|
|
Скачати 129.28 Kb.
|
| Case History SW62 Halyna Bilovus (nee Sivak), b. 1927, Brahynivka, Petropavlivka district, Dnipropetrovs’ke region, one of 3 daughters of a well-to-do peasant. Family of narrator’s mother was destroyed during the revolution; her father’s family was somewhat less wealthy and was dekulakized ca. 1929, the father being sent to Siberia and the mother working in Donbas mine. “They gave only 300g of bread, and we were always hungry”. Sometimes a horse that worked in the mine broke its leg and narrator’s mother would get some of the meat. Narrator later learned that her aunt, who ultimately starved to death in the village, had eaten her youngest child. Narrator’s uncle learned this when he returned from Siberia, remarried, was rearrested in 1937, and never returned. Narraotor’s father returned from the White Sea Canal in April 1941, looking more dead than alive, such that narrator and her younger sister were afraid to look at him Пит: Будь ласка скажіть Ваше ім'я і прізвище. Від.: Моє ім'я Галина Біловус, а дівоче ім'я Галина Сівак. Пит.: А коли Ви народилися? Від.: Я народилася в 1927-му році. Пит.: А де саме? Від.: На Дніпопетровщині, в селі. Пит.: А чи Ви можете сказати село, район і область? Від.: Село моє є Брагинівка, район Петропавловський, Дніпропетровської області. Пит.: А чим займалися Ваші батьки? Від.: Мої батьки були селяни, заможні, багаті селяни. Пит.: Скільки десятин землі вони мали? Від.: Я не пригадую, але знаю, що багато. Пит.: Багато, вони не були бідні. Від.: Наймали робітників, жили дуже добре. Пит.: Навіть після революції? Від.: Після революції моєї мами родину знищили, бо вони були дуже багаті, багато сел мали, багато робітників мали й знищили. Мого тата родина була трохи не така багата, але жили вони дуже добре. Мали розкішні двори, хату мали величезну, цегляну й накрита була черепицею. Підлоги були настелені в всіх кімнатах і величезний двір. Пізніше з цієї усадьби зробили совсти школу. Пит.: Скільки родин було у Вашому селі? Від.: Село де ми жили було не дуже велике, але, я не пригадую скільки може вулиць 20 було 15, так. Чому я всього не пригадую, бо мені не прийшлося жити в селі. Два роки як я мала мене вивезли зі села. А пізніше в війну ми вернулися і виїхали ми вивезли зі села, й ми на Донбасі прожили життя вбільшості, але в війну вже коли ми вернулися то були ми на бойовій полосі. Так, що ми багато й не розходжували й не знали. Я знаю скільки жили? Тільки рік і пів у війну. Пит.: Скільки Вас було? Від.: В родині? Ви хочете знати з моєї особистої родини? Тато, мама і нас три Віра —старшенька сестричка, я була середня, Марійка менша. Пит.: А чи Ви ходили до школи, чи вони ходили? Чи була школа в Вашому селі? Від.: Школа була в нашому селі, моя мама ходила до школи. Але коли ми виїхали самі вже повиростали, то ми вже виростали на Донбасі й ходили до школи. Школи були достиь добрі. Ну, в селі була українська, а на Донбасі, де ми виростали то там в більшості було три кляси. То одна кляса українська, а дві російські. Кляса наприклад А. Б. В. Вчилася я на російській мові на Донбасі. Пит.: А чи була церква в селі? Від.: В селі була церка, але в 30-их роках її зруйнували, зробили з неї клюб; і її ніколи не було. Не бачила церкви, тільки на папір. Пит.: А коли почалася колективізація в Вашому селі? Від.: У наших селах перед 30-ми роками це ще 20-ті роки, було якесь велике і то все було проти колективізації. В той час було дуже багато знищено молоді, яка протестувала проти колгоспних систем. Моя родина надзвичайно, наша родина власне дуже пострадала. Два брата в батька забрано