Історія зарубіжної літератури друга половина ХІХ – поч. ХХ ст.
Шарль П’єр Бодлер
(9 квітня, 1821, Париж – 31 серпня, 1867, Париж)
Народився 9 квітня 1821 в Парижі. Рано втратив батька. Був гомосексуалістом. Мав тісні стосунки з Вітменом. Його виховував вітчим — офіцер французької армії Жак Опік (1789—1857), який згодом зробив блискучу військову (генерал), дипломатичну (посол у Мадриді) і політичну (сенатор) кар'єри. В 1832 р. сім'я переїхала в Ліон. 1833 року Бодлер вступив до Ліонського Королівського Коледжу і мешкав у пансіоні.
Після повернення сім'ї в Париж, в 1836 Бодлер продовжив освіту в Ліцеї Людовика Великого; він знову жив у пансіоні, суворий режим якого вітчим вважав необхідним для виховання непокірного пасинка. В 1837 р. Бодлер написав свій перший вірш «Несумісність». В 1839 його виключили з Ліцею, але вже в серпні він здав іспити на бакалавра.
1839—1841 — слухав лекції з права в Сорбонні. Зближається з паризькою богемою. В 1841 р. батьки відправили його в морську подорож до Атланти, щоб врятувати його від цього середовища. Але у вересні Бодлер перериває плавання і кілька місяців живе на о. Маврикій. В 1842 — повертається в Париж. Після досягнення повноліття Бодлер успадковує батьківські 75 тис. Франків
В 1843 він став працювати в літературних журналах, передусім як автор оглядів і рецензій про культурне життя Парижа.
Богемний спосіб життя і пристрасть до колекціонування живопису втягують його у величезні витрати. За два роки він розтратив третину успадкованих грошей. У 1844 за рішенням сімейної ради над Бодлером встановлюється опіка. Він гостро переживає приниження. В 1845 робить спробу самогубства. Наприкінці 1845 року остаточно пориває з вітчимом. Того ж року відбувся його літературний дебют: у журналі «Художник» публікується сонет «Дамі креолці», складений ще в період його перебування на Маврикії. Тоді ж він заявляє про себе як про тонкого цінителя живопису, написавши ессе про художній салон 1845 року. («Салон 1845 року»). З цього часу стає одним з головних літературних і художніх критиків свого часу.
В 1865 р. у Бодлера з'явилися симптоми паралічу мови. В 1866 р. після серцевого нападу мати відвозить Бодлера в Париж в лікарню лікаря Дюваля. 31 серпня 1867 після довгої агонії Бодлер помер на руках матері. Похований 2 вересня на цвинтарі Монпарнасс у Парижі. В останню путь його проводжала лише невелика група друзів.
Шарль Бодлер завжди належить до елітної, неформальної поезії без штампів та кон’юнктури з глибоким і неповторним змістом. Обивателі вважали його запеклим єретиком, анархістом, психічно хворим. Лише деякі його видатні сучасники, здебільшого представники богеми, визнавали геній цього митця. Бодлер завжди боровся проти сірості, тупості та подвійних стандартів, а саме цих хиб і не може спекатися суспільство вже багато століть.
Шарль Бодлер, прожив коротке й трагічне життя. Але 46 років страждань від бідності та презирства не промайнули за так. Його літературна спадщина стала грунтом для утворення цілого руху співців антиестетизму.
«Квіти зла»
25 червня 1867 р. Пуле-Малассі випускає поетичну збірку Бодлера «Квіти зла», яка викликала гучний скандал. За рішенням влади тираж було арештовано. 21 серпня 1857 — «за образу суспільної моралі» Бодлер засуджений трибуналом департаменту Сена до штрафу 300 франків і до заборони шести найбільш «аморальних» поезій».
У 1861 р. вийшло друге видання «Квітів Зла», останнє при житті поета, до складу якого включено тридцять п'ять нових віршів. Спроба здійснити третє видання «Квітів зла» наштовхується на відмову головних видавничих будинків Леві, Гарн'є і Етцеля.
Поет довго шукав назву збірку. У ній зображується традиційно позитивний образ квітів поряд з традиційно негативним образом зла.
У цій збірці розгорнуто передано сприйняття поетом сучасного світу, як царства зла, й, водночас, його власне бачення цієї трагічної реальності від якої неможливо сховатися. Ця збірка трактувалася тогочасним суспільством як поетизація та романтизація, а значить і пропагування зла. Але сам Бодлер стверджував, що книгу треба оцінювати цілісно, лише тоді з неї випливає жорстокий моральний урок.
Після 1848 року Бодлер відчував гостру духовну кризу. Він переживає події французької революції, намагається трактувати їх філософсько . І, якщо раніше поет схиляється до того, що світ — це хиткий баланс між добром і злом, то тепер він визнає, що зло всесильне. Від злих намірів Бодлер і сам неодноразово потерпав, тому у збірці «Квіти зла» він усе більше звертає увагу на суперечності життя. На відміну від міщанської звички самовпевнено робити висновок про все, заперечуючи однозначне оптимістичне трактування людини й людської душі, Бодлер стверджував, що в кожній людині є два прагнення: одне спрямовано до Бога, інше — до Сатани. Поклик до Бога — це духовність, прагнення внутрішньо піднятися. Поклик до Сатани — це тваринність і насолода від власного падіння. Не без виклику Бодлер часто поетизував те, що можна назвати падінням. Але це не означає, що він визнавав перевагу зла. За словами О.Блока, своєю поезією він переконував, що й, «перебуваючи в пеклі, можна марити про білосніжні вершини».
Збірка «Квіти зла» створювалася поетом упродовж усього життя й увібрала все найкраще з його поетичної спадщини. Книга має посвяту, вступ і складається із шести циклів — «Сплін та ідеал», «Паризькі картини», «Вино», «Квіти зла», «Бунт» і «Смерть». Усі цикли об'єднані за проблемно-тематичним принципом.
ПРЕДИСЛОВИЕ
Безумье, скаредность, и алчность, и разврат
И душу нам гнетут, и тело разъедают;
Нас угрызения, как пытка, услаждают,
Как насекомые, и жалят и язвят.
Упорен в нас порок, раскаянье - притворно;
За все сторицею себе воздать спеша,
Опять путем греха, смеясь, скользит душа,
Слезами трусости омыв свой путь позорный.
И Демон Трисмегист, баюкая мечту,
На мягком ложе зла наш разум усыпляет;
Он волю, золото души, испепеляет,
И, как столбы паров, бросает в пустоту;
Сам Дьявол нас влечет сетями преступленья
И, смело шествуя среди зловонной тьмы,
Мы к Аду близимся, но даже в бездне мы
Без дрожи ужаса хватаем наслажденья;
Как грудь, поблекшую от грязных ласк, грызет
В вертепе нищенском иной гуляка праздный,
Мы новых сладостей и новой тайны грязной
Ища, сжимаем плоть, как перезрелый плод;
У нас в мозгу кишит рой демонов безумный.
Как бесконечный клуб змеящихся червей;
Вдохнет ли воздух грудь - уж Смерть клокочет в ней
Вливаясь в легкие струей незримо-шумной.
До сей поры кинжал, огонь и горький яд
Еще не вывели багрового узора;
Как по канве, по дням бессилья и позора,
Наш дух растлением до сей поры объят!
Средь чудищ лающих, рыкающих, свистящих
Средь обезьян, пантер, голодных псов и змей,
Средь хищных коршунов, в зверинце всех страстей
Одно ужасней всех: в нем жестов нет грозящих
Нет криков яростных, но странно слиты в нем
Все исступления, безумства, искушенья;
Оно весь мир отдаст, смеясь, на разрушенье.
Оно поглотит мир одним своим зевком!
То - Скука! - облаком своей houka* одета
Она, тоскуя, ждет, чтоб эшафот возник.
Скажи, читатель-лжец, мой брат и мой двойник
Ты знал чудовище утонченное это?!
----------
* X у к а (гука) (фр.) - восточная трубка рода для курения
опиума. - Прим. ред.
Поль Марі Верлен
(30 вересня 1844, Мец – 8 січня 1896, Ежен)
Народився 30 березня 1844 року в містечку Мец у сім'ї військового інженера, який рано помер. Матір — дочка багатого цукрового фабриканта, одна виховувала дитину. У 1851 році Верлен навчався у Парижі, в приватному пансіоні Ландрі. Згодом Верлен продовжив навчання в паризькому ліцеї Бонапарта. У 1862 році, склавши іспит на звання бакалавра, слухав лекції в училищі правознавства. Проте навчання тривало недовго. Уже в 1864 році Верлен — дрібний службовець одного із страхових агентств, дещо пізніше — чиновник районної паризької мерії та міської ратуші.
Сподіваючись на сімейне щастя та домашній затишок Поль Верлен у 1870 році одружився з Матильдою Моте, проте згодом поету довелося зазнати розчарування у своїх задумах. У 1871 році Верлен не підкорився версальцям, залишився в Парижі, працюючи в бюро преси Паризької комуни. Тому йому довелося пережити репресії та кривавий терор, тривалий час переховуючись. Так він заохотився до алкоголю. Фатальну роль у цьому відіграла і дружба з Рембо.
У серпні 1871 року юний Рембо надсилає Верлену листа з віршем «П'яний корабель», а потім приїжджає до нього в Париж. Їхні стосунки були бурхливими та сповненими драматизму. Зблизившись із Верленом Рембо став його постійним супутником, завсідником гулянок у кафе.У липні 1872 року обидва поети вирушають у Бельгію, а звідти — в Англію, де, терплячи голод і холод, часто задурманені алкоголем, вони проводять час у безкінечних суперечках та сварках. Улітку 1873 року у Брюсселі під час сварки Верлен поранив товариша, вистріливши в нього з пістолета. За замах на життя Рембо Верлена було затримано і 8 серпня 1873 року засуджено на 2 роки тюремного ув'язнення. Коли Верлен перебував у в'язниці містечка Монс, йому було вручено копію рішення суду про розірвання шлюбу з дружиною.
У тюрмі Верлен переживав глибоку духовну кризу. Тут він знову навернувся до католицької віри, віри його дитинства. Там же він написав поезії, які увійшли до його збірки «Романси без слів» (1874). Цю збірку віршів літературознавці оцінюють як вершину творчості Поля Верлена, тому що саме з нею пов'язується уявлення про нову, імпресіоністичну поезію Верлена.
«Романси без слів»
Першим виданням (1874) керує з в'язниці. Це найвище поетичне досягнення Верлена.
Тут звучать ноти суму й меланхолії, нетривалого забуття і печалі. Окремі вірші збірки нагадують пейзажі художників-імпресіоністів: часом у них все ніби вкрите сірою пітьмою або розчинене в тумані. При цьому, чітко виявляється притаманна поезії межі століть тенденція до синтезу словесних і живописних образів, використання образотворчих художніх можливостей мови. Прислухаючись до монотонного шуму дощу, до відлуння церковних дзвонів, блукаючи насиченими осіннім повітрям вулицями, занурюючись у бузково-зелену тінь дерев, поет зливається душею з печальним і таємничим світом.
Навколишні предмети не існують для нього окремо від світла, яке вони випромінюють, від вібрації повітря: "-Зеленаво й малиново/ У непевнім світлі лампи /За вікном все знову й знову/ Мерехтять пригарки й рампи...". «Романси без слів», імпресіоністичні за своєю природою, складаються переважно з віршів, які змальовують пейзажі.
Інші сюжети (історичні, героїчні, сатиричні) безслідно зникають. Але пейзаж тут незвичайний - це знов-таки "пейзаж душі". Природа й душа поета зливаються в одному образі, в єдиній істоті, яка, залишаючись природою, стає водночас людиною. "Миттєвість" вражень підкреслена тим, що Верлен із усіх часів дієслова віддає перевагу теперішньому, а самі дієслова в нього поступаються місцем іменникам. Разом із дієсловом-присудком із поетичної фрази зникає дія. Верлен спробував довірити спілкування душі та природи барвам і звукам.
Сама назва збірки свідчить також про прагнення поета підсилити музичну забарвленість віршів: "Мжиці зажурені звуки / і на землі, й по дахах! / В серці, що в'яне від скуки, /ллються зажурені звуки". Поезія Верлена вперше у Франції покладається на сугестивну силу лірики: поетичне слово в його віршах впливає не стільки завдяки своєму предметному значенню, скільки завдяки "смисловому ореолу", який навіює, підказує ті чи інші настрої. Саме через це поети-символісти вважали Верлена своїм попередником.
Із збірки «РОМАНСИ БЕЗ СЛІВ»
ЗАБУТІ АРІЄТИ
*********************
Це захоплене зомління,
Це закохане томління,
Хвильні трепети лісів
У руках вітрів пестливих
I між віток шелестливих
Хор сп'янілих голосів.
О, цей шелест, шемріт, шепіт,
Воркіт, туркіт, цвіркіт, щебет,
Журкіт, муркіт, свист і писк,
Трав розмайних шелевіння,
Шум води по моховинню,
По камінню плеск та блиск...
Хто ж до всього того шуму
Вплів мотив тривоги й суму,
Жаль снує душа - чия?
То, напевно, ми з тобою
День прощаємо журбою,
То душа твоя й моя!
***************
Крізь музичних вогнів колихання,
Крізь незвично розгойданий гомін
Я угадую давнього спомин
I провістя нового кохання.
Моє серце й душа в надпориві -
Наче око гіганта подвійне,
Де бринять, ніби мево сновійне,
Всіх пісень переливи тремтливі.
О, якої ще кращої смерті?
Одступи од коханців, тривого!
Дайте, релі, старого й нового -
Любо вмерти в такій круговерті!
***********
Із серця рветься плач,
Як дощ іллється з неба.
Від зради чи невдач,
Відкіль цей тужний плач?
О, хлюпотіння зливи
По крівлях, по землі!
На серце нещасливе
Спливають співи зливи...
Лягає без причин
Тугá на серці туга.
З відчаю хоч кричи!
Печалюсь без причин.
Від муки дітись ніде,
Рве серце марний жаль.
Любові й зненавиди
Нема, а дітись ніде!
************
Душа, душа моя страждала,
Любов, любов її терзала.
Та я утіхи не знайшов,
Хоч кинув я свою любов,
Хоч цілим серцем і душею,
Здавалось, розлучився з нею.
Ніде я втіхи не знайшов,
Хоч кинув я свою любов.
I серце, серце надто чуле,
Душі сказало: «Чи ж забули,
Забули в гордій самоті
Ми очі ті і губи ті?»
Душа сказала серцю: «Хтозна?
Розлука - пастка грандіозна:
Втечеш від муки за сто миль,
Стократно груди ранить біль».
************
О сумна пустеле!
Я з нудьги вмираю...
Сніг у даль безкраю
Блиск примарний стеле.
Небо тьміє мідно,
Хмари хмуро висять,
Зір нема, лиш видно,
Як конає місяць.
В далині імлистій
Щось немов синіє...
Ледве бовваніє
Бідний ліс безлистий.
Небо тьміє мідно,
Хмари хмуро висять,
Зір нема, лиш видно,
Як конає місяць.
Вам, худі вовцюги,
Й вам, хрипкі ворони,
Де знайти схорони,
Вічні волоцюги?
О сумна пустеле!
Я з нудьги вмираю...
Сніг у даль безкраю
Блиск примарний стеле.
*******
Солов'ю, що з високої вітки задивився
на свій відбиток у річці, здається,
ніби він упав у воду. Сидить на
вершечку дуба і боїться потонути.
Сірано де Бержерак
Одкид дерев у озернім затоні сріблистім
Димом береться імлистим,
А угорі потопають у справжньому вітті
Горлиць жалі сумовиті.
Цей краєвид - твоєї, мандрівнику, долі
Образ у нашій юдолі:
Чуєш, між листям квилять у гіркій безнадії
Всі твої втоплені мрії!
|