|
|
Скачати 1.44 Mb.
|
Жан Ніколя́ Артю́р Рембо́ (20 жовтня 1854, Шарлевіль-Мезьєр – 10 листопада 1891, Марсель) Народився у сім'ї середнього достатку в французькому містечку Шарлевіль-Мез'єр в департаменті Арденни. Дитиною він бував невгамованою, але був досить талановитим учнем. До 15 років вигравав у чисельних конкурсах, і навіть міг складати сам вірші латиною. У 1870 році його вчитель Жорж Ізамбар став справжнім наставником для Рембо, тому вірші молодого поета почали швидко вдосконалюватися. Він міг часто втікати з дому та приєднуватися до Паризької комуни 1871 року, яку він згодом описав у своїй поемі 'L'orgie parisienne ou Paris se repeuple' (Паризька маса). За деякими версіями, його було викрадено п'яними солдатами-комунарами. До того часу він став анархістом і дивував місцеву буржуазію своїм поношеним одягом і довгим волоссям. Повернувся до Парижа вкінці вересня 1871 року на запрошення видатного французького поета-символіста Поля Верлена. Вони обоє стали великими друзями, так як сподобались одне одному. Рембо часто переписувався з Верленом, і в своїх листах поміщав різні поетичні твори, серед них і його знаменитий «П'яний корабель». Верлен і Рембо наскільки здружилися, що невдовзі покинули Париж і вирушили до Лондона, при цьому Поль Верлен залишив свою сім'ю і дітей. В липні 1873 року Рембо був змушений, не мало значення з Верленом чи без нього, вирушати знову до Парижа. В п'яному стані Верлен надзвичайно розлютився і двічі вистрілив у Рембо. За це Верлена було арештовано. Згодом Рембо врешті відмовився від скарги в суд, проте Верлена уже було засуджено на два роки ув'язнення. Після цього Рембо повернувся до Шарлевіль-Мез'єр, де потім написав прозовий твір 'Une Saison en Enfer'. У 1877 році Артур Рембо разом з французьким поетом Жерменом Новуе вирушає знову до Лондона. У серпні 1870 року Рембо залишив Шарлевіль, дістався до Парижа, а потім вирушив до Бельгії, де намагався зайнятися журналістикою. За допомогою поліції мати повернула неповнолітнього сина додому. Так відтепер буде завжди, до самої смерті,— ніби націлений до якоїсь таємничої мети, Рембо намагається безперестанку пересуватися, щось шукає. Постійне оновлення стає пафосом його поетичного мислення. У долі цього поета відобразилися переломні моменти сучасної історії Франції. Події Паризької Комуни допомогли бунтареві «вирвати коріння», піти з минулого, із буржуазного Шарлевіля. Перший протест поета був романтичним, романтизм надихав і його лірику. Починав Рембо з учнівської відданості тодішнім авторитетам: В. Гюго, поетам «Парнасу», Ш. Бодлеру — тобто французьким романтикам. Показовим для початку творчості Рембо є великий вірш «Коваль». Усе в ньому нагадує поезію Гюго: історичний сюжет часів Великої французької революції, епічний зміст і епічна форма, республіканська ідея і монументальний стиль. Освоюючи досвід романтизму, Рембо за короткий час ніби повторив у власному творчому шляху етапи розвитку цього літературного напряму. Це відбулося в найпершій фазі творчої біографії поета, яка тривала півтора року — від 2 січня 1870 року, дати опублікування першого вірша Рембо, до травня 1871 року — дати поразки Комуни. Кожний крок поетичного зростання поета був позначений дивним на перший погляд бажанням — позбавитися того, що ним самим уже створено. До осені 1870 року Рембо створив понад десять віршів, у яких найвідчутніша залежність від романтичної традиції. Майже всі вони написані олександрійським віршем, який втілював усталені норми «правильного» французького віршування. При переході до наступної фази творчості тон і стиль поезії Рембо майже не змінюються. Патетика поступається місцем сарказму — від достойного захоплення минулого поет переходить до недостойного сьогодення. Образи величні й піднесені змінюються образами ницими й карикатурними. Затверджуються жорсткі, різкі, викличні інтонації. У період «ясновидіння», Рембо по-справжньому вводить вірш «П'яний корабель», створений влітку 1871 року. «П'яний корабель» — розповідь про ту мандрівку, яку має намір здійснити пост-«ясновидець». Якийсь корабель, що починає плавання неспокійним морем, швидко втрачає і екіпаж, і кермо, і, врешті-решт, готовий піти на дно. Утім, корабель цей «олюднюється», перетворюється на символ, наочне, зриме втілення «я» поета, стану його душі: «Під гривою заток я — корабель пропащий,— / Закинутий у вись етерну без птахів, / Звідкіль ні монітор, ні парусник найкращий / Не вирвуть остова, що від води сп'янів…» У вірші виникає подвійний образ «корабля-людини», подвійної долі — і розбитого корабля, і розбитого серця поета. Рембо не лише малює у вигляді «п'яного корабля» свою мандрівку за «невідомим». Він передбачає і швидку загибель корабля, що розпочав небезпечний шлях, і свою поетичну долю. «П'яний корабель» — це також своєрідний міф про світ, поетова сповідь в образі «маленької одіссеї», подорожі в пошуках самого себе. Поет ототожнює себе з кораблем, який, втративши команду, «позбувшися свого вантажу», у захваті віддається стихії. І в зовнішньому, оповідному плані «П'яного корабля», і у прихованому ліричному переплітаються протилежні почуття: завзятість і тривога, захоплення безмежною волею і страх загубитися назавжди. Образи поезії втрачають чіткість, деформуються, і важко визначити межу між реальним і уявним. «Підстановка», яка відбулася в «П'яному кораблі», ознаменувала формування нової поетичної системи, заснованої на символічному відображенні дійсності. За течією Рік байдужим плином гнаний, Я не залежав більш од гурту моряків: Зробили з них мішень крикливі Індіани, Прибивши цвяхами до барвних стояків. На вантажі свої я не звертав уваги,- Чи хліб фламандський віз, чи з Англії сукно, І, ледь урвався крик матроської ватаги, Я вирушив туди, куди хотів давно. Скажено хлюпали припливи океанські, А я, колись глухий, як мозок дітвори, Все за водою плив! І заколот гігантський Зняли Півострови, простори і вітри. Моє пробудження благословили шквали. Мов корок, танцював я на морських валах, Що їх візничими утоплених прозвали, І десять діб вогнів не бачив по ночах. В сосновий корпус мій текла вода зелена,- Солодка, як малим кисличний сік, вона, Відкинувши убік і якір, і демено, Блювоту вимила та плями від вина. В настої зорянім, в Морській Поемі милій Я плавав і ковтав зелену синь тоді, Як мрець замислений вигулькує з-під хвилі, Неначе тьмяний знак занурення в воді; Там, раптом синяві підфарбувавши вири, Повільні ритми й шал у днину осяйну, П'янкіші од вина, потужніші за ліри, Витворюють гірку любовну рябизну! Я блискавицями роздерте небо знаю, Прибої, течії, смеркання голубі, Світанки, збуджені, мов голубині зграї, І те, що може лиш примаритись тобі. Я сонце споглядав у пострахах містичних, Що зблисло згустками фіалкових промінь; Буруни злі, немов актори драм античних, Віконничний свій дрож котили в далечінь. Я снив і бачив сніг серед ночей зелених, Цілунок на очах морів, і гладь ясну, І соків круговерть, хмільних і незбагненних, Співочих фосфорів пробудження від сну! Розлючені вали в звіриній істерії, Що брали штурмом риф, уповні бачив я, Не знаючи, що блиск од сяйних ніг Марії Утихомирює захекані моря. На берегах Флорид мені траплялось зріти Квітки, подібні до пантерячих зіниць! Мов сяйні віжки, сніп веселок розмаїтий До лазурових1 стад стремів на повну міць! 'Я бачив, як шумлять драговини та верші, Де в комишах гниє морський Левіафан! Як падають у штиль гігантські хвилі перші, Як даль врізається в бездонний океан! Льодовики, сонця, і небеса, й заграви! Гидотні обмілі серед рудих заток, Куди обліплені комахами удави Падуть у смороді з покручених гілок! Хотів би показать я гомінкій малечі Співочих риб, дорад, що блискотять між хвиль. І піна вквітчана мої гойдала втечі, І вітер додавав мені не раз зусиль. А море - мученик у безбережнім світі - Мене підносило на схлипах злих своїх, Воно несло мені свої тінисті квіти, А я, мов дівчина навколішках, затих... І, взявшись на своїх бортах гойдати їх чвари та послід, я, майже острівець, Ледь задкував, коли в мої тонкі канати, Шукаючи нічліг, чіплявся пухлий мрець! Під гривою заток я - корабель пропащий,- Закинутий у вись етерну без птахів, Звідкіль ні монітор, ні парусник найкращий Не вирвуть острова, що від води сп'янів; Я, що в бузковій млі повільно так пролазив, Довбаючи, як мур, червоний небокрай, Де видно - о нектар солодких віршомазів! - Небесні сопляки та сонячний лишай; Я, весь плямований вогнистою дугою, Що мчав і гнав ескорт із коників морських (Ультрамаринове склепіння наді мною Валилось, плавлячись у вирвах вогняних), Я, жахом пройнятий, бо округ потойбічний Тремтів од ревища Мальштремів та Биків, Ясних застиглостей вивідувач одвічний,- Я за Європою прадавньою тужив! Архіпелаги зір та острови незнані Я зрів, де небеса відкриті для плавців: - В такі-от ночі ти дрімаєш у вигнанні, О зграє злотих птиць, Снаго прийдешніх днів? Доволі плакав я! Жорстокі всі світання, Гіркі усі сонця й пекельний молодик; Заціпило мені від лютого кохання. Нехай тріщить мій кіль! Поринути в потік! За європейською сумуючи водою, Холодну та брудну калюжу бачу я, Де вутлий корабель, як мотиля весною, Пускає в присмерку засмучене хлоп'я. І я, купаючись у ваших млостях, хвилі, Не можу більше йти в кільватері купців, Під оком злих мостів я пропливать не в силі, Ані збивать пиху з вогнів і прапорів. Переклав Всеволод Ткаченко У сонеті «Голосівки» Рембо пропонує новий принцип формування образу, який будується на вільній асоціації між звуком і кольором, зорових враженнях. У «Голосівках» «поет-ясновидець» усе підкоряє своїй свідомості й здатен бачити природу та світобудову позбавленими об'єктивних закономірностей, причинно-наслідкових зв'язків. Як і більшість віршів Рембо, «Голосівки» мають безліч трактувань. Наприклад, одне з них пропонує розглядати вірш як символічну картину людського буття: від темряви (чорний колір А) до світла (білий колір Е), через бурхливі пристрасті (червоний колір І) до мудрості (зелений колір У) і пізнання таємниці Всесвіту (синій колір О). Важливу роль у «Голосівках» відіграє принцип контрастності: чорне — біле, смерть — життя, потворне — прекрасне, швидкоплинне — випадкове. Рембо використовує форму сонета, який традиційно складається з тези, антитези та їх синтезу, тобто в самій його будові закладене протиріччя, і це дозволяє розглядати «Голосівки» як зразок символістського пошуку «відповідностей» між різними началами життя, як панорамну картину Всесвіту. Уподібнення голосного звука кольору означало нехтування словом як смисловою одиницею, як носієм певного значення. Звук, ізольований від смислового контексту, набуває функцію «навіювання», прямого впливу на почуття, «сугестивності», за допомогою чого й виявляється «невідоме». Таку літературну техніку провіщав уже принцип Верлена «музика понад усе» (який, безсумнівно, прямо вплинув на Рембо), але верленівський імпресіонізм зберігав як образ даної душі, так і конкретний природний образ, а у Рембо непізнаванним стає все просте й відчутне. «А» - чорний, білий - «Е», червоний- «І», зелений - «У», синій - «О». Колись я ваші таємниці Розкрию, голосні: «А» - чорні шнуровиці Мухви, що над гниллям здійняла гул страшенний; «Е» - білина парів, наметів, дрож яглиці, Шпилі льодовиків, безбарвні суверени; «І» - пурпур, гарних губ нестримний сміх шалений, Що повен каяття чи гніву, слід кровиці; «У» - жмури, хлюпання божественне затоки, Супокій череди на луках, зморщок спокій, Поритих на чолі в усидливих людей; «О» - голосна Сурма, що дивний свист колише, Світів і Янголів ширяння серед тиші. - Омега, блиск Його фіалкових очей! Переклав Всеволод Ткаченко Генрік Ібсен (20 березня 1828 р., м. Шієн – 23 травня 1906 р., Крістінія – тепер Осло) Генрік Ібсен народився 20 березня 1828 року у норвезькому портовому містечку Шієні, в родині, що належала до кола місцевої купецької аристократії. Із п'ятнадцяти років юнак був вимушений працювати учнем аптекаря — саме тоді він починає писати вірші в сентиментально-романтичному дусі. Революційні потрясіння 1848 року в Європі впливають і на нього: Ібсен створює свою першу бунтарсько-романтичну п'єсу «Катіліна» (1849). У 1850 році він переїздить до Кристіанії (сучасне Осло) і стає професійним літератором. У цей час Ібсен пише кілька п'єс, переважно в національно-романтичному дусі. Із кінця 1851 до 1857 року він керує першим норвезьким національним театром, заснованим у Бергені й послідовно виступає за відродження національного мистецтва. З часом драматурга запрошують очолити «Норвезький театр» у