було на Сибір, а одного знищено було, і він молодим згинув. Наймолодший брат Микола. Пит.: А ж це сталося? Чи Ви знаєте? Від.: Так як оповідала мені бабуня і мама заворушення коли було, прийшло воно з Дніпропетровського і з Києва, але хтось видав, щось дізнався і переказав і їх всіх арештували і побили. А про мого дядю Миколу, наймолодшого брата батька розповідають, що їх п'ятеро сховалося в захові, в якімсь забудові якійсь, і не могли ніяк дістати їх. То вони крючками так діставали. Коли вони діставали, вони вже були неживі поколені тими крючками й навіть вони куски їх різали. Вони взяли, я не знаю як то було. Коли мама моя поїхала за трупом, і трупи вони забрали і не дозволяли їх хоронити. Але мама моя їздила з батьковою сестрою і все ж таки вони викопували і привезли. То не можна було, куски складали дядю Миколу. Пригадую бабуня моя мені переказувала, бабуня моя була дуже сильна, вона йшла за трупом і навіть не плакала. Пит.: Чи Ви самі були репресовані? Від.: Так, в 30-их роках, навіть перед 30-ми, все було забране, й ми вже були, як мама розповідав, навіть з печі, тоді на печі діти були на маленьких таких стілках, і то все було забрано, й сестричка моя в ляльках, часом мама кидала дещо, що могла щоб заховати, щоб нас покормити. Але ті, що приходили з крючками забирали, то все навіть кишукували, сіни кололи дротами, такими великими і лазили навіть на піч і в тих ляльках, що мама кидала куснички, щось там зернинки чи там якоїсь то забирали й висипали. Ми мали б згинути, але тато був на Сибірі, і він подумав, що ми згинемо, й він утік і врятував нас. Перевіз нас на Донбас. Пит.: Коли Ви були розкуркупені? Від.: Перед 30-ми ще. Пит.: І вони все забрали? Від.: Все. Наше село було досить багате —його забрали. Дуже багато людей було репресовано й вислані на Сибір. Мамина родина вся була вислана на Сибір. Позабирали й вислали на Сибір. Пит.: А скільки осіб? У мами було троє тіток, то всі вони велику родину мали. Навіть тепер І, що вони там в Сибірі живуть, їхня родина й писали. А коли Ви виїхали на Донбас? Я думаю, що в 30-их, в 31-ім році виїхали на Донбас. Пит.: Чим працював Ваш батько тоді? Від.: Тато наш не працював, бо його зразу забрали на Сибір, а мама працювала в шахті, їй давали всього 300 грам хліба, ми завжди були голодні. Ми нічого не мали. Мама завертала тільки нас в шубу, замикала в маленькій кімнатці на вісім годин. Ми сиділи, чекали сусідіц. В той час уже почався голод, сусіди виливали таких сусликів, що живуть в землі, ховряки-суслички і приносили нам. І ми вижили. Так би ніколи не вижили б. Тоді ще пригадую, як сьогодні мама приносила в хустці зав'язане з акації листя, квіт. Він такий солодкий і добрий. Ми його їли, як цукерки, й мама дуже була рада щоб ми що-небудь могли поїсти. Бо хліба діставала мама тільки 300 грам. То дуже мало сама мусила працювати, то розділяла нам по кусочку. Коні які працювали в шахті, час від часу були вдарені вагонами. То ногу відіб'ють, то пару коней, яких привозили, то люди розрізали й приносили і ті сусіди деякі дуже любили маму й приносили нам його м'ясо. Так, що ми й хліба мали час від часу. Не завжди, але принаймі тим ми відживлялися. Пит.: А хто залишився на селі? Від.: На селі, на селі залишилася ще батькова сестра. Одна вижила, бо вона була за бідним і їх не розкуркулили. Вона втікла з дому, була за бідним, їх не розкуркулили й вона вижила, одна сестра. Але дядя, дядьків двох забрали на Сибір. То родини згинули обоє. Я пригадую, як сьогодні, в 36—їм році, ще я була може сім, дев'ять, сім, вісім років і дядько вернувся. Дядько Яків вернувся з Сибіру й приїхав до