ж фобіки (люди, яких тримає в полоні страх) можуть боятися кого, чого і коли завгодно. Треба відмітити, вони ще й переживають при цьому не дуже приємні відчуття фізично. Це можуть бути скачки тиску, підвищене потовиділення, непритомність, астматичні припадки і навіть серцеві напади, що пов`язане з адреналіновою активністю. Як відомо, надлишок адреналіну впливає на серце, дихательну, гормональну системи. Іншими словами, приємного мало. Тільки уявімо, дивиться людина на книгу, і охоплює її при цьому паніка, здається їй, що з книги на неї дивляться очі. І тоді – обходить всі книги фобік десятою дорогою. А хіба їх обійдеш, коли там – телефонний довідник, тут – словничок, а ось і енциклопедії в ряд стоять.
Або боязнь змій. Здавалося б, що тут дивовижного – хто ж їх не боїться? Хіба тільки дядечко, який, заради рекорду, з коброю цілується. Але ж боятися можна по-різному. Один – прагне не попадатися зміям на шляху і ні за що не поїде на сафарі. Інший – в кожному товстому дроті бачить змію. Від нешкідливого ужика біжить, як від вогню, а уві сні відчуває, як на нього з усіх боків кидаються анаконди. Може, читати про такі безглуздості і смішно, але як з цим жити?
Статистика свідчить, що найбільш поширена фобія – соціофобия (це і боязнь публічних виступів, і боязнь приймати їжу при людях, боязнь висловлювати свою думку – як би не засміяли). При соціофобії люди бояться представників протилежної статі, вони побоюються розмов по телефону, прагнуть обмежити свої контакти з суспільством і зовнішнім світом. Досить часто зустрічається також агорафобія (боязнь не тільки відкритих просторів, але і наявності скупчень людей, боязнь виходити з дому і входити в магазини, страх перед натовпом).
«З того часу, як проблему фобій стали вивчати, їх з`являється все більше, дослідники постійно фіксують щось нове, – розповідає Дарина Федоренко, психолог, – спочатку говорили про 500 різних фобій, пізніше – вже про 1000. З кожним роком їх кількість збільшується, адже з`являється все більше предметів і явищ, яких можна боятися. Як виникають фобії? Адже вони народжуються не з кожного страху, а тільки у разі, коли людина робить невдалу спробу втечі. І спрацьовує рефлекс – ви біжите від чогось жахливого, і ось варто у цей момент пов`язати свій страх з чимось конкретним, у вас з`явиться фобія. Однозначно можна говорити про те, що якщо страх людина найчастіше намагається подолати, сам з собою змагаючись, підключаючи розум, то фобія - відчуття пасивне і при цьому ірраціональне: фобіст уникає неприємних ситуацій, але при цьому не прагне позбавитися свого нав`язливого стану.
Можливо, в глибині душі це стояння йому приємне саме тим, що не потрібно долати страх, а можна за своєю фобією сховатися. Ну звичайно, куди легше близько не підходити до літака (аерофобія), не говорячи вже про те, щоб літати на ньому, падати в непритомність побачивши цього монстра і взагалі поводитися неадекватно, а не спробувати подолати свій страх. До речі, страх польотів на літаку цілком може бути і раціональним, виправданим – наприклад, якщо людина перед цим дивилася вражаючу передачу про авіакатастрофи. У таких випадках, вона потурбується про надійність літака. Але фобія – це зовсім інше. Важливо усвідомити, що фобія – це страх, який абсолютно не обгрунтований і не потрібний для виживання, страх даремний і нещадний».
Адже яких тільки фобій не буває! Втім, добре, що лише одиниці з нас схильні до найбільш екзотичних з них. Ацерофобія - боязнь кислого. При цьому фобіки уникають кислого смаку (тобто, кислих яблук, лимонів, оцту, кефіру), уявіть – вони ж позбавляють себе такої частини смачних і корисних продуктів!
А в ресторанах (якщо вони туди ходять) поводяться, щонайменше, дивно. Ще одна смакова, навіть антиалкогольна фобія – ойнофобія (боязнь вина). При цьому можна не боятися віскі, джина, горілки і так далі. Загалом, бій – найкориснішому з міцних напоїв. А уявіть тільки, що з ойнофобіком трапиться, якщо вино виллють йому, скажімо, на голову, на знак протесту проти фобії? Вельми вигідно прикриватися гамофобією (гаметофобією) – боязню одруження, шлюбу. «Знаєш, дорогенька, боюся, обручки на палець від мене ти так і не дочекаєшся. Розумієш, я хворий. Все дуже серйозно – гамофобія. А до психіатра з цим якось соромно». З того ж ряду венстрафобия – боязнь красивих жінок. Вже краще хай жаба, чим царівна. І плювати на те, що краса взагалі-то позитивно впливає на об`єктивну дійсність і навіть, можливо, врятує світ. У страху очі великі. А деякі боятися, та ні, не очей, волосся (гіпертрихофоіия). Добре, якщо людина при цьому від природи лиса і гладенька, як немовля? А якщо ні? Болісні процедури електро- або воскової епіляції не тільки для фобіка, але і для всієї сім`ї. А хто ж буде їх проводити? Теж абсолютно безволоса людина!
Дарина Федоренко переконана: «З фобіком важко бути поряд. Саме тому на лікуванні наполягають найчастіше рідні людини, схильної до фобії. Досить ефективно лікування експозицією. Людина повинна подивитися в обличчя своєму страху. При цьому – хай з фобіком буде поряд той, кому він довіряє. Спочатку можна дивитися на зображення об`єкта, що викликає страх, і поступово, крок за кроком – дійти до того, що фобія – яйца виїденого не варта. І без неї настільки приємніше жити! Головне при цьому – не поспішати і не нервувати, якщо щось не виходить відразу. Від будь-якої фобії можна позбавитися, важливо тільки – по-справжньому цього захотіти».
Євгенія Устинова
Здоровий спосіб життя
Які ягоди і плоди краще їсти влітку?
"Корисні будь-які ягоди - і садові, і лісові, - говорить Олена Бачинська, лікар-алерголог Київського міського алергоцентру. - Головне щоб вирощені і зібрані вони були в екологічно благополучних регіонах".
|