Історія Культури

Скачати 4.64 Mb.

Назва	Історія Культури
Сторінка	14/19
Дата	14.03.2013
Розмір	4.64 Mb.
Тип	Документи

bibl.com.ua > Культура > Документи

1 ... 11 12 13 14 15 16 17 18 19

повоєннии розвиток української та зарубіжної культури відбувався в умовах поглиблення розколу світу, посилення боротьби між двома соціально економічними системами, воєнно-політичними блоками, розв'язання «холодної війни», атомного психозу, ідеологічно-культурного протистояння. Перед людством, яке понесло нечувані людські, матеріальні і духовні втрати в роки другої світової війни, постали масштабні завдання підняти з руїн матеріальну культуру, залікувати рани духовності та цивілізації. Всупереч репресіям і переслідуванням, залізній завісі українська культура в повоєнний період продовжувала розвиватися, дедалі ширше проникала в світ, заявляючи про свою самобутність і невмирущість і сприймаючи духовні цінності зарубіжних країн.

12.1. Відбудова матеріальної бази культури, розвиток освіти і науки

З усіх радянських республік і країн антигітлерівської коаліції Україна зазнала чи не найбільших людських, матеріальних і духовних втрат та спустошень. На фронтах, у гітлерівських і сталінських катівнях полягли тисячі духовних провідників нації: учителів і священиків, учених і музикантів, письменників і акторів, журналістів і художників. Сотні міст, тисячі шкіл залишились без шкільних приміщень, клубів, бібліотек, театрів, церковних храмів, історичних пам'яток. Численні культурні цінності, евакуйовані на початку війни до Росії та інших республік, вивезені до Німеччини та її союзників, не були повернуті в Україну.

Війна, людиноненависницька атмосфера, породжені ними жорстокість і бездуховність покалічили душі мільйонів людей, деморалізували суспільство, нанесли глибокі рани його духовності, негативно позначились на всьому зрізі культури: культурі життя, виробництва, побуту, спілкування, але не вбили споконвічний потяг українського народу до вершин освіти і науки, не знищили його мову, пісню і думу. Культ особи Сталіна, атмосфера доносів і пошуку ворогів, яка продовжувала культивуватись у повоєнні роки, голод 1946—1947 pp., каральні акції проти підпілля ОУН-УПА, кривава операція «Вісла», масові депортації супроводжувались

масштабною атакою на українську національну ідею, яка з подачі ідеологів більшовизму подавалась не інакше як українсько-німецький націоналізм. Усе це поставило під загрозу гуманістичні цінності українського народу, проте й додало сил у боротьбі за національно-культурне відродження. У цьому виявилась одна з чудових прикмет українців, які, оплакуючи загиблих рідних і близьких, живучи в бараках і землянках, думали і про завтрашній день, про майбутнє, про навчання дітей.

У міру звільнення міст і сіл від гітлерівців підіймались з руїн згарищ школи, сільські хати-читальні, бібліотеки, клуби, відновлювалась діяльність кінотеатрів, музеїв, друкарень, майстерень художників і скульпторів. Тут треба віддати належне і радянським влад- ним та партійним структурам, які на одне з чільних місць висунули програму відбудови матеріальної бази культури, розвитку освіти в усіх областях України, включаючи західні, Буковину, Ізмаїлля, Закарпаття. Перед закладами освіти і культури ставилось завдання комуністичного виховання трудящих і боротьби з ідеологією «українського буржуазного націоналізму». Вже на початку 1944—1945 pp., коли останні українські села звільнялися від загарбників, у республіці діяло 25,9 тис. шкіл, у яких навчалось 4,5 млн учнів. Широку підтримку дістав рух під гаслом: «Ремонт і відбудову школи — своїми силами», який народився на Житомирщині. Методом народної будови за перше повоєнне п'ятиріччя в Україні, було споруджено 2,4 тис. шкіл.

Для підготовки учителів створювались короткочасні курси, відкривались педагогічні класи, педагогічні училища та учительські інститути. Тисячі учителів із східних областей було направлено на Волинь, Закарпаття, в Галичину, сюди завозились підручники, зошити, навчальне приладдя, розгорталась широкомасштабна робота з ліквідації неписьменності та малописьменності, що дало змогу за короткий час-навчити писати і читати 270 тис. чол. дорослого населення, охопити школою дітей і підлітків.

Освіта для дорослих набула дальшого розвитку і в східних областях республіки. Вже в першому повоєнному році в Україні працювало 156 шкіл робітничої та 575 шкіл сільської молоді, переважно вечірніх й заочних. Для дітей-сиріт та дітей-інвалідів відкривалися дитячі будинки, інтернати, заохочувалось опікунство. На початку 50-х років майже усіх дітей шкільного віку було охоплено семирічним навчанням, зросла чисельність учнів у 8—10 класах. Із 34,5 тис. шкіл, які функціонували в республіці, 11 тис. були середніми.

Розвиток освіти, як основи всієї культури, мав суперечливий характер. З одного боку, на підставі Закону СРСР про зміцнення зв'язку школи з життям (1958) семирічка була замінена восьмирічкою, стимулювалось здобуття середньої освіти, було відкрито понад 80 шкіл-інтернатів, у яких навчалося більш як 20 тис. учнів переважно з багатодітних або неповних сімей. З іншого боку, відбувалась профанація ідеї

політехнізації освіти, що призвело на практиці до зміни пріоритетів освіти: акцент робився на підготовку учнів до виробництва. З цією метою на шкоду загальноосвітнім предметам значно більше часу відводилось урокам праці і виробничій практиці. Водночас зростала мережа професійно-технічних училищ, у яких на початку 60-х років навчалось понад 220 тис. учнів. Посилювалась ідеологізація навчального процесу, запроваджувалось обов'язкове вивчення російської мови. Новий шкільний закон давав право батькам вибирати своїм дітям мову навчання, що завдало відчутного удару українському шкільництву. До того ж у містах і селищах міського типу, населення яких швидко зростало за рахунок села, масово відкривались школи з російською мовою навчання, в яких під виглядом «двомовності» фактично утверджувалась російська одномов-ність.

Зазначені суперечності були характерні і для вищої, і для середньої спеціальної освіти, мережа закладів якої після реевакуації і відновлення довоєнних вищих закладів освіти та технікумів помітно розширилась. Уже в 1945 р. в Україні діяло 150 вищих закладів освіти(14 у західних областях), у яких навчалося понад 137 тис. студентів, 532 технікуми із загальною кількістю учнів 164 тис. До середини 50-х років кількість вищих закладів освіти збільшилась до 160, технікумів — до 584, а кількість студентів і учнів зросла відповідно до 200 тис. і до 228 тис. Було відновлено роботу 7 університетів: Київського, Харківського, Львівського, Одеського, Дніпропетровського, Чернівецького, а згодом й Ужгородського. Шефську допомогу вузам України надавали університети та інститути Москви, Ленінграда й інших міст, водночас продовжувався відплив наукових кадрів і талановитої молоді в Росію та інші республіки. Було значно розширено підготовку спеціалістів впровадженням заочної та вечірньої форми навчання, особливо учителів та інженерних і агрономічних працівників. До вузівських аудиторій прийшли тисячі демобілізованих воїнів, у тому числі й інвалідів війни, заохочувався прийом на навчання працюючої молоді з підприємств і колгоспів.

Помітні зміни відбувалися у змісті та методах освіти. Разом з посиленням курсу на так звану марксистсько-ленінську підготовку молоді, ігноруванням досвіду західних країн навчальний процес все-таки збагачувався, впроваджувались новітні здобутки науки і техніки, а заодно насаджувався сталінізм як останнє слово марксизму. З боку партійних і державних органів, спецслужб посилювався контроль за діяльністю шкіл, училищ, технікумів і вузів, за ідейною спрямованістю навчально-виховного процесу, продовжувалась «чистка» професорсько-викладацьких й учительських колективів від «неблагонадій-них», здебільшого національне свідомих фахівців. У 1946 р. була заборонена шкільна «Читанка» лише за те, що в ній Київ був віднесений до найбільших міст СРСР, а в оповіданні про Щорса не згадувалось про боротьбу проти німецьких окупантів. Дедалі більше звужувалась сфера вживання української мови, вивчення історії нашого народу, його куль- тури, національних традицій в усіх ланках освіти і в усіх регіонах, вклю-чаючи західний. Це викликало негативну реакцію як студентів, так і громадськості. У листі до Сталіна група студентів Чернівецького уні-верситету в 1947 р. наполегливо просила припинити русифікацію уні-верситету. Всі викладачі, зазначалося в листі, — бояться, щоб їм не «пришили» націоналізм, читають лекції російською мовою. Водночас, нагадувалось, що в університеті в Празі є кафедра української мови.

І все ж 50-ті — початок 60-х років характеризуються розширення доступу дітей і молоді до знань, підвищенням рівня освіти серед населення збільшенням інтелектуальної верстви в його складі.

У повоєнні роки відбувалась і зміцнювалась матеріальна базо установ науки в Україні, особливо тих її галузей, що були пов'яза-ні з військово-промисловим комплексом. Ще в березні 1944 р. дсі Києва повернулась з евакуації президія АНУРСР і було поступове розгорнуто роботу 29 її науково-дослідних інститутів, а влітку філії Академії наук відкрилися у Львові. За період з 1950 до-1960 р. чисель-ність наукових установ зросла з 462 до 488, у півтора раза збільшилась кількість наукових співробітників. У відбудову і подальший розвиток вітчизняної науки зробили внесок президенти Академії наук, вчені світовим іменем О. Палладій (з 1946 p.), Б. Патон (з 1962 p.).

Зусилля українських учених зосереджувались переважно на роз-робці загальносоюзних проблем у галузі технічних, фізико-математичних, хімічних, медичних, біологічних проблем. Саме в Україні було розроблено і виготовлено першу в Європі універсальну малу елект-ронно-обчислювальну машину «МЕОМ», в інституті електрозварювання розроблялись унікальні технології і модерна зварювальна апаратура використанням електроніки.

Розвиток науки, її сподвижницька роль у розвитку суспільства і д ховному житті народу гальмувались диктатом центру, командно-адміністративними методами управління, некомпетентним втручаннял партійне-державного керівництва. Ідеологічні кампанії, які розгорнулс сталінське керівництво, боротьба проти схиляння перед західною нау-| кою і культурою, гоніння на генетику, кібернетику, так звана «лисенків-щина» — все це вкрай негативно позначилось як на долі окремих учених, так і на розвитку української науки взагалі.

Особливо драматичні наслідки мав сталінізм для розвитку сус-пільних і гуманітарних наук, які ще в довоєнний час вдалося перство-рити в слухняну служницю компартійного режиму, його ідеологічний рупор. Нищівна критика нових напрямів науки, зокрема генетики і кі-бернетики, супроводжувалась утвердженням сталінізму як методологіч-ної основи усіх наук і насамперед суспільних. По-справжньому каральнії акції було вчинено супроти науковців Інституту мови і літератури АНУРСР у постанові політбюро ЦК КП(б)У «Про перекручення і помилки у висвітленні історії української літератури в «Нарисі історії української літератури» (1946). Авторам М. Плісецькому, Є. Кири-люку, І. Пільгуку, С. Шаховському та іншим інкримінувалося намагання представити історію української літератури в буржуазно-націоналістичному дусі, у відриві від історії російської літератури та Іі благотворного впливу, висувалось звинувачення у відступі від марксизму-ленінізму, замовчуванні класової боротьби.

Ще більшого острокізму зазнали українські історики у постанові ЦК КП(б)У «Про політичні помилки і незадовільну роботу Інституту історії України Академії наук УРСР» (1947), яка критикувала праці періоду війни «Короткий нарис історії України», «Нарис історії України», перший том «Історії України» за «спроби відродження буржуазно-націоналістичної схеми історії України М. Грушевського». За так звані «політичні помилки» було звільнено з посади директора інституту М. Петровського, вчинено справжній кадровий погром у його колективі, посилювався ідеологічний контроль за підручниками з історії і нагляд за її викладанням у школах, технікумах, вузах.

Для свого утвердження тоталітарний режим використовував культурно-освітні заклади: клуби, бібліотеки, музеї, монументальне мистецтво. Вже за перше повоєнне п'ятиріччя кількість клубних закладів збільшилась на 10 тис. і становила в 1950 р. 28,7 тис., з яких 26,7 тис. було на селі. Тут діяло також 29 тис. бібліотек, книжкові фонди яких поповнювались здебільшого політичною літературою та художніми творами, що прославляли Сталіна. Водночас не припинявся процес руйнації і нищення національної книги: сотні назв наукових та художніх творів вилучалися цензурою під вивіскою Головліту з книжкових фондів, посилювався контроль за видавничою діяльністю, засобами масової інформації, експозиціями музеїв, репертуаром театрів, мистецьких колективів. До речі, на початку 50-х років в Україні діяло 137 історичних, меморіальних, краєзнавчих, природничих і мистецьких музеїв. Помітною подією в культурному житті стало відкриття у квітні 1949 р. Державного музею Т. Г. Шевченка в Києві як важливого осередку пропаганди літературно-художньої спадщини Кобзаря.

Отже, у міру звільнення українських земель від гітлерівців у селах і містах дедалі ширших масштабів набували відбудова і спорудження нових установ освіти й культури, відновлювалась діяльність клубів, бібліотек, кінопересувок, музеїв.

Відновлення культурного життя України після звільнення від німецько-фашистських окупантів відбувалося вкрай важко і неоднозначно. Разом з відбудовою матеріальної бази освітнього й культурного життя українська культура потрапила під посилений ідеологічний тиск сталінського режиму, зазнавала постійних переслідувань, нищилась як культура національна і формувалася як культура класова.
12.2. Літературні і мистецькі процеси

в умовах ідеологічних репресій

і хрущовської «відлиги»

Із закінченням війни сталінське керівництво різко змінило акценти в
національно-культурній політиці, особливо в Україні. Те, що ще вчора
заохочувалось у пропагандистських цілях, видавалось героїчним і пози
тивним з історичного минулого українського народу (героїзм і нескоре
ність козацтва, військовий і державницький хист Б. Хмельницького, виз
вольні мотиви української класичної літератури і мистецтва тощо), те
пер оцінювалось не інакше як спроби буржуазно-націоналістичної іде
алізації минулого, рецедиви хвильовизму, шумськізму, скрипниківщини,
петлюрівщини і мазепинства. Водночас новий курс супроводився пев-
ною глорифікацією (перебільшенням) ролі російської культури, відро-
дженням імперської психології та великодержавного шовінізму. Ця
лінія викликала ще більший опір з боку національно-патріотичних сил,
особливо ОУН-УПА, а також національне свідомої інтелігенції, твор
чої молоді, що спричинило посилення ідеологічного терору та репресій:
на ниві культурно-національного відродження.

Провідником сталінської репресивної політики в культурно-науковій та літературно-мистецькій сфері став головний на той час ідеолог пар-тії А. Жданов, а після його смерті М. Суслов. Так звана «жданівщит на» означала справжню війну творчості інтелігенції, національне- патріотичним силам, стратегія якої була сформульована в цілому ряді постанов ЦК ВКП(б) і продубльована відповідними рішеннями і

ЦК КП(б)У.

Тон нових ідеологічно-каральним акцій проти українського культурно-національного відродження задав Й. Сталін ще ЗО січня 1944 p., коли в Кремль було викликано О. Довженка, а також М. Бажана, О. Корнійчука, М. Рильського для обговорення кіносценарію «Україна в огні». Спробу видатного майстра слова О. Довженка правдиво змалювати долю українського народу в роки воєнного лихоліття Сталін оцінив як ревізію ленінізму, як «вилазку проти партії, радянської влади»*.

Усім органам цензури було надіслано директиву «не публікувати в цивільній і військовій пресі твори О. Довженка без особливого на те дозволу в кожному окремому випадку». Осмислюючи цю ситуацію, О. Довженко записав у своєму щоденнику: «... невже любов до свого народу є націона- , лізм? Чи націоналізм ... в невмінні художника стримати сльози, коли народу : боляче ...?». ЦК КП(б)У 12 червня 1944 р. спеціальною ухвалою

«Про Довженка О. П.» вивів його з комітету по сталінських преміях, з редакції журналу «Україна», увільнив від обов'язків художнього керівника київської кіностудії, а секретар ЦК К. Литвин вимагав активніше критикувати довженківські погляди.

Розгортання кампанії з викриття націоналізму в українській літературно-мистецькій творчості провадилось на тлі збройного опору ОУН-УПА сталінізації західних областей України, який знаходив моральну підтримку частини творчої інтелігенції, молоді в східних регіонах республіки. Певна синхронність каральних акцій простежується у постановах ЦК КП(б)У «Про підвищення пильності, посилення боротьби з українсько-німецькими націоналістами в західних областях України» (лютий 1946 р.) і «Про журнал «Вітчизна» (жовтень 1946 p.), які націлювали на використання всіх засобів — від ідеологічних до військово-каральних для викорінення національної свідомості і фізичного знищення її носіїв. У цих та інших циркулярах, у виступах партійних ідеологів, матеріалах преси піддавались гострій критиці діячі української культури за прояви «буржуазного націоналізму», «безідейності», «національної обмеженості», нагніталась атмосфера страху, погроз і підозри. До того ж усе це робилось на фоні неврожаю і масового голоду 1946—1947 pp., що охопив більшість областей України і забрав життя у тисяч людей.

Важким ударом по духовності українського народу, особливо в західних областях України та Закарпатті, став так званий Церковний собор у Львові (березень 1946 р.) і в Мукачеві (1947 р.), на яких було інспіровано ліквідацію Української греко-католицької церкви. Категорично заборонялась діяльність Української автокефальної православної церкви, інших конфесій. Життя Руської православної церкви ставилось під повний контроль партійно-державних органів.

Чорні дні для української культури настали з весни 1947 p., коли Сталін направив в Україну для розправи з провідниками національно-культурного відродження свого соратника Л. Кагановича на посаду першого секретаря ЦК КП(б)У. Очевидно, його «досвід» розгрому «хвильовизму», гальмування своєрідного ренесансу української культури 20-х років виявився необхідним тепер, коли Україна переживала новий спалах національного пробудження. '

З прибуттям до Києва Л. Каганович ініціював прийняття вже зазначеної постанови про політичні помилки і незадовільну роботу Інституту історії, а також цілу низку викривальних заходів щодо діяльності творчих спілок. За його вказівкою було підготовлено довідки про «націоналістичні прояви» у творчості багатьох письменників України, зокрема М. Рильського, Ю. Яновського, І. Сенченка, А. Малишка, ухвалено спеціальну постанову «Про перевірку виконання Спілкою письменників України постанови ЦК ВКП(б) про журнали «Звезда» і «Ленинград». У ній літератори України звинувачувались у тому, що опинилися

«на позиціях обивателів і до самого останнього часу не бачили гострих і різних ухилів націоналістичного характеру». За особистою вказівкою Кагановича у вересні 1947 р. «Радянська Україна» опублікувала статтю Ф. Єневича «Про націоналістичні помилки М. Рильського». До речі, згодом редактор одержав листа від студентів зі Львова, в якому Ф. Єневич порівнювався з собакою, що застрелив Пушкіна. Звичайно, листа не опублікували, а М. Рильського примусили каятися і публічно «визнавати» помилки і гріхи.

Виникає питання, що ж так непокоїло партійне керівництво у творчості українських письменників, чому воно обрушилося на них з ідеологічними репресіями? Річ у тім, що українська література — поезія, проза, драматургія — прагнула збагатити НАЦІональні традиції, започатковані в творчості Т. Шевченка, І. Франка, Лесі Українки, художньо втілити загальнолюдські цінності та почуття, насамперед любові до свого народу, рідної землі, материнської мови. З новою силою засяяв образ Матері, в якому уособлювалась тема жінки-матері в її ніжно душевних, героїчних і трагічних рисах, і тема матері-України, яка винесла на собі воєнне лихоліття і важкі повоєнні випробування. Письменники зверталися до народних джерел, фольклору, звеличували героїчні подвиги своїх предків, формували національну гордість, почуття самоповаги і нескореності. Очевидно саме ці мотиви викликали переполох у можновладців, заражених духом великодержавності та шовінізму.

У «Мандрівці в молодість» М. Рильського, в романах «Жива вода» Ю. Яновського, «Його покоління» І. Сенченка, в повісті П. Панча «Голубі ешелони» та в інших творах пріоритети віддавались не класовим, не корпоративним, а загальнонаціональним цінностям, найбільшою з яких є сама людина. Тут слід мати на увазі, що українська література, як і мистецтво, навіть на материковій землі ніби розкололася на два протилежних стани: з одного боку, прихильники національно-культурного відродження, борці за правдиве і неупереджене відображення минулого свого народу, його історії, за оборону його національних скарбниць, насамперед мови, а з іншого — захисники та апологети тоталітарної системи, її співці, що творили панегірики Сталіну, писали доноси і наклепи. Все це породжувалось не стільки ментальністю нашого народу, скільки самою системою, яка паразитувала на заохочуваних нею протиріччях у лавах творчої інтелігенції, підігрівала атмосферу самопоїдання.

Перед спокусою прославитись не спинився і О. Корнійчук, який на шпальтах «Правды» таврував вияви українського патріотизму як бур-жуазно-націоналістичний ухил, заявляв, що в середовищі українських письменників живуть бацили хвильовизму і продовжують шкодити соціалістичному будівництву. До кінця викорчувати буржуазно-націоналістичні погляди в питаннях історії та літератури закликав і М. Бажан, хоч особисто немало зробив для збагачення української культури.

У повоєнні роки зазвучала драматично-героїчна література і поезія учасників визвольних змагань ОУН-УПА. Це ще маловідома нашому загалу поезія опору та національно-визвольної ідеї, вірші-протести, пісні-марші, що продовжили традиції поезії стрілецьких січовиків. Твори вояків Української повстанської армії Ю. Липи, М. Боєслава, П. Гетьманця, П. Василенка та інших, написані мовою віри, надії, нескореності, любові до України і ненависті до її ворогів, тільки через десятиріччя вливаються в духовну скарбницю українського народу.

Незважаючи на цькування і заборони, основні сили української творчої інтелігенції залишилися вірними синами своєї землі, не стали на коліна, не склали зброї, підтримували моральний дух свого народу, його віру в майбутнє.

Центральною телюю в творчості письменників, художників, композиторів залишалася проблема людини, втни і миру, праці і рідної землі, героїзму і боягузтва, але підходи до цих тем, діапазон художньо-мистецьких засобів їх вирішення були досить різноманітними. Не маючи змоги донЬсити до людей окремі перлини літературно-художньої творчості, частина інтелігенції зуміла зберегти їх у своїх архівах і шухлядах. Йдеться, зокрема, про «Розстріляне безсмертя» та «Третю роту» В. Сосюри, «Хрещатик і любов» І. Сенченка, спогади Ю. Смолича та ін. Тільки тепер до нас дійшли деякі твори П. Тичини, А. Малишка, М. Рильського, В. Швеця, П. Воронька, П. Дорошка, І. Качуровського, Ю. Клена, Т. Осьмачки, О. Ольжича.

Як заключний акорд агонії сталінізму, апогей «жданівщини» можна розглядати критику творчості В.-Сосюри, насамперед його епохального вірша «Любіть Україну», написаного ще в 1944 р. Майстру високої поезії більшовицький режим не міг простити слів: «Не можна любити народів других, якщо ти не любиш Вкраїну». Виступ «Правды» в 1951 р. став сигналом для нової хвилі ідеологічно-репресивних акцій, масових арештів, особливо в західних областях України. Проте наближалася смерть тирана, з якою людство пов'язувало настання кращих часів і глибоких змін. Та фізична смерть Сталіна (1953) не означала смерті сталінізму як ідеології, практики тоталітарного режиму, відмирання системи.

Наступники Сталіна, зокрема Г. Маленков, а ще більше М. Хрущов, розуміш, що радянській моделі соціалізму, в тому числі її культурно-ідеологічній ланці, треба надати більш привабливої форми, лібералізувати її. Викриття злочинної діяльності Л. Берії, ініційоване зверху, амністія, часткова реабілітація жертв сталінських репресій, постанова XX з'їзду КПРС про подолання культу особи і його наслідків, публічна критика беззаконня і зловживань владою, деяке розширення прав союзних республік, активізація міжнародних контактів створили враження потепління суспільного клімату. За влучним висловом І. Ерен-бурга, в країні настала «відлига», яка торкнулася і сфери культури.

Для духовного життя України, як й інших республік СРСР, хрущов-ська «відлига» стала помітним культурно-національним пробудженням, очищенням від найбільш негативних явищ сталінщини, від грубого свавілля і терору. Під натиском громадськості переглядались деякі стереотипи культурної політики, зростав інтерес до національних духовних цінностей, розгорнулась реабілітація частини репресованих діячів науки, культури, мистецтва. Невдовзі після XX з'їзду партії були реабілітовані письменники В. Еллан (Блакитний), В. Чумак, М. Ірчан, Г. Косинка, І. Микитенко, 3. Тулуб, відомі діячі української культури — драматург М. Куліш, режисер Л. Курбас, кінорежисер О. Довженко, припинились нападки на А. Малишка, М. Рильського, В. Сосюру, були зняті звинувачення з композиторів В. Мураделі, Г. Жуковського, Б. Лятошинського, М. Колесси. Треба лише мати на увазі, що це була реабілітація людей, а не тих ідей і цінностей, які вони сповідували, особливо української ідеї.

На культурно-мистецькому і науковому житті певний слід залишило пишне святкування 300-річчя Переяславської ради, яку партійні документи кваліфікували як історичний акт возз'єднання України з Росією. За Україною закріплювався статус «другої серед рівних республік», що дало поштовх частковому усамостійненню культурного життя, розвитку освіти, науки, літератури і мистецтва. На зміну сталінським морозам, за образним висловом В. Симоненка, хрущовська «відлига» вдарила наче «грім з ясного неба».

Лібералізація позитивно вплинула на морально-духовну атмосферу, стимулювала творче, наукове і культурне життя, сприяла підвищенню інтересу до історії України, її культури, традицій, звичаїв, мови. Були започатковані видання журналу «Радянське літературознавство», «Українського історичного журналу» (1957 p.), відновлено часопис «Всесвіт». Арсенал літературно-художніх і мистецьких творів поповнюється новою тематичною спрямованістю, жанрами і філософським осмисленням минулого і сучасного, стали проростати дослідницькі й аналітичні тенденції художнього пізнання. Дедалі більшого, поширення набувають історичний роман, документальна повість, але догматичні схеми, кон'юнктура, заідеологізованість стали досить помітними в творчості багатьох літераторів і художників.

І все ж певна розкутість, хоч і стримувана ідеологічними догмами,
сприяла появі творів, що відкривали нову сторінку в українській літерату
рі. Йдеться про «Поему про море» і «Зачаровану Десну» О. Довженка,
«Прапороносці», «Таврію», «Людина і зброя» О. Гончара, «Гомоніла
Україна» П. Панча, «Вир» Г. Тютюнника, «Правда і кривда» М. Стель
маха, поетичні збірки «Троянди й виноград» М. Рильського, «Проміння
землі» Л. Костенко, «Правда кличе» Д. Павличка, ряд поезій М. Бажа
на, П. Тичини, А. Малишка, В. Сосюри, П. Воронька та ін. У 1962 р.
було встановлено Державну премію України ім; Т. Г. Шевченка, якою
відзначалися і літературно-мистецькі твори. Доба «відлиги» дала щедрий грунт для появи покоління «шестидесятників», життя якого, за визначенням М. Вінграновського, мало подвійну сутність: «... одну офіційну, казенну, для вчителів та оцінок у школі, а другу — поза школою, там, де було життя справжнє, життя реальне. Коли ця подвійність була усвідомлена, стався бунт: піднялася наша справжня сутність і відкинула оту офіційну, фальшиву ...». Творча молодь виступила проти лакування і прикрашання дійсності, намагалась ламати догми і шаблони, її творчість виходила не лише за рамки традиційних форм, за межі методу «соцреалізму», а й звучала як протест проти системи, пробуджувала національну свідомість. Ті, хто повірив у Хрущов -ську критику культу особи, відчували солодкий смак свободи, намагалися говорити і писати правду, прагнули до дальшого поступу і демократії. Це була спроба розкріпачення духу, і її робили поети, вчені, художники, музиканти, юристи — В. Симоненко, І. Світличний, Л. Костенко, Є. Сверстюк, Д. Павличко, В. Стус, А. Горська, В. Зарецький, В. Чор-новіл, О. Заливаха та ін. Після нищення і цькування української духовності в 30~40-х роках початок 60-х років заявив про себе як спробу нового національно-культурного пробудження і відродження, духовної опозиції тоталітарній системі, вияв нонконформізму.

Коли реформи Хрущова почали задихатися, а сам він дедалі частіше вдавався до адміністрування і окриків щодо творчої інтелігенції, коли вона розчарувалась у його щирості, коли знову активізувалась політична цензура, посилились переслідування, зародився дисидентський рух (Л. Аук'яненко, І. Кандиба, П. Григоренко), з'явився «самвидав».

Благотворний вплив «відлиги» відчули всі сфери української культури. В середині 50-х років у республіці діяло близько 70 професійних театрів. На сценах Київської, Львівської, Харківської, Одеської опер, академічних драматичних театрів було поставлено ряд нових творів національної і зарубіжної класики, в чому велика заслуга режисерів Ш. Верещагіна, С. Данченка, С. Сміяна, В. Оглобліна та ін. Поряд з уже відомими майстрами сценічного мистецтва Н. Ужвій, П. Нятко, А. Гашинським, О. Кусенко, П. Куманченко з'явились й нові імена Ю. Мажуги, А. Роговцевої, Л. Кадирової, Б. Ступки, С. Олексенка та ін. І хоч еталоном усе ще були зразки російської театральної школи, помітно стала відроджуватись традиція М. Садовського, А. Курбаса, М. Терещенка.

Подальшого розвитку набуло музичне мистецтво, причому виразніша заявила про себе тенденція до витоків національної народної музики і пісні, збагатились жанри музичних колективів. З інтересом були зустрінуті оперні твори Г. Майбороди, В. Губаренка, Ю. Мейтуса, А. Кос-Анатольського, К. Данькевича, В. Кирейка. Новими барвами зазвучала українська пісня П. Майбороди, О. Білаша,

І. Шамо, А. Філіпенка, А. Штогаренка, Є. Козака. Світ почув чудові милозвучні голоси українських оперних та естрадних співаків: А. Ру-денко, Ю. Гуляєва, Д. Гнатюка, Є. Мірошниченко, А. Солов'яненка, М. Кондратюка, Д. Петриненко, М. Стеф'юк, 3. Христич. Зросла виконавська майстерність Державного заслуженого академічного народного хору ім. Г. Верьовки, Державної заслуженої капели бандуристів України, Державної заслуженої академічної капели «Думка», Державного заслуженого симфонічного оркестру України, народних хорів Закарпаття, Гуцульщини, Полісся, інших регіонів.

До традицій національного танцю дедалі частіше почало звертатися хореографічне мистецтво, що принесло світову популярність Державному ансамблю танцю України ім. П. Вірського. На цих засадах у поєднанні із модерними прийомами зародився Художньо-спортивний ансамбль українського балету на льоду. Примітною рисою часу стало створення цілого ряду аматорських колективів, які за виконавською майстерністю мало чим поступалися професійним, зокрема таких ансамблів, як «Ятрань», «Дніпро», «Ватра», «Веснянка», «Дарничанка» тощо. Взагалі роки «відлиги» дали імпульс розвитку художньої самодіяльності, кількість колективів якої на початку 60-х років сягнула 200 тис., а число учасників перевищило 3,5 млн чол. На поглиблення національної самобутності художньої самодіяльності благотворний вплив мали творчі колективи західних областей, які прагнули ознайомити всю республіку зі своїм багатовіковим самобутнім доробком.

Народна пісня поповнилась репертуаром Українських січових стрільців. Української повстанської армії, але виконання на сцені цих пісень офіційно було заборонено і суворо переслідувалось так само, як і справляння релігійних обрядів, виконання колядок, щедрівок, додержання народних звичаїв. Однак саме в ці роки компартійні структури зробили спробу надати народним обрядам і деяким звичаям так званого соціалістичного змісту, розробляючи централізовано сценарії комсомольських весіль, реєстрації новонароджених, свят урожаю, масових гулянь.

Деяке потепління суспільного клімату позитивно відбилось на розвитку образотворчого і монументального мистецтва, архітектури. Однак тут більше, ніж в інших, сферах, виявився принцип партійно-державного замовлення, нав'язування Ідеологічно запрограмованої тематики й об'єктів. Заохочувались насамперед твори тих художників, які стежили за кон'юнктурою. Разом з тим немало полотен, створених Т. Яблонською, В. Задорожним, В. Чеканкжом, С. Григор'є-вим, Д. Шостаком, Т. Голембієвською, що присвячувались перемозі над фашизмом, дружбі народів, трудовим подвигам, відзначалися досить високими естетичними й художніми цінностями. Із захопленням були сприйняті громадськістю твори на шевченківську тематику Г. Меліхова, М. Божія, Д. Безуглого, а також на історичні теми Л. Ходченка, В. Полтавця, М. Кривенка.

Серед пам'ятників, встановлених у повоєнні десятиріччя, також переважали ті, що увічнювали пам'ять радянських воїнів, партизан, міфологі-зацію встановлення радянської влади в різних регіонах республіки. Після XX з'їзду замість знесених скульптур Сталіна почали з'являтися монументи на честь Аеніна, більшість яких не мала художньої цінності. Водночас було встановлено пам'ятники Т. Шевченку в Москві та Дніпропетровську, І. Франку в Києві та Львові, Лесі Українці й І. Котляревському в Києві, М. Коцюбинському в Чернігові, Панасу Мирному в Полтаві та ін. Твори українських монументалістів дістали світове визнання. Це пам'ятники Т. Шевченкові в Торонто і Палермо (М. Врон-ський, О. Олійник), Нью-Йорку (О. Ковальов і В. Бородай), Лесі Українці в Канаді (Г. Кальченко) та ін.

Заслуговує окремого розгляду розвиток народного декоративного вжиткового мистецтва, що з давніх часів притаманне українському народу. Йдеться про народне ткацтво, килимарство, вишивку, різьблення, художній розпис, інтарсію та інкрустацію, дерев'яні й керамічні вироби, оздоблення шкіри, металів тощо. Великої шани заслужила творчість народних майстрів і умільців М. Примаченко, К. Білокур, Т. Пата, Г. Василащук, Г. Верес, 3. Перестюка.

«Відлига» торкнулася і кіномистецтва України, яке, з одного боку, прагнуло зберегти певну самобутність, національний колорит, а з іншого — дедалі більше втрачало національні риси. Духом творчості О. Довженка була просякнута робота І. Савченка «Тарас Шевченко», в якій головну роль виконав С. Бондарчук, екранізація української театральної класики («Украдене щастя», «Назар Стодоля», «Мартин Боруля»), створення фільмів на історичну тему («Ярослав Мудрий», «Устим Кармалюк», «Легенда про княгиню Ольгу» та ін.). Світового визнання здобули кінорежисери С. Параджанов, Ю. Іллєнко, М. Мащенко, актори Ю. Шумський, Г. Юра, І. Миколайчук, Н. Наум, М. Гринько, К. Степанков. На жаль, український кінематограф продовжував переживати стогнацію, породжену лінією на денаціоналізацію мистецтва, політикою відторгнення українського кіно від національно-патріотичної проблематики. Великої шкоди кіномистецтву, як і телебаченню, завдавали грубе адміністрування, партійне втручання у творчий процес, ігнорування гуманістичних цінностей.

Про непослідовність хрущовської лібералізації свідчать погрозливі слова і розноси лідера партії на московській виставці творів молодих художників (грудень 1962 p.), що стали сигналом для нового «закручування» гайок, оголошенням своєрідної «холодної війни» творчій інтелігенції, повсюдної боротьби з будь-якими новаціями, модернізмом, абстракціонізмом тощо. Стріли партідеологів і спецслужб полетіли насамперед у молоде покоління «шестидесятників» — І. Драча, Л. Костенко, М. Вінграновського, В. Некрасова, літературознавців О. Бабишкіна, І. Дзюбу, В. Яременка, І. Світличного, на адресу «Літературної України» за публікацію творів «колишніх носіїв буржуазного націоналізму».

Треба віддати належне М. Бажану, М. Рильському, П. Тичині, і А. Малишку, О. Гончару, П. Загребельному за їх підтримку і захист) молодих літераторів.

Двірцевий переворот у Кремлі (жовтень 1964 р.) призвів не тільки до падіння Хрущова, а й припинення реформаторського курсу, лібералізації культурної політики. Настала нова хвиля карально-ідеологічних репресій у сфері української культури, розгорнулась потужна русифікація, на зміну кволим спробам гуманізації подули холодні брежнєвські вітри реанімації сталінізму. Однак могутню опозицію, очолену «шестидесятниками», дисидентами, патріотами, зламати було не так просто, та й часи настали інші, в світі назрівали суттєві зміни.

12.3. Культура повоєнного зарубіжжя

Характерна особливість повоєнного розвитку культури України як однієї з фундаторів і членів ООН, що набула статусу суб'єкта міжнародного права, полягала в тому, що перед нею відкривався шанс для інтеграції у світовий культурний простір. Проте залізна завіса, атмосфера «холодної» війни, культурно-ідеологічне протистояння звели цей шанс до мінімуму. Інтеграційні процеси під девізом «інтернаціоналізації» обмежились здебільшого рамками Союзу РСР і країн «народної демократії». Однак декади і дні української літератури і мистецтва в Москві, столицях союзних республік, обмін культурно-мистецькими колективами, науковою і художньою книгою з Чехословаччиною, Польщею, Угорщиною, Румунією, Болгарією та іншими країнами, приїзд діячів культури з цих держав у республіку, обмін у підготовці кадрів інтелігенції — усе це сприяло взаємозбагаченню духовними цінностями.

У сусідніх з Україною країнах «народної демократії» подальша-го розвитку набули середня і вища освіта, відкривались нові закла- ди культури, театри, музеї, але все це відбувалося в умовах вели- > кого громадянського напруження, зумовленого експортом сталінсь-кої моделі соціалізму в ці країни, встановленням там прорадянсь-ких. режимів, нав'язуванням «культурної революції» за більшовицьким зразком. Отже, сусідні народи наштовхнулись на ідеологізацію культури, збіднення їх змісту і форм, гальмування творчих потенцій письменників, художників, митців. І все-таки на відміну від радянських республік, де нівелювання національних культур мало запрограмований характер, у цих країнах повніше зберігались національні особливості, народні традиції, самобутність культури, більша терпимість виявлялась у ставленні до релігії, культових споруд і пам'яток історії.

Ситуація почала змінюватися з 1948—1949 pp., коли в Албанії, Болгарії, Польщі, Румунії, Угорщині, Чехословаччині, в Східній Німеччині,

а згодом у Китаї, Кореї, В'єтнамі посилились репресії проти старої інтелігенції, почались судові процеси над діячами науки і культури, руйнувались духовні святині, викреслювались з пам'яті цілі пласти національних цінностей, штучно нав'язувались метод так званого соцреалізму, класовість і партійність літератури та мистецтва. За таких умов частина творчої інтелігенції шукала порятунку на Заході, а частина була відчужена від культурно-мистецького життя, від наукової та педагогічної роботи за політичними мотивами.

Незважаючи на партійно-державний нагляд, у повоєнний час болгарська, польська, чеська, словацька, угорська, румунська, сербська, хорватська та інші культури збагатились новими творами письменників, художників, музикантів, архітекторів. Особливість їх розвитку в тому, що вони виявили більшу живучість романтичної традиції, підтримувану вищою національною свідомістю, рухом опору комуністичним режимам, благотворним впливом західноєвропейської культури, наявністю національної еліти.

У Польщі, наприклад, плідно працювали письменники Л. Кручков-ський, Я,. Івашкевич, К. Галчинський, Т. Бреза, живописці Ф. Ковар-ський, Й. Краєвський, графік Т. Трепковський, скульптор С. Горно-Поплавський та ін. З середини 50-х років у польському мистецтві набули поширення модерністські впливи, зокрема абстрактне мистецтво, сюрреалізм, поп-арт тощо.

У чеській і словацькій літературах провідними темами повоєнного періоду була боротьба з фашизмом, утвердження миру, збереження духовних цінностей, морально-етичні проблеми. Твори 3. Плугаржа, Я. Матейка, А. Запотоцького, Р. Яшика, поезія А. Плавки, Я. Костри та інших набули популярності і за межами Чехословаччини. В чехословацькому кінематографі важливе місце зайняла історична тема, про що свідчили високохудожні фільми «Як Гус», «Ян Жижка» та ін.

Повоєнні роки стикаються ще з однією примітною рисою культурного процесу, пов'язаною з українським і зарубіжним аспектом. Вона зумовлена третьою хвилею еміграції. Українська діаспора суттєво збільшилась як у республіках СРСР, так і в західних країнах. Проте' якщо в Російській Федерації, республіках Середньої Азії і Закавказзя українці були позбавлені будь-яких можливостей для задоволення своїх культурно-національних потреб, а окремі діячі культури українського походження (М. Зощенко, Г. Ахматова та ін.) зазнали острокізму, то українська діаспора в західних країнах дістала змогу подбати про збереження рідної мови, розвиток національної школи, примноження культури своїх предків.

Завдяки підтримці західних демократій, меценатству, доброчинним пожертвуванням українська діаспора на Заході продовжувала, з одного боку, репрезентувати кращі здобутки своєї національної культури, літератури і мистецтва, українського побуту в світі, а з іншого — сприяла засвоєнню модерних напрямів зарубіжмої культури, взаємозбагаченню духовності. Вже восени 1945 р. було створено Центральне представництво української еміграції, яке легалізувало українську політичну генерацію, сприяло відновленню Українського вільного університету, шкіл, гімназій. В американській зоні Німеччини в 1947 р. налічувалось 24 українські школи-гімназії, в яких працювали 432 учителі і навчалось 2880 учнів, в англійській зоні — відповідно 4 гімназії, 96 учителів, 720 учнів. Було відновлено діяльність Наукового товариства імені Т. Шевченка, а в Авгзбурзі Д. Дорошенко відновив Українську вільну академію наук. В. Кубійович виступив організатором створення унікальної «Енциклопедії Українознавства» в 10

томах.

З 1963 р. став виходити журнал «Український історик», в 1965 р. заявило про себе Українське історичне товариство. Б. Крупницький опублікував книгу «Основні проблеми історії України» (1955), а П. Полонська-Василенко виступила з працею, «Дві концепції історії України і Росії» (1964). У 1963 р. кардинал Иосиф Сліпий створив у Римі Український католицький університет, а згодом і Музей українського мистецтва і книгодрукування.

З осені 1945 р. в еміграції стало діяти об'єднання Мистецького українського руху (МУР), до якого увійшла група талановитих письменників: У. Самчук, В. Петров, І. Костецький, Ю. Косач, І. Багряний, В. Барка, Т. Осьмачка, Ю. Клен, Є. Маланюк, Ю. Шевельов, Б. Кравців, І. Кошелівець. Вони започаткували серію «Мала бібліотека МУРу», часописи «Рідне слово», «Українська трибуна», «Заграва», «Литаври», «Київ». Засновуються десятки літературних, драматичних, музичних колективів: капела бандуристів, хор «Україна», налагоджується видавнича справа. Об'єднуючою ідеєю для української діаспори була оборона України, ідея її усамостійнення і державності. У збірці «Прав-доносці» (Мюнхен, 1948) Яр Славутич наголошував, що ідеалом змагань за незалежність України має стати:

Не поля клин, не пасіка ласкава, І не балки, де чайка проквиля, А суверенна, кована держава, Бо в ній — і труд, і воля, і земля.

Українські художники в діаспорі продовжували традиції М. Бой-чука — школи монументалістів з елементами раннього Ренесансу, освоювали стиль імпресіонізму, характерного для західного мистецтва. Звичайно слід зазначити, що після другої світової війни в еміграції зійшлися творчі сили різних шкіл і напрямів, які представляли різні регіони України: Наддніпрянщину, Галичину, Слобожанщину, Донбас, Південь, Закарпаття, що дало змогу за умови збереження місцевої специфіки збагатити загальноукраїнські традиції. До того ж багато української інтелігенції, учених, професорів, лікарів, інженерів після переселення до

США, Канади, Аргентини та інших країн світу почали працювати у провідних державних і приватних інституціях, в університетах, вносячи помітний вклад у скарбницю світової цивілізації і створюючи відповідний імідж Україні.

Власне тут ми і підходимо до з'ясування деяких особливостей культури західного зарубіжжя у повоєнний період, яка відчула значний приплив іннонаціональних елементів і розширення комерціалізації. Значно збільшилась кількість приватних шкіл, коледжів, університетів, кіностудій, театрів тощо при одночасному збільшенні бюджетних витрат на розвиток освіти, науки, масових засобів інформації. Зокрема, в США в 1964 р. було створено окрему Національну академію техніки, фінансувались найважливіші програми Національної академії наук США, Каліфорнійської та Чиказької академій. З 1965 р. почала функціонувати Національна академія освіти.

Помітним явищем у західній культурі був техніцизм (технократизм) — своєрідний культ техніки як один із спадкоємців класичного позитивізму, що, на думку англійського письменника Ч. Сноу, призвело до розколу єдиної культури на «дві культури»: культуру наукову (вчені-природознавці і техніки) і культуру «гуманістичну» (художня інтелігенція). Внаслідок пріоритетів, які віддавались розвитку природничо-технічних наук, відбувалася певна абсолютизація матеріально-речових потреб і цінностей на шкоду духовно-творчим і моральним.

Найхарактернішим для зарубіжної культури був подальший розвиток так званої «масової культури», яку традиційна радянська культурологія оцінювала як кризу культури. Більшість західних культурологів схильні трактувати «масову культуру» як народну, культуру мас, доступну для найширших верств населення. У літературі останніх років дедалі частіше замість терміна «масова культура» вживається поняття «популярна культура» як синонім народної. Тут треба мати на увазі, що науково-технічний прогрес привів до своєрідної революції в сфері засобів інформації, телетрансляції, тиражування художніх творів. Сформувалась комерційна індустрія культури на грунті використання телебачення, радіо, звукозапису, кіно, інших засобів комунікації, що дало змогу модернізувати старі види мистецтва і дати поштовх новим, у тому числі авангардизму: поп-арт, ретро-стиль тощо.

Масова культура дістала широке поле дії саме у сфері мистецтва, яке має порівняно легший доступ до масової свідомості та націлене здебільшого на дозвілля і розваги. На Заході продовжувала формуватись ціла індустрія розваг, що тиражувала культуру «серійного» виробництва. Разом з тим завдяки цій індустрії розширились можливості для прилучення дедалі ширших верств населення до художніх цінностей високої культури. Масова культура насаджувала комформізм, вона мала протидіяти поширенню комуністичної ідеології, захищати західне

суспільство. А вже в рамках масової культури народилась поп-культураї як своєрідний протест, бунт або контркультура. Кіно, телебачення, зву-козапис, а згодом і відео почали витісняти традиційні форми залучення людей до культури: сімейне читання, домашню музику. Тому частина політологів, зокрема американський вчений Д. Макдональд, схильні вба-чати в масовій культурі пародію на високу культуру.

Щодо високої культури, то в повоєнні роки вона набула на Заході потужного розвитку, що зумовлювалось подальшою демок-ратизацією західник держав, піднесенням життєвого рівня, освітиі і загальної культури, виробництва та побуту. Висока культура проростала на грунті народної, зокрема фольклору, на національних тра- диціях. У Франції, наприклад, в образотворчому мистецтві набув поши-рення неореалізм (А. Фужерон, Ж. Аюрса), великої популярності на-були малюнки Ж. Еффеля. Однак, як і в США, Великобританії, Західній Німеччині, Італії, переважали модерністські напрями — абстрактний! експресіонізм, абстрактний сюрреалізм, неоконструктивізм тощо, а звід-си поширювались на інші континенти — в Азію, Африку, Латинську Америку.

На грунті модернізму проростають «інтелектуальний роман», «ін-телектуальна драма», концептуальне мистецтво. Літературу психоаналізу в США представляли У. Фолкнер, Дж. Стейнбек, Е. Колдуелл Дж. Селінджер, Дж. Чівер, поети Р. Фрост, К. Сендберг, Т. Ретке. Значне поширення набула «масова белетристика» (пригодницькі, кримінальні, еротичні романи і повісті). В модерністській літературі Фран-ції популярність здобули прибічники екзистенціалізму Ж. П. Сартр, і А. Камю, С. де Бовуар.

Якщо спробувати вичленити деякі спільні риси повоєнного авангардизму на Заході, то головним героєм у літературі найчастіше виступає не ' особа, а сам словесний текст, в образотворчому мистецтві, в скульптурі — пластична чи акварельна конструкція, у музиці акцент робиться на оригінальність звуку, голос окремих інструментів. Часом форма почала затіняти зміст твору.

Своєрідність культурного життя західного зарубіжжя в другій половині 40-х — першій половині 60-х років полягала в тому, що на відміну від довоєнних років дещо спадає інтенсивність процесу сприйняття США культурних цінностей з Європи, хоча вивезення умів тривало. Водночас США разом з планом Маршалла нав'язують Європі свої стандарти культури, причому найчастіше засобами масової інформації, маскультури. Деякі культурологи розглядають цей процес як «американізацію» національних культур Європи, який в наступні роки набув характеру культурної агресії і про який на весь голос заговорили французи, італійці, греки, німці та інші, оскільки він почав : загрожувати їхній культурній самобутності.

Створене ще в роки війни «Інформаційне агентство США» (USIA), потужні радіопередавачі «Голос Америки», американські центри культури, бібліотеки перетворили європейські країни на своє культурно-інформаційне поле. Особливо популярними стають американські гангстерські фільми «Малюк і Нельсон», «Біла спека», «Вони живуть вночі», фільми-жахи. У 1946 р. на італійські кіноекрани, наприклад, було випущено 60 американських фільмів, у 1948 р. — 688. У них пропагувались роль США у визволенні Європи від фашизму, винахід атомної бомби, страх перед світовою катастрофою, рекламувались американський спосіб життя, високий рівень споживання, матеріального забезпечення, а водночас й американські товари. Більш як 2 тис. коледжів та університетів США, в яких навчались понад 6 млн чол., широко відкрили свої двері й для європейців, вихідців з країн Азії, Африки, Латинської Америки, оскільки американська освіта ставала дедалі престижнішою в світі.

Американізація торкнулася і світу музики, в якому найпопулярнішим стає джаз, а він, у свою чергу„ народжує рок-н-рол — своєрідне поєднання джазу, пісні і танцю. Його підхопили відомі ансамблі «Бітлз» і «Роллінг стоунз» у Великобританії, звідти він знову повертається до США, а далі стає популярним у всьому світі.

Осмислюючи тенденції розвитку зарубіжної культури в повоєнний період, нові явища, течії, творчі методи, стилі, що зміцнювались або започатковувались у літературі, образотворчому мистецтві, музиці, театрі, архітектурі, включаючи модерні, не можна випускати з поля зору те, що цей процес відбувався з урахуванням національних особливостей і традицій кожної країни, не стримуючи при цьому інтеграційні тенденції.

Важливим інструментом міжнародного співробітництва в сфері освіти, науки і культури стало ЮНЕСКО — спеціалізована установа ООН, статут якої вступив у дію в листопаді 1946 р. Україна стала членом ЮНЕСКО з 1954 р. і включалася в реалізацію основних її програм, спрямованих на боротьбу з неписьменністю, розвиток освіти, підготовку кадрів, вивчення і поширення національних культур, охорону довкілля, пам'ятників культури. Благотворний вплив місій ЮНЕСКО особливо відчули народи країн Азії, Африки, Латинської Америки, багато з яких у повоєнний період здобули державну незалежність. Значне місце відводилось міжнародній інформації в сфері культури, видавничій діяльності. «Кур'єр ЮНЕСКО», часописи «Культура», «Перспективи освіти», «Му-зеум» та інші відіграють важливу роль у культурному обміні народів планети. Гальмом цих процесів були політика «холодної війни», ідеологічне протистояння.

Отже, повоєнний період розвитку української та зарубіжної культури суперечливий і неоднозначний. З одного боку, було піднято з руїн матеріальну культуру, подальшого розвитку набули освіта, наука, збагатились літературно-художня скарбниця національних культур народів, більи динамічними стали інтеграційні процеси. Із завершенням збирання основі них етнічних земель у межах УРСР відбулося своєрідне «возз'єднані ня» української культури, її соборність, що було додатковим стимулов до культурно-духовного відродження і консолідації української націй В літературі і мистецтві по-новому осмислювався сенс людського житт як найвищої цінності, утверджувались модерні форми, дух гуманізму, іншого боку, поглиблення розколу світу, «холодна» війна, ідеологічні боротьба, агонія сталінізму негативно позначились на культурі та духов ності в обох частинах світу: як у країнах радянської системи, так і ві західному світі. В СРСР, у тому числі в Україні, а також певною мірою в країнах «народної демократії» тривали репресії та культурно-національний геноцид, провадилась розгнуздана антирелігійна пропаган-да, ідеологізовувалась і одержавлювалась духовність. У західних держа-вах поряд з примноженням кращих здобутків літератури і мистецтва під гаслом «масової культури» нерідко тиражувались низькопробні твори, насаджувались культ насилля, бездуховність.

Смерть Сталіна, критика культу його особи, хрущовська «відлига» та і спроби лібералізації суспільства дали поштовх культурно-національномуі пробудженню, культурному обміну з західними країнами. Провідниками цих процесів виступили «шестидесятники» та дисиденти.

Осмислення трагічних наслідків «холодної війни», воєнного та іде-ологічного протиборства для світової культури, врахування уроків минулого переконливо свідчать, що тільки шлях утвердження цілісності світу, об'єднання демократичних інтелектуальних сил усіх націй може служити інтересам цивілізації всього людства.

1 ... 11 12 13 14 15 16 17 18 19

Схожі:

МІНІСТЕРСТВО ОСВІТИ І НАУКИ, МОЛОДІ ТА СПОРТУ УКРАЇНИ ЧЕРКАСЬКИЙ... Дисципліна «Історія української культури» в системі підготовки сучасного фахівця вищої категорії. Предмет, об’єкт, основні проблеми,...	Питання до іспиту з курсу «Історія української культури» Трипільці: археологічна культура чи цивілізація. Проблеми витоків української культури
Питання до іспиту «Історія української культури»	Для підготовки до іспиту з навчальної дисципліни «Історія української культури»
Про вивчення курсів духовно-морального спрямування у 2008-2009 навчальному році України надає батькам право вибору вивчення дітьми курсів духовно-морального спрямування. Серед них: „Етика”, “Християнська етика”,...	Тема 1 Особливості української ментальності Предмет, завдання, об’єкт, основні проблеми, що вивчає курс «Історія української культури»
Курс «Історія української культури» є нормативною дисципліною бакалаврської... Курс «Історія української культури» є нормативною дисципліною бакалаврської підготовки й вивчається протягом одного семестру першого...	ІСТОРІЯ УКРАЇНСЬКОЇ КУЛЬТУРИ ПИТАННЯ ДЛЯ ІСПИТУ Умови культурного розвитку українських земель в складі Великого Князівства Литовського (сер. XIV сер. XVI ст.)
1. Дайте визначення предмету "Історія України", вкажіть на основні... Ого поселення, а також історію його предків, від найдавніших часів до сьогодення. Це історія українських земель, історія території,...	ПРОГРАМА для загальноосвітніх навчальних закладів Історія України Авторські права на текст програми «Історія України. Всесвітня історія, 5–12 кл.» належать Міністерству освіти і науки України та...

Додайте кнопку на своєму сайті:
Портал навчання