Кристіанії, і тут у першій половині 60-х років створюються і набувають сценічного втілення перші значні твори Ібсена. У той час у норвезькій літературі панувала так звана національна романтика. Але Ібсен був переконаний, що «не дріб'язкове копіювання сцен побуту» робить письменника національним, а «той особливий тон», що несеться «назустріч нам із рідних гір із долин... але насамперед — із глибини нашої власної душі». Ще 1857 року Ібсен так визначив своє творче завдання — зробити драму серйозною, примусити глядача мислити разом із автором і героями, перетворивши його на «співавтора драматурга». У драмі не повинні боротися ідеї, бо цього не буває в дійсності, треба показувати «зіткнення людей, життєві конфлікти, у яких, як у коконах, глибоко приховані ідеї, що борються, гинуть або перемагають». Прагнучи уникнути фальшивої романтичної піднесеності й знайти твердіший ґрунт для своєї творчості, письменник звернувся до історичного минулого своєї країни і створив дві п'єси: побудовану на матеріалі давніх саг драму «Воїни у Хельгеланді» (1857) і народно-історична драму «Боротьба за престол» (1863). У віршованій п'єсі «Комедія любові» (1862) Ібсен ущипливо висміяв романтичні ілюзії, вважаючи більш прийнятним світ тверезої практики. Розчарування Ібсена в національній романтиці, що посилилося наприкінці 50-х років, було пов'язане і з його зневірою у всіх сферах норвезького суспільного життя. Для нього стає ненависним не лише дріб'язкове міщанське існування, але й брехливість піднесених фраз, демагогічні гасла, які проголошуються на сторінках газет і в народних зібраннях. Утім, життя Ібсена стає все тяжчим. Він бідує, і справжнім порятунком виявляється одержана за допомогою драматурга Б'єрнстьєрне Б'єрнсона стипендія на поїздку до Рима. Ібсен від'їжджає із Норвегії 5 квітня 1864 року й перебуває за кордоном із короткими перервами майже двадцять сім років. В Італії драматург створив дві монументальні філософсько-символічні віршовані драми — «Бранд» (1865) і «П’ер Гюнт» (1867), які знаменували його відмежування і прощання із романтизмом і поставили Ібсена в перший ряд сучасної скандинавської літератури. І «Бранд», і «П’ер Гюнт» поєднують живі індивідуалізовані образи з узагальненими, підкреслено типізованими. 1891 року Ібсен повернувся до Норвегії. Помер Генрік Ібсен 23 травня 1906 року після виснажливої хвороби. |
|
ДО ПРАКТИЧНИХ ЗАНЯТЬ З КУРСУ «ІСТОРІЯ ЗАРУБІЖНОЇ ЛІТЕРАТУРИ ХІХ ТА... «Історія зарубіжної літератури ХІХ та ХХ століть» : для студ. 3 курсу, які навчаються за напрямом підготовки 020303 – Філологія (кредит... |
Питання до іспиту з курсу «Історія зарубіжної літератури ХІХ ст.» Західноєвропейська література XIX ст.: періодизація, основні художні напрями і тенденції розвитку |
|
«СОПРЯГАТЬ НУЖНО …» Досвід з інтеграції курсів зарубіжної та української літератури Упорядники: Бурлакова І. О., Пуліна Г. О., викладачі зарубіжної і української літератури Міського юридичного ліцею, вчителі вищої... |
ДВНЗ «ПРИКАРПАТСЬКИЙ НАЦІОНАЛЬНИЙ УНІВЕРСИТЕТ ІМЕНІ ВАСИЛЯ СТЕФАНИКА»... ТЕОРІЯ І ПРАКТИКА РОЗВИТКУ АВТОРСЬКОЇ ШКОЛИ В УКРАЇНІ (друга половина ХХ – початок ХХІ ст.) |
|
Теоретичні питання з курсу «Історія зарубіжної літератури» Особливості поезії неотериків. «Золотий вік» давньоримської поезії: Вергілій, Горацій, Овідій |
І. О. Помазан ІСТОРІЯ ЗАРУБІЖНОЇ ЛІТЕРАТУРИ ХVII–ХVIII століття : підруч для студ ф-ту «Референт-перекладач» / І. О. Помазан; Нар укр акад., [каф українознав.]. – Х. Вид-во... |
|
Н. С. Василенко Підсумкові контрольні роботи за рік із зарубіжної літератури Підсумкові контрольні роботи із зарубіжної літератури (5-11 класи) // Василенко Н. С., Ольшаниця, школа. – 2010. – с. 40 |
Тема «Еміграційна література. Українська література 1940-1950 рр.» Встановіть відповідність: 1 Перша хвиля української еміграції кінця ХІХ поч. ХХ ст |
|
Методистам, які відповідають за викладання зарубіжної літератури... Методистам, які відповідають за викладання зарубіжної літератури і російської мови |
ПРЕДМЕТ ЛОГІКИ ЯК МЕТАФІЗИЧНА ПРОБЛЕМА ХІХ – поч. ХХ ст. Памфіла Юркевича(1826 – 1874). Отже, вивчення традиції професійного філософствування складає чи не найнеобхіднішу... |