|
|
Скачати 217.05 Kb.
|
| Case History SW63 Evdokiia Shkvarchenko (Skvar), b. 1908, Budenivka, a village of about 350 families nrear Vil’shany, Derhachi district, Kharkiv region, into family of peasant who had 15 desiatynas before revolution and under NEP close to 23 desiatynas. Shortly after marriage, narrator’s husband was arrested in 1936, leaving her pregnant, and served 2 prison terms. Narrator describes the confiscation of knives and axes during collectivization in order to prevent rebellion. Her account of dekulakization is particularly vivid. Narrator then went to work in Kharkiv, and in 1931 her mother-in-law came to get bread for narrator’s father, but, when she returned to the village she was killed and robbed by neighbors for the food she had brought. Narrator’s father died shortly thereafter. Narrator also lost her mother, 2 sisters, 3 cousins to famine. Narrator twice traveled to Russia to get bread. Between Kharkiv and Poltava there was 15 villages where the black flag had been run up because everyone had died out. Narrator refers to published accounts in Dmytro Solovei, Holhota Ukrainy (Winnipeg, 1953). The head of the local sil’rada was a Belorussian. Her village had a Ukrainian-language school; the nearest church was 7 km away. As a worker, narrator got 300g of bread per day for herself and her child during the famine. Narrator recalls police rounding up homeless children. Narrator recalls a case on a state farm on which she worked where a woman was tried for making head cheese from her dead children. Пит.: Будь ласка, скажіть Ваше ім'я і прізвище Від.: Евдокія Сквар. Пит.: А коли Ви народилися? Від.: В 1908-му році. Пит.: А де саме? Від.: Я народилася на селі, на Харківяині. Пит.: А ім'я села? Від.: Село називалося Буденівка. Пит.: А район? Від.: От район —Бурочанський. Значить, село Будень, Вільшанськой області, Харківської губернії, Вільшанськрї області, район Дергачі. Це село було. Ми в однім селі з чоловіком народжені. А як одружилися в 26-му році, тоді ми виїхали до Харкова. Пит.: А чим займалися Ваші батьки? Від.: Хліборобством. Пит.: Скільки десятин землі вони мали до революції? Від.: До революції мій батько мав 15. Пит.: А після революції? Від.: А після революції, як уже трошки в панів відібрали економію, тоді нам розділили ще більше. Тоді вже моєму батькові дід купив участок 12 десятин. Це вже він більше мав як 20. Ну, значить так було в нас в родині сім душ — сім десятин, сім половин. А потім участок 12 десятин. О це о так, ну, приблизно, 23 десятин так мав. Ми були самі дівчата. Робили руками все. Не було в нас ні машинерії, нічого не було. Робили так. Дуже тяжко робили, дуже тяжко! Але ми все мали. Пит.: Так? А що Ви пам'ятаєте про революцію? Від.: Революцію я вже тільки пам'ятаю, знаєте, коли Петлюра був. Бо це ж мені було 1042 роках. Я вже пам'ятаю як була революція, як по хатах їздили ті, вояки. Там пограбували, туди завезли, а там пограбували, туди завезли. Та це я добре пам'ятаю. Ще я пам'ятаю як до нас заїхали одні, десь пограбували, заїхали —такі мішки завезли речей. А я бігаю й кажу: —Мамо, а це мені буде полушайка. А вона каже: —Ні, дитино, то пограбоване. Ну, а тут якраз наступають більшовики й ці вояки, що приїхали. Це були українці, петлюрівці. І вони втекли. А совети мали калмиків(?) То я того часу ще менше пам'ятаю. Бо знаєте, 14 років, це ще дитина була. Навіть в 18-ім мій чоловік вже партизаном бігав. Він від мене на вісім років старший. Він вже в партизанці був, мій чоловік, тоді. Бо ж ми тільки одружилися. Пит.: Скільки Вам тоді років було, 16? Від.: О, так. Ми одружилися, мені не було 20-ти років. І тільки ми одружилися в 26-му, і його заарештували. І його судили до розстрілу. Це мені було 20-ий рік всього. Я сталася, як кажуть вагітна, а його заарештували, засудили до розстрілу, через те, що він в партизанці був. Ну, 50 днів до розстрілу. Ну, що ж? Я їздила, скрізь клопотала, просила, документи там всякі шукала. Йому помилували розстріл. Десятьми роками замінили. Бо тоді за НЕПа, тоді не судили більше, як 10 років. А тепер так в соввтах судять і 20, і 15, і ЗО. А тоді тільки 10. А як більше 10-ти, то розстріли. О то його засудили до розстрілу. Але я за п'ять років документи зібрала, їздила, скрізь клопотала. Йому відмінили розстріл. Замінили десятьми роками. То він п'ять років сидів в в'язниці в Харкові. Сидів в в'язниці. Якраз п'ять років сидів, бо 10 років він працював, як повезли в в'язницю, так він працював і бухгальтером при шпиталі (він вже був велику школу бухгалтерську закінчив), і заготовляв харчі для в'язниці. Так йому за день, два дні считали, за день, два дні. І то він майже шість років відсидів, а давали 10. І тоді випустили. Бо то ще був НЕП. Тоді не була в'язниця, а був ДОПР. В ДОПРі тоді ще не вішали на вікна такі завіси і ліжка не приковували в в'язницях. Люди спали ще то. А вже як стала в'язниця в 30-их роках, то їм, страшніше. То він і відсидів п'ять років. Пит.: А що Ви робили тоді? Від.: Я що робила? О, я працювала в Харкові. Праці мені ніде не давали. Квартири не давали. Бо з праці виганяли, з квартир виганяли. От так десь попросиш, переживу з дитиною. Були такі, що помагали. Пит.: А Ваш батько ще був на селі? Від.: Тато був на селі. Я вже більше на село не їздила. Я тільки на село вже в 33-му році поїхала, як хліба возила родичам. У Харкові стояла в черзі, брала хліб. Там по половинці давали Ми в Харкові стояли днями й ночами, стояли за хлібом. То так станем, а черга через цілий квартал. Пит.: Це було в якому році? Від.: Трицять перший. А Америка, що давала нам допомогу, то ми не мали нічого. Були кіоски, магазини —по базарах, по вулицях —всюди! Такі маленькі будки. Масло, сир, мука, цукор —все! І то тільки в кого є золото. В кого сережка, в кого хрестик — то то забиралося, а за те дадуть тобі муки, хрестик зніме з тебе, сережки заберуть. Стояли ми в Харкові так в Ііпе-у. Я дивлюся, підійшла старенька бабуня і просить, щоб дали їй щось. І здіймав хрестик. А я так прийшла і стою, дивлюся. Кажу що ж воно буде далі. Вона зняла хрестик і подала йому. А він каже: — Я піду на машину подивл юся чи це справжнє золото. А він пішов, так поліцая покликав через телефон. Поліцай приходить і бере ту бабу і кидає як пса. Каже вона до мене, просить, щоб я їй дав їсти. А вона йому каже: — Та я ж йому хрестик дала. А він каже: — ,0на врёт." — Значить бреше. А я підійшла і кажу: —Товариш міліціонер, я ж бачила. Як він мене взяв та кинув, як жабу. І я вдарилася головою. Я кажу: —Я ж бачила, як старенька дала йому хрестик. То він мене кинув, то я як вдарилася головою. То так мене по сьогодні голова ще болить. Бачите, то таке, згадати —то ночами не спиш. А в 31-му почали викидати людей з хати. Пит.: А що сталося з Вашими батьками? Від.: Ну, мій батько в 31-му році згинув з голоду. Він пішов в Росію по хліб. Десь там добувати. Я два рази їздила в Росію по хліб. Я їздила в Росію два рази по хліб. В Росії земля не до хліба. Там тільки глина жовта й каміння. Отак застрягнеш і не вилізеш. Для хліба землі нема в Росії. Але ми всі їздили в Росію по хліб через те, що все вивезли в Росію з України. Я два рази І мій батько туди ішов. Але він тільки вийшов, знаєте, так пройшов в одне село, друге. Та треба десь ночувати. Зима. Та ніхто не пуститиь переспати. Так він так зігнувся під тим, холодний, голодний, та й замерз під тим, під сарайом. А то не так далеко село було. У мене була мачуха. І її сини там були врятували. І копи люди донесли, що там якісь люди лежать позамерзали під тим, то вони пішли документи повиймали. Кажуть, що це дядько нашої тітки. І от з нього зняли кожух, чоботи, все познімали —за те закопали. Бо ніхто не хотів даром закопати. І дві сестри в мене померло з голоду. Оця менша сестра, то вона одна була в хаті. А хата в нас була добра, нова. І коли вже стали люди вмирати, то вони стали з Росії людей навозити. А моя одна сестра була тільки так, вони прийшли та її викинули з хати. Кажуть; —Ти одна, десь притулися. А привезли семеро душ дітей із Росії і батьки. Ото таку велику родину. І в моего батька хату посадили. А сестра сказала: —Я з двору не піду. І попросила сусідів, це було в час літний, як уже вишні поспівали. Вона сказала сусідам. Ми як були ще в тата, то кожний свій вишняк мав. Знаєте, виш», любили так! І вона сказала сусідам: —Як я умру, то закопайте під оцею вишнею. То так її там сусіди закопали. Вона ніде не пішла. А росіяни осталися там жити в тій хаті. то таке наше життя. Батько помер, дві сестри померло, мама померла й три племінниці —це все з голоду померли. У чоловіка тата побили білі ще, москалі, пістолями по голові. То батька побили, то він помер. А матері тільки отак шаблею відрубали ці два пальці. Коли вони його били, а мати захищала. Так як вони назвали? Денікинці. Так він шаблею