Розділ 4
СТАНОВЛЕННЯ УКРАЇНСЬКОЇ ЛІТЕРАТУРНОЇ
КРИТИКИ В ПЕРШІЙ ТРЕТИНІ ХIХ СТОЛІТТЯ
(Дошевченківський період)
4.1. Суспільні умови. 4.2. Періодика, її значення для становлення літературної критики. 4.3. Взаємодія і зміна літературних напрямів, їх вплив на критику. Значення творчості І. П. Котляревського. Роль фольклористики в активізації суспільного критицизму. 4.4. Перші спроби осмислення суті критики. Європейський контекст.
4. 1. Суспільні умови
Суспільні умови, за яких відбувалося становлення літературно-критичної думки, окреслювалися і визначалися насамперед політичними факторами. З 1772 року західноукраїнські землі були у складі Австрійської імперії (згодом — Австро-Угорської). Після знищення Запорізької Січі (1775), поділу Гетьманщини на губернії (1781), скасування козацьких полків як військової формації і одночасно адміністративно-територіальної одиниці (1783) на східноукраїнських землях запанувало московське «единообразие». Воно виявилось в уніфікації освітньої системи і лінґвогеноциді українців. Після розпуску полкових українських шкіл сконфісковано всі монастирські землі і маєтки (1786), чим завдано ще одного удару українським школам, які утримувалися монастирями. Козацькоукраїнська старшина зрівнялася правами з російським дворянством і в масі своїй пішла на спілку з Москвою.
Катерина II та її наступники на початку ХIХ століття послідовно здійснювали політичний «заповіт» Петра I. У ньому давалися такі поради, як-от: держати російський народ у стані безперервної війни; при кожній нагоді втручатися у справи європейських держав, особливо Німеччини; розділити Польщу, підтримуючи в ній внутрішні заколоти і чвари; безупинно розширювати межі Росії; підтримувати союз з Австрією, підбурюючи проти неї німецьких вельмож; розбудовувати флот на Балтійському і Чорному морях; поступово наближатися до Середземного моря і Франції, щоб запанувати в Європі. Перемога Росії над Наполеоном 1812 року здавалася реальним кроком до здійснення такого плану і викликала патріотично-шовіністичний шал. Однак декабристське (1825) і польське (1830–31) повстання в Російській імперії засвідчили наявність опору такій політиці як з боку частини росіян, так і поневолених народів.
Царизм безперервно посилював тиск на духовне життя громадян, особливо «інородців». 1801 р. запроваджено державну цензуру. У Статуті для цензури 1804 р. зазначалося: «Ни одна книга или сочинение не должны быть напечатаны в Империи Российской, ни пущены в продаж, не быв прежде рассмотрены цензурой»1. 1826 р. створено третій відділ імператорської канцелярії — власне російська таємна поліція.
В унісон з органами державного насилля діяла система освіти. 1802 р. утворено Міністерство освіти. Давні українські школи стали виключно духовними, інші — російськомовними. З 1804 року в губернських містах діяли чотирирічні гімназії, у повітових — «уездные училища». 1810 р. Києво-Могилянську Академію реорганізовано в Духовну Академію, яка стала центром денаціоналізації української молоді. Для підготовки вірнопідданих кадрів «обрусителів» на території України відкрито університети — Харківський (1805) і Київський ім. Св. Володимира (1834), які мали «собственную свою цензуру для всех издаваемых... сочинений», а також «частными людьми в округе его издаваемых». Університетам підпорядковувались гімназії. 1835 р. скасовано «Малороссийское генерал-губернаторство» і Київ останнім з українських міст втратив особливий статус, передбачений Магдебурзьким правом. 1842 року скасовано також Литовський статут, який здавна був українським національним правничим кодексом. Так утверджувалося російське «единообразие» на Сході України; тому теза про «менше лихо» для українців, які жили у складі Російської імперії, в порівнянні з українцями Австро-Угорщини, — є безпідставною догмою.
Політика Австро-Угорщини як конституційної монархії, хоч і спиралася на відому засаду «поділяй і володарюй», забезпечувала українській національній меншині певні демократичні права і свободи, особливо після революції 1848 р. Але й на початку ХIХ ст. українці могли навчати дітей рідною мовою, готувати священиків для греко-католицької церкви, друкувати деякі видання.
З другої половини ХVIII ст. в українські освічені верстви проникають ідеї Просвітництва. Вільнодумство поширюється після французької революції 1789–1794 рр., виникають масонські ложі, на Лівобережжі — осередки політично-філософської думки Я. Козельського (Глухів), О. Палицина (на Сумщині), В. Пассека (Кременчук), В. Капніста (Обухівка Миргородського повіту), критиці піддаються церква, кріпосництво, обговорюються ідеї республіканізму, однак питання політичної автономії України після трагедії Мазепи і жорстокої розправи з його послідовниками навіть не виникало, домінувала концепція «спільного добра» і «спільної вітчизни». На прояви вільнодумства царизм відповідав посиленням цензури.
Цензурні настанови і норми передбачали навіть юридичну відповідальність авторів, видавців, цензорів. Так, у «Статуті про цензуру» 1804 року встановлювалося: «Цензурний комітет і кожен цензор, особливо при розгляді книг і творів, стежить, щоб нічого не було в них проти закону Божого, правління, моральності й особистої честі будь-якого громадянина. Цензор, який схвалив книгу чи твір, які суперечать цьому припису, як порушник закону, притягається до відповідальності у міру важливості вини»2.
З посиленням політичної реакції царські сановники у відповідь на винахідливість літераторів, які вдавалися до езопівської мови, збільшували кількість цензурних обмежень. У «Цензурному статуті 1826 року», що з’явився після виступу декабристів, подавалася, власне, інструкція, яка визначала ідейну спрямованість художнього твору. «Якщо літератор, — відзначалося там, — описує виступи, що відбувалися в різних державах супроти законної влади, намагається прямо чи непрямо виправдати їх винуватців і приховати викликані цим злочини, жахи і нещастя цілих народів; якщо він усіх цих гірких наслідків не подає як повчальну науку сучасникам і нащадкам, то творіння його, осуджуване справедливістю і людством, підлягає суворій забороні»3. Гостро засуджувались і «пагубные мудрования новейших времен». Цензори повинні були рассматривать периодические издания с особым вниманием», а при розгляді статей для них «соблюдать крайнюю предосмотрительность и осторожность». Зобов’язувалось цензорів забороняти навіть будь-які «намеки на строгость цензуры».
За таких умов літературна критика виявлялася друком тільки в межах дозволеного. Вона жорстко спрямовувалась в русло «самодержавия, православия и народности» при розгляді змісту творів, а при розгляді їх форми — в русло бібліографічної описовості і характеристики жанрово-стилістичних вимірів. Це підтверджують перші на українських землях журнали, які почали виходити у Харкові.
|