1. 8. Герменевтика і критика
Багатовіковий досвід вивчення Біблії, міфів, алегорично-інакомовних форм усної народної творчості, параболічних жанрів художньої літератури породив екзегетику і герменевтику як науку тлумачення пам’яток духовної культури, збережених для наступних поколінь у знакових системах письма — у текстах. Практика російських формалістів (членів ОПОЯЗ’у), чеських структуралістів-лінґвістів, французьких антропологів та інших творців широко тлумачного структуралізму вже на кінець 50-х рр. ХХ ст. дала поштовх до відродження історизму гуманітарних досліджень, поновила зацікавлення герменевтикою.
Виходячи з естетики І. Канта, філософії життя В. Дільтея, феноменології Е. Гуссерля, Р. Інґардена, такі філологи-естетики, історики літератури, як М. Гайдеґґер, Г.-В. Ґадамер, Г. -Р. Яус, В. Ізер, Е. Штайґер, П. Шонді, Н. Науман та ін. розробляють, методологічно осмислюють різні моделі, варіянти інтерпретації літературних текстів.
Відзначимо те найочевидніше в естетичній ситуації, яка створюється відношенням автор — твір — текст твору — реципієнт, бо ця ситуація з конечністю вимагає тлумачення, інтерпретаційних актів. Не торкаючись зараз по-новому поставлених проблем автора, образу автора, відмінностей між фізичним (реальним) і текстуальним автором, нагадаємо про наявність у структурі багатьох художніх творів символів, алегорій, про існування притч і парабол, стилізацій і травестій, які виключають одноплощинне сприйняття, а передбачають осягнення другого глибшого шару змісту. Візьмемо до уваги відому концепцію Р. Інґардена про схематичність літературного твору, який містить недоокреслені місця, що вимагають читацької конкретизації. Все це є підставою для висновку, що багаторівнева структура твору, з одного боку, різний естетичний досвід читачів і критиків, які мають відмінні горизонти естетичних сподівань, — з другого, — зумовлюють складний, багатоступеневий процес осягнення твору, проникнення у його глибинну сутність та індивідуальну неповторність. Якщо ж ще зважити на твори історично віддаленої тематики, написані в попередні епохи, твори з ускладненою структурою, що виникли не за принципами міметичної естетики, ізоморфізму, які до того ж функціонують в постійно мінливому контексті, — то з усією очевидністю увиразниться неможливість їх критичного поцінування без розуміння меж і можливостей інтерпретації та її неоднакової питомої ваги в літературній критиці та історії літератури.
Інтуїтивне осяяння, безпосереднє «вживання» у твір і витлумачення кожного його елемента, структурних зв’язків, встановлення їх естетичних функцій, відтворення найглибшої художньої семантики, її сенсу — то два крайні полюси інтерпретаційних процедур. Інтерпретація-вживання, інтерпретація-ідентифікація, інтерпретація-диспут, інтерпретація-полеміка, інтерпретація-переосмислення — це сходинки, механізми наближення реципієнта до автора через його твір. Вони пояснюють закономірність різних поглядів критиків на один і той же твір; природність журнального багатоголосся; коректність чи некоректність публічних дискусій, літературно-критичної полеміки, її морально-етичної зорієнтованості. Чи розглядалися історією критики під цим кутом зору численні літературні баталії, відбиті в пресі, листуванні митців і критиків, видавців і цензорів? Ідеологічна домінанта дотеперішніх студій виникала найчастіше з приводу екстреми: передові, прогресивні // відсталі, консервативні критики, що постійно боролися поміж собою за реалізм, за народність проти модернізму і декадансу... Такі стереотипи спрощували історію критики...
Врахування інтерпретаційно-герменевтичних аспектів спілкування реципієнтів з мистецтвом, зокрема з творами художньої літератури, радикально змінює акценти у вивченні і викладанні шкільного і вузівського курсів літератури. З усією очевидністю оголюється істина: будь-який монолог (лекція) про літературу демонструє не реальний стан сучасної літератури (тим більше її історії), а ту дещицю, яку «вхопив» з неї промовець. Якщо при всій неповноті фактажу інформація про дати публікації творів, розміри тиражів, кількість персонажів у творі, їх імена і т. под. має все-таки статус знання і про неї годі сперечатися, то мова про твір автора здебільшого підмінюється повідомленням про свої враження і думки, викликані твором. Недаремно таким популярним (хоч водночас і неокресленим) стає поняття-термін дискурсу.
Методологічно вагомою для педагогів мала б бути настанова: історію літератури викладати через історію літературної критики. Педагог мав би керувати наближенням сучасних студентів з притаманним їм горизонтом естетичного досвіду до того духовного горизонту, на якому характеризовані твори уконституювалися свого часу. Критики-сучасники їх автора, критики найближчих до нього поколінь той горизонт бачили виразніше. Поточна преса, листування відбили їх бачення і свідчення. Оцінки і судження критиків, біо-бібліографічні надбання, збіги і розбіжності в наявних інтерпретаціях збільшують питому вагу знань, описово-констатуючих елементів у праці історика літератури, тобто розширюють у цій галузі літературознавства обсяг об’єктивної істини. У поточній літературній критиці все-таки домінують смакові (неповні) оцінки, невивершені судження. Вони породжені швидкоплинним днем, потребами моменту, браком часу і матеріялу для їх зваження і перевірки.
Критик висловлюється про твір часто-густо першим і негайно; завтрашнє число газети чи черговий номер журналу не чекають, диспут чи дискусію в товаристві (бодай випадковому) не уповільниш, хіба що сором’язливо або зі страху уникнеш у ній слова.
Історія літературної критики на відміну від літературознавчої історіографії мусить певною мірою фіксувати і пояснювати такі стани літературного критицизму і виносити з них відповідні уроки для нащадків. У цьому сенсі історія літературної критики сприятиме утвердженню філологічних істин.
|