отрубав ці два пальці його матері. То це батько тоді помер, а мати ще жила. А оце мати, як був голод, на селі ж була біда, вона приїхала до нас у місто, в Харків. То я їй накупила — я по ночам ходила —накупила хліба кусками, там все. І відправили її додому, бо поліція кожний день ішла, що вона не мав право в місті бути. Сьогодні йде поліція, і завтра йде, і після завтра йде поліція. І з села люди не мусять жити в місті. Ну, й вона поїхала додому. Приїхала додому, а ті сусіди побачили, що вона приїхала з клунком, з мішком — то ноччю задушили й те все забрали. Подушкою накрили, задушили. Бо в неї була невістка ще. Але невістки не було вдома. Старшого сина жінка. Вона в Росію по хліб поїхала. І її не було вдома. А вона поїхала сама й то її задушили. Так вона померла. І три племінники померли. А брата меньшого забили. Бо брат менший, бо він жив у полі —так хата й кругом земля. Урожайна була земля. А батько ще побудував йому хату. Каже це буде (а їх було три сини), то він всім побудував хати. І коли багатих були то розпродали, тих поміщиків, то тоді батько землі купив за гроші. То також у нього було троє дітей. А землю все відібрали —то так дорожку тільки дали до хати, проходити. Ну, а всі пухлі лежать. А пшениця вже така знаєте поросла. То вже державне. От такі колоски, що не тримаються. А він вийшов по ті три колоски, зірвати, дітям зварити. І той, що оберігав, прийшов і взяв такий дручок, такий як був у нас, ви не знаєте може — як кіньми їздили, та оглобля була. І такий дручок взяв, вдарив його тут і вбив на місці. Він просився, казав: —Не вбивай мене, пожалій дітей. А він каже: —Нема жалості над хохлами. А він був білорус. Та в нас як у панів забрали землю, так білорусів навезли. А ті, яких навезли, були також садисти. Вони не хотіли нічого робити, тільки крали й більше нічого. А як почали колгоспи, як почали українців бити —то вони пішли всі в тих, що б'ють. То страшне. Я була саме в Харкові, як виганяли з хати. Йой, це на селі, я кажу, це коли повиганяли з хат селяни, вони забирали корови, забирали все й всіх виганяли, а селяни ноччю, ідуть забирають тих корів, волів, все забирають —і тоді йдуть з тими прапорами, що совєти йшли й казали, що знищити куркуля як клясу. І забрали ж їхні прапори тоді кожного в хату всадовлюють. Свої своїх, українці. Так як виїхало військо з кіньми, так стільки людей забрали. Як стали тікати! Я була тоді там. Як стали тікати — який в гі, який в річку, який хто куди. А яких зловила та міліція, погнали на Сибір і ні не вернувся. То може так десятків три, чотири, так —в одному селі. Не ті люди. І то все хати забрали, тих помордували. Вивозили. В нас вивозили так. Під'їжджають під хату, така гарба, як. колись в нас снопи возили. Під'їжджають, беруть у копний вузол, хто ще візьме в вузол, так пакунок. Ну, що ж жінки — і дітям нав'яже й собі нав'яже. І тоді їх садовлять на ту гарбу. І тоді гармошка грав, співають. І їх везуть до канави. Приїжджають до канави, не дають ставати. Беруть за колеса й вивертають у канаву —цілу родину. Такі кручі—великі! І вивертають у кручу. Кидають йому сокиру й лопату. Кажуть: —Оце тобі твоя будуй собі там хату, як ти вмієш жити. То вони в канавах повиривають собі землянки, щоб дітей поховати. А ноччю зіерз-и поробили і десь ідуть, щось десь найти з'їсти, десь украсти. Ну, а де вкрадеш? Як скрізь застерігають? Ну, так і там вони гинули. І діти гинули, й вони гинули. І ото туди просто виверталися гармошка поїхала, грав, і співають. А дітей і старих туди вивозять. То таке було життя. Це я все бачила своїми очима. Бо я там була. Бо моя сестра то не схотіла туди їхати. Заховалася поки хату забрали. Трохи посиділа, а тоді вже так ходила по двору. То було таке. То страшне було. Того не можна — цілі села були закриті. Чорні пропари висіли. Від Харкова до Полтави, може яких 15 сіл, чорні прапори висіли. То було зачинуго. Не було там людей —вимерли. Пит.: А скільки померло з Вашого села? Від.: З наших селян? О, з моїх селян дуже багато померло. Дуже! Я їх не можу підрахувати, бо вони такі, що десь ішли вмирали. Це тільки такі, які знаєш. Ось у мене там приблизно в написана цифра, стільки їх померло. Матері їли своїх дітей, діти їли матерів м'ясо. Ви собі уявляєте, що то було? Але дуже багато померло! Ось я Вам покажу цю цифру. Книжку десь. Знаєте книжки погубили за перевозки. Тут е такі цифри. Реєстр померлих від голоду, на 1932-33 роки в селі Романковому, Кам'янського району, Дніпропетровської області. Там було записано імена людей і характеристика (Translated into English as Oleksa Kalennyk, Communism: The Enemy of Mankind {London, 1955}, pp.111-116, the original of this particular death register is in the possession of the Schevchenko Scientific Society in New York and is available on microfilm at Columbia University – editor’s note). Там є реєстри. Пит.: А ці Ваші?. Від.: Тут? О, це стільки є тут Шкварченків — то двоюрідні, то рідні, то двоюрідні родичі. У нас було, в чоловіка було п'ятеро братів. І всі п'ять брати мали п'ять дворів. П'ять дворів, це вже значить, середня. Колись жили так великородинами. Ото двоюрідний брат, то племінник, то дядько. А ми писали, бо мій чоловік ніде не писав на своє прізвище. А я по батькові писала з Гусарі. Бо ми боялися за сина, і я писала з Гусарі, по своїм батьківськім прізвищі. І я то все давала, списувалося по І прізвищі —Гусар. Тепер я можу бути Скварченко, я вже не Шкварченко, а Сквар. Бо я пишу — то дуже довге прізвище, його підписувать тяжко. А ми тут скоротили, взяв той документ, Сквар. А я не взяла, бо я до школи не ходила. І я не взяла. Також Сквар рахуюся. (Я прошу там документи.) То це все, що ми знаємо там на селі, на нашому. То можна в регестрі то і списати, можна його взяти. Пит.: Я думаю, що ми маємо цю книжку, ми маємо цю книжку. Від.: Маєте. Ну, Ви маєте цю книжку, то вона там написано. Це в Міннесоті Так. Ну, то воно така справа. І то ті села були зовсім пусті. Тепер ситуація друге, це таке друге —32-ий, 33-ий рік, це Від.: Ну, як? Ну, померли люди та й все. Померли. О це тоді нема людей. Осталося, як кажуть, мало людей по селах. Пит.: Так. А коли стало легше дістати хліб? Від.: О, я Вам скажу, що з хлібом тяжко було до самої війни. До самої війни, до самої війни. То по крамницях ходили все. І то так, доставали 50 рублів хлібина, 70 рублів а більше давали по 300 грам. По 300 грам. Я ходила на працю, я працювала вже тоді. Чоловік мій другий раз сидів. Чоловік пішов перший раз у в'язницю в 29-му, 30^-му. А тоді він пішов, ще його знайомий влаштував в університет у чужих документах і він закінчив чотири роки університету економіста. І тільки він закінчив, а в три години ночі прийшли, забрали його й заслали на шість років до Сибіру. То він тільки прийшов перед війною — за рік. В 40-му повернувся, а в 41-му війна. А я жила в Харкові, працювала. Працювала. Ніде мені праці не давали, ніде мені житла не давали, нічого. То хто як помагав, так жила. То була, тяжка справа була. Бо дитину зі школи виганяли. Вісім років дитині. В школу не брали. Виганяли. А за хлібом, 300 грамів давали. Була я на праці, працювала дві зміни. Прийду додому, а дитина попутать тіх 300 грам хліба й каже: —Мамо, я не їв хліб, бо я знаю, що ти прийдеш з праці й їсти хочеш. Я не їв, я тільки отримав і приніс. Ото так ми тим хлібом жили. Ото по 100 грам жили. Були скелети, ми не люди, ми були скелети. І то так воно до війни було. Чоловік прийшов перед війною. Йому не дали в місті жити, тільки дали 24 години, щоб побачив родину, й виїхав геть з міста. Він не мав право в місті бути. Ну, й він поїхав в Донбас. Поїхав в Донбас, там знайшов працю. Тоді приїхав нас забрати. Пит.: Коли це було? Від.: Це було в 40-му році. В 40-му році. А в 41-му треба було йому пашпорт зміняти, бо йому з Сибіру дали на один рік пашпорт. Як він не мав права рік жити в місті. Як він рік проживе десь, і тоді обміняв пашпорт, тоді може в місто їхати. Але якраз почалась війна, він того пашпорта не обміняв. І так він остався без пашпорта. А забрали до війська його, то тоді дали йому військову книжку. Ну, забрали. Він сказав: — Я воювати не буду, я мушу втекти. Його забрали з Донбасу до війська. А ми з Харкова з сином виїхали. Вже війна була. Уже скрізь побито, вже скрізь потрощено було. І так ми виїхали в Донбас і вже більше не було. Він таки пішов, здався в полов в Донбасі. І ми повернулися в Харків із сином. Ми там стрінулися іще. Ще більшовики три рази, з рук у руку переходили —як прийшли німці, ввесь Харків горів, тоді сонети, тоді знову німці, тоді знову совети. А як вже останній раз німці тікали, тоді вже і я тікала. Чоловіка вдома не було, бо чоловік уже працював у кооперативі. Поїхав десь, у нас же голод був і в війну. Німці окружали так міста й не випускали людей ні з міста, ні в місто. У нас за німців тисячі, тисячі виявилося голодні. Як підеш шукати або води, або дров, так одні ноги отак стерчать —і по річках і скрізь по бункерах і де тільки ярок. Ну, то вже більше старші такі, вчителі, інтелігенція, професори —це такі, що собі ради не давали. Вони не могли, бо нікуди не пускають. А де він піде? Такі прості люди, так він десь попід землю пролізе, по кущах. А ті ні. То їх тисячі, тисячі вимерло з голоду. Пит.: Вертаючися до голоду 33-го року, Ви тоді ще в Харкові були, так? Від.: В 33-му в Харкові жила, так. Пит.: А скільки кілограм хліба Ви діставали? Від.: Триста грам. Пит.: Триста. А чим Ви працювали? Від.: На дві особи —300. Півтора кілограма на дитину, а півтора на себе. Пит.: А чим Ви працювали тоді? Від.: О, чим я працювала?! На фабриці працювала. Роверним колесам наколювала ті спиці. Я там працювала. Пит.: А чи Ви бачили тоді багато голодних селян які приїхали? Від.: О, уеаН\ Досить бачила. Валялися скрізь попід тинами. Попід тинами, попід заборами лежали. Де канави, де яри —всюди лежали. Прийдеш на базар по хліб, а вони лежать попід будками скрізь. Попід деревами, попід будками. Пит.: Чи було багато безпритульних дітей? Від.: О, дітей вони забирали. Дітей вони забирали до дітяких домів —які ще живі ходили. А то більше вмирало біля матерів. А так вони забирали кудись дітей. Кудись забирали, я не знаю. Пит.: А я десь чула, що на весні 33-то року —я не певна —що вони забирали всіх робітників і вивезли на село, щоб збирати урожай. Від.: О, так то в нас рахувалася, то в нас прорів назвався. Як нема кому робити, так вони студентів забирали з міста, і професорів забирали, і на село везли, щоб щось убирати збіжжя. Бо там же людей не було. Люди ж повимирали. А вони ж насівали. Хліб добрий уродив тоді! Але ж вони тільки що уродив, але вони не давали їсти. Люди тільки їли те, що вкраде в кишеню. То з міста приганяли вчителів, професорів, студентів. То тих приганяли, й вони робили. То з міст везли, бо на селі не було людей. То була пустота. Де ж там люди були? Як три, чотири села пусті, знову туди три, чотири села —чорні прапори висять. Нема людей. А хліб уродив добрий! Там такі колоски були, що не трималися. Але всерівно ж, не дали їсти. Нічого не дали. Вони як тікали, так зерна було багато. То вони обливали бензиною і запалювали. А хто прибігав, трошки хоче взяти — на місці стріляли. А гори були зерна. Але охороняли, не давали ж нікому. А обливали бензиною і запалювали. То не то ж що неврожай. В 21-му в нас був неврожай, то я знаю. Я знаю то. В нас корови були, молоко було. Тоді дощів не було —неврожай був. То щось інше. Ми на своїй землі, коли тільки посіяли, і ми дістали. А це таке, що не давали землі! —не було. Це спеціально зроблене. Пит.: Чи люди спротивлялися колективізації? Від.: А я ж вам кажу як. Що їх поліція виїжджала кіньми й гнали як скотину, окружають. І палками б'ють і гонять. І забирали, й то прямо на станцію в шалони, в товар їм вантажапи — яких довезуть до Сибіру, а яких багато не довезли. Вони там гинули. Ото наб'ють повні шалони! Як скотину. А їсти не дають. І вони так гинули. Бо я коло станції близько жила, де були ті шалони ходили. Було гонять цілими табунами. Відправляли. То тільки можна, тільки, як кажуть, нарисувати. А пережити, хто остався, ото пережили —то людина вже каліка. В нього вже мозги не працюють. Пит.: Чи люди повставали під час колективізації? Від.: Ну, ясно, повставали. Ну, як же, як дім заберуть, а вони ноччю розкрадуть, заберуть назад. А люди знову заберуть. Та тоді й худобу заберуть і їх. За ніч все село забирають і на ранок нема нікого в селі, бо їх вже отправипи. Ото такий спротив був. А який же спротив у селянина? Він не мав право ні ножа зі собою носити. Бо він вже безсилий. Ні ножа, ні патика в руки взяти, нічого. А комісари прийдуть і от такі зігсЬ-и, і о так по по стінах —чи туди зерна не понаховували. І в підлогу, і туди —всю хату ширяють. Все шукали чи люди зерна не наховали. Та куди ж? Що ж вони тут триматимуть це? Пит.: А чи люди різали худобу? Від.: Хто ж її заріже? Та її ж не давали! Пит.: Ні, щоб не дати до колгоспу. Від.: Га-ч-а! Як він сьогодні худобину заріже, так його завтра на місці розстріляють. Різали —той свиню заріже, той телятко заріже. Як тільки почалася колективізація —все переписано в кожній хаті. І як приходить комісія: —Де свиня? І за ту свинню. Забирають, і вже він не повернеться. Забирають від господаря. А господар вже не повертається. О то ясно, що ні. Все забирали. Я знаю одного. Там як у вас в тм та книжка —там Свген Фдоким, Мартинюк. Він украв лоша, бо голодний. То що ж? Та на місці вбили. Він украв лоша, зарізав, і став їсти. В нас вже кішок поїли, собак поїли — нічого ж не було! Все поїли. Пит.: А як люди спасалися від голоду? Від.: Та оце так і спасалися. Як же спаслися? Хто кудись поїде, десь дістане, мав енергію —той дістане. Або там хтось працював. Або знаєте, різно, як вже лихо —так людина приспособлюеться, уже що заставляють, то й робить. То він ото спасся. От йому казали — йди виконуй оте, іди роби. ТІ що ходили, виганяли. І ті ж померли. Вони ходили, поки ж у людей було, то й вони їли. А як їх уже використовували —там забери, там забери, там забери. Він забрав у цих. А тоді ж і він їсти хоче. А в нього нема нічого. І ті, що забирали, бідні, то ж забирали бідні в багатих. А тоді ті всі померли. Бо де ж він візьме? То ж як у багатого було, то й бідний їв. То так і то. Так, але що ж? То нічого нема, як він зброї не мав право носити —ні ножа, ні зброї, нічого. В першу чергу приходять у хаті забирають ножі. Забирають сокири, щоб не було зброї в хаті. Бо рахують, може як у хаті це. В нас люди хліба не різали, хоч його й не було, та нема чим, бо в першу чергу ножі забирали. Сокири забирали. Щоб люди не повставали тією зброєю. Та чим же їм? Зубами? О, знаєте, справа тяжка. Тяжка було це з владою. Пит.: А що люди говорили про владу тоді? Кд.: Ніхто нічого не говорив, бо не мали права рота роззявити. Оце як ми вдвох, ми з вами, можемо говорити, а як вже третій —ми не можемо. Пит.: Було багато сексот? Від.: О! Кожний, що хотів їсти й він десь щось робив. Я скажу, що наприклад, у мене чоловік другий раз сидів у в'язниці. Також ж українець продав. Він і закінчив університет. Зібралися на дипльомну працю, і він сказав: —Хлопці (українці) не їдьте на село, сідайте по містах. Чого будем на село їхати, як село розбирають? Сідайте по містах і будем по містах економістами, бухгалтерами. Будем по містах. І один пішов і доніс, із тих же студентів. І ноччю прийшли, забрали. І дали шість років. Соловки, на Сибір. Пит.: А чи Вам відомі випадки людоїдства? Від.: О. Я бачила, бо я працювала в колгоспі, не колгосп, а радгосп. І ми їздили на суд, бо був суд. І що ж то за суд був, що одна жінка, діти померли. А вона взяла тих дітей і поварила й зробила холодець. То хтось доніс. Ну, й то її судили. І то принесли той холодець. Він такий, знаєте, як гума —синій, і м'ясо таке, як гума, бринькав. То ми всі пробували, так тягали. Та то ясно, що їли. У нашому селі, оце ж, також було таке, що їли. У селі було так, як людина трошки живіша, ще ходить —то вже людина яка здорова, вона не мусить показуватися її на очі. То вже страшне. Людина йде й вона накидається. Вона божевільна. Вона накидається і вона вже не злізе, бо вона хвора людина. Вона, як тільки бачить, що людина перед нею стоїть свіжа, то вона так накидається і гризе її. То божевільна людина. І то багато таких випадків було! Дуже багато було. І мати поїдали дітей, матері. Бо що ж, чи їх викинеш, чи їх поїш —бо все рівно, в неї вже розум не працює. ЗіотасН потребує, а розум вже не працює. Вона вже жити не може довше. Ці люди не живуть довго. Вони вже божевільні. Вона так ходить і так і помирає. Але багато випадків таких було. Пит.: Хто був у владі в Вашому селі? Хто був головою колгоспів, чи хто був головою сільради? Від.: Головою сільради був білорус такий. Прізвище, знаєте, позабували вже їх. Але білорусів були більше. Бо українців не допускали. Було так —або білоруси або калмики, або ще якісь такі були другі. Українців не давали. Пит.: Чи був комнезам у Вашому селі? Від.: Комнезам —це бідні люди. Це люди які бідні. Комнезам, я вам скажу, це таке. Комнезам —на коня. Сідай на коня і грабуй багатого. Це совєтський лозунг. Комнезам. Це такі люди, які й в Америці є, і в кожній державі є —він не хоче робить. У нас земля і в його земля. Ми робимо на полі й ночуємо. Ми тільки приїжджали було в суботу. Помиємо голови, підемо в церкву в неділю. А тиждень ми на полі ночували. А комнезам —той спить цілий тиждень вдома. Він не хоче нічого робити. І земля в нього є. То ми свою робим. І мій батько ще йде й його землю бере, бо поля обробляє. Або картоплю йому, або соняшник, або просо. То він тоді цілу зиму сидить і просо так товче в ступі й пшона, каші наварить з картоплею. І тим жив. А працювати не піде. Ото той комнезам? Комнезам то люди такі, які дійсно не хочуть працювати. Ото той комнезам і розтягнув нас. А як прийшли ці комуністи, комнезам це їм дорогу відкрили. Вигід нота. Бо то вас експлуатували. А ви бідні. Комнезам, на коня. І грабуй. Оце ті комнезами. Комнезами то ледачі, так як оце в Америці три покоління сидять. Бо він не хоче працювати! Що ж йому? Дають —він їсть, п'є, спить. Нащо йому працювати? А той так провів. Піди до нього, на працю по кличу. Каже:—Я! Піду тобі робити?! А як мати вечером моя корови подоє, та каже: —Дуська, віднеси дідові Савці молока. А я кажу: —Я!? Понесу дідови Савці молока!? Та ви що, мамо? Я цілий тиждень ночую на полі й вдома роблю так тяжко, а вони сплять під вишнями — от такі поробилися! І я молоко понесу. А як не принесеш молока, так вони кажуть: —Щоб вам корови подохли! — Ото комнезам. Це люди негідні до праці. Вони негідні до життя. Такі як і в Америці, вони в кажній державі в. Пит.: Чи вони належали до партії? Від.: О, вони перші пішли! Вони пішли перші! Казав же один дядько —прийшов такий з району, йшли до партії, приходить один дядько, селянин, та й каже: —Товариш директор, запишіть мене в партію. А він каже: —Так, старик. А ти в білі банді був? — (Біла банда це значить біла гвардія, царська.) А він каже: —Ні. , —А в петлюрівській банді був? А він каже: —Ні. — (Петлюрівська це вже наша українська). —Та це, товарише директор, перший раз хочу до вашої банди, хочу записатися. Бо він думав, що це всі банди. Бо він на селі виріс, він не знав, що це партія і не чув її ніколи, що то партія. Як уже прийшли комуністи, тоді стали. А ті комнезами, перший пішов у партію, їм дорога відкрита, й вони всі комуністами стали. А як комуністи, квиток у кишені —він робить, що хоче. Так. Пит.: Чи була школа в Вашому селі? Від.: О, школа була. В нас школа була українська. Я ходила тільки до вкраїнської школи. У нас школа була українська в селі. Це приблизно до якого року? До 26-го, це ще українська. До 27-го, то ще українська школа була. Пит.: А що там вчили? Від.: О, там тільки вчили писати й читати. Такого нічого не викладали, такого як стали за советів вже. А тільки читати й писати. І то школа була строга. Священик приїжджав іще, молитву викладав. Пит.: А як довго існувала церква в Вашому селі? Від.: Церкви в нашому селі не було. В нас було 350 дворів, у нашому селі. Але церкви не було. Церква була за сім кілометрів. То була така церква. І наші селовиці, а теж звідти, а теж звідти, а теж звідти. І коло оскопа, такий оскіл український —велика крейдяна гора. А в низу оскіл. Це Дніпро. У Києві, то Дніпро. Але же то такий оскіл, річка проходить від Дніпра. То там стояла та церква. То сім кілометрів. То туди аж їздили в церкву. А в нашім селі не було. Як молитву, то священик приїжджав відтіля. А в нас не було церкви близько. І то туди наші всі в церкву ходили. За сім кілометрів. Пит.: А як довго та церква стояла? Від.: О, та церква так вона й осталася. І вже в голод люди всі вимерли, а церква стояла. А в ній вже ніхто не служив, бо заборонили служити. Пит.: Коли закрили церкву? Від.: Ну, як сказати? То самі не пішли ніхто служити. Бо нема кому. Бо карають. То самі не пішли вже служити. Це приблизно так я в 27-му, я ще хрестила сина. Якраз у цій же своїй церкві. Я ще христила сина. Але вже після того, то вже як чоловіка судили, так йому закидали: — Ти що? Ти думав, що ми тебе не будем судити? Що твоя жінка понесла дитину хрестити? Хочеш доказати, що ти релігійний? То я ще хрестила, бо то якраз так: я родила, а чоловіка судили. Якраз ті дні. Три дні був суд йому, а я якраз в той день сина родила. То я тільки родила, а прийшли всі з суду —це далеко було, там де був суд. Три дні йому був суд —прийшли, сказали, що засудили на розстріл. То це. То церкви йснували, тільки вони стояли пусті. Ніхто не служив. Бо кожний боявся іти. Церква йще в Харкові була, так де я оце казала, де ми ходили по хліб і де кіоски були з маслом, із сиром. Церква велика стояла. Але в ній тільки отака гоот-ка була й одна лампадка горіла. Ото хто старий зайде, о так перехреститься і пішов. А там ніхто не служив. То тільки для того, щоб як якісь чужинці приїжджають, так щоб бачили. Показуха. А в Харкові велика церква була. На Благовіщенськом базарі. То там також тільки така гоот-ка маленька, свічка горіла, й старий російський піп там завжди сидів. А кругом то бензина була, то склади були, щось там вантажали. Бензина, то олію наливали. І то так тільки одну оставили, то лямпадка там горіла, а то все склади були й бензина. О то таке, в Харкові була церква. Церквів не було вже. Ніхто не служив, та й кожний боявся. Де ж іти?! Бо особливо попів. Та я вам скажу, за таких часів і попи страшні були. Бо попові прийдуть накажуть, і він все видасть. Пвт.: Чому? Вщ.: Тому, що він життя своє хотів спасати. Цей прийде, висповідається, скаже йому щось. А той викаже. То й попів боялися. Не то, що стали попів більше боятися як НКВДистів. Бо НКВДиста він оберігається, а попа ні. А піп тобі в душу влізе, і він тебе посвятить, і він тебе пожалів, і ти йому все розкажеш, поплачешся —а завтра приходять, тебе забирають. Так, що в нас попи дуже йшли на ту вудочку. То нема чого казати. Та, як ви читали (Ісака) Мазепу (evidently narrator refers to Україна в огні й бурі революції, 1917-1921 {Neue Ulm, 1950}, one of the basic works on the Ukrainian Revolution – editor’s note). Хто читав Мазепу то бачив, як попи помагали будувати державу. Воно прикро, шкода за те, в нас душа за те болить. Але що ж? Так є. Так є! Бо священика заставили. Хба оце, ото в советів, той священик, єпископ —він же НКВДист. Він же тут ножа носить, а зверху ризи надів. Ну, як же ти будеш тому священикові молитися?! І тому так стали люди віддалля. Режим. Ось дивіться в Америці як? Вільно кожному ходити, й то не всі йдуть. А там, то мука. То тяжка справа. Пит.: Ну, я вже більше питань не маю. Чи Ви маєте щось додати до того? Від.: В нас було за німців, як німці ступили іще. Як уступили німці як відступали німці останній раз, то соввти понаповнювали в'язниці. Вони ж людей не вивезли. Бо я ще ставала там же. То я бачила. Думаю — тікати, чи не тікати? Коли бачу людей гонять і гонять —жінки цілими табунами під тин, і їх зганяють у купу. Ну й то. Куди їх гонять? Не знаю куди їх гоняти. Я рішила тікати. Але коли совєти отступали, так вони не могли вивезти з в'язниці людей. У мене по сусідству, де я жила була в'язниця, де мій чоловік сидів —оглух і онімів там, ще до суда поки його не судили. Так це поблизу мене, де я жила. То була велика в'язниця, де мій чоловік сидів —оглух і онімів там, ще до суда поки його не судили. Так це поблизу мене, де я жила. То була велика в'язниця НКВД —Чернишевська. І вони там сиділи людей тисячі. А вони не могли їх вивезти. Так вони вапно, оте що виїдає, так вони в кожну камеру понапомпвували повно. І тоді як відступали й підложили динаміт і зривали. То я ходила дивитися. Боже! Скільки то люду там було! І люди, ще живі були. Але вапно, оце все повиїдало. І він тільки лазить і каже: —Ее, ее, ее. —А тіла вже нема нічого. І то тисячі людей там було. Всі у вапні. І очі виїло, тіло повиїдало. А їх як черваки лазило, оцього люду. О це вже в війну, як совєти відступали. І всюди вони понапомповували в'язницями. Бо вони не могли вивезти. |
|
Anonymous female narrator, b. 1908 in Chorbivka, a village of 300... Від.: Я не скажу вам; я знаю, що 300 дворів було. А ось людей, я не скажу Вам, не знаю |
Anonymous male narrator, b. October 25, 1919, into a village of about... ... |
|
Anonymous male narrator, b. 1918 in a village of about 100 families... Пит.: Чи Ви можете сказати село, район, і область де Ви народилися? Якщо Ви не хочете, то не мусите |
Hryhorii Moroz, b. February 18, 1920, in the village of Mykolaivka,... ... |
|
Anonymous female narrator, b. 1918, in the village of Andriivka,... Від.: Дуже велике село; двоє церков було, дві сільради, три школи. Це дуже велике, я не знаю скільки, але дуже велике село |
Halyna Bilovus (nee Sivak), b. 1927, Brahynivka, Petropavlivka district,... Від.: Село моє є Брагинівка, район Петропавловський, Дніпропетровської області |
|
Semen Ovechko, b. September 25, 1925, Volodymyrivka, a village of... Від: Запорізька область, Мелітопільський район, село Володимирівка. Пит: А чим займалися Ваші батьки |
Anatolii Rozniatowsky, b. September 1924 in Volosin’, a khutir of... Від.: На Україні, в хуторі Волосіння. Волосіння, від волосся -Вол осіння. А то е Макарівський район, Київська область |
|
Anonymous female narrator, b. 1914 in the village of Pachapyntsi,... Я народилася 1914-го року. А мій тато й одна сестра — в нас тоді був великий тиф — знаєте, що таке тиф? То, тато мав 45 років тільки.... |
Kyrylo Shtan’ko, b. March 29, 1913, Shtan’kiv khutir, Romny district,... ... |