|
|
Скачати 1.06 Mb.
|
Драгоманов Михайло Петрович (1841- 1895) – публіцист, науковець, громадсько-політичний діяч.Був активним учасником «Старої громади» , редагував «Київський телеграф».Видавав укр..політичний журнал «Громада», твори Шевченка , Мирного. Разом з укр.емігрантами утв.закордонну громаду . Погляди Драгоманова були суперечливими. У своїх численних працях і статях палко виступав проти поневолення народів російськи царизмом, закликав до створення широкого руху за участі всіх верств населення .Його метою була демократична федеративна Росія, у якій Україна отримає автономію і буде розвиватись за зразком провідних капіталістичних країн Зах.Євр.Ідейні непорозуміння привели до розриву з київськими українофілами і припиненню видання «Громади». 1889 р переїхав до Болгарії ,де до самої смерті викладав у Софійському університеті. 49.Промисловий переворот в Україні (ХІХ ст.). Перший етап тривав протягом 1840-1850-х років, його успішний розвиток пов’язаний із цукробуряковою промисловістю.. Цукроваріння розвивалось у поміщицьких маєтках відомих магнатів - Сангушків, Потоцьких, Браницьких, Бобринських, - проте було малоприбутковим і технічно відсталим. Спочатку на цукроварнях працювали кріпаки, вільнонаймані робітники, жінки, а також залучалася праця дітей. Проте регулярне виробництво цукру потребувало й постійних кадрових робітників. текстильна (суконна й полотняна), винокурна, шкіряна, свічко-сальна, миловарна, порцеляно-фаянсова, селітряна, а також тютюнництво та ґуральництво, існували на основі використання ручної праці кріпаків. Протягом 1840-50-х років переважна частина поміщицьких підприємств закрились, не витримавши конкуренції з купецькими мануфактурами, які були засновані на вільнонайманій праці та передовій на той час техніці. У 1830-1840-х роках купці почали будувати цукрові заводи. Зокрема, на 1840-ті роки припадає розквіт фірми братів Яхненків та їхнього зятя Федора Симиренка. При заводах будувались навчальні заклади та соціальне житло. Другий етап розпочався після скасування кріпосного права й набув розвитку в таких галузях важкої індустрії, як кам’яновугільна, металургійна та машинобудівна. В Україні видобування вугілля в Донбасі почалось ще в кінці XVIII ст., але по-справжньому розгорнулось лише після реформи 1861 року Каталізатором цього процесу виступило будівництво мережі залізниць, яке підтримував і дотував царський уряд. Протягом усього періоду модернізаційних перетворень в економіці використовувався іноземний досвід виробництва, залучались передові техніка й технології. Провідним чинником прискорення індустріального розвитку виступили залізниці, будівництво яких розпочалось у середині 60-х років ХІХ ст. державним коштом. Територією України перша залізнична колія пройшла з Одеси до Балти у 1865 р. Завдяки залізничній мережі північний і центральний регіони України стали партнерами на ринку зерна, а цукрові магнати Правобережжя здобули вихід до портів на Чорному та Азовському морях, що збільшило експортний потенціал українського цукроварства. Залізничне будівництво вплинуло на розвиток української важкої індустрії. 50. Політизація українського громадського руху на рубежі ХІХ-ХХ ст. перші українські партії У 90-х роках XIX ст. національний рух на західноукраїнських землях вступив у політичну стадію розвитку. Саме там, значно раніше ніж в підросійській Україні, на ґрунті діючих суспільно-політичних течій почалася політизація українського національного руху, створення перших політичних партій, формування їхніх програм, ідеї самостійної України. Національна ідея виходить за межі інтелігентського середовища і проникає в широкі маси. Це створює умови для формування масового політичного руху з сильним національним забарвленням. Першою такою партією стала заснована 1890 р. в Галичині Русько-українська радикальна партія (РУРП) на чолі з І. Франком та М. Павликом. У своїй діяльності радикали прагнули поєднати соціалізм з українськими національними проблемами, захистом інтересів селян та національних інтересів українців Галичини. Уперше в історії українського руху вони висунули й аргументували постулат політичної самостійності України. Згодом було створено нові партії: Українську національно-демократичну партію — УНДП (1899 p.), — наймогутнішу і найвпливовішу в краї, Українську соціал-демократичну партію — УСДП (1899 р.) і Католицький русько-народний союз (1896 р), перетворений у 1911 р. на Християнсько-суспільну партію. Діяльність цих партій сприяла пожвавленню суспільно-політичного життя галицьких українців, впливала на подальший розвиток національного руху. Москвофільство втрачає зрештою свої колишні позиції. Остаточно стає на шлях національного руху греко-католицьке духовенство на чолі з митрополитом Андрієм Шептицьким (1865— 1944). Початок XX ст. розпочався для галицьких і буковинських українців, одностайних у своїх національних змаганнях, посиленням боротьби за політичну незалежність. У 1900 р. в Галичині й на Буковині відбулися багатолюдні віча з вимогою об'єднання Східної (української) Галичини з Буковиною і створення із цих земель єдиного українського краю. Активну участь у вічах взяла студентська молодь, яка підтримала необхідність державної самостійності українського народу. Створення політичних організацій та перших українських партій на східноукраїнських землях розпочалося значно пізніше. Влітку 1891 р. на могилі Т. Шевченка в Каневі група національно свідомих студентів утворила таємне товариство "Братство тарасівців", ідеологами якого були Іван Липа, Борис Грінченко та Михайло Коцюбинський, Члени товариства вимагали широкої автономії України, захисту соціальних та культурних прав її народу, критикували старше покоління українофілів за аполітичність і культурну обмеженість. У 1900 р. в Харкові виникає перша політична партія в Наддніпров'ї — Революційна українська партія (РУП). Згодом появляється низка партій, частина з яких утворилася з груп, які вийшли з РУП. Це Українська народна партія (1902 p.) на чолі з М. Міхновським, Українська соціал-демократична спілка (1905 р.) на чолі з Меленевським. У тому ж 1905 р. основна частина РУП на чолі з М. Поршем, В. Винниченком, С. Петлюрою перетворюється на Українську соціал-демократичну робітничу партію. Вона мала вплив переважно в інтелігентських колах і серед робітників дрібних підприємств Правобережжя. У 1904 р. виникають партії демократично-ліберального спрямування, зокрема Українська демократична партія на чолі з Є. Чикаленком. Восени цього ж року окремі члени УДП, які вийшли з неї, поклали початок новій — Українській радикальній партії (УРП). її лідерами стали Б. Грінченко і С. Єфремов. Восени 1905 р. обидві партії об'єднуються в Українську радикально-демократичну партію (УРДП). У 1907 р. появляються групи українських соціал-революціонерів (есерів). 51. Політична та соціально-економічна ситуація в Україні напередодні та під час революції 1905-1907 рр. Реформи Столипіна та їх наслідки для України. Перша демократична революція в Росії почалася 9 січня 1905 р. мирною демонстрацією в Санкт-Петербурзі, розстріляною військами. Згодом цей день назвали «кривавою неділею».На знак солідарності та протесту почалися страйки в пролетарських центрах України: Києві, Харкові, Катеринославі, Одесі, Миколаєві. На початку січня–березня 1905 р. страйкувало 170 тис. чоловік. Під впливом робітничого руху піднялося на боротьбу і селянство, але його виступи в більшості випадків набували характеру масових погромів поміщицьких маєтків.Під час жовтневого загального політичного страйку 1905 р. в Україні страйкувало 120 тис. робітників. Життя на заводах і фабриках, шахтах і рудниках, на транспорті завмерло. У ході революції в Києві, Катеринославі, Луганську, Горлівці, Єнакієвому виникли Ради робітничих депутатів. У них співпрацювали соціал-демократи й есери, представники національних партій. Ради вводили 8-годинний робочий день, встановлювали ціни на продукти в заводських крамницях, організовували охорону населення від погромників.