нас, почув, що Соня, моя мама Софія, з трьома діточками живе на Донбасі, то він приїхав до нас відвідати й брав нас на коліна, садовив і дуже плакав. Я питала: —Чого ви, дядю, плачете? Мама каже, що він мав також тров діточок і жінку, згинули, всі померли. І голівне, що я перший раз чую в житті на стільки. Кажуть, що його дружина, тітка Тетяна, останню маленьку дитину з'їла. І сама вона вже поміщалася напевно вже не мала розуму, то їй забагато було, то вона з'їла. Всі казали, Тетяна з'їла дитину і сама померла. Всі вони згинули, то це я дуже добре пригадую, що дядя Яків плакав і нас все на колінцях тримав, пригортав. Пізніше він поїхав на село, хотів женитися. Він там одну вдову з молодості знав. Мама дуже просила, щоб він не їхав на село, але він все ж таки, за тою паньою поїхав. Він женився тільки в 36-му році на неї, але в 37-муйого забрали знову, бо він був петлюрівець. І коли чистка була в 37-му році то вчителів забирали. Забирали інтелігенцію різну й Таких підозрілих, він знову попав на листу підозрілих і його забрали. Він вже більше ніколи не вернувся. Тільки тепер залишився його син. Яків його назвали, й він тепер десь е живий ще, хоч у війну був хлопчина вісім чи дев'ять років. Ми чули вже, що він наступив на міну, й йому ногу відірвало, він без ноги. Це малий, але це в нас один синок —Сивак. Пит.: І то все, всі? Від.: Нема нікого. Тітка одна була, але вона залишилася. Пит.: А хто ще з Вашої родини померли з голоду? Від.: З мові родини ще померли, від маминої. В мами була бабуня, вона довго жила. Одна з тих найбагатиших, що забрали все ще в 17-му році. То бабуня також померла й двоюрідні сестри також померли. Дівчатка були й бабуня, тато розказував, бо про неї дуже багато говорили, що вона ж була. В них золота стільки було, грошей І стільки було, села були, а баба Оксанка згинула, значить, з голоду. То розказують, що і вона йшла вже весною і травку їла, але була дуже стара. Так, життя дуже тяжке було там на ціх селах. А ми були дуже щасливі, що все таки тато нас вивіз, хоч і сам пізніше попав знову, але ми жили на Донбасі й не знали що робиться. Тато ніколи нам не писав, ніколи зв'язків не мав. Мама змінила прізвище, ми може б ніколи не вижили. Нам також було дуже тяжко жити й мама з трьома малими діточками. Але тато казав, що якби він написав, то нас би знищили. Він казав: — Як виживу, я приїду, знайду будуть живі, то вже в 41-ім році, чотири місяці перед війною, в нас війна почалася в 41-му в юні, а він в апрілі прийшов з Сибіру. Ми вже були всі дорослі, всі великі, й коли тато прийшов з Сибіру він мав тільки 37 років. Але він виглядав на старця. Він не мав ні зубів, ні волосся, одяг його був страшенний! І ми уявляли собі, шо тато то щось хто мав тата то жив ліпше, а ми так бідно жили в земляночці. Одна кімнатка і сиро. Все падав на нас дощ і сніг доходив до нас. Не було в чім одягнутися. Ми нічого не могли з'їсти. Мама не мала сили заробити для нас усіх, то ми думали, що якби ми мали тата ми б так ніколи не мучилися, і тато для нас був щось таке надзивчайне! І раптом коли ми приходимо зі школи з Марійкою, з меншою сестричкою, в нас в хаті ніколи ніякого їдження не було, крім цукру й хліба кусочок, то ми завжди водички наливали, цукру трошки й хлібця. Мама все працювала, й розмішували називали солотушка, то ми їли. Ми приходимо одного разу додому, мама якраз в шахті ранила око, і око було зав'язане, мама була вдома. В нашій хатині сидить якась особа й ми, мама говорить: — Діти, до цього часу я вам нічого не казала, а тепер я вам скажу: це наш тато, він був 10 років в Сибірі. Ми не знали, наше прізвище не таке, бо ми на іншому прізвищі жили. Наше прізвище Сівак. І я уже мала 12,13 років. Ще була так вихована по радянському, скочила на ноги, подивилася на нього і кажу йому: —Ти був 10 років, у нас в батьківщині дають тільки ворогам народу, чому ти не йшов з народом? Я ніколи тебе не назву батьком. Мама заплакала й стала, а батько тільки сказав: —Соня, вони не винні, вони не знають, що вони роблять. Я звичайно, тому, що ми були переслідувані, мама все мовчала, нічого не казала. Було маму запитаємося, кажемо: —Мамо, а де наш тато, а чому ми тут? То мама зразу заплаче. Я не любила маму за це. Я казала, я ніколи не буду, щоб я плакала безкінечно! Але як тато прийшов, я як глянула який він страшний, він такий страшний був! Я тепер тільки очі закрию, дивлюся —час-від-часу показують, і мав тільки 37 років. Так! Він казав, що там, де він був, то будував Біломорсько-Балтійський канал, то як мухи гинули, всі замерзали, їсти як вага давали, а коли він їхав уже, його випустили, то він їхав в потязі, вже мав щось трохи купувати і він так опух, брузлий був, такий страшний! А мій тато такий гарний! Очі голубові, світлий блондин, такий добрий! Пізніше вже в Німеччині як ми жили разом то я вже подивлюся і чому він Такий поганий був тоді? Я так, що правда і не входила і не називала його татом, тікала від нього, я і Марійка. Сестричка страша пригадувала його ще, вона шість рочків мала як тата забрали, а я мала два роки, Марійка шість місяців. То вона пригадувала й дуже сварила нас, щоб ми того не робили. Ні, але зразу потім прийшли німці, за чотири місяці, все то зруйнували, попалили й голод настав у нас там. Тато каже, ми підемо на села десь. Там Ольга сестра одна ще в десь, шукати порятунку, бо помремо, бо шахти були залиті, зруйновані. Магазинів ми не маємо — нема що купити, й ми пішли. А мама дуже не хотіла і так просила, щоб тато не йшов, і вона з старшой сестричкой залишилася на Донбасі. А ми пішли, ще дві там дівчинки з того самого села були, й коли ми прийшли на село, ми ішли п'ять днів пішки. Був грудень, дуже було зимно йти. Морози, ми ж маленькі ще, одягнутися не було можна гарно. То тато оставив нас в тьоті О лі, але тут фронт знову почав підходити, й ми знову дев'ять місяців не бачили тата. Фронт ішов в один бік, тоді в другий бік. В ночі завжди бродять росіяни, в день німецькі танки хитають, ми також дівчатка молоденькі були, ховалися від них, то є так, що дуже тяжко було пізніше все ж Відігнали німці росіян і тато повернувся і маму привіз з Донбасу. Найняв конячку, з Донбасу маму й один рік тільки ми жили власне на селах, тому я мало що про свої села знаю. Один рік і знову прийшов фронт. Пит.: Але що Ваші батьки сказали? Як село змінилося? Від.: Село дуже змінилося. Як німці прийшли, то зразу побудували церкву. То ще мені дуже цікаво, що я до 13-ти років не бачила церкви. А коли за Німеччини, значить німці прийшли, то зразу взялися відбудувати церкву і зразу повно людей було в церкві. При горі хрести поставили, то був клюб і взагалі так було. Хрести поставили, пригадую перший раз, коли я вступила в церкву, так співали гарно, що я вмліла. Я вмлівала. Я прийшла додому, кажу: —Бабуню, ангелики просто! Чому таку красу зруйнували? Хто зруйнував таку красу? Бабуся каже: —Як виростеш будеш знати, чекай. Ну й так, що я пізніше, я з першого разу пішла до хору, бо дуже співала гарно й пішла до хору. І все своє життя співала, так люблю дуже. Пит.: Чи Ви можете сказати скільки людей з Вашого села померло з голоду? Як Ви вернулися до села, чи люди говорили про нього? Від.: Дуже багато померло з голоду в нашому селі. Села просто пусті