Зробімо крок назустріч дню
(або дещо із досвіду роботи вчителя української мови та літератури, учителя-методиста гімназії № 191 ім. П.Г. Тичини з поглибленим вивченням іноземних мов Дніпровського району м. Києва
Шевчук Валентини Василівни)
Білопінно цвіте вишня, п’янко духмянить яблуня, буяє зелом весна, а може, хурделить за вікном, морозно потріскує на вулиці зима. Байдуже, яка там пора року надворі, просто усміхнімось, шановні панове, із гарним настроєм зробімо крок назустріч дню. Він ваш, єдиний, і ніколи не повернеться, щоразу наповнюючи життя свіжим подихом духовного простору і земного дива-буття. Бог удихнув життя в кожного із нас – і ми прийшли в цей світ. Але прийшли з метою вдосконалення. А воно, звісно, не має меж. Отож, як каже народна мудрість: вік живи – вік учись. А інакше і не може бути в нашій педагогічній діяльності.
Без патетики і надмірної пафосності люблю і шаную рідне слово, рідну мову. Отак просто, по-земному тепло і по-людськи щиро. Вважаю, що будь-які новинки, проекти в освітянській галузі допомагають осучаснити сприйняття мовно-літературних явищ, зацікавити вихованців у вивченні рідної мови як необхідної умови духовної самореалізації, соціального самоствердження.
Моє педагогічне кредо: людина починається з любові, а любов народжується з дитинства.
У цьому сутність буття людського. Бо чого ж варте життя без такого світлого начала?! Його просто б не було. А тому починаймо день із любові, із віри в правильності своїх педагогічних ідей, обраних доріг, нескінченних можливостей своїх вихованців-зернят. Хай будуть гарними сходи, а ще буйним – ріст. Не загубилися б вони у світі дорослому, бо він не такий привітний, як у дитинстві. Мудріше не скажеш, як це зробив Василь Сухомлинський: «Школа повинна бути яскраво палаючим вогнищем морального багатства». Саме тут можна і необхідно підтримати дитину, переконливо доказати їй у необхідності ефективного внутрішнього учіння, використовуючи при цьому різні стимули. Тому проблема, над якою працюю: «Стимулювання глибинної суб’єктної причетності учня як необхідна умова ефективного внутрішнього учіння, соціального самоствердження, духовної самореалізації».
У своїй педагогічній діяльності керуюсь концептуально-методологічними положеннями В. Сухомлинського:
У природі немає безталанної дитини, ні на що не здатної. Кожному можна дати радість творення.
Серед вогників інтелектуальної культури, які сяють навколо школяра, учитель мусить бути найяскравішим вогником.
Чутливість духовного світу вихованця вимагає великої тонкості засобів виховного впливу.
Народна мудрість каже: «Устами дитини глаголить істина». Це не іронічна метафора. Христос багато уваги приділяв дітям. «Якщо не покаєтесь і не станете, як діти», казав він до своїх учнів, маючи на увазі чистоту духовного зору дитини. Нам, учителям, суджено порядкувати у світлому храмі дитячих душ. Отже, наскільки ми повинні бути чистими, справедливими, виваженими, обізнаними.
Пам’ятаймо: саме мовно-літературна освіта допомагає розвивати мовленнєві здібності дитини і стає важливим чинником у вихованні внутрішньої культури, яка є першоелементом і виразником життєвої позиції, вона є національною аурою кожного з нас.
Життєве кредо:
Люблю світ і все, що є в ньому.
Люблю тих, хто вміє дивуватись, «…а не скептично споглядає світ».
Ціную людську порядність. «Порядність можна виміряти й так: наскільки серце у людини чуле» (Валентина Малишко).
Ніколи, ні на кого не тримаю образи, але боляче сприймаю зраду і лицемірство.
Хай лише щирість буде поміж нами!
Переконана: у Слові могутня глибинна сутність людська – духовне начало і земне буття кожного з нас. Вірую в рідне Слово, яке є животворящим огнем, що зігріває і збирає в коло однодумців для збереження свого-таки етносу, вірую в незнищенність духу людського і в маленький пагінець, що проросте і забуяє деревом могутнім із кроною широкою, деревом Роду, українського Роду.
Свято-зустріч із рідним словом
«Слово – життєдайне джерело»
Святково прибрана зала
Вислови: «Слово – життєдайне джерело»,
«Мова – предків надбання»,
«Мова – краса спілкування»,
«Мова – багатство моє».
Для декорації – дерево з різнокольоровими листочками, серед них є листочки червоного, жовтого, зеленого і чорного кольорів; лавочка стоїть під деревом, на ній під час виконання художніх номерів сидять ведучі.
Учитель:
|
О слово рідне, хто без тебе я?
Розпочинаємо свято-зустріч зі словом.
А щире українське слово –
Це душі нашої обнова,
Це політ думок крилатих,
Це казкове наше свято.
Отож, вмощуйтесь зручненько,
Слухайте уважненько,
Бо помандруємо у казочку,
Де є не лише бубликів в’язочка,
А й дівчинка Юля і хлопчик Вадим.
Нам цікаво буде з ними –
Цими розумниками малими.
|
(Чути спів зозулі, пташиний спів (запис фонограми). Вадим із книгою в руках сидить на лавочці під деревом. Вибігає Юля, не помічаючи Вадима)
|
Юля:
|
Ну, і диво-дивина,
Надворі чується зима,
А тут зозуля все співає –
Чи літо, чи діток скликає?!
Ой, у цьому залі вас так багато!
Ви прийшли до нас на свято?!
Отож, хай бринить воно гучніше,
Буде всім нам веселіше.
Але ж Вадим десь забарився,
Чи, бува, не заблудився?!
Скажу вам по секрету:
Любить книги він читати
І про все на світі знати.
|
(Підходить Вадим)
|
Юля:
|
Вадиме, а ми про тебе щойно говорили.
|
Вадим:
|
Юлю, ти правду сказала,
Бо, щоб думки наші літали,
Слову потрібно вклонитися,
Уважно в книжку подивитися,
Читати, речення складати,
Багатством слів всіх дивувати.
|
Юля:
|
Ти так гарно говориш.
От би так нам усім!
|
Вадим:
|
Для того ми тут і зібрались,
Щоб казка швидко розпочалась.
|
Юля:
|
А помандруємо зі словом,
Вчимося розмовляти українською мовою –
Це ж так приємно і чудово!
|
Вадим:
|
Врешті-решт наше Дерево Слів, Юлю,
Он подивись, слід рятувати:
Листочків чорних на ньому так багато.
|
Юля:
|
Знаєш, Вадиме,
Ти ось «казка» сказав, а дива немає,
Хоча всі на нього чекають.
|
(Звучить ритмічно-хаотична музика, вибігає МАРА-МАРУНЬКА (веснянкувата дівчинка, смішно розмальована і одягнена), виконуючи танцювальні рухи.
|
Вадим (здивовано):
|
Ну, а це що за мара?
|
Марунька:
|
Не мара я, а Марунька,
Бо я зовсім ще манунька,
Лиш недавно я вродилась
І на світ оцей з’явилась.
|
Вадим:
|
Відразу видно, що мала,
Бо такі в тебе слова,
Що від них болить голова.
|
Маруня:
|
Хм… Що ж не так отут сказала?
Мене ж поняли в цьому залі!
|
Юля:
|
Годі, годі, припини
І дурниць ти не кажи.
Всі давно вже зрозуміли:
Ти зовсім іще маленька,
Бо недавно народилась,
На світ Божий появилась.
Але зі словом подружись,
Навколо себе роздивись:
Он струмочок вдаль біжить,
Тихо з вітром гомонить.
Жайвір з небом розмовляє,
Поле пісеньку співає.
І кожен із них мову свою ЗНАЄ.
|
Маруня:
|
Я зрозуміла, зрозуміла,
Розмовляти треба вміло.
А ще, а ще можна і співати.
Ну, он так, як ці дівчата.
|
(Ансамбль дівчат виконує пісню про мову; пісні можна підібрати в Інтернеті)
|
Маруня:
|
Коли почула ці пісні,
Так стало хороше мені,
Не хочу бути я марою
І жити в неуцтві, з пітьмою,
А буду з сонцем я дружити,
Рідну мову старанно вчити.
Зірву із дерева листочки,
Бо геть неправильні вони.
Вадиме, допоможи мені, будь ласка!
|
(Маруня із Вадимом зривають чорні листочки із словами:
ПОНЯЛИ, ІЗ’ЯВИЛИСЬ, МАНУНЬКА, ВРОДИЛАСЬ)
|
Юля:
|
А щоб нам сумно не було,
Ми на сцену запросимо
Жартівника, гумориста
Павла Глазового.
На жаль, немає його самого,
Але є його герої із усмішки «Кухлик»
|
(інсценізація гуморески)
|
|
Дід приїхав із села, ходить по столиці.
Має гроші, не мина жодної крамниці.
Попросив він:
Покажіть кухлик той, що з краю.
Продавщиця:
Что? Чево? Я не понимаю.
Кухлик, люба, покажіть
Той, що з боку смужка.
Да какой же кухлік сдєсь, єслі ето кружка.
Дід у руки кухлик взяв і нахмурив брови:
На Вкраїні живете й не знаєте мови.
Продавщиця теж була гостра, не бідова.
У меня єсть свій язик, ні к чему мнє мова.
І сказав їй мудрий дід:
- Цим пишатися не слід,
Бо якраз така біда в моєї корови:
Має бідна язика і не має мови.
|
(Після прочитання гуморески герої зривають чорні листочки
«КРУЖКА», «ЗДЕСЬ», «ЯЗЫК», «ПОНІМАЮ»)
|
Вадим:
|
Цікава історія, що й казати,
Мову, дійсно, треба знати.
|
Юля:
|
Бо мова… Втім прочитаймо вислови усім нам знайомі.
|
(Разом із присутніми читають)
МОВА – КРАСА СПІЛКУВАННЯ
|
Вадим:
|
МОВА – ЯК СОНЦЕ ЯСНЕ.
|
Маруня:
|
МОВА – ТО ПРЕДКІВ НАДБАННЯ.
|
Юля:
|
МОВА – БАГАТСТВО МОЄ.
|
Вадим:
|
А багатство мови, звичайно ж, у слові.
|
Маруня:
|
А слово можна викохати, виростити, вивчити, записати, запам’ятати, облюбувати і … заспівати, як це робить Наталочка (сольний номер).
|
(Українська народна пісня у виконанні Наталі.
Під ритмічну музику виходить хлопчик, барвисто вдягнений,
здивовано дивиться на дерево слів)
|
Прибадашка:
|
І куди це я потрапив,
На якійсь слова натрапив?!
|
Маруня:
|
Ти дивись, який смішний,
Схожий, схожий ти на мене.
Але трохи не такий.
Як же звуть тебе, хлопча?
|
Прибадашка:
|
Прибадашка, Прибадашка я!
|
Маруня:
|
Ну-ну, скільки вже живу,
А щось не чула я такого ім’я.
|
Прибадашка
(ображено):
|
Бо ти… Бо ти не читала вірші Олени Пчілки,
мами нашої поетеси – Лесі Українки.
|
Маруня:
|
Не читала, не читала,
Але слово я «спіймала»:
Прибадашки – це такі віршики смішні.
Еге ж ?! Ну, прочитай його мені.
|
Прибадашка:
|
Гаразд, слухай, дітвора,
Розказую прибадашку я.
|
(Прибадашка Олени Пчілки «Дивні пригоди»)
|
Юля:
|
Сміхотун ти, Прибадашко.
Як бачите, словом можна розсмішити,
Словом можна і навчити.
Слово в музиці бринить,
Тому я хочу запросить
Сестричок Любу і Люду,
Які зіграють п’єску музичну,
Всім цікаву і звичну.
|
(Дівчата на фортепіано виконують музичний етюд)
|
Маруня:
|
Прибадашко, а що ти любиш робити, коли немає вдома батьків?
|
Прибадашка:
|
Як, що? Звичайно, вигадувати, фантазувати, мріяти.
Ну, хоча б уявіть собі, що у вашій кімнаті з’явився, з’явився …
Домовичок.
|
Маруня:
|
Це пригоди дівчаток, про яких нам розкаже інсценізація у виконанні учнів 5-А класу.
|
(Ведучі сходять зі сцени, інсценізація уривку твору Марини Павленко «Домовичок з палітрою» або будь-якого дитячого твору)
|
Вадим:
|
А чи знаєте ви, хто автор цього оповідання? Ні?! Це член Спілки письменників – Марина Павленко. Сьогодні вона наша гостя.
|
Нагородження листом-подякою та подарунками переможців, учасників першого та другого етапів Міжнародного конкурсу знавців рідної мови ім. Петра Яцика (чи будь-якого іншого мовознавчого конкурсу)
Дарунком є український танок.
|
Учитель:
|
Як хочеться душі живлющої води,
Із джерела б напитися і сили, і снаги,
І дати рукам-крилам простору для злету,
Бо ж наснагою і силою життєдайною є слово.
Шануймо рідне слово, рідну мову, бо це не лише наше минуле, наше сьогодення, це – наше майбутнє.
|
(«Пісня про мову» виконує дитячий ансамбль. Всі в залі виконують приспів).
|
Із поетичної збірки «Поміж небом і землею»
***
МОВА ФРАНЦУЗЬКА БРИНИТЬ, ЯК СТРУНА,
МОВА НІМЕЦЬКА – ЦЕ ШЕПІТ ВИНА.
МОВА ІТАЛІЙСЬКА – ЯК ПІСНЯ СПІВУЧА,
МОВА ГРУЗИНСЬКА – ВОГОНЬ ЦЕ ЖАГУЧИЙ.
МОВА РОСІЙСЬКА – У СТРУНКИХ БЕРІЗКАХ,
МОВА БІЛОРУСЬКА – У ПРОСТОРАХ ПОЛІСЬКИХ.
МОЯ Ж УКРАЇНСЬКА – ГРОНО КАЛИНОВЕ,
ВЕСНОЮ – НІЖНИЙ ШЕПІТ ВЕРБОВИЙ,
СЕРЕД ОСЕНІ – КУРЛИ ТУЖЛИВЕ ЖУРАВЛЯ,
А ЛІТОМ – ЗАКОХАНИЙ СПІВ СОЛОВ’Я,
СЕРЕД СПРАГИ – ДЖЕРЕЛО ЦІЛЮЩОЇ ВОДИ.
МОВО НАША БАТЬКІВСЬКА,
БОГОМ ТИ ДАНА НАМ НАЗАВЖДИ!
Кобзареві
Слово – Божий дар…
Вагу його поклав ти на вівтар,
Щоб наш народ зумів спізнати,
Щоб ореолом засіяти
Посміли зерна вікові,
Щоб не рознесли степові
Вітри у далеч невідому
Крихти зболеного слова.
Часом зрячі – геть сліпі,
А балакучі – геть німі,
Бо загубили цю скарбницю,
Продавши вогненну жар-птицю.
Твоє Слово – вічний поклик,
Спраглих душ живлющий дотик,
Джерело надії, віри,
Серед недругів – довіри.
Слово – Божий дар.
Ти сьогодні – світла дар.
Крізь темряву прорвалось воно знову,
Твоє Слово – моє Слово.
Трикутник любові
(після вивчення твору Івана Франка «Украдене щастя»)
Михайло, Анна і Микола …
У кожного із них – трагічна доля.
Здається, їх об’єднує кохання,
Але усім воно несе страждання.
За ніжні почуття це боротьба
Чи просто пристрасті жага?
Солодкої любові мить
Чи гіркоти тужлива нить?
Все сплуталось: і праведне, і грішне.
І у героїв наших вчинки геть не втішні.
Хто ж із них і винний без вини?
Огляньмося – хіба ж бо це не ми?!
У цьому просторі і часі
Ловлю себе на думці часом,
Що всі обкрадені ми щастям,
Бо рідко маємо все те,
Що до зірок у небеса несе.
Але любові вічная зернина
Хай, усміхаючись дитинно,
Щораз нагадує усім:
Що маємо – тим дорожім!
У цьому просторі і часі
Ловлю себе на думці часом,
Що всі ми маємо те щастя,
Але у кожного своє –
Чи то рахманно супокійне,
Чи то гаряче, бунтівне.
КАЗКА ПРО ВІДМІНИ ІМЕННИКІВ
Не за далекими морями, не за дрімучими лісами, не за високими горами, а серед простору ясного, у небі голубім жило-було Сонечко – ніжна, привітна Землі донечка.
Одного дня принесла Ластівка Сонечку вісточку-телеграму такого змісту: «Сонечко миле, шлють тобі вітання і найкращі побажання Відміни із Іменникової долини». Приємно посміхнулося Сонечко, прочитавши телеграму, бо найкраще зігріває, настрій підіймає словечко, гарних намистинок вервечка.
І захотілося Сонечку дізнатися, де ж живуть Відміни і які вони.
Хто ж допоможе мені в цій справі, подумало воно.
Аж тут завітала в гості легка, як пір’їнка, кучеряво-білая Хмаринка.
Сонечку, з радістю тобі допоможу, хатинки, де живуть відмінки, залюбки тобі знайду.
Тут не буде особливих проблем, відповіло Сонечко. – Потрібно визначити рід іменника і уважно придивитися до закінчення, що виглядатиме з віконечка.
Гаразд, кивнула Хмаринка і вирушила в цікаву подорож.
Пролетіла над полями, промайнула над лісами, у долині серед квіту побачила велику хатину, а біля неї – червонощокую калину.
Хто живе у цій оселі? – подумала Хмарка-кучерявка.
Зайшла в будинок і відразу здогадалася: у хатинці І Відміни живуть іменники чоловічого, жіночого, спільного роду, а у віконце виглядають закінчення - а та - я (це і дружба, Ілля, суддя, вереда). Погостювавши, вирушила Хмарка далі.
А ось вдалині видніється і друга хатинка. Ця хатина двоповерхова. І живуть у ній іменники ІІ Відміни. На першому поверсі – іменники середнього роду, а у віконці красуються закінчення - о, - е, - а, - я. А на другому поверсі – іменники чоловічого роду і два віконця: в одному закінчення - о, а в іншому – нікого не видно.
Нульове закінчення, так вирішила Хмаринка (тут живуть і сонце, і тато, і дуб, і зілля). Галаслива ця хатина, дружна тут живе родина.
Хмарка далі полетіла, щирих друзів чимало зустріла. Побачила хатину білу, охайну, квітами обсаджену. Чиї дбайливі руки це зробили? Ну, +звичайно ж, тільки жіночі. Зрозуміла Хмаринка, що в хатинці ІІІ Відміни живуть іменники тільки жіночого роду, але у віконці нікого немає (нульове закінчення: вірність, ввічливість, ніч, піч). А ще господарює тут іменник «мати».
Подякувала Хмаринка за гостинність, полила квіти, дерева в саду, щоб було все до ладу, і полетіла далі.
Що за дивна ця хатинка, живуть тут маленькі тваринки? – міркувала Хмаринка, побачивши, як дружно граються у дворі четвертого будинку і курчата, гусенята, лисенята й вовченята.
Прискакало тут жабеня й пояснило:
Я – маля, і живуть у будинку ІV Відміни іменники середнього роду, у віконечко визирають закінчення - а, -я, але тут умова є одна: потрібно, щоб при відмінюванні таких іменників обов’язково з’являлися суфікси -ат-, -ят- ,-ен- (лоша – лошати, дівча – дівчати, ім’я – імені).
Награвшись із ними досхочу, вирішила Хмаринка:
Легко-легенько здійнялась, літнім серпанком уквітчалась і помчала небесами до подруги і до мами.
Мені казочка, а вам знань в’язочка. Типи відмін іменників треба добре знати, про культуру мовлення слід дбати, мову шанувати.
ВІРУЮ
Вірую
В незнищенність духу людського,
Вірую
В день завтрашній,
Вірую
В пагінець маленький
З надією на дерево могутнє,
З кроною широкою –
Дерево роду.
Вірую в тендітність, ніжність, цнотливість,
Що переростає у вишуканість, елегантність,
красу, довершеність…
***
Дивна річ – наше життя:
Рвемось все вгору, в забуття.
Але буває мить колись,
Стиш ходу і оглянись:
Чи все навкруг живе тобою,
Чи друзі всі – завжди горою,
Чи вмієш сонцю усміхатись,
У мить прийдешню закохатись?
Чи буває свято в будні дні
І чи завжди в душі бринять пісні?!
Чи вмієш до зірок рівняти злети,
А потім падати додолу,
Як надщерблені монети?
Чи вмієш ти життям впиватись,
Щоб на світанку оглядатись
У день минулий і не боятись
Його вчорашніх таємниць…
Чи вмієш?!
|