В Україні підготовкою збройних повстань займались активісти різних партійних організацій (більшовики, есери, анархісти). Столипінська реформа (Столипінська аграрна реформа) — ряд законодавчих актів, спрямованих на перерозподіл селянської земельної площі в Російській Імперії та на підвищення продуктивності сільського господарства. При розробці реформи П. Столипін виходив з положення, що ліквідація поміщицького землеволодіння призведе до втрати виробників товарного хліба, а з часом знову постане проблема малоземельності. Він пропонував реформувати селянське господарство шляхом руйнування селянської общини і перерозподілу селянських земель на користь заможних селян (куркулів). Куркулі повинні були стати опорою царського режиму і, одночасно, виробниками додаткового товарного хліба. Столипінська аграрна реформа передбачала:— руйнування общини, яка відіграла активну роль у виступах селян під час революції, і закріплення у приватну власність за кожним домогосподарем земельної ділянки, яка йому належить;— надання кредитної допомоги селянам через Селянський земельний банк;— переселення селян у малоземельні райони Сибіру, Північного Кавказу, Середньої Азії. столипінська реформа не виконала головного свого завдання: вона не створила опори царському режиму, не ліквідувала соціальної напруги на селі, а ще більше її загострила. До конфлікту селянин-поміщик додався конфлікт між заможним і бідним селянином.Чисто економічні наслідки реформи були вражаючими: збільшилось виробництво товарного хліба, місто, за рахунок розорення частини селян, поповнилось дешевою робочою силою, були освоєні нові території на Сході.З 1910 р. до 1913 р. посівна площа в українських губерніях зросла на 900 тис. десятин і загалом становила 22,9 млн. десятин. У 1913 р. було досягнуто найбільшого валового збору зернових - 1200 млн. пудів. Третина всієї продукції сільського господарства продавалася на внутрішньому й зовнішньому ринках. Частка України в експорті Російської імперії становила 25%, а щодо вивозу зернових - і того більше: понад 40%, 250—300 млн. пудів щорічно. 52.Україна та українці в роки Першої світової війни. Перша світова війна, в якій Росія і Австро-Угорщина виступали в протилежних військово-політичних коаліціях, була справжньою трагедією для українського народу. Протягом цієї війни Східна Галичина, Північна Буковина і частково Закарпаття стали ареною військових дій, унаслідок чого зазнали страшних збитків від руйнувань і спустошень. Чимало районів було зруйновано дотла, населення евакуйоване, а їхнє господарство та майно втрачено. У запеклій Галицькій битві, яка тривала з 19 серпня до 4 жовтня 1914 р., австро-угорську армію було розгромлено, вона втратила більш як 336 тис. солдатів. Галичину й Буковину окупувала царська Росія. Однак у квітні 1915 р. австро-німецькі війська змусили російську армію відступити з Галичини. За сім місяців окупації царська адміністрація робила все, щоб придушити національно-визвольний рух галичан. Правлячі кола Росії вважали приєднання західноукраїнських земель одним із завдань війни .Окупанти нищили все, що було українським: гімназії, культурно-освітні установи, господарські й спортивні організації, які створювалися десятиріччями. Натомість почала здійснюватися насильницька русифікація регіону. Тисячі борців за національне відродження було депортовано до Сибіру. Почалося переслідування греко-католицької церкви. Одним із перших ув'язнили митрополита Андрія Шептицького, який з 1900 р. очолював греко-католицьку церкву Галичини. У цій національній трагедії українського народу ганебну роль відіграло галицьке москвофільство. Воно допомагало царській адміністрації вишукувати і арештовувати діячів українського національного руху, руйнувати осередки культури. Зійшовши до ролі нікчемних перевертнів, москвофіли втратили будь-який вплив на галичан. Шовіністична політика царської окупаційної адміністрації в Галичині так шокувала демократичну громадськість Росії, що відомий політичний діяч П. Мілюков назвав її у Державній думі "Європейським скандалом". 27 липня 1914 р. українські партії утворили у Львові єдиний об'єднаний представницький орган — Головну українську раду в складі національно-демократичної, радикальної і соціал-демократичної партій. Головою ради обрали К. Лівицького. Рада закликала всіх українців стати проти царської імперії . Згодом Головна українська рада створила Центральну бойову раду, яка звернулася до австрійського уряду з проханням дозволити сформувати національну військову організацію — легіон Українських січових стрільців (УСС). Протягом двох тижнів на звернення відгукнулося більш як 28 тис. національно-свідомих юнаків, багато з яких належали до організацій "Січ", "Пласт" і "Сокіл". Це надзвичайно занепокоїло насамперед впливові польські кола. Під тиском польських політиків австрійський уряд обмежив чисельність легіону двома тисячами. Це було перше українське військове формування того часу, яке в складі австро-угорської армії брало активну участь в бойових діях. Українські січові стрільці вели успішні бойові дії в Карпатах. Група діячів українського визвольного руху, які змушені були в різні часи емігрувати з Російської імперії, утворили також у Львові позапартійну організацію — "Союз визволення України" (СВУ). На чолі її стояли Д. Донців, В. Дорошенко, А. Жук, М. Залізняк та інші. 1 вересня 1914 р. було надруковано платформу Союзу, якою передбачалося з допомогою австрійських властей утворення на території Російської імперії самостійної української держави з демократичним ладом і повною свободою для всіх національностей, із самостійною українською церквою. Серед західних українців програма і діяльність СВУ, як украй політизованої організації, не знайшли широкої підтримки. У часи окупації Львова Союз діяв у Відні, де наприкінці 1918 р. припинив свою діяльність. 1916 р. австрійські власті, намагаючись заручитися підтримкою після тяжких поразок, пообіцяли галицьким полякам широку автономію після закінчення війни. Певні послаблення одержали й українські організації, зокрема СВУ дістав дозвіл працювати з українськими солдатами царської армії в таборах військовополонених в Австро-Угорщині та Німеччині. Появилася можливість утворювати з полонених національні збройні формування на зразок легіону Українських січових стрільців, які поповнили б вичерпані військові резерви Центральних держав. Це привело до створення так званих Сірожупанної та Синьожупанної дивізій, які згодом взяли участь у боротьбі за захист української держави. 53. І-V універсали ЦР: еволюція українського державотворення. 3-4 березня 1917 року в Києві була організована Українська Центральна Рада (УЦР), яка об'єднала представників головних українських політичних партій. Керівником (головою) Української Центральної Ради був обраний Михайло Грушевський, видатний український історик і політичний діяч. Знаними діячами Центральної Ради були також Б. Мартос, С. Петлюра, І. Стешенко, П. Христюк. 10 червня 1917 року на другому українському військовому з'їзді (2 тис. делегатів) Володимир Винниченко проголосив Перший універсал Центральної Ради. Головний зміст універсалу — проголошення автономії України та українізації, окреслення рис майбутньої національно-культурної автономії.15 червня 1917 року був створений Генеральний секретаріат на чолі з В. Винниченком — перший у XX ст. український уряд. Тимчасовий уряд та консервативні кола Росії засудили Перший універсал Центральної Ради, оголосивши його виявом сепаратизму. На цих позиціях стояли й загальноросійські партії, що діяли в Україні. Уряд готовий був застосовувати проти Ради силу, але його руки зв'язувала політична криза, яка виникла внаслідок багатолюдних демонстрацій, що відбулися 18 червня в Петрограді. 29 червня до Києва прибула делегація міністрів Тимчасового уряду в складі О. Керенського, М. Терещенка, І. Церетелі. Вони провели переговори з керівництвом Центральної Ради, у результаті яких обидві сторони пішли на взаємні поступки:• Тимчасовий уряд зобов'язався визнати Центральну Раду «найвищим крайовим органом управління в Україні»;• склад Генерального секретаріату мав затверджувати Тимчасовий уряд;• Центральна Рада зобов'язувалася відмовитися від самочинного введення автономії та погоджувалася чекати затвердження автономного статусу Всеросійськими установчими зборами. Підсумки компромісу викладено в документі, який Центральна Рада оформила 3 липня 1917року як Другий універсал. Зміст Другого універсалу свідчить, що Центральна Рада зробила істотні поступки Тимчасовому урядові, який прагнув обмежити національно-визвольний рух певними рамками. Для українців важливість укладеної угоди істотно знижувалася тим, що:• не окреслювалася територія, на яку мала поширюватися влада Центральної Ради та її Генерального секретаріату;• не уточнювалися повноваження Секретаріату, зокрема в його стосунках з місцевими органами Тимчасового уряду. Другий універсал був зустрінутий неоднозначно. На знак протесту проти поступок Україні з Тимчасового уряду вийшли міністри-кадети. Спалахнула урядова криза, що поклала початок загальнополітичній кризі та кривавим липневим подіям у Петрограді. 7 листопада 1917 року більшовики в Петрограді повалили Тимчасовий уряд О. Керенського й узяли владу в свої руки. Відлуння цих подій прийшло й в Україну. У Києві склалося своєрідне двовладдя: місто контролювали війська Центральної Ради й більшовиків (Ради робітничих і солдатських депутатів). Ураховуючи небезпеку, яка загрожувала Україні, 7 листопада 1917року Центральна Рада виступила з Третім універсалом, що проголошував Українську Народну Республіку (УНР), яка мала перебувати у федеративних відносинах з Росією. Згідно з цим документом уся влада в новоствореній державі повинна була належати Центральній Раді та її виконавчому органу — Генеральному секретаріатові, а на місцях — думам і земствам. Універсал також проголошував:• 8-годинний робочий день;• контроль держави над промисловістю й банками;• ліквідацію поміщицького землеволодіння та передачу його селянам без викупу;• демократичні свободи (свободу слова, друку, віри, зібрань, спілок, страйків, недоторканність особи й помешкання);• скасування смертної кари;• рівність прав національних меншин з правами українців. Особливу увагу в універсалі приділили відносинам з Росією. Уже в умовах громадянської війни, 22 січня 1918 року, Центральна Рада проголосила Четвертий універсал, у якому підкреслювалося, що віднині Українська Народна Республіка стала самостійною, незалежною, вільною, суверенною державою українського народу. Проголошуючи державну незалежність України, Центральна Рада все-таки не відкидала можливості федеративного зв'язку з оновленою Російською державою. Керівник УНР М. Грушевський мотивував прийняття Четвертого універсалу необхідністю виходу України зі стану світової війни, захисту своїх кордонів від наступу з півночі та бажанням якнайшвидше впорядкувати соціальні, економічні та фінансові справи. У Четвертому універсалі проголошувалися широкі соціально-економічні заходи: • передача землі селянам;• державний контроль за виробництвом і фінансами;• піднесення добробуту трудового народу тощо. |
|
Охарактеризуйте основні етапи наступу російського самодержавства на автономії Гетьманщини Початок ХVІІІ ст став переломним у житті Гетьманщини. Зазнали краху спроби І. Мазепи і П. Орлика зберегти козацьку автономію і відновити... |
Українська держава Павла Скоропадського Навчальна: Розкрити обставини приходу до влади Павла Скоропадського, ознайомити учнів з гетьманською державою, його реформами у внутрішній... |
|
Здобутки дипломатії гетьманату Павла Скоропадського У статті аналізуються окремі аспекти зовнішньополітичної діяльності уряду Павла Скоропадського. Висвітлюється історія встановлення... |
Роман «Євгеній Онєгін» О. С. Пушкіна «енциклопедія російського життя» Зображення реальних картин російського життя та драматичних доль кращих людей передової дворянської інтелігенції у романі |
|
4 лютого140 років від дня народження Михайла Михайловича Пришвіна... Віктора Борисовича Шкловського (1893–1984), російського письменника, літературознавця, критика |
Конспект лекцій з міжнародного приватного права. Лекція 1 Ще відомий римський юрист Ульпіан стверджував, що право поділяється на публічне і приватне, які в свою чергу мають поділ за предметом... |
|
Поняття трудового права як галузі права. Принципи і джерела трудового права як галузі права Трудове право займає одне з провідних місць серед галузей сучасного права України. Його значення визначається роллю праці в суспільстві.... |
ТРУДОВЕ ПРАВО, ПРАВО СОЦІАЛЬНОГО ЗАБЕЗПЕЧЕННЯ” Трудове право України як самостійна галузь права, її співвідношення з суміжними галузями права. Предмет трудового права. Метод трудового... |
|
Гетьманщина наприкінці XVII — на початку XVIII ст. І. Мазепа. Слайд 1 Мазепу і початок його гетьманування; з'ясувати становище Правобережної України наприкінці XVII — на початку XVIII ст.; продовжити... |
Тематика рефератів з курсу «Адміністративний процес» ... |