Village council), Amvrosiivka district, Donets'k region, into a relatively wealthy family ( My father had only 50


НазваVillage council), Amvrosiivka district, Donets'k region, into a relatively wealthy family ( My father had only 50
Сторінка3/5
Дата19.03.2013
Розмір0.65 Mb.
ТипДокументи
bibl.com.ua > Література > Документи
1   2   3   4   5
нам нічого. Поїдем додому, вдома живемо цілий тиждень. Потім знову поїдемо туди. А нам платить — там нічого не платили.

А це вже після цих років, після 30-го року, то мусили робити в шахті. Мусив, бо нічого не було.

Пит.: А що совєти робили з тими людьми, які не хотіли іти в колгосп?

Від.: Нічого. Ну, не хочеш — нічого. Що вони йому можуть зробити? Не хочеш робити — іди де хочеш. Мусиш здихати. Не пішов, там хоч дадуть, а так мусиш здихати.

Були такі люди, що багато померли з голоду. Не хотів ніде робити. І в колгосп не хотів іти, а до шахти не приймають.

От був мій колега, вмісті ми ходили з ним. Він такого року як і я. Разом ішли до служби. Тільки його прізвище — Дмитро Носовий, а я Веселий.

І він не хотів. Він боявся, страшно боявся до шахти йти. Весь час там десь лазив по радгоспах, а там його викинули були з радгоспу — може не хотів робити — я не знаю чого.

І так помер. У степу помер!

У нього жінка була і троє дітей було. То його жінка і мати знали, що він вмер на степу. Так прийшли, знайшли десь лопатку, то там його на степу заховали, загорнули, ямку викопали та й загорнули, і пішли.

То так заховали. Більше його привезти нічим не було. Ніде не було, нікого не було, щоб взяти. На це треба було десь знайти коняку. Та щоб його привезти, це треба було багато заплатити. А в людей не було ніяких грошей абсолютно. То як вона може заплатити?

Так я почав робить у шахті. Буханка стояла на базарі 60 рублів, на базарі буханка. А я 60 рублів заробляв за місяць, грошей, 60. Тридцять получив авансу, а 30 получки. Шістьдесять рублів на чотири душі. А хліб стоїв три рублі буханка. Чи то три рублі кілограм хліба. А буханка два кілограма. То треба було шість рублів заплатити. А я не заробляв шість рублів на день, о! А ще треба було там ще щось купити, так вже не купиш, бо треба заплатити rent, на rent де живеш, треба було заплатити. Воно хоч не багато —10 рублів — а треба заплатити.

Я ходив якихсь сім років, більше кілометра до праці, ходив. Кожний день іду до праці. Більше кілометра! Я іду до праці так на гору, так весь час на гору й на гору, і на гору. Шахта була на горі. Як вже з роботи іду, то я вже йду з гори. Ото так. А чи зима, яка би то не була погода, мисиш іти.

А знаєш ще яке взуття було? Не було нічого, не було. То добре, що я шив сам, бурки шив, в шахті робив, то дадуть калоші. А так поїдь на базар купити калоші! Треба заплатити 70, 80 рублів за одні калоші, треба заплатити!

А нам видавали на шість місяців пару калош давали, таких робочих. А я можу проходити в них цілий рік! Як шість місяців пройшло, я ще потребую — давай мені калоші. Мені полатають калоші. Давай. Вони робочим давали. Треба було, то давали.

А який робітник погано робив, тому й не давали. Каже: — То нащо йому дати калоші? Он і так нічого не виробляв.

Були такі штуки — це вже в 34-му році. Ми вийшли з шахти. От і питав начальник — Пісковий: — Чому так мало далі? — Це ж він спитав, десятник.

Той каже: — Той стільки дав, той стільки дав каже, на мене, той стільки дав, той стільки дав. А Балабуха тільки дав три вагони.

— Балабуха, чому ти так мало дав?! Іди віддавай!

А він так руки склав: — Та куди я піду? Я вже готовий. Дай мені хрест, я вже готовий.

Він такий був худий, сухий, як патик. І він вже так руки складав і каже: — Куди я піду? Я вже готовий. — І лається. — І вже готовий. Дай мені свічки і хрест — я вже нікуди не піду. — О то така штука була.

Як я думаю, то аж страх бере як над людьми знущалися. — Куди я, каже, піду? Я вже, каже, готовий.

Пит.: А чи в Вас був спротив колективізації?

Від.: Я тобі за то не скажу. В нас нічого не було такого.

Пит.: Повстання не були ніколи?

Від.: Ні, ніколи. Хто там буде повстання робити?! Приїдуть, виб'ють, і то все. Що ти зробиш!

Скільки було повстань тепер в Радянському Союзі? То що знаю — скільки їх там де робили повстань, я не пам'ятаю в якому році, вже це від тепер, після війни.

Пит.: В 63-ім було, в Новоросійському було в 63-му році.

Від.: В 63-му — ото здається в Новочеркаському. Там же також було здорове повстання. Там також багато шахт, шахтерів. То вони може повстали, щоб більше грошей платили.

Нічого не можеш зробити. Що ти можеш зробить? Абсолютно нічого не зробиш!

Зброю ти візьмеш стільки — ніде не було зброї! Тільки воєнні мали зброю. Й то воєнні тільки коли на службі. Поліцай. Поліцай на службі, він має при собі пістоль. Іде він із служби, туди де передівається, воєнне все скидає. Пістоль кладе. Удягає цивільне і йде.

Там немає цивільних щоб мали хібна спеціяльно — НКВД-істи мають пістолі.

Поліція вся мусить розбиратися до гола. Скинув зі себе все і пістоль положила, своє надів, і пішов.

Прийшов ранком на працю, чи коли там, після обіду пішов на працю — своє скинув, та надів і пішов на працю. Бере пістоль. А там не було.

Я пам'ятаю, що село там де я жив шість років — на все село було двоє берданок — двоє мисливців було. І то вони були комуністами, ці самі два. Вони такі були революціонери. Так вони мали. В одного була двостволна. Я не пам'ятаю, чи 24-ох чи 16-ти калібра стрільба була. То він ходив на полювання. І також до чорту.

Пішов на полювання. Ходив осінню на полювання. А там у степу була така криниця. Дуже вода холодна була. І він напився. Був гарячий і напився води. Горло застудив. Шість днів полежав і готово. Горло. Туберкульоз горла получив. І пішов до чорта. Заядливий комуніст був. А так цивільному не дадуть ніколи ніякої зброї, не дадуть. Куди там?

Пит.: А коли розгромили Марусін загін біля Каменєва? Чи знаєте як довго вони ще ходили?

Від.: Я думаю, що в 23-му році вже їх не було. Ні, в 23-му році ще були! Кілька проскакували в 23-му. А вже в 24-му році не було. Ні Махна не було, нічого. Вже були вони ліквідовані. Так тільки військо за ними ходило, їх 100 осіб там чи 150, а за ними їде 2.000, чи 3.000 солдатів гониться. Кругом обступають.

Пит.: А що сталося з священиком у Вашому селі?

Від.: Священика з нашого села — він був вибрався на шахти.

Пит.: В якому році?

Від.: Я тобі не скажу, коли він вибрався — в якому році.

Пит.: Тоді коли всі?

Від.: Я думаю, що він зразу після колективізації. Може в тих роках, може в 32-му, а може в 33-му. Бо я побачив його один раз тільки. У нього було двоє синів. Один був старший син. Так він як вибрався, той син робив у шахті. Священики. А вони були, він старий чоловік і пані матка, старі були, то вони були в нього на втримці. Син мав утримувати батька й матір як вони старі. Як їм було більше, як 65 років, так він не міг брати. Йому дають пайок також, їм дають по 400 грам хліба на день. Батькові 400 і матері 400 грам. І як брат молодий є, то також 400 грам дадуть хлібу. То він був там де я й робив на шахті, так він там був священиком. Бо це я вже його побачив коли, як вже німці прийшли. Так він приходив по воду. Тут біля нас був кран, той з якого воду брали, і він прийшов туди.

А я дивлюся — його прізвище було Сімкин. Питаю: — Чи Ви може не Сімкин прізвищем?

— А Ви хто такий? — по-руськи стогне. Я кажу — З Семенівського хутора.

—Так я Сімкин. Син мій тут працює.

І він ото остався вже. При німцях він знову приїхав у село, у селі був священиком знову, вернувся назад при німцях.

Пит.: А що зробили з церквою?

Від.: Там хліб був, висипали хліб. Пшеницю, жито, кукурудзу — все в церкві було. Так як за амбар ужили, амбар був. З церкви зробили амбар.

А потім вже як приїхали німці, при німцях, знову поставили іконостас новий і служили.

Я був пару разів у церкві. Я був як ще на хрещенні. Так було людей багато, що страшне! Повна церква була! Непролізеш!

