План-конспект уроку української літератури у 8 класі учителя СЗШ №294 м. Києва Гаврилюк В. М. КИЇВ 2010


Скачати 243.76 Kb.
НазваПлан-конспект уроку української літератури у 8 класі учителя СЗШ №294 м. Києва Гаврилюк В. М. КИЇВ 2010
Сторінка1/3
Дата09.11.2013
Розмір243.76 Kb.
ТипПлан-конспект
bibl.com.ua > Культура > План-конспект
  1   2   3
В. Підпалий. «Тиха елегія». Щирість патріотичних почуттів ліричного героя

План-конспект

уроку української літератури

у 8 класі

учителя СЗШ № 294 м.Києва Гаврилюк В.М.

КИЇВ 2010

В.Підпалий. «Тиха елегія». Щирість патріотичних почуттів ліричного героя

Мета: ознайомити учнів із життям та творчістю поета, розкрити перед учнями велич життя, висоту ідеалів та естетику творчості геніального поета-шістдесятника; допомогти усвідомити ідейно-художнє значення його твору; розвивати навички виразного читання ліричних творів,уміння аналізувати їх, зіставляти їхні ідеї з реальним сучасним життям, своїми поглядами; виховувати почуття патріотизму.

Обладнання: інтерактивна дошка, презентація уроку,виставка книжок письменника, ілюстрації до твору, мультимедійні засоби наочності – слайди, на яких потягом уроку проектуються: портрет В.Підпалого; хронологічна таблиця основних дат життя і творчості.

Тип уроку: урок-спогад.

Теорія літератури: автобіографія,елегія.

Хід уроку:

Методичний коментар: учитель заздалегідь доручає кільком учням підготуватися до ролей ведучого, автора,його сучасників.

На екрані з'являються слова:

Ми є! Були! І будем ми.

Й Вітчизна наша з нами.

І. Багряний

  1. Організаційний момент.

  2. Перевірка домашнього завдання.

  3. Актуалізація опорних знань.

Загальна характеристика творчості поетів-шістдесятників.

Учитель: Шістдесятники – назва нової генерації (покоління) радянської та української національної інтелігенції, що ввійшла в культуру та політику в СРСР у другій половині 1950-х – у період тимчасового послаблення комуністично-більшовицького тоталітаризму та хрущовської «відлиги»-і найповніше себе творчо виявила на початку та в середині 1960-х років (звідси й назва).

Шістдесятники виступали на захист національної мови і культури, свободи художньої творчості. Основу руху шістдесятників стали письменники І.Драч, М.Вінграновський, В.Симоненко, Л.Костенко, В.Шевчук, Є.Гуцало, художники А.Горська, В.Зарецький, літературні критики І.Дзюба, Є.Сверстюк, режисер Л.Танюк, кінорежисери С.Параджанов, Ю.Іллєнкота ін.

Вступне слово учителя.

ІV.Оголошення теми та мети уроку.

Мотивація навчальної діяльності школярів

Цей щирий, ніжний, вдумливий і прекрасний поет, син Полтавщини, яку любив соромливо й віддано, якій на славу сплів і свій поетичний вінок, прожив до болю мало — лише 37 років. Невиліковна хвороба передчасно обірвала його пісню про рідну землю, про Григорія Сковороду, що мандрував нею, гартуючи дух людський, про Шевченка... Полетіла і його душа «в дорогу за ластівками» (так називається одна з його поетичних збірок). Та ластівки повертаються з вирію в рідну сторону — повертається й поет своїми віршами. Остання збірка В. Підпалого «Поезії» вийшла 1986 року.

  1. Основний зміст уроку

На дошку спроектований портрет В. Підпалого та назви його творів.



Ведучий: Життя письменника — в його творах. Душа поета — у його віршах. А ось життєпис Володимира, викладений ним власноручно.

Автор: «Народився я в селі Лазірках 9 травня 1936 року, за 25 км від Лубен. Мати Ольга Степанівна — козачка з хутора Макарівщини, а батько Олексій Лукович — виходець з-під Великої Багачки. На дев’ятому році мати була вже круглою сиротою і шукала щастя наймитуванням у Лубнах. Може тому, коли я підріс і міг вечорами читати їй «Кобзаря», плакала гірко й невтішно, повторюючи завжди одне: «Всі наймити, синочку...» Вона знала тьму казок та приповісток, шанувала загадки і вміла знаходити до них ключ. Але ніколи я не чув, щоб вона співала. Певно, гірке дитинство, як і подальше життя (1943 року вона стала вдовою), наклало свою печатку на її характер. Мати вміла і любила працювати, кохалася у квітах (вся хата була великим квітником...) і чистоті. Померла вона самітньою 21 січня 1957 року, на 53 році свого життя. Я тоді був у армії, а дві доньки повиходили заміж і жили не з нею...

Батько працював на залізниці, любив сади і бджільництво, ненавидів тютюн (син палить за нього і за себе) і горілку. Загинув під Києвом 1943 року. Пам’ятаю його добре. Якби володів пензлем, можна було б відтворити його образ у величезному циклі: батько качає мед; батько садить дерева; батько іде до армії, і т. д. В селі й до сьогодні розповідають про те, як він співав. А я пам’ятаю дві його пісні — про Байду та «Ой забіліли сніги». Мабуть тому, що гарне враження про ці пісні залишив мані батько, навіть у виконанні артистів я відчуваю і нині фальш та штучність, які так згубно діють на все сценічне та вокальне мистецтво України.

Учився я у Величанській семирічній та Лазірківській середній школах. Любив (і люблю) історію, літературу; донині не знаю і не розумію точних наук. В школі читав дуже багато, але без ніякісінької системи. 1953 року закінчив 10 класів; працював у МТС, колгоспі. 1955 року був мобілізований на флот. Службу служив, але не любив: нудьгував за степом, садами.

1957 року демобілізувався (через хворобу ніг) і поступив до Київського університету на філологічний факультет (український відділ), який і закінчив 1962 року.

Перші вірші видрукував на шпальтах комсомольських «Молоді України» та «Зміни» (1958 р.). У Державному видавництві художньої літератури 1963 року вийшла перша збірочка «Зелена гілка», а роком пізніше — «Повесіння» у «Радянському письменникові». Нині підготував дві книги: «Тридцяте літо» для видавництва «Молодь» та «Книгу лірики». Мрію написати пісню...

Працюю старшим редактором поезії у «Радянському письменникові». Одружений, маю доньку. Позапартійний. Позаспілковий. Київ, 26 вересня 1966 р.».

Ведучий: До Спілки письменників його прийняли 1967 року. Того ж року вийшла в світ і згадувана збірка «Тридцяте літо». Після того були книжки «В дорогу — за ластівками» (1968) та «Вишневий світ» (1970), а посмертно — «Сині троянди» (1979), «Поезії» (1986), «Пішов в дорогу за ластівками» (1992). До останньої книги входять неопубліковані за життя твори В. Підпалого та спогади про нього як поета, редактора, громадянина, людину. З них він постає борцем за відродження української культури, людиною-подвижником, що в нелегкі 60 — 70-і роки підтримував справжню літературу, писав і редагував справжні твори.

У багатьох віршах Володимира Підпалого живе дух його рідного краю, почуття любові до Полтавщини. Серед них вірші «Зірка», («Пам’ятаю: над шляхом Лубенським:..»), «Осінній сон», «Пам’яті матері», «Вечірнє», цикл «Григорій Сковорода» та ін.

Володимир Підпалий помер 24 листопада 1973 року.



Інтерактивні методи.

Слово учителя: А щоб краще ви уявили життєвий і творчий шлях поета, я вас хочу запросити до віртуального музею В. Підпалого.

Життя Володимира Підпалого типове для його покоління: холодне, голодне напівсирітське воєнне і повоєнне дитинство; навчання в сільській школі (народився в с. Лазірки на Полтавщині), до якої треба було з хутора Ламахівщина долати три-чотири км в один кінець у супроводі сільських собак (мати тому пошила йому штани із трофейної плащ-палатки); студії в Університеті (1962 року закінчив українську філологію Київського університету); видавнича робота — спочатку в Держлітвидаві («Дніпрі»), а з 1965-го до останніх днів — редактор відділу поезії «Радянського письменника». Редактор він був сумлінний і совісний. Сам спізнав солодкі муки творчості, тому з повагою ставився до чужого слова. Був вимогливим і до себе, і до інших.

Учні зачитують спогади про письменника Н.Кащук, Б.Олійника, В.Біленка, дружини Ніли, Флоріана Неуважного, поета Гриця Гайового.

  • 1-й учень:Поетеса Наталя Кащук згадувала: «Він редагував мою збірку «Переднівок» і своєю делікатністю, безкомпромісністю, вболіванням за Слово перелив мені такий заряд наснаги, що хотілося й надалі продовжити таку співпрацю». Так міг би сказати кожен, чиї книжки редагував Володимир Підпалий: А.Бортняк і М.Влад, І.Гнатюк і Л.Горлач, В.Грабовський і О.Довгий, О.Доріченко і В.Житник, Р.Заславський і В.Іванців, М.Клименко і В.Коломієць, В.Корж і Г.Коваль, С.Литвин і Р.Лубківський, В.Малишко і М.Могилевич, В.Моруга і І.Муратов, Д.Онкович і А.Таран, С.Тельнюк і М.Сом, Г.Чубач і М.Чхан.

  • 2-й учень:Борис Олійник писав: «Сьогодні вже можна сказати, що в наш духовний набуток увійшли книги різних авторів, де скромно петитом зазначено: редактор В.Підпалий. Ми, поети, вважали, що нам вельми пощастило, коли рукопис потрапляв йому на редагування. Над кожною чужою книжкою працював, як над власною…». Відмінним редактором, із природженим естетичним почуттям, із тонким відчуттям слова називав його старійшина поетичного цеху Абрам Кацнельсон. Дивовижним, культурним і талановитим редактором величала його Ліна Костенко. А Петро Засенко якось зізнався, що окремі літстудійці при видавництві «Молодь» комплектували собі бібліотечки книжок поезій, які редагував саме Володимир Підпалий. Вони говорили, що «по тих виданнях можна успішно оволодіти таємницями поетичної грамоти, вивчити глибини живої української мови». А це були: «Синій літопис» і «Серпень душі моєї» Андрія Малишка», «Уроки поезії» і «Древо пізнання» Леоніда Первомайського, «Гранослов» Дмитра Павличка, симфонія «Сковорода» Павла Тичини, книжки реабілітованих Б.-І.Антонича, Є.Плужника, М.Драй-Хмари... Тож недаремно отримував догани «за притуплення політичної пильності». А як гірко переживав Володя, коли настали ідеологічні установки для поетів у брежнєвські часи. Обов’язковими повинні були бути вірші-«паровози» про Леніна, партію, величні будови п’ятирічок, інакше книжку не брали у виробництво. Були і вимоги (по-теперішньому — темники) для видавців. Майже не вживалося слово «Україна» (замінювали — «Батьківщина»), вилучали слово «Бог», герої тодішньої літератури не мали права пити тощо; були й чорні списки — кого взагалі не друкувати… Це пекло Володину душу, та він і в таких умовах намагався щось зробити.

  • 3-й учень: «Наше сьогодення вияскравлює його літературний і громадський подвиг, бо писати такі поезії, редагувати такі збірки, так безкомпромісно, мужньо і щиро підтримувати справжню літературу в 60-ті — на початку 70-х років зважувалися далеко не всі письменники, видавничі редактори. В атмосфері гоніння всього мислячого, прогресивного, в умовах масового цькування талантів, шпіонажу серед людських душ Володимир Підпалий вистояв, навіть підтятий жорстокою хворобою, не зрадив ні себе, ні друзів» — читаємо в анотації (Володимир Біленко) до збірника спогадів «Пішов у дорогу за ластівками», що мав вийти у першому кварталі 1992 року в «Радянському письменнику», але і досі не з’явився. Добре, що хоч вдалося чимало з них у різний час надрукувати в періодиці.

Тодішня влада ставила Підпалому в провину, що «за час роботи у видавництві «Радянський письменник» рекомендував до видавничого плану неприйнятні для нашої ідеології вірші І.Калинця, В.Голобородька, В.Стуса… Готував до друку книжку Ліни Костенко «Княжа гора», зняту потім із виробництва у верстці за серйозні ідейні вади...» (Доповідна записка ЦК Компартії України, 18 грудня 1973 р.). Тут же тодішній завідуючий відділом культури доповідав верховному: «...у публікаціях надавав перевагу інтимній та пейзажній ліриці, елегійним описам природи. В громадянській ліриці — «національним болям» («непробудно спить уся країна, розтринькавши і славу і біду»), історичним «кривдам».

  • 4-й учень:Партійні керівники — «тонкі» здогадливі докопувачі: спочатку у Володі був вірш «По гратах Україну пізнаю…», який був на вустах молоді у тодішні бурхливі роки хрущовської відлиги. Критик Іван Дзюба (нині шанований академік), аби зберегти ці рядки, порадив Володі написати щось про Західну Німеччину. Так з’явилася поема-іронія «Подорож з Генріхом Гейне по Західній Німеччині» із посвятою Іванові Дзюбі. Поема (добряче попсована) ввійшла до збірки «Тридцяте літо» (1967), але, на жаль, без посвяти. Лише тепер при підготовці книжки «Золоті джмелі» посвяту відновлено.

Пригадую, як уперше натхненно читав Володя цю поему. Це було 23 березня 1965р. У клубі заводу ім. Горького мав відбутися вечір, присвячений Тарасові Шевченку. Зібралося людей багатенько, увесь двір заполонили. Але двері були зачинені, вечір відмінили. Тоді власті таке частенько практикували. Учасники вирішили провести вечір у парку «Нивки» — навпроти. Вів його Іван Дзюба. «З його представлення виступив і Володя зі своїм новим циклом, — згадує мистецтвознавець Вадим Мицик. — У незмінному плащі, він втілювався у свої вірші і найпалкіше був зустрінутий більшістю присутніх. Бо була і меншість — обструктивна група від заводу… Найбільше поету аплодували за «Ілюзію просвіти». Близько року тому, у травні 1964 р., по-злочинницьки було підпалено Центральну академічну бібліотеку (пригадую, як стояв біля бібліотеки Павло Григорович Тичина і плакав. — Н.П.). — Про цю погубу заборонялося навіть говорити навселюд… Уже точилися ножі брежнєвських репресій — і заклик поета, проголошений тут же: «Німеччино! Молю і заклинаю. Отямся! Ще — не пізно! Ще є час!..» потонув у шалі одностайності». Виступав тоді і Василь Стус. Чи не з цього вечора почалися у нього проблеми в Інституті літератури, де він працював.

Із Володею вчинили «делікатно»-підступно. Він тоді працював у «Дніпрі», його запрошували на роботу в «Рад. письменник». Його не відпускали. Наступного дня після вечора Шевченка в парку приходить Володя на роботу, а О.Бандура викликає до себе і каже: «Пиши заяву, бо мене уже своїми проханнями директор «Рад. письменника» замучив». Володя, не підозрюючи лихого, — написав. І тут же кличуть до телефону. Дзвонив Анатолій Трохимович Мороз і просив, аби Володя не писав заяви на звільнення. Володя сказав, що уже написав. Так він лишився без роботи «за власним бажанням». Скільки попоходив А.Мороз у високу установу, аби «там дозволили взяти» ненадійного поета на роботу. Той поручився за нього. Володя дуже шанував свого директора як вмілого, чесного і людяного керівника. З гордістю називав «золотим періодом розквіту видавництва» за директорства А.Мороза. Гордився, що і книжки тоді видавалися найкращі. Наголошував, що на той час А.Мороз робив більше, ніж міг і більше, ніж дозволяли обставини. Не забуваймо, що і в ті страшні для української духовності часи були люди, які чесно і совісно робили добро для рідної літератури і культури.

  • 5-й учень: Дружина В.Підпалого Ніла згадує:

« Якби треба було одним словом охарактеризувати Підпалого, я б відповіла — Любов.

«Треба любити гаряче і багато», — невтомно стверджував він. І уже першим віршем першої збірки заявив про сутність свого покликання:

Якщо життям прийдешнім серце б’ється,

воно й болить з великої любові…

Світлою любов’ю переповнена душа поета до матері,

яка рано відійшла за межу:

Я твій портрет

фіалками вберу,

ти ж так любила

голубі фіалки…

Мене ти вчила правді і добру,

мене до праці

ти привчала змалку…

Якось на поетичному вечорі за цей вірш Максим Тадейович Рильський вдячно поцілував у чоло Володю. Своє недовге творче життя творив він скромний і возвеличений образ матері: «Я з світанком піду на могилу…», «Мамо, було покличеш…», «Вдвох сьогодні посидимо, мамо». І в нашій родині творив культ матері. Пригадую, як доцент запропонував хворому Володі пересадку кісткового мозку. Я згодилася бути донором. Володя запитав лікаря: «А Нілі це зашкодить?» Той мовчав. Володя сказав: «Якщо це єдине, що мене врятує, але хоч на йоту зашкодить Нілі, я відмовляюся, бо мати дітям потрібніша». До останнього подиху спокутував, як сам для себе визначив, — гріх: посоромився перед товаришами поцілувати маму, коли йшов до війська. Більше живої він її не побачив…

«Найбільшою радістю буття для нього була творчість»(Б.Олійник). «Поезія була вогнем Володі Підпалого, його любов’ю, його життям» (Зіна Тарахан-Береза). Народження поезії було для Володі святом після тяжкої виснажливої роботи душі («Душа не спить — душа і в сні болить»). Бувало йдемо, я щось щебечу, а він: «Ніло, помовч». Я розуміла, що Володя обдумував майбутній вірш. Відчував, коли вірш уже визрів. Цього дня мив голову, одягав білосніжну сорочку, сам любив прибрати на кухні (стола письмового у нього не було), укладав нас якомога раніше спати і працював. Раптом серед ночі будив: «Ану послухай, що написав». І я прокидалася, бо раз не встану, два не встану, а на третій — шукатиме іншу музу, іншу першу слухачку. Бувало так, що Володя писав мало не щодня (ніби мішок розв’язувався), а бувало, що надовго поетичність душі замовкала. Найплідніше писалося восени і в рідному селі. І як не дивно, у тяжкий для нього час. 1968 року у нього боліли ноги (хвороба затятого курця-облітеруючий ендартеріїт). Якийсь «мудрагель» сказав, що йому лишилося кілька місяців. У нас — не лікували, лише ампутували. Друзі дістали якісь американські ліки, Володя попив і, слава Богу, все минулося. Так тоді, за вересень—листопад, написав більш як півсотні віршів.

Плідно трудився він і в останні місяці. Навіть епіграми писав. Останній вірш «До зозулі» написав уже смертельно хворим 19 листопада (помер 24-го):

Земля ця ще моя, мої на ній криниці

і сонце, що над нею, ще моє!..

А 29 червня вивів щемливі рядки:

Коли я умру, замість мене залишаться діти

і турботи щоденні нові і старі;

коли я умру, замість мене залишаться квіти,

і степи України, й висока вода на Дніпрі.

Взяв за епіграф рядки Ліни Костенко. На вечорі в музеї літератури поетеса розповідала: «Я принесла один вірш і читаю Володі «Коли я умру, замість мене залишиться рана…» Вірш написаний не без недооцінки своєї масштабності. Володя вислухав дуже уважно і дуже доброзичливо… Десь днів через два я приходжу, а він так, між іншим, читає свій вірш «Коли я умру…» Ми з ним зустрілися очима, і всі мої планетарні масштаби мені в очах зблякли, і я побачила людину, яка сказала істинніше: «Коли я умру замість мене залишаться діти...» Я викинула цей вірш… Оце так Володя відредагував мене. Він нічого не заборонив, друкуй, будь ласка, а він просто простий рядок прочитав «Коли я умру замість мене залишаться діти». (Виступ Ліни Костенко на вечорі пам’яті В.Підпалого 2 грудня 1993 р.).

Тихою щирою, щемливо-делікатною була його любов до України:

Так боюся, що між куцих речень

крихітку любові загублю…

А його «Тиха елегія» — це своєрідна сповідь перед Україною.

«Коли мене питають: «Любиш ріки,

річки і річечки, і потічки? —

відмовчуюсь: вони в мені навіки,

а для мого народу — на віки…

Коли мене питають: «Україну

чи зможеш ти забуть на чужині?»

Кричу: «Кладіть мене отут у домовину,

Живим!.. Однаковісінько мені…

Це суть Володиної душі: тиха, спокійна, але як заходилося на важливе — повставала. І усі, хто знав Володю, згадують, як він тихий і врівноважений вражав сміливими вчинками.
  1   2   3

Схожі:

РАЙОННОЇ У МІСТІ РАДИ
Конспект уроку з позакласного читання сучасної української літератури у 5 класі на тему
Або дещо із досвіду роботи вчителя української мови та літератури,...
П. Г. Тичини з поглибленим вивченням іноземних мов Дніпровського району м. Києва
Конспект уроку-презентації з української літератури в 6 класі на...
НВК "ЗОШ І-ІІІст. №1-гімназія" – м. Хоростків Гусятинського району Тернопільської області
Конспект уроку з української літератури в 5 ому класі Вчитель Іонова Л. П
Мета: ознайомитися з біографією поета та декількома його віршами; розвивати вміння слухати й аналізувати; увагу, пам’ять; виховувати...
План-конспект уроку-КВК з курсу «Я і Україна»
План-конспект уроку-КВК з курсу «Я і Україