|
|
Скачати 213.09 Kb.
|
| Презентація книги Олександра Бакуменка „Зодчий Слова” Підготувала провідний бібліотекар Бородянської СЗОШ І-ІІІ ступенів №1 Осауленко Світлана Миколаївна (кадри виступу на зустрічі Д.Г.Білоуса) Білим Ангелом назвав Дмитра Білоуса Ярема Петрович Гоян. Ангелом Білим він жив на цьому білому світі і Ангелом білим полинула його душа на той світ, у зелені квітучі сади, на тихі води і ясні зорі, в рай небесний, де праведні спочивають, і там, у вічній вічності, житиме з Поетом у серці вимолена Україна. Виходить дівчинка і хлопець. Дівчинка. За соборну, вільну Україну. Аз молюся, Боже мій, до Тебе: - Україну, мову солов’їну, Край пшеничний під блакитним небом, Ріки збережи й сади веселі, Ароматами медів залиті, Їх дари солодкі, соковиті; Ниспошли мам злагоди в оселі, У Твоїй руці – Твої ми діти; Миру, ласки дай містам і селам, Огради од фарисейства й злоби; Лихо одверни, тяжкі хвороби, Юрби заздрих, ницих та облесних; Сподоби розквітнуть на просторах Яко на земних, так і небесних. Хлопчик. „Усе життя ніколи не думав про те, що мені не вистачить часу на роботу. Ніби все життя прагнув іти на базар, а зараз іду з базару і сумую за незробленим, сумую, що багато чого не встиг зробити у житті” Звучить пісня „Душа поета”, слова: В.Крищенка, музика: А.Матвійчука, виходить ангел з білим голубом. Про що не писав би Дмитро Білоус – про веселе чи сумне, про кумедне чи трагічне, він завжди писав з любові про любов. Дмитро Білоус жив у слові, тонко відчуваючи смисловий та емоційний заряд слова. У його поетичному слові вміщалося усе життя. Край могили – це ще не край народної пам’яті. Людина живе рівно стільки, скільки її пам’ятають на землі. Після себе Дмитро Григорович залишив неоціненну спадщину і всенародну любов. Ці високі слова шани і любові до поета, стали початком великої книги з любові до святого. „Зодчий Слова”. Любов жагуча, любов гаряча, Любов холодна, любов палка, Любов видюча, любов незряча, Любов солодка, любов гірка Любов – і мрія. Й вогонь незгасний. І штиль на морі. І шквал. Циклон. І темний місяць. І сонце ясне. І вольна воля. Й тяжкий полон. І світлий простір. І темна хаща, Що заслоняє дорогу дню То живодайна й животворяща Для тих, хто гідний її вогню Людина – бджола – такого порівняння ще за життя удостоївся Дмитро Білоус за свою невтомну працю на літературній ниві. „Диво калинове”, „Чари барвінкові”, „За Україну молюся”. Недарма ці дитячі книжки поета пошановані найвищими літературними відзнаками нашої держави – Національною премією імені Тараса Шевченка, літературними преміями імені Лесі Українки та імені Олени Пчілки. За видатну і плідну роботу з болгаристики Дмитро Білоус в Україні був удостоєний високої літературної премії імені Максима Рильського, а в Болгарії був удостоєний найвищої державної відзнаки „Мадярський вершник” І ступеня та болгарського ордена Кирила і Мефодія І ступеня. „Школа великої родини”, „Оберіг родинної злагоди”, „Старший брат”, „Комуна”. Ці розділи книги розповідають про найсвятіше з історії роду – родину. Велику і багатодітну родину мав Дмитро Григорович. Його батьки Григорій Миколайович Білоус та Ганна Давидівна Живолуп, все життя прожили у селі Курмани, на Роменщині Сумської області. Григорій Миколайович Білоус був з бондарського роду. Вірш „Нащадок бондарів” Я рідного Посулля син, Я бондарів сільських нащадок. Закони праці і краси Дістав від прадідів у спадок. Тож і поезії складаю За добрим звичаєм старим: Рядки, мов клепки ті, єднаю Й скріпляю обручами рим. З бондарського роду Білоусів виходили талановиті діти. Вони прагнули до знань, мріяли вчитися, здобувати освіту. В сім’ї Білоусів Григорія Миколайовича і Ганни Давидівни було одинадцятеро дітей. Дмитро був передостанньою дитиною, яку лелеки принесли в село Курмани на Роменщині на своїх крилах 24 квітня 1920 року. Моя біографія, друзі, Сягає в далекі ті дні, Коли мене бусол на лузі Підкинув батькам навесні. Та й досі я згадую завше, Що послугу він немалу Зробив немовляті, обравши Село Курмани і Сулу. Хоч батько Дмитра Білоуса і закінчив усього 3 класи церковно-приходської школи, але, завдяки природному розуму, людській мудрості та самоосвіті, приділяв велику увагу гармонійному вихованню своїх дітей. Він прекрасно співав у церковному хорі, був одним з організаторів самодіяльного драматичного театру в Курманах. Григорій Білоус сто разів зіграв роль Виборного у „Наталці-Полтавці”. Писав п’єси для домашнього „театру”. В уяві сивого сина мати назавжди залишилася невсипущою трудівницею, яка з берега вічності озивалася піснею, люблячим доторком руки, ніжним поцілунком перед далекою дорогою. Ганна Давидівна була матір’ю-героїнею. У неї було одинадцятеро дітей. Двоє померло від хвороб ще маленькими. У багатодітній родині Білоусів малий Митько виділявся своєю розсудливістю та обережністю. Хлопчик ріс допитливим і дуже вразливим. Митько обожнював рідну землю, любив усе живе, що оточувало і вело його у дивовижний світ природи. Дитинство Дмитра Білоуса проминуло на мальовничих берегах Сули. Рідними були для Білоусів не лише Курмани, а й навколишні села, які зігрівала теплота рідних і простота людських стосунків. Споконвіку мрії та сподівання на краще, віру в добро та щастя українців пов’язували з певними символами, що їх уособлювали в собі обереги. В сім’ї Білоусів завжди таким оберегом були пшеничні колоски, хліб, який за народним повір’ям символізував злагоду в родині... Проте, кажучи про хліб, ми не завжди поринаємо в цю проблему з корінням. Якщо повітря та вода дійсно дар природний, то хліб насущний – це не просто дар, а передусім – важка людська праця. Відсутність цього життєдайного продукту породжувала голод, який не всім вдавалося пережити. Дмитро Білоус тричі у своєму житті переживав страшні часи голодоморів: у двадцяті, тридцяті та сорокові роки минулого століття. Була осінь 1933 року. Як і вся Україна рідне село потерпало від голоду та хвороб. Голод та епідемія тифу косили односельчан. Під час голодомору з родини Білоусів ніхто не помер. Але незадовго до голоду, наприкінці двадцятих років від хвороб у родині померло двоє дітей: хлопець Сашко та дівчинка Христинка. Дмитро Білоус згадував як із батьком у 1932 році, перебуваючи проїздом у Недригайлові, був очевидцем страхів голоду. Так він, перелякавшись, не побачив жодної живої душі. Навколо хат бур’яни повиростали аж під стріху. По селу йшов сморід, валялися трупи померлих дітей, жінок і чоловіків. На шляху траплялися люди, які ще конали в страшних муках. А за однією з хат сиділа божевільна жінка і, сміючись, перебирала грудочки землі. Сморід від померлих перехоплював дух, а навколо лежали трупи і розкладалися, бо не було кому вже в тому селі їх ховати... Ця жахлива картина, врізавшись на все життя у дитячу пам’ять Дмитра Білоуса, на схилі літ вихлюпнулася бентежними спогадами про штучний голодомор-геноцид українського народу в тридцяті роки минулого століття віршем „Я бачив сам”. Ти кажеш, не було голодомору? І не було голодного села? А бачив ти в селі пусту комору, З якої зерно вимели дотла? Як навіть вариво виймали з печі І забирали прямо із горшків, Окрайці виривали з рук малечі, Галети у нужденних стариків? Ти кажеш не було голодомору? Чому ж тоді, як був і урожай, Усе суціль викачували з двору, - Гребли, нічого людям не лишай! Хто ж села, вимерлі на Україні, Російським людом поспіль заселяв? Хто? на чиєму це лежить сумлінні? Імперський молох світ нам затуляв? Я бачив сам у ту зловісну пору І пухлих, і померлих на шляхах. І досі ще стоять мені в очах... А кажеш – не було голодомору! Дмитро Григорович дуже любив старшого брата Олексу. Про нього він міг розповідати годинами. Олекса Білоус був членом Харківського літературного об’єднання „Молодняк” та спілки літераторів „Плуг”. Брат був талановитим поетом. З хлопця вийшов чудовий педагог. Про його блискуче викладання історії дійшла слава і до Антона Семеновича Макаренка, який створив у комуні імені Ф.Дзержинського робітфак. Саме тут у комуні і довелося працювати Олексі. У березні 1934 року Митя Білоус після тяжкої хвороби опинився у харківській комуні імені Ф.Дзерджинського. Це брат допоміг йому туди потрапити. Після виснажливої хвороби та голоду хлопцеві потрібен був медичний догляд, про що мріяти в домашніх сільських умовах було неможливо. З того часу минули десятиліття. Дмитро Григорович все життя з вдячністю згадував своє перебування у комуні. Його улюбленим педагогом був брат українського поета Євген Григорович Тичина. Про А.С.Макаренка, про його вихованців, легендарний педагогічний колектив він з любов’ю розповів у своїй поемі „Золота арка”. Саме ця назва і послугувала написанню цілого розділу книги. Для сьогоднішньої молоді студентське життя – це щось особливе, прекрасне. Не менш прекрасним воно було і для Дмитра Григоровича. Саме тут, у Харківському державному університеті, доля подарувала друзів – одногрупників, які у майбутньому стали справжніми поетами – патріотами України: Олесь Гончар, Григорій Тютюнник, Володимир Радченко. Про їхню дружбу, навчання, перші публікації ви дізнаєтесь, прочитавши 8 розділ книги „Перші університети”. До останнього в літній сесії екзамену з російської літератури Дмитро готувався в бібліотеці Короленка. 22 червня 1941 року був для хлопця останнім днем підготовки до іспиту. Той недільний червневий ранок, здавалось, нічого поганого, крім денної спеки, не віщував. Та ось по рядах пішла жахлива інформація, що на світанку бомбили Київ, почалася війна... Усі думки про екзамени, про майбутню публікацію в студентській пресі мимоволі відійшли на задній план. 24 червня Митя склав іспит і записався добровольцем на фронт. Наступного дня студентів-добровольців відправляли у військові казарми на Холодну Гору. Перше бойове хрещення відбулося в районі Миронівни та Білої Церкви. Оборона Києва ставала дедалі важчою. Один за одним гинули друзі. У першому бою студбатів на річці Рось було поранено Олеся Гончара. А 13 серпня 1941 року в одному з перших боїв Дмитра Білоуса було тяжко поранено в груди розривною кулею з чисельним переломом ребер. Лікуватися Білоусові довелося дуже довго – 7 місяців вони лежали з Олесем Гончарем в одному шпиталі та не знали про це. У шпиталі Митько знову потягнувся до слова, до книги. У тому красноярському шпиталі, де лікувався Дмитро, з поранених бійців керівництво шпиталю вибрало політруків для виконання агітаційної роботи. До числа політруків у список комісара шпиталю потрапив і боєць Білоус. Після шпиталю Дмитра Григоровича призначили працювати на радіо. У двадцять три роки Дмитро Білоус мав право підписувати радіопередачі до випуску. Неможливо зараз пригадати всіх письменників, які перебували перед мікрофонами української радіостанції, яка вела передачі рідною мовою на окупованій території для партизанів. Радіостанція „Партизанка” була складовою частиною Всесоюзного радіокомітету. У ній працювали: Павло Тичина, Олександр Довженко, Максим Рильський, Юрій Яновський, Андрій Малишко, Михайло Стельмах та багато інших. Художнє слово відігравало не меншу роль ніж куля месника. Особливо сприймалося сатиричне слово Д.Білоуса. Письменник-енциклопедист вчив своїх слухачів й читачів вдумливому спілкуванню, був людиною глибокої душевної культури. Коли українське радіо, відзначаючи своє вісімдесятиліття у Національній опері, визначило серед лауреатів премії Національного радіокомітету України „Золотий мікрофон” Дмитра Білоуса, мистецька громадськість встала й бурхливими оплесками привітала патріарха української радіожурналістики. На початку серпня 1944 року Дмитро Білоус повернувся у визволений від фашистів Київ. Фактично свою професійну літературну діяльність Дмитро Білоус розпочав з байки. Саме з літературного перекладу байок Дмитро почав вчитися літератури. Цікаво, що в своїх гумористичних творах Білоус ніколи нічого не вигадував. Він писав свої дотепні жарти з натури, брав із життя деталі. На світі ж той живе немарно, Хто чесно трудиться у нім. Як по землі й ходити гарно, Коли живеш трудом своїм. А скільки є таких ще й нині – Лежать, як свині, на пляжу. Ви скажете: не всі ж і свині, Так не про всіх же й я кажу... Редактором першої сатиричної збірки Д.Білоуса „Осколочним!”, яка побачила світ у 1948 році, був А.С.Малишко. вимогливість до себе й до інших була невідємною рисою характеру молодого поета. „Хліб їж, а правду ріж...” „Дозвольте з Вами познайомити...” - таку назву дістав один з розділів. Мова піде про прекрасне і трагічне, про сімейне щастя і втрату найдорожчого. У 1944 року Д.Білоус приїхав на роботу в Київ, до українського державного радіокомітету. Частими гостями у нього були Олесь Гончар, Валентин Бичко, Платон Воронько, Олександр Підсуха, Кость Дрок, з яким одного разу звернув увагу на гарну дівчину, яка отримувала у поштовому відділенні листи до вимоги. Красуня відразу сподобалась Дмитрові. Та от біда! Хлопець не знав, як привернути увагу до себе. При думці, що дівчина може зникнути і він її більше ніколи не побачить, Дмитро винахідливо зорієнтувався, вдавшись до такого жарту. (виходить дівчина і два хлопці) Хлопець. „Доброго Вам дня! Я хочу Вас познайомити зі своїм другом” (показує на друга). Дівчина. „Як це Ви хочете мене познайомити зі своїм другом, якщо я з вами незнайома?”. Хлопець. „Та я ж і хочу його познайомити з Вами, щоб і він мене познайомив з Вами”. Вірш „Як я шукав свою судьбу” Йшов я з другом біля пошти – дівчина назустріч. Я завмер. А друг: „Чого ж ти? Губишся? В чім річ? Він – жонатий. Що для нього чуб червоний мак? А для серця молодого, може, долі знак? Може, це одна-єдина й мить ловити слід? Та спитать, котра година – примітивний хід. Як озватися до феї? Місія важка. Геть вагання! І до неї я підвів дружка: - Познайомтеся – мій друг, він живе в цім домі... - Постривайте, але ж ми з вами незнайомі! – Одвернувся брилик круглий, я ж тут саме враз; - Я й знайомлю вас, щоб друг мій познайомив нас... - і всі троє розсміялись, - розрядилась сцена. Навзаєм усі назвались: Кость, Дмитро, Олена. Щирі ми були, розкуті, юні, молоді... В силікатнім інституті вчилася тоді... І була одна-єдина. Випадок хіба? Відтоді – моя дружина, друг мій і судьба... Цей перехресний жарт став доленосним. 44 роки спільного сімейного життя. Плодом великого кохання з першого погляду став хлопчик, який народився в ніч 14 вересня 1962 року. Хлопчика назвали Олександром, Олесем. Олена Тимофіївна була вірною помічницею. Сумлінно допомагала чоловікові – письменникові у багатьох його справах. Здавалось, що доля не обділила їх щастям. Чорною ниткою обірвалось воно. За кілька годин до Нового 2000 року Олесь, їхній єдиний син, на очах у батька трагічно загинув. Втрата сина не пройшла безслідно. Олена Тимофіївна та Дмитро Григорович дуже сильно перехворіли серцем. А в Олени Тимофіївни ще й відмовили ноги. Як не намагався Дмитро Григорович переключитись на творчість, зануритись у літературні та громадські справи, серце весь час нагадувало про трагедію. Проте, і надалі поряд з ним була і залишалася дружина Олена із якою вони прожили у шлюбі 54 роки. Сонет „Ми тягнемо важкого плуга” Ми тягнемо важкого плуга Й спасибі Богу, що мені Дружина ти, а не супруга В життєвій спільній борозні. В дружині почуваю друга (й слова ж бо однокоренні). А супряга – лиш двох потуга, Що йдуть в упряжці нарівні. Натужились на орнім полі Стожилі коні і воли. У їхній незавидній ролі З тобою й ми не раз були. І дивно, що (спасибі долі) Ми до сьогодні дожили. І після смерті поета у жовтні 2004 року його мудра дружина, як справжній літератор, літературознавець опрацювала й опрацьовує колосальний архів письменника, підводячи підсумок його багатогранній літературної творчості. Тільки за три роки після смерті Дмитра Григоровича упорядкувала й надрукувала три нових книги письменника: „Мандрівка в країну Чеснот”, „Сокровенне”, „Жар-птиця”, які передала в шкільні бібліотечні фонди. А ще підготувала рукопис вибраних творів Дмитра Білоуса для серійного видання в „Бібліотеці Шевченківських лауреатів”, передала багато матеріалів у центральний літературний музей України. Завдяки зусиллям Олени Тимофіївни, на Байковому цвинтарі у 2006 році на могилі поета встановлено його шеститонне скульптурне погруддя з червоного граніту. Виконуючи волю свого чоловіка, як заповіт, Олена Тимофіївна розпочала відбудовувати православний храм у Курманах, у рідному селі Дмитра Григоровича. Подвижницька діяльність Олени Тимофіївни Білоус в опрацюванні унікальної спадщини чоловіка заслуговує найвищої шани та глибокої вдячності майбутніх поколінь українців. Зв’язки України з Болгарією сягають сивої давнини. З болгарською літературою пов’язані імена Павла Грабовського, Л.Українки, М.Драгоманова, Л.Глібова. Одними з найперших у світі болгари прочитали рідною мовою Т.Шевченка. У 1958 році Дмитра Білоуса було рекомендовано для стажування в Болгарію. Потрібно було самотужки вивчати болгарську мову. Він тривалі години просиджував у бібліотеках, брав консультації у вчительки. Швидкому вивченню мови сприяла потужна праця самого учня. Він переклав триста сімдесят два твори. Білоус оперує складними законами поетичного перекладу. Має свій стиль роботи і в своїй плідній перекладацькій діяльності завжди прагне до максимального творчого ефекту. Уряд Болгарії високо відзначив діяльність українського поета. У 1966 році як видатного болгари ста, його було нагороджено орденом „Кирила та Мефодія” першого ступеню. Це не єдина нагорода Болгарії. Дмитро Білоус був першим зарубіжним митцем, якого відзначили найвищою державною нагородою сучасної Болгарії орденом „Мадярського вершника” першого ступеню, в тому число за укладення „Аналогії болгарської поезії” у 2-х томах. До особливої перекладацької майстерності Д.Білоуса відносять „Молитву абеткову” – зі старослов’янської, вірш ІХ століття, у Різдві Христовому, перший, відомий всій слов’янщині. „Молитва абеткова” Аз молюся словом сим до Тебе, Боже мій, що сотворив на світі Видимі й невидимі істоти, Господи, пошли Свого на мене Духа, щоб зродив у серці Слово, Єже буде для добра всім сущим Животворне мудрістю Твоєю. Затверди Закон – ясний світильник, І дорогу праведного Слова, Й рід словянський сподоби хрещений, Кротких тих, котрі людьми Твоїми Ласкою Твоєю нареклися, Милості вони Твоєї просять. Нам дай, Боже, всемогутнє Слово, Отче, Сину й Найсвітліший Духу, - Прагнучи од Тебе допомоги, Руки піднесу свої до неба: Силу й мудрість дай Твою черпати, Тільки ж Ти даєш снагу достойним, Упаси нас, Боже, од спокуси, Фараонської важкої злоби, Херувимську милість подай і розум, Царю наш Небесний, хочу славить Чудеса Твої предивні, вічні, Шестикрильної снаги спізнати, Щедре діло Вчителем твориме Юному й похилому доступне: Язиком новим хвалу воздати. І Отцю, і Сину, і Святому Духу, І нині, і прісно, і навіки вічні... Амінь. Дмитро Григорович Білоус у 50-60-ті роки минулого століття керував літературним об’єднанням при видавництві „Молодь”. Сучасне літературознавство називає те легендарне покоління поетів „шестидесятниками”. Василь Стус, Іван Драч, Микола Сом, Ірина Жиленко, Ганна Чубач, Павло Мовчан, Василь Симоненко, Дмитро Павличко... Важко всіх перелічити. Дмитро Григорович був справжнім наставником шестидесятників. І хочу сказати єдине, Я – що радощів звідав земних. Щасливою чуюсь людиною: Я вчив їх, я вчився у них. Наступний розділ має назву „Побратими”. Дивовижно поєднав воєнний час творчих людей у харківському студентському батальйоні. Це ж треба, із 37 хлопців, що залишилися живими, у майбутньому стільки видатних письменників прийшло в літературу! А це Олесь Гончар, Григорій Тютюнник, Дмитро Білоус, Михайло Пилипенко, Данило Бакуменко... У романі „Людина і зброя” Олеся Гончара герої студбатальйону стають легендарними символами минулої світової війни. Гончар і Білоус створили такі класичні шедеври, які стали безцінним скарбом української літератури. Дмитро Білоус залишився останнім стутбатівсцем, який перетнув рубікон 2000 році. Олесь Гончар готуючи до друку роман „Людина і зброя” використав спогади однокурсників Данила Бакуменка, Григорія Тютюнника, Дмитра Білоуса. В образі Колосовського виведено Д.Бакуменка, а в образі Духновича – самого Гончара. Дмитро Григорович з дитинства захоплювався птахами . „Пернате царство”, яке його оточувало надихало до написання нових віршів. Дмитро любив природу, любив спостерігати за птахами та розповідати у своїх цікавих творах про їхнє життя. Як добре, що край нашого села тече під сонцем голуба Сула, де свіжий вітер дме в обличчя смалко, де любо нам було пастушить змалку. Весною все буяє тут навкруг вбирається в новий зелений одяг. Лелека опускається на луг – здається, що в червоних він чоботях. А як тут люблять ластівки літать! Мартини в небі виснуть гострокрилі, мчать низом, ледь торкаючися хвилі. І хоч дорога край боліт грузька й важкому колесу в грязюці в’язко, це Божий рай для чаплі й для бузька, й радіє дітвора: - Добридень, казко! Та найулюбленішим птахом його дитинства став вишнево-оксамитовий голуб „Жар-птиця”. Про голубів Дмитро Білоус знав усе. Про них він у захопленні міг розповідати годинами. У двадцятих роках минулого століття існував в Україні голубиний зв’язок. Під час Великої Вітчизняної війни існували поштово-голубині станції. Наші пернаті друзі активно допомагали людям і навіть рятували їм життя. Голубці яка врятувала підводного човна була відзначена нагородою та поставлено пам’ятник. Про ріки, про моти, фронти, Про стан полків, дивізій В штаб мусив звістку донести Поштовий голуб сизий Хто б припустив, що завдяки Цим птахам генерали З вогню виводили полки І битви вигравали. І на смерку, і на зорі, Як і колись, і нині – Летять крилаті сизарі, Щоб помогти людині. Сьомого липня 2006 року на Різдво Іоанна Предтечі, коли освячували пам’ятник Дмитрові Білоусу на Байковому цвинтарі, під час молебну на гранітне чоло поета сіла пара чудових сизих голубів: голуб і голубка. Звідки вони взялися на цвинтарі під час літургії? Якась мистика... Усі присутні були вражені такою несподіваною появою на червоному граніті Білоусових улюбленців, які тихесенько, вслухаючись у святі слова земної молитви, опустилися з небес казкового Пернатого царства на могилу Поета... Дякуючи нашому гостю Олександру Бакуменку, нова книга Дмитра Григоровича „Пернате царство”, на жаль, уже після смерті поета, вийшла у видавництві „Альтерпрес”. У нашій школі та інших школах району відбулись її презентації. Дмитро Григорович володіє силою слова. Коли мова йде про силу Слова, важко вести полеміку про вроджене чи набуте відчуття Слова. Слово, як любив казати Дмитро Григорович, - величезна сила. Слово виховує, слово лікує, слово чубить, слово знищує, слово окриляє, слово, зрештою перемагає. Дар слова – це не почуття. Це Богом даний унікальний талант, яким наділяє Всевишній людину за її багатий внутрішній світ. У вірші „Слово”. Зодчий цього слова вустами Дмитра Білоуса закликає: Споконвіку було Слово, Й було слово в Бога. Й було Богом святе Слово, - Все постало з Нього. Помогай же Слову, Боже, Із пітьмою в черці, Щоб жило, правдиве й гоже, У людському серці. Знайти віру в гармонію прекрасного в унікальному мовознавстві, літературознавстві, народознавстві та краєзнавстві допомагає дітям остання книга Дмитра Білоуса, яку йому за життя вдалося підготувати до друку, але яка побачила світ вже після смерті письменника. Ця книга має глибоко символічну назву „Безцінний скарб”. Нам пощастило, презентація рукопису книги „Безцінний скарб” відбулась у Немішаєвській Школі №1, а потім у нашій школі. То була остання зустріч учнів Бородянської землі з Великим поетом. Після зустрічі з Бородянськими школярами Дмитро Григорович поділився враженнями з нашим гостем, автором цієї книги. Він сказав: „Я відчув, що не дарма пройшли оті безсонні ночі, коли я, як одержимий, схоплювався вночі і записував до блокнота перлини нашої мови, що недарма пройшли оті поїздки, коли я їздив по всій Україні, і дослуховувався до кожної інтонації, коли я, як кінокадри, перебирав спогади про свою родину, про своїх батьків, вчителів, яких мені хочеться занести до свого родоводу. А ще я дивився на талановиту дітвору, на оце дійство, прекрасну дитячу гру, слухав вас і відчував багато відмінків, фарб у плеканні вами рідного слова. Те, що я хотів вкласти в свої вірші, я відчуваю, що обов’язково повернеться до мене, але ще більшими скарбами.” Протягом усього життя письменник прагнув виховувати і лікувати людські душі. Він воістину був народним педагогом. Дмитро Білоус був добрим другом українських школярів. Його з радістю чекали у кожній школі будь-якого куточка України. Та, мабуть, і не було такого району, де не бував і не зустрічався з учнями Білоус. Тільки в нашому Бородянському районі відбулась 21 така зустріч. Дмитро Білоус був патріотом своєї рідної землі. Моя земля для мене – рай, Я все, я все зроблю. Щоб полюбили ви мій край, Як я його люблю... Дмитро Білоус Він завжди користувався першою ліпшою нагодою, щоб відвідати рідні краї. Як допитливий дослідник, Дмитро Білоус вивчав легенди, історичні відкриття, розгадував назви населених пунктів рідної Сумщини, населених пунктів річок, рідної України. Так, коли Дмитро Григорович їхав на зустріч до школярів Бородянщини, проїжджаючи річку Здвиж, написав вірш „Тут усе близьке для мене”. Дивна річ: ні веж немає, Ні стрімких нема узвиш. Долом річка протікає І чомусь зоветься – Здвиж. Як почуєш: Здвиж чи здвижжя – Уявляється в ту мить Не застій і не затишшя, Щось уже двигма двигтить. Чом так зветься річка славна, Слово здвиж – трясовина! Може, прикрощів спрадавна Завдавала тут вона? Може, це були навали, Діяв демон Асмодей? А герої рятували Вгрузлих коней і людей. А герой – затяжець-здвижник, В добрім ділі заводій; Знай, земляче, він – подвижник, Легендарний предок твій. І навіщо зарубіжжя І далекий той маршрут, Як є Здвижу дивовижжя, Коли гарно мені й тут?! Тут усе близьке для мене, Я не мрію про Париж. Тут немає річки Сени, Так зате є річка Здвиж. У 2000 році у видавництві „Веселка” побачила світ третя частина унікального мовознавчого триптиху Дмитра Білоуса - „За Україну молюся...” про диво рідномовної молитви та чари прадавніх свят, які доніс до наших днів український народ. Вірш „І моляться ревно”. Твої, Україно, найкращі сини І дочки за тебе молилися. І моляться ревно й сьогодні вони, Щоб їхні надії справдилися. Щоб сильно й вільною знав тебе світ, Щоб мала права ти не куцій – Парламент несе перед Богом одвіт, - Записано це в Конституції. Читайте по часові бур і негод – Чи ви рядові, а чи лідери – Написано в ній „Український народ” Уперше з великої літери. Танець „Червона калина”. Незадовго до смерті на своєму автобіографічному матеріалі Дмитро Григорович створив нову тематичну книгу про доброту і милосердя, про український характер, про українську ментальність книга ця отримала символічну назву : „Мандрівка в Країну Чеснот”. Ця віртуальна Країна Чеснот, в розумінні письменника, є унікальним світом духовних цінностей. Країна Чеснот – не просто результат письменницької фантазії. Країна чеснот – це родина, це людська душа, яка має теж свою суверенність. У цій країні люди вчаться доброті й любові, вчаться жити без підступності і злості. У реальному світі, натикаючись на кожному кроці на беззаконня, безчестя, обман, українці отримують болючий удар по своїй духовності. Вірш „Ти нас навчала добра” Земле моя, Україно, Другої в світі нема. Вітер віками невпинно Хвилі Дніпра підійма. Вічний прадавній мій спадок: Древня праматінко Русь, Я твій законний нащадок, Що українцем зовусь. Земле моя, Україно, Другої в світі нема. Степу зелена раїно, Моря блакитна кайма. Земле кохана і мила, Рідна обабіч Дніпра, Ти нас на світ породила, Ти нас навчаєш Добра. Письменникові пощастило створити у власній душі віртуальну „Країну Чеснот” і залишитись вірним своєму громадянському обов’язку, своїм моральним принципам. Наш давні друг директор видавництва „Веселка” Ярема Петрович Гоян дуже влучно висловився про Дмитра Григоровича Білоуса: „Дмитро Білоус – наймолодший поет України, бо тільки юна духом людина, наділена високородним талантом, може мати стільки енергії, щоб устигнути робити так багато доброго: бувати в тисячах шкіл; виховувати поетичні таланти; регулярно розмовляти з народом в радіо ефірі; вести конкурси творчості обдарованих дітей; їздити у найвіддаленіші села держави під час Днів дитячої літератури і виконувати основну місію – писати власні твори „Безцінний скарб”, „Мандрівка в Країну Чеснот”, „Сокровенне”, „Жар-птиця”, „Рідні небеса” – останній доробок письменника..” В українській культурі Дмитро Білоус залишив унікальну творчу спадщину – 50 книжок разом із авторизованими перекладами різних авторів. 10 жовтня 2004 року Дмитра Григоровича не стало. Він відійшов у кращий світ, полетів до своїх вірних родичів і добрих друзів на рідні небеса, про які незадовго до своєї смерті писав: Час невпинно лине, гранить людську суть. Постає людина В вимірі часу. Як їй вік обчислить, Що як мить одна? Якщо діє, мислить, То й живе вона. Не конає в схові, А летить, як птах. В небесах любові, Духу небесах... Звучить лірична музика, виходять дівчатка з свічечками в руках і ангел в руках тримає паперового ангела. Бібліотекар. Душа поета входить в кожен зал, чи залітає, як небесна птиця, Вона не просить квітів чи похвал, Вона лиш хоче людям поклониться, Душа Поета, як тонка струна І, водночас, безмежна, як планета. Схиляє небо до землі вона, Щоб ви відчули зоряність Поета! А зараз надаємо слово Олександрові Даниловичу Бакуменку, члену національної спілки письменників України, лауреатові Міжнародної літературної премії Костянтина Симонова, другові Д.Г.Білоуса та авторові книги „Зодчий Слова”. Просимо до слова лауреата літературної премії імені Лесі Українки, заслуженого журналіста України письменника Василя Федоровича Василашка. |
|
Образ маленької батьківщини у творчості Олександра Олеся, Івана Низового,... Жовтневої спеціалізованої школи І-ІІІ ст. Білопільського району Сумської області |
Подорож Т. Шевченка по Поділлі та Волині Ведуча: Т. Шевченко, його слова завжди поміж нас – від першого і до останнього рядка віщої книги «Кобзаря» |
|
Урок-КВК Тема Мета. Пробудити в учнів інтерес до читання книжок, підтримувати бажання бути активними і свідомими читачами. Розвивати творче мислення... |
ВИХОВНЕ ЗАНЯТТЯ «СЛОВО ПРО КНИГУ» (УСНИЙ ЖУРНАЛ. ПРОЕКТ. 3 КЛАС)... Мета: познайомити учнів з історією створення книги, професіями працівників видавництва, розширити уявлення про значення книги для... |
|
Цього вечора присвячена Мета: залучити якнайбільше учнів до читання художньої літератури, пробуджувати національну самосвідомість; збагачувати свої знання... |
Чарівний світ природи у творчості Катерини Білокур та Олександра Довженка Розвиток зв Катерини Білокур та Олександра Довженка, сприяє активізації навчального процесу, пізнавальної діяльності і активності студентів,... |
|
Конспект ПНД з елементами ТРВЗ, ейдетики та мнемотехніки Продовжувати вчити дітей чітко вимовляти голосні та приголосні звуки, робити звуковий аналіз, підбирати слова на заданий звук, ділити... |
Церкви ми зустрічаємо назву книги «Апостол», як сукупність всіх апостольських писань? Хто із святих отців та учителів древньої Церкви конкретно свідчить про достовірність книги Діянь святих апостолів? |
|
Тема. Слова ввічливості За 1 хвилину учні кожної групи добирають слова, у яких: звуків більше, ніж букв. Потім спікер кожної групи зачитує дібрані слова |
Тема: «Бережіть книгу, вона відкриває світ» Мета: збагачувати знання учнів засобами залучення до книги; формувати щоденну потребу у читанні; сприяти розширенню активного читацького... |