Вона здорова церква була. Ну, може не було лавок, тільки треба було стояти. Повно було людей, набито! Я пару разів тільки був. Я не був там, мало ходив.

Пит.: Повторіть те що раніше говорили про братський цвинтар.

Від.: У Чистяковім?

Пит.: Так.

Від.: Про братський цвинтар. Ну, я казав тобі, що в Чистякові, якихсь 20, я думаю, що більше там, чим 20-ти гектарів землі, було все зложене людьми з всього района, звозили туди й ховали. У вас там хтось умре, привозили й ховали. А тут біля цвинтаря була церковна хатка і церква була. То вони цей цвинтар розрівняли там, де були ті пам'ятники — всі забрали — де залізні були. Огороди залізні — все те позабирали, їм було потрібно на хутір, залізо потрібне було. А це все розрівняли, зорали, а потім посадили сад і зробили по середині такий клуб літній, де літом грали і танцювали. На людях танцювали, грали й танцювали. А сад увесь обгородили таким забором. Він же так був, так ішов під гору ішов той цвинтар. То вони робили так забор, що там вище, тут нижче, так як сходи. Літом вони ставили такі чаші з квітами. І кругом був sidewalk, вони зробили кругом sidewalk, і де sidewalk, там дерева посадили.

А в церкві була пивниця, то вони з цієї пивниці зробили в'язницю, там біля того цвинтаря.

Чистякове. Вони тепер називають по-їхньому. Вони тепер не називають Чистякове, а називають місто Торез — ім'я французького комуніста.

Здорове стало місто. Більше чим два мільйона населення стало, те місто. Він о цей сполитився(?). Стільки шахт було — Коновалівка(?), Латунна(?), Кішілева(?), 23 Солена, шахта 23-а, 24-а. Двадцять третя, це вже все забудовано, скрізь самі люди живуть. І великий завод побудували. Вісімнадцять цехів у заводі. Бо моя донька приїжджала сюди в 77-му році.

Я не бачив її 32 роки! Це в 45-му році ми розсталися, то я не бачив доньки. А син десь так помер. Його забрали. Він був ще в армії в радянській, як у Німеччину забрали. Із армії десь відправили — чи на Урал, чи в Сибір, чорт його знав. Нема. Десь пропав. Нема. Донька робила в шахті, довший час робила в шахті. А потім стали діти. Вона дістала на поверхні робити. Був чоловік, вона заміжня була. Було шестеро дітей — чотири дівчат і двоє хлопців. Одному хлопцеві було півтора року, коли помер, а другий помер, коли було 21 рік йому. А два роки тому назад, доньку забили на Алясці. На Алясці, там є Магаданська область. Це там золото російське добувають. Туди потягів немає. Залізної дороги немає. Вони проїжджають якось, річка є. Це вони називають Камчатка — від Аляски 120 кілометрів. Там золото добувають. І вона там працювала де золото добувають. І її задавило. А привезли поховати в Донецьку область. У Донській області її поховали. Де мати живе, тут її заховали. Ростилася в неї дівчинка, осталася. Батько є й дівчина, тільки п'яничка. П'є, дуже здорово п'є. Ну, як вона працювала там, там може так брат, що страховку можеш брати на дітей. Ти робиш а випадок тебе може заб'є або що-небудь, то ти на стільки береш; тоді твої діти получать ті гроші. Я сам як працював у шахті, я брав на 25.000, на доньку й на сина. Брав такий insurance. Це все пропало. Гроші платив і пропало. Нічого.

У Бельгії поробив пів року і получаю гроші. А там нічого не получаю і не получиш.

Пит.: То Ви жили в самому Донецькому?

Від.: Ні, не в Донецькому. В Чистяківській області. Вона називався раніше Честяківський район, а тепер називається місто Торез.

Пит.: То Ви жили в Торезі.

Від.: Торез. Остання назва. Він тоді раніше називався Чистяківскький район. Він же також Донецьке називається, тільки місто Торез називається.

Пит.: Чи був голод в самому місті? В Торезі.

Від.: В 33-му році? Ні, там мало було. Люди не мерли на шахтах. Знаєш там different. Хоч і трошки, а люди заробляли. Це по селах. По селах у 33-му році багато погинуло людей.

Пит.: Чи в вас залишилася родина в селі, чи ні?

Від.: Ні, в мене не було. Наші всі виїхали були. Нікого не було. Брати мої, всі на шахтах робили. А моєї матері сестри донька була. То та померла з голоду там в селі. Мала дітей. Нічого не получала. В колгоспі жили. А їсти в колгоспі не давали. І померла з голоду. А діти в неї були, вже двоє було більших, так вони покинули колгосп. Хлопець Дмитро називався, а прізвище — Житенко. То такий, що робив що хочеш, зробить які хочеш документи сам зробити, і печатку зробить, і документи. І він таким ділом зайнявся і його засудили щось на сім років чи що, забрали. Робив віддільні документи, робив. Приїде, на шахту поступить працювати, по фальшивих документах. Зробить чеки на гроші, там дістане 300 чи 400 рублів грошей, нелегальних. І був такий, та й нема. Так робив. А так поки попався. Попався, забрали в нього, посадили його. Добрий хлопець був. Казав, що він нічого не боїться — попаду, то попаду.

Пит.: А чи селяни приходили до міста, чи шукали за хлібом у 33-му році?

Від.: О, yeah! 3 пару яєць розживеться, куриця знесе пару яєць. Несе на базар, щоб купити кусок хліба. З колгоспів! І приїжджають на базар, щоб купити хліба. І то такі колгоспи, що не було ні чорта там. Все забирають. Скільки не вродить, все забирають. Я вже казав, як ми робили. Та сама ж земля. Ми робили. Все в нас було і оплачували й ще й нам хватало і на насіння оставилося й ще й продавали. Ми продавали, багато муки продавали. Було, що ми весною — це перед масляну — намелемо муки, яких 12 мішків, змелемо муки і відвезли на базар. Все попродаємо. А в них хватало, чи вони не хотіли робити, люди не хочуть робити. Бо в них там такий закон, там пишуть, що в Київській області, село Василівка. Там так було. Люди кажуть, так як зустрічаються з тобою, то він кричить, не каже, — Добрий день — кричить, що "дурно робиш." А той відповідає йому. — Правду кажеш.

Від Києва може було якихсь 25 кілометрів. По Дніпру. То там був такий закон. Ранком іде чоловік, зустрічав свого кума та кричить йому: — Дурно робиш. — А той відповідає: — Правду кажеш.

І за це їх почали судити. Були такі активісти, почув, що той сказав, так зразу заявив, і садять. Посадять, як не на п'ять років, то на сім років, шість років в'язниці, за те що сказав: — Дурно робиш.

Пит.: А хто це оповідав?

Від.: Колега. Він хвастався в Бельгії. Молодий. Міша Козачок. Він був чудаковатий. Каже, почали садити. Він був весь час в колгоспі. Дід його працював у Києві на станції. Дід у нього був. А він у колгоспі був так.

Він користався тим, що дід заробляв гроші добрі на станції. А він жив у колгоспі. То так каже: — Дурно робиш, правду кажеш. — П'ять років, шість років в'язниці.

Пит.: А як селяни приходили до міста, чи поліція їх чіпала?

Від.: Ні. Там не було того, щоб поліція зачіпляла. Він прийшов, продав свої там яйця, чи dozen — вони там не кажуть на dozen, а на десятку — продав десяток яєць, купив собі чи хліба кусок, чи що, і пішов. Та то ніхто нічого не казав. Хіба поліція не знала, що люди голодні? Поліція також щось знала, що люди голодні.

Пит.: А як міліція ставилася до голодних селян. Взагалі не звертала уваги?

Від.: Ніяк. Нічого. Це як їм щось скажуть, щоб користав, то він користає.

Пит.: А чи бувало, що голодних людей зганяли?

Від.: Ні, не було. Не було. Цього не було.

Пит.: Чи був достаток хліба у Вашому місті?

Від.: Вони ж давали на картку. Вони знали скільки треба давати. На картки ж давали. І то не так давали хліб, а на картки. Вони знають скільки людей, скільки хліба. Той продавець, він нікому більше не дасть, як тобі полагається. Тобі полагається 2 кіла, 200, хліба, тобі дасть 2 кіля, 200. Як буханка важить більше, вона відріже кусок там від тієї буханки. Як не хватає, може менше буханки, вона тобі відріже кусочок, добавить. А мусив ти норму получити, що тобі полягалася по картках. Більш тобі не дадуть ніколи. Цс вже стало аж в 35-му году, 36-му году, тоді можна брати хліба скільки хочеш. Я робив там на шахтах, так я не ходив по хліб. Мені одна дівчина приносила хліб сама, до хати. Принесе. Я скажу, сьогодні вона принесе нам дві буханки. Я кажу. — Завтра принесеш дві, знову буханки.

— Вона принесе, ми їй гроші заплатимо. Мішок у неї на плечах. Така спеціяльна, щоб розношувала хліб, щоб не ходили люди, щоб не стояли в черзі, їй за те платили; коли даси 20 копійок, коли 30 копійок.

Пит.: А чи бачили мертвих селян в місті в 33-му році?

Від.: У 33-му році? Ні, я не бачив. Я тільки одного й того бачив, що той казав: — Здихай під лісом, все рівно не дам праці. То Терещенко хто помер з голоду на шахтах.

На шахтах different було, чим у селі. У селі люди вмирали, майже 50% людей вимерло по селах. Це які ближче біля шахт, ну ще не так. А як далі від шахт — там 50-60 кілометрів — десь 70% вимирало від голоду. Нікого не було.

Візьми так, як було у Харківській області, то було поприїжджають люди, та питають. Каже, що осталося в селі тільки двоє родин. І вона осталася, і вона втекла. В яку хату не зайдеш — всі лежать. Вимерли люди!

Пит.: А ви це читали чи...

Від.: Ніхто не ховав. Нікого не ховали. Хто їх ховав? Як їх можна ховати? Зайде в хату, подивилися — всі вимерли. Нема нікого. Всі з голоду померли. Вся родина. Не то, щоб одна душа, а вся родина. У всіх родинах вимирали люди в Харківській області.

Пит.: Це вам оповідали?

Від.: Yeah, оповідали. Така жінка, що звідтіля приїхала і каже: — Все село, ціликом, всі хутора повимирали. Ні однієї душі не остається, вимерли, мало осталося. Вона мала хліб, вона в тому була десь, в приюті. Батьки може померли з голоду, а вона осталася і попала в приют. Вона сама десь, чи кажеться, в Миколаївській області?

Пит.: Так, Миколаївській.

Від.: Миколаївській, так. Я був в Миколаївській області як евакуювався. Я переїжджав Миколаївську область. Там село, на хуторах побув.

Пит.: Чи Ви чули про випадки людоїдства?

Від.: Ей! Хо-хо! Того скільки хочеш було! У нас один парень працював у шахті з нами, зі мною працював. Він мав vacation і поїхав в Запорізьку область, поїхав у гості до брата і до сестри. А як приїхав, він привіз там зі собою буханку хліба, привіз, навістить брата і сестри. Та він і вона були пів голодні. Вони не чисто голодні були, а пів голодні. Так, вони там повечеряли. Потім він ліг окремо в кімнаті спати, а вони там. А він чув, що вони кажуть, що він дуже гладкий. Давай його заріжемо, уб'ємо ніччю, і будемо їсти. Ге-ге!

Так він у вікно виліз, не чув коли він вікно відчинив, забрав своє барахло і втік. І приїхав відтіля й то розказував. А були такі люди, що мати дітей їла своїх. В неї було двоє дітей — один був Петька, а один Ванька. Ванька був старший — може років сім, вісім було. А Петька менший був. Так вона зарізала мати Петьку. Петьку зарізала й їсть. Варять там чи суп, чи що, й їсть. А той Ванька втік від матері в друге село. А вони питають його: — Чого ж ти втік від матері? — А він каже: — Мати ж Петьку зарізала й вже кінчає їсти, то й тоді мене заріже. — Хе-хе!

Пит.: Це Ви чули чи...

Від.: Yeah, так люди розказують. Хіба люди будуть брехати, чи що? Не будуть брехати. Тс що було, те люди кажуть. А як не було б цього, то не казали б.

Каже: — Петьку кінчає їсти, тоді буде й мене їсти. — Хе—хе!

Страшне яка бідність була! О це там де село було, де я казав, то наш хутір Комишуваха було. Люди всі були привезені з Чернігівської області, Чернігівська область. Вони відтіля приїхали, так вони їм казали, що там нема нікого. Люди не хочуть робити. А вони людей тих всіх порозкуркулювали. їх привезли туди. Ну, що він відтіля міг привезти? О таке горнятко привіз. Не то каструлька, а таке як то що чепляють, що можна було підспід, казани такі, чи як вони називалися? — чорт — казаночка, що можна поставити на триніжку і причепити на бичовочку, або що-небудь, і тут буде горіти дрова, а там буде кипіти одне, і в нього більше нема! Нічого! Ні цеберки, нічого не має. Пару ложок. Він у ньому й їсти готовить, і в ньому варить і пере, і сорочку там кипить, бо воші до чорта, то вкине сорочку там, щоб прокипіла, щоб воші поварилися. Я сам це бачив. То я туди, як зайшов до нього, до тих людей, а у них часто був, то казав: — Я у Вас нічого не можу їсти, крім яйця, щоб тільки було зварене, і щоб ціле було. Ха-ха. То він знав, як я тільки прийду, то він знав, що я нічого не буду в нього їсти. Тільки може дати яйце зварити. Бо в нього нічого нема, посуди ніякої! У тому посуді, в якому варить їсти, в тому й пере, в тому же все робить. То така біднота була. Так люди жили. Це ж він не один був. Мільйони таких було, що не було ніде нічого? Візьми, я проїхав усю Україну аж до самого Кракова, кіньми проїхав! Зі самої Донецької області через Запорізьку область проїхав, Кам'янець — ну як? Ну, в Вінницьку область, всю Вінницьку область, потім переїхали в Вінницьку область через річку Буг, і поїхали ми — Камінець-Подільський — чорт його знав.

Пит.: Кам'янець Подільський?

Від.: Ні, ні, Кам'янець Подільський, ми доїхали в Кам'янець Подільський, а то ще там якийсь за кордоном, чи понад Румунським кордоном, чи чорт його знав.

Пит.: Чернівці?

Від.: Там десь проїжджали. Я вже не пам'ятаю. Такі гори там, страшні які гори, здорові. То ми там проїжджали. Тоді вже ми попали в Камянецьк-Подільську область. А вже з Камянець-Подільської області, перебралися на Галичину. З Кам'янець-Подільської області їхали — там ще одне село було — а потім переїхали через міст. Нас німець перепустив на Галичину.

Ми переїхали в Галичину вже, вечором, на захід сонця. Це так було мабуть в квітні місяці.

Я заїхав у один двір, щоб переночувати. Вона каже, жінка, що можна. Глянув, вікна побиті. — А що це в Вас, що вікна побиті?

— Та це, каже, були партизани, та вікна побили.

А я заїхав у двір обвернугися, такий двір, що обвернутися ніяк. Я, кажу, зараз коней випрю, заду ланцюгом зачепив, бричку. Жінка виводить коней, витягав бричку, а я дишлом повертаю, щоб бричку витягти. І поїхав до чорта. Може від'їхавши пару кілометрів, і в одного там галичанина переночував. А там вже я не остався. Подумав, приїдуть тут партизани й можуть і мене забити до чорта.

Бо воно там так було — то польські партизани, то українські партизани ходили. Я собі думаю, тут прийдуть то ще й я тут попаду. Так я зразу до чорта.

Вся Україна розбита! Нічого не було! Вони тільки кажуть, совєти, що то німці розбили. Брешуть! Це вони все розкололи.

Наш хутір був першоклясний. У кожного була огорожа зроблена з каменю на вулиці. У кожного був ряд дерев посаджений. То були білолистки, такі здорові дерева, бо більше людей садили акації. Вона не пускав так багато відростків, і ж вона виросте, можна що-небудь із нього зробити. Ряди акації, а потім сади були.

Городи — садьби — здорові були. Були по десятині, були по дві десятини, і були по півтори десятини. В нас було двоє десятини в усадьби. Садок здоровий був. На городі була криниця. В дворі був колодязь також.

Це були акації. З акації можна все зробити. Якщо товста була акація, можна зрубать її, зробити насад у бричку, або в гарбу насад. А як висока, довгі ростуть, то можна зробити дишло або вінце для волів. Дерево дуже виносливе, акація. Воно кріпке дерево. То його скрізь садили, те дерево.

А вже, ж вони прийшли, так сади були повирубувані, бо там люди чужі жили, знаєш. І ці забори всі були розвалені. Бо брудно. Людина йде, він майже босий іде, то поставили камінці, щоб не ставати в воду або в бруд. Самі це зробили. З тих огорож зробили кучу, кучу камінь з рижівкою перемішано. Й скрізь так. По всій Україні так.

Я вже приїхав, я ще був у тридцять — у тих роках — з 10-го року до 13-го в Запорізькій області жив. Приїхав туди, це вже при німцях, як евакувався. Заїхав в те село, де батько мій родився. Село Бурчак. Був там.

Таке саме там. Все було розвалено. А хата мого прадіда, ще стояла. Так, що я живу в неї в ті роки. Ще стояла хата.

А ці всі огорожі, все чисто було розвалене. Можна вільно — куди хочеш, туди й іди. Все було розвалено. І скрізь так. По всій Україні.

Вже як переїхали ми на Галичину, то вже не те була. Вже туточки different було. Видно, що тут недавно тільки почалися комуністи. Тут ще не було так розвалено. Розвалено ніде нічого не було.

Пит.: А може ще поговоріть про Першу світову війну. Як було Вашим братам, батькові?

Від.: Про Першу світову війну? Ну, брати всі служили при війську. Я ж казав. Старший брат не був при війську. Він був, його не забрали зразу — старшого брата — бо вже батько був старий. Господарство здорове.

Ми жили в Донецькій області. А він мусив їхати в Запорізьку область на службу, приймають його, розумієш? У Донецькій області його не приймали до війська. Йому з Запорізької області прийшли документи, щоб він ішов тут до війська. То батько з ним поїхав туди.

І відставили. Бо батько старий. Батько служив вісім років у армії, при царській Росії. То його оставили, при господарстві оставили, бо батько вже був старий.

А тут війна почалася. Перед війною, другого брата були забрали, перед війною. То він служив у правдиві службі, як війна почалася. Він служив у Севастополі й його забрали з Севастополя зразу на фронт. Він пішов. Він не багато був на фронті, щось пару місяців побув на фронті. Він був ранений в Австрії, як йому ногу було побило. Це тут кістка була побита чисто. Йому хотіли німці ногу відрізати в госпиталі. А він не дав ногу відрізати. А кривий був весь час; шкандибав.

А цей брат Іван був забраний в 16-ім році вже в військо. В 16-м році він пішов до війська. То також забрали в Новочеркаське. Там три місяці чи скільки там, а потім зразу на фронт.

Четвертий брат був, 1900-го року, то його забрали вже в 18-му році. У армію забрали також і в армію забрали його раненим. Його вдарила куля в оцей палець, і ось сюди, і сюди вийшла. На фронті так ранила. Отак ударила сюди, так русниця поробила сюди, і сюди вискочила куля. То в нього рука отак була. Не робила. Вона робила, ті пальці робили, але тільки тут вона не згиналася. Рівна не була, весь час була.

А я був молодий. Я не пішов до війська. Я вже пішов при радянській владі. Я був вже аж в 24—ім році, до війська пішов. Вже мені було 22 роки, як я пішов до війська при радянській владі. Я служив у Києві, місто Київ. Перший кордонний батальйон. Місто Київ.

Пит.: Якою мовою командували?

Від.: Та, російською.

Були такі частини, що до нас один раз приїжджав один солдат із Білої Церкви та й казав, що в них по-українському командували, по-українському. Я не знаю яка то може частина була, а в нас по-російському, тільки по-російському.

Ну, ввесь Київ не один раз об'їхав. Я перший рік служив у армії, де мене зразу були назначили в школу. Я не схотів у школу, я зразу написав рапорт, що я не хочу в школу іти, відказав. Хотіли, щоб я був відділеним командиром. Я не схотів. Зразу написав командиру батальйона прохання, що я просив щоб мене відставили від школи. Я малограмотний, написав. І вони мене не відставили в школу, я так був.

А другий рік, як я служив, я був при команді чорником. Господарська команда була — я там справляв їм хомути і сідла, отаке все справляв. Там було все таке розбите, страшне! А я це все міг робити, бо я вдома робив. В господарстві було тоді, що ботяги плетемо, то шлейки справляємо, то хомути, то ярма треба було підправляти. А чоботи я шив. А вони були в сідлах, добрі, тільки попорені. Таке, купив у тих, дратви купив, там шило купив, і почав їм з-repair-ував. Одне сідло з-repair-ував. Командир батальйону як приїхав, глянув: “Молодець, Лисенко, працюй!

Нікуди не йдіть, тут працюйте. Я тебе нікуди не пушу, тільки тут працюй. На конюшні.

Як нема нікого, я залізу туди на конюшню, туди вверх, ляжу й сплю, і роблю. Ха-ха!

Тільки я їздив один раз на місяць, як займалися гарнізоном, гарнізонну службу займав наш батальйон, так я їздив у гарнізонну службу, так як ординарцем. Коли командир батальйона не їде, а директор школи або командир льоти(?) однієї, або командир другої, або директор школи — дижурний по гарнізону. Це на весь Київ, Київ округ. То ми їздили пости — Лиса Горі, де став, то я все знав, їздив. Раз на місяць.

Пит.: А чи до війни готовилися, чи ні?

Від.: Вони весь час готовилися.

Пит.: А з ким думали воювати?

Від.: А чорт його знав! Того нічого не казав. Вони весь час.. В них такий закон. Вони так кажуть, що ми війни не хочимо, а до війни готовимося. Такий закон. Вони так кажуть.

І в їх так кажуть: — "Шаг вперед, назад не надо одступить." — Як ступив, значить це в них. Це, що вони позаймали, то вони рахують, що то вже звідтіля ніколи не вийдуть. Оце вони скільки в Афганістані не б'ються, вони відтіля ніколи не вийдуть. Вони туди мільйон солдат своїх упруть, а все рівно те все заберуть. Хоч там не буде ні чорта, а вони заберуть, мусить забрати. Такий закон.

Пит.: А це що ви говорили, що були в облозі як ішли на Білих?

Від.: О, то давно, це ще в 22-му році. То в Криму якийсь прорвався з Білої Армії, чорт його знав — я не пам'ятаю як називався — чи Черкасов, чи якийсь генерал. У нього там було війська щось чи 14—150 чоловік. Вони з Чорного моря десь висадилися в Криму, й там як висадили своїх, то там були і коні і все чисто. Вони їхали і добірали коней собі. А за ними росіяни гналися, їх було там, здається, 150 чи 140 росіянів гналося. Там тисячі їх було!

Я пам'ятаю. Ну, ті проїхали, а вони тоді нас брали в обоз, щоб везли їхню зброю, росіянів тих. Коней даже не було, щоб везти зброю. Косовиця. Від разу треба було косовиця, а вони коней позабирали. Ну, в нас було шестеро коней, а двох забрали. А четверо осталося. Я поїхав, а брати вдома осталися. Четверо коней, треба ж косити було, хліба багато було, землі було тоді ще багато, що було косити. То я їздив, їздив з ними — два тижня. Поки то вже поприставали коні. Я вже не став давати їсти, щоб приставали. Пристав один, а він тоді каже: — Випрягай, каже, даси хай тут отдохнуть а тоді, каже, нас догониш. Думаю, я тебе нагоню, і чорт. Вони відпочинуть, а я балкою і пішов, пішов втікати і втік від них. А ті наші, які не повтікали, так і покидали своїх коней, поприходили з батіжками. А я привіз був коней.

Пит.: А чи хтось з ваших братів був в якій-небудь іншій армії — радянській може?

Від.: Ні,
1   2   3   4   5

Схожі:

Kyrylo Shtan’ko, b. March 29, 1913, Shtan’kiv khutir, Romny district,...
...
Anonymous male narrator, b. October 25, 1919, into a village of about...
...
Anonymous female narrator, b. 1914 in the village of Pachapyntsi,...
Я народилася 1914-го року. А мій тато й одна сестра — в нас тоді був великий тиф — знаєте, що таке тиф? То, тато мав 45 років тільки....
Anonymous female narrator, b. 1908 in Chorbivka, a village of 300...
Від.: Я не скажу вам; я знаю, що 300 дворів було. А ось людей, я не скажу Вам, не знаю
Evdokiia Shkvarchenko (Skvar), b. 1908, Budenivka, a village of about...
Від.: От район —Бурочанський. Значить, село Будень, Вільшанськой області, Харківської губернії, Вільшанськрї області, район Дергачі....
Natalia Sadovs’ka, b. August 18, 1916, in Penizhkove,a village of...
Від.: Село Піньожкове, Христинівського району, область була тоді Київська, а зараз е вона Черкаська, то я не знаю, чи по тому як...
Anonymous male narrator, b. 1917 in the village of Liakhivtsi, Andrushivka...
Від.: Там жив, там же значиться, я вчився в Житомирі, в автодорожному комбінаті — так званий технікум
Anonymous female narrator, b. 1925 in Kharkiv region. Narrator's...
Може й забрали все, але корову, й в хаті то ми б сиділи, а батьки винні, бо не пішли до колгоспу. Бо тоді боялися йти до колгоспу....
Anonymous male narrator, b. 1915, in a village of 1000 households...
Від.: До революції батько мав вісім десятин і після революції мав неповних п'ять
Halyna Bilovus (nee Sivak), b. 1927, Brahynivka, Petropavlivka district,...
Від.: Село моє є Брагинівка, район Петропавловський, Дніпропетровської області
Додайте кнопку на своєму сайті:
Портал навчання


При копіюванні матеріалу обов'язкове зазначення активного посилання © 2013
звернутися до адміністрації
bibl.com.ua
Головна сторінка