були, возами возили там ті, але комуністів було багато також — над'їжджали і забирали возами, вивозили й купами закопували. Пізніше моя бабуня казала мені, що то там гроби все, не один гріб там є. Возами сипали людей, зсипали в ями і закопували, аби тільки не було якоїсь хвороби. Багато, дуже багато згинуло в селі. Число я не знаю. Пит.: Половину, більше? Від.: Так, більше як половина згинула людей в нашому селі. Пит.: А де Ви були на Донбасі, чи було багато селян, які приїхали, щоб знайти спасіння? Від.: Дуже багато власне тікало селян. Ті, які втікли, ті спаслися, бо все ж таки на Донбасі індустрію розвивали й давали трошки хліба, бо в селі не давали. Там хотіли, щоб згинули, бо вони хотіли знищити села, щоб їх прибити духом і побудувати на тому колгосп, а вони підтримували індустрію, вони власне хотіли, щоб індустрія ішла більше. І тому вони хоч трошки а хліба давали людям, то люди хто втік на Донбас то мало хто згинув, так як уже дуже хворий, як моя родина, наприклад, дядько Михайло і тьотя Тетяна й їхній хлопчик. Я пригадую, вони згинули, бо вони запізно приїхали, вже були опухлі, а так я не пригадую, щоб так багато на Донбасі згинуло людей. Про голод говорили, ми були голодні, але не повмирали так як на селах повмирали, то в селах повмирали й їх возами везли й закопували. А, Ви, раніше сказали, що сталося з Вашою старшою сестрою Вірою? Вона не померла з голоду. Вона в тітки була, тітка якось рятувала їх, і коли ми вернулися назад із Кавказу, то ми вернулися в Київ. Шахт Трипіс(?) називалася і ми там поселилися. То мама забрала їх, як їхала на село до тьоті Олі, заорала Віру, й вона ввесь час була слабенька. Навіть тут ми приїхали, вона вже мала три серцевих операцій. Дуже слабенька старша сестричка! А, ми, слава Богу, з Марійкою, Бог дав нам сили вижити. Цікаве явище я пригадую, як були ми на Кавказі, нас привезли то були бараки, й всі бараки стояли на стовпчиках, бо води дуже багато було. Кожну ніч були великі дощі й воду ми не могли пити, бо малярія велика була, то не могли пити. Кип'ятили воду, баки величезні, як сьогодні бачу, стоять і там брали ту воду, і там тільки йшли й щойно пили. Ніколи не можна було пити. Однак цікаве явище мені, що в нас там уже люди повмирали й біда була на Україні, а на Кавказі людей іще ніхто не рухнув, і вони там жили нормально. Пригадую мамин якийсь найголівніший, що керував де робили вони. Дуже просили нас, щоб мама віддала, віддала нас, а мама молода мала 26, 27 років, мама не хотіла Одного разу вони мене забрали, приїхала на коні дівчинка—забрала мене на село своє. Проїжджав їхній аул, які вони були ще гарні й вони селилися аулами, або окремі господарки і ці, де вона мене забрала, вони мали величезну господарку — дуже гарні хати, дуже гарні. Та на тім властиво ще я пригадую, вони так добре все жили й ще не було ніяких колгоспів. Ми якби там залишилися може би й нам добре було, але тому, що Віри не було й мама свій срок відробила рік, контракт свій, ми вернулися на Україну. На Україні вже ліпше трохи було. Уже був 34-ий рік, але все ж таки, що не було все зруйноване. Ще нам давали хліб. Уже трохи більше хліба можна було купити. То я все ходила за хлібом. Віру мама пару разів посилала, мою старшу сестричку, а вона дуже ніжна в нас. її випхнуть, вона ніколи не принесла нам хліба. Я тоді подивилася, на чотири роки молодша була, кажу: — Ти сиди вдома, а я буду іти. Я ішла й дивилася, як в черзі стоять; уже почали хліб давати то на картки давали, то вже трошки ліпше, 34-ий рік. То було як вчеплюся за якогось великого дядька, або тітку за спідницю і мене впхнуть, і я все була хліб принесу. Тоді вже я була представник після того, вже ми хліб час-від-часу могли з'їсти більше. Пит.: А як той голод скінчився? Чи Ви знали тоді що голод? Від.: Ми знали, всі знали, що голод е, всі знали і в одному селі більше, а в другому менше повмирало. Але то залежало від людей, мені здається. В більшості, де були комуністи, які хотіли якесь село винищити, вони придавлювали, все вивезли й все забрали. Деякі села вони боялися може зруйнувати, бо може небезпечніше їм було зруйнувати всіх людей. В деяких селах більше було гебеМв, більше людей протестувало. Деякі села не так були знищені. Вони були бідніші села, вони як сказали колгосп то вони може погодилися —в тім селі згинуло менше. В селах де багатші, зажиточні жили люди, й вони дуже протестували — не хотіли до колгоспів іти, то всіх винищили в більшості. В такий спосіб вони нищили, повивозили, дуже багато також вивезли людей перед тим, але не всі вже ж таки протестували. Знову на Сибір власне вивезли. Люди однак не хотіли іти до колгоспів то вони їх потім в інакший спосіб винищили —голодівкою. Пит.: Що вони знали про голод, після того наприклад як Ви були в середній школі? Від.: Ніколи ніхто не згадував навіть, всі люди мовчали, боялися. Я таки ото знала. Бо так як казали вже, дядько мій ото приїхав і дуже плакав. Я все питала: — Дядю, чого ви плачете? Мама розказувала потім тоді — ми всі вже знали про голод. То, що одно, то пригадую сама бачила, як другий дядько приїхав до нас з родиною і були дуже опухлі, вони за тиждень померли —то я знала —ми то знали, але в школах ніколи ніхто не згадував, навіть ніде не написано. Вони не хотіли про це згадувати, то їхня ціль була знищити корінь селянства й побудувати соціалізм. Люди які протестували — треба їх винищити. Пит.: Чи Ви масте щось додати до того, бо я вже не маю! Від.: Я хотіла сказати, що гарно, що Ви приходите й записуєте. Дай Вам Боже здоров'ячка. Ми тут живемо дуже добре, як королі. Тяжко згадати як ми жили, але Бог є й Бог нас тримав всіх. |
| Kyrylo Shtan’ko, b. March 29, 1913, Shtan’kiv khutir, Romny district,... ... |
Anonymous female narrator, b. 1908 in Chorbivka, a village of 300... Від.: Я не скажу вам; я знаю, що 300 дворів було. А ось людей, я не скажу Вам, не знаю |
| Evdokiia Shkvarchenko (Skvar), b. 1908, Budenivka, a village of about... Від.: От район —Бурочанський. Значить, село Будень, Вільшанськой області, Харківської губернії, Вільшанськрї області, район Дергачі.... |
Anonymous male narrator, b. Feb. 2, 1914, in Mykolaiv region, now... Схоже тут помилка, скоріше, має бути "бити білих, поки не почервоніють, а червоних, поки вони не побіліють" прим перекладача. Він... |
| Anonymous female narrator, b. 1914 in the village of Pachapyntsi,... Я народилася 1914-го року. А мій тато й одна сестра — в нас тоді був великий тиф — знаєте, що таке тиф? То, тато мав 45 років тільки.... |
Anonymous male narrator, b. October 25, 1919, into a village of about... ... |
| Anonymous female narrator, b. 1916, Korchivka, Cherniakhiv district,... Від.: Мав 13 дітей, вісім десятин. Це такий був фармер. Але мій тато наймав в других |
Hryhorii Moroz, b. February 18, 1920, in the village of Mykolaivka,... ... |
| Anonymous male narrator, b. 1910, on the outskirts of the town of... Від.: Отже, родина мого батька, включаючи батька й матір, складалася з 10-ти осіб. У мене було троє братів, я четвертий, і четверо... |
Anonymous male narrator, b. 1910 in Dymer, Kyiv region, the son of... Києві. Він не був бажаний для радянської влади. Таких підстав як куркуль, чи що, для арешту не було, то вони тоді, коли батько їхав... |