План-конспект уроку української літератури у 8 класі учителя СЗШ №294 м. Києва Гаврилюк В. М. КИЇВ 2010

6-й учень:І досі пам’ятає 90-річний професор Іван Бровко, як у тяжку хвилину Володя підтримав його. Про це він розповів і Євгену Сверстюку, який відтворив цей епізод: «Після автодафе в університетському парткомі навколо доцента Івана Бровка раптом десь зникли знайомі… Осуд, зневага, неслава виросли стіною і лягли на плечі… За «ідеологічним злочинцем» тяглася кілометрова зона відчуження, ніхто не смів переступити ту зону… А навколо кудись ішли люди або сиділи на лавках. Вони здавалися щасливими, спокійними і безтурботними, ніби з іншого світу. Ось навпроти якісь хлопці сидять на лавці. Може й студенти. Раптом один із них устав і попрямував йому назустріч. Невже пересікає зону? Так. Підійшов, привітався, міцно потиснув руку і несподівано обняв і поцілував: «Спасибі вам, Іване Бенедиктовичу, велике спасибі Вам. Тримайтеся!» Сказав — і повернувся назад до хлопців. Це був молодий поет, студент Володимир Підпалий. Своїм дотиком він наче зняв тавро закляття. Усе змінилося, заясніло навколо… Як багато у світі значить сміливий чесний крок — одне просвітлене слово як діяння!» 7-й учень:А поет Гриць Гайовий поділився спогадами про «захалявне минуле»: «Пригадую відкриті факультетські збори комсомолії філфаку, де розглядалися персональні справи звинувачених у «буржуазному націоналізмі» студентів. Після відповідної «проробки» майже всі вони мало не в один голос плакалися: мовляв, виключайте мене з університету, але не з комсомолу, бо без нього я життя свого не уявляю… Щоправда, не всі опускалися до такого приниження. Володимир Підпалий, пізніше відомий своєю мужністю поет-шістдесятник, а тоді студент, здається другого чи третього курсу, слухав-слухав ці покаяння, а потім підвівся, сплюнув і демонстративно вийшов з актової зали під розгублене захоплення присутніх. Одначе його ні з університету, ні з комсомолу не виключили: сміливих і рішучих часом і вороги поважають». 5-й учень:Дружина:Кажуть, коли любиш по-справжньому, то не знаєш за що. У кожного своя любов. В мою душу Володя входив поступово. Мені подобалося, що він турботливий і розумний. Познайомилися ми в Київському університеті: Володя п’ятикурсник, а я першокурсниця, а точніше — абітурієнтка. Коли вперше випадково побачив мене, сказав: «Хлопці, це буде моя жінка». І довго топтав стежку до мого серця. Пам’ятаю той весняний день 1962-го, коли соромливо вручив мені вірш «Запитання». І досі не можу спокійно читати: «Чого я ночі нашої боюсь, чого сказать «люблю тебе» боюсь?.. Люблю за те, що не така, як інші. І не люблю, що не така, як інші… Для чого запитання навесні?.. Як голос «звідти» сприймаю рядки його «Присвяти»: Як перший листок гарячий впаде пташеням із гілки — не спати всю ніч тобі. Коли у зимові ночі (вчувається рідний голос — лишаю сліди тобі. Чую цей рідний голос, бачу ці сліди. І мені не страшно стати перед ним на сповідь, бо як можу доглядаю його дітей і духовних, і фізичних. Уже без нього видала п’ять збірок: «Сині троянди» (1979), «Поезії» ( 1982), «Береги землі» (1986), «Кожна бджілка — немов лічилка» (1991), «Усе, що в серці виплекав я доброго, належить вам: біобібліографічний покажчик» (2001), «Сковородинські думи» (2002). На підході ще дві — «Золоті джмелі» і «Любов’ю землю обігріти». За життя поета побачили світ: «Зелена гілка» (1963), «Повесіння» (1964), «Тридцяте літо» (1967), «В дорогу — за ластівками» (1968) і «Вишневий світ» (1970). Готується ще «Тиха елегія», «Тут все з дитинства серцеві знайоме». Бог подарував нам і дочку, і сина. Оля — генетик, кандидат наук, але також пише вірші, має збірочку «Миттєвості» (2000). Андрій пішов шляхами батьків — український філолог. Теж кандидат наук. І теж має збірочку «Події та невідворотність» (2003). Намагалася і намагаюся зберегти атмосферу нашої родини, яку творив Володя. Він був прекрасним батьком — «сплав ніжності й всерозуміння з вимогливістю і серйозністю». Ось як пише про це літературознавець Михайлина Коцюбинська: «…у цьому домі ти з радістю поринав в атмосферу справжньої родини, таку рідкісну в наш час, на жаль. Тут панувала любов, злагода і взаєморозуміння по всіх лініях і у всіх зрізах… Тут духовне переважало над матеріальним…» Щаслива, що була поряд із такою людиною. Він був для мене усім: батьком і братом, чоловіком , учителем і соратником. Усе, що в мені найкращого — усе від нього — мого друга. Він учив мене смакувати каву і як варити суп; розкрив очі на історичні факти і познайомив із багатством українського красного письменства, особливо того, що заборонялось і не вивчалося навіть в університетському курсі літератури; навчив правильно говорити, відчувати класичну музику і пишатися розмаїттям рідної пісні, яких він знав силу-силенну і любив співати. Я близько 30 років працювала у Голосіївській господі Рильського. Несла людям його слово, його світло. Як було важко спочатку: розповідаю про Максима Тадейовича, а відчувала присутність Володі і рідко яка екскурсія завершувалася без сліз… Тут хочу теплим вдячним словом згадати свого директора, сина поета — Богдана Максимовича — за його науку, за його терпимість, за його поради, за допомогу. Він як справжній друг міг підставити плече у важку хвилину, але й міг порадіти твоєю радістю, що не часто стрінеш в теперішньому житті. Він допомагав мені упорядковувати і зчитувати Володині книжки. Пам’ятаю, як він радів з’яві «Синіх троянд», як ми сигнальний примірник з ним і Іваном Ільєнком, тодішнім заступником з науки, понесли на Володину могилу 20 грудня 1979 року. Богдан Рильський дуже багато читав і завжди приносив мені, коли натрапляв на матеріал про Володю, найчастіше це були спогади про похорон. Рідко хто із мемуаристів, згадуючи про шістдесятників, обходив цю тему. Це був 1973-й — рік полювання на відьом. Відбулися повальні арешти. І серед них — чимало Володиних знайомих. І влада боялася, що похорон молодого поета (Володі було тільки 37) може вилитися в акцію протесту. До похоронної комісії включили тих, більшість з яких прискорювали Володин відхід, жодного з друзів. Хоча саме друзі добровільно взяли на себе похоронні клопоти, особливо А.Таран, В.Плачинда, В.Бабчук, брати Найди. До пізнього вечора вирішували, чи давати опальному поету місце на Байковому; і ховали, коли уже сутеніло. Не дозволили друзям сказати слово, а Петру Бойку прочитати Володин реквієм «Візьміть мене…». Добре, що Забаштанський, котрий в останні місяці щоденно приходив і скрашував Володині дні, без усякого погодження і дозволу комісії сказав кілька теплих слів прощання. А то офіційний виступ Юрія Петренка, який багато доклав, аби Володі недобре жилося, був би для Володиної душі заважкий. За християнським звичаєм родина запросила всіх на поминальний обід. Отут чатували — заробляли портфелі — сексоти і наклепники. Ловили кожне слово, мовлене друзями. І тут почалося. Микола Рудь надіслав одразу ж листа тодішньому першому секретареві Правління Спілки письменників України Василю Козаченку. Завдячуючи історику професору В.Сергійчуку, який віднайшов цей матеріал і розсекретив («Молодь України», 1994, 24 листопада), можемо тепер прочитати той донос. Ось окремі цитації: «Після моїх слів жалю дуже коротко сказала слово Костенко. Серед високої похвали на адресу покійника, Костенко досить яскраво підкреслила: «Ця людина з найчистішою совістю жила не в свій час»… «За столом Михайлина Коцюбинська в загальному панегірику на адресу покійника досить чітко і голосно нагадала: «Ніхто не зазнав такої кривди і моральних тортур, як цей великий талант». 1-й учень: «Верхом політичного блюзнірства й облуди була коротка алегорична промова Івана Драча. Ось вона чи не слово до слова: «Дорогі друзі, у моєму селі жив придуркуватий Іван. Він не любив ні пісень, ні музики, а хіба що слухав жаб’яче квакання. І коли йому заважали пісні солов’їв, він починав підкрадатись і ловити їх, скручуючи їм голови. Потім, коли він одружився, від нього пішли тільки глухонімі діти…» Хтось із університетських кинув репліку: І вони стали людоїдами! «Ні,— відповів Драч,— керівниками». По деякій паузі Драч закінчив: «Ось про що нагадала мені трагедія Підпалого»… Василь Козаченко негайно відніс листа в ЦК. І Щербицький наклав резолюцію: «Прошу внести пропозицію відносно Драча та дати довідку про Підпалого». І тут з’явилася Доповідна записка (цитована вище). Дякуючи науковцям В.Плачинді і Ю.Шаповалу вона теж стала доступна: «26 листопада ц.р. на поминальному обіді в квартирі В.Підпалого член КПРС, письменник І.Драч у присутності Л.Костенко, М.Коцюбинської, С.Плачинди, відомих своєю антигромадською поведінкою і поглядами, зробив заяву непартійного, антисуспільного характеру. Як злобні антирадянські вихватки слід розглядати й окремі репліки Ліни Костенко…» Як же пророче передбачав Володя: І прийде мить ота, що понесуть холодний прах мій на холодний цвинтар. …Чиясь промова буде сумовита. Хтось перетворить похорон в ясу… А в когось буде в серці справді сум такий великий, наче плач трембіти… Був письменницький партком «Поминальна вечеря у Підпалого». Хотіли виключити Драча з партії, але заступився Олесь Гончар (Іван Федорович і досі пам’ятає важкі для себе дні: зовсім недавно згадував у розмові «В гостях у Гордона»). А мертвому Володі ставили у вину, що до нього на похорон прийшло людей більше, аніж до Корнійчука. Непокоїло, чому багато було студентської молоді? Чому поприїжджали Іван Гнатюк (Борислав), Михайло Клименко (Житомир), Володимир Лучук (Львів). Та це ж друзі його! Колись Ліна Костенко сказала, що не страшно помирати, коли лишаються такі друзі, як у Володі. І справді. Увесь час відчувала підтримку Володиних друзів. Допомогли вони і з пам’ятником. Трішки дали рідні, трішки Спілка (щирим словом хочу згадати головного бухгалтера Літфонду Гната Петровича Майстренка, який щороку віднаходив можливість матеріально підтримати дітей померлого письменника, світла йому пам’ять), а левову частку — друзі, однокурсники і побратими. Збір коштів організували два Володі — Забаштанський і Плачинда. В той час здати гроші на пам’ятник опальному поету — своєрідний моральний подвиг. Так почалося його нове творче воскресіння. Стараннями друзів Івана Гнатюка і Івана Драча 1978 року з’явилася перша публікація з рукописної спадщини у журналі «Вітчизна».Турботою і підтримкою Бориса Олійника з його переднім словом вийшли Володині «Сині троянди» — перша посмертна збірка. Завдяки аматорським записам Анатолія Найди збережено чималий пласт віршів, які небезпечно було класти на папір. Воістину друзі — найбільше багатство. Тож недаремно Володя був переконаний, що своїм уважним і добрим ставленням до людей так чи інакше допомагає людям вірити в людей. Він вірив, що «ожить на рубежі» йому допоможуть друзі. А ще шанувальники, кому писав своє тихе елегійне слово. 3-й учень:Хочу завершити свою сповідь рядками професора із Варшави Флоріана Неуважного, який, до речі, Володю не знав — тільки поезію. Він перший відгукнувся після Володиної кончини статтею «Пішов у дорогу за ластівками» (Наше слово, 1974, № 1): «Підпалий-поет нагадує мені пахуче українське зілля, що, черпаючи енергію від сонця, дарує її пригорщами людям без решти, повністю. Почитаєш вірші Володимира Підпалого — наче криничної води напився. Треба тільки уміти знайти дорогу до криниці, відвести убік кущі, траву, а часом і павутиння лінивства в пошуках джерела, щоб переконатися, яка це чиста, своєрідна і новітня поезія. Треба Підпалого читати й читати». Пом’янімо його тихим словом у ці травневі дні. Хай ця моя сповідь перед читачами улюбленої газети буде квіткою на його могилу! Учитель: Такою ж чесною та щирою, як сам поет,була і його творчість. «Треба любити гаряче і багато»,- невтомно стверджував він. І справді, у його творах дуже багато любові: і до матері, і до землі, і до країни, і до всього живого…,- бо вже першим віршем першої збірки поет заявив про суть свого покликання: Якщо життям прийдешнім серце б’ється, воно й болить з великої любові… Звернемося до вірша В. Підпалого « Тиха елегія», написаного в 1971 році і присвяченого важливій темі патріотизму. Даний твір, безперечно, є актуальним і в наші дні, проте ми так часто у своєму житті чуємо про необхідність любити свою Батьківщину, сприяти її розвитку, що часто за « пишномовним пафосом» зовсім не замислюємось над справжнім значенням слова «патріотизм». Тому Володимир Підпалий і хоче нам нагадати, що справжня любов (хоч до коханої людини, хоч до дітей, хоч до рідної країни) не потребує «голосних криків» та надмірного красномовства. В. Підпалий у своїх елегіях створює образ Батьківщини через сприйняття ліричних героїв. ТЕОРІЯ ЛІТЕРАТУРИ Робота з словником літературознавчих термінів. Завдання. Дайте визначення елегії. Варіант учнівської відповіді Елегія — це жанр у ліриці, означає — сумна, журлива пісня. У В. Підпалого це ще й «тиха елегія». Тому що про любов до батьківщини не треба кричати, багато говорити, краще це доводити ділом. Завдання. Знайти і зачитати, хто такий ліричний герой. Варіант учнівської відповіді Ліричний герой — це особа, думки й почуття якої виражаються в ліричних творах. Ліричний герой — це умовне літературознавче поняття, яким позначається коло ліричних творів певного автора, форма втілення його осяянь, думок, переживань. Ліричний герой не ототожнюється з поетом, з його душевним станом, як було сказано вище, він живе своїм життям у новій художній дійсності. На дошці з’являється визначення, хто такий ліричний герой. Учні записують у довідник. Одним із кращих зразків патріотичної лірики є вірш «Тиха елегія». Читання учнем напам’ять поезії(під музичний супровід). ТИХА ЕЛЕГІЯ Коли мене питають: «Любиш ріки, річки, і річечки, і потічки?» — відмовчуюсь: вони в мені навіки, а для мого народу на віки... Коли мене запитують: «Народу чи зможеш прислужитись, як і де?» — мовчу: на ясні зорі і на тихі води хай випадкове слово не впаде... Коли мене питають: «Любиш землю, степи, озера, яблуні в саду?» — я знов мовчу: від них не відокремлю себе й тоді, як в землю перейду... Коли мене питають: «Рідну мову чи зміг би поміняти на чужу?» — моя дружина сину колискову співає тихо... Краще не скажу... Коли мене питають: «Україну чи зможеш ти забуть на чужині?» - кричу: «Кладіть отут у домовину живим!.. Однаковісінько мені...» Ідейно-художній аналіз поезії: а) тема (монологічна сповідь автора перед собою, своїм народом, своєю родиною). б) ідея У вірші «Тиха елегія» В. Підпалий виступає як патріот, в авторське «я» зливаються громадянська позиція й інтимні почуття. Письменник стверджує думку про роль Батьківщини в житті людини, доходить думки про необхідність єднання людини й рідного краю. Це і є ідея поезії. в) жанр (елегія). г) особливості назви У В. Підпалого це «тиха елегія». Тому що про любов до батьківщини не треба кричати, багато говорити, краще це доводити ділом. д) композиція Елегія має своєрідну побудову. Кожна з п'яти строф містить запитання й відповідь: Коли мене питають? «Любиш ріки, річки і річечки й потічки?» ­ відмовчуюсь: вони в мені навіки, а для мого народу на віки! є) сюжет. Пригадайте, що таке символ? Варіант учнівської відповіді Символом називають умовне позначення якогось предмета, поняття чи явища. Символи можуть бути різні: державні, художні, наукові, народні, фольклорні та інші. Художні символи використовують у літературі. Пори року стали символами людського життя. Весна уособлює дитинство та юність, літо відповідає молодості, осінню називають пору людської зрілості, зимою — старість. Шлях, дорога, стежка є символами прожитих людиною років. Особливо багатими є народні поетичні символи. Хмара символізує нещастя, гора й річка означають перешкоди. Калина, верба, тополя, голубка, горлиця уособлюють дівчину. Одне слово може символічно позначати різні явища. Калина виступає символом України, рідної домівки, дівчини, молодості, кохання й смутку. Це залежить від тексту, у якому вживають слово. Зясуйте, які образи, на вашу думку, є символами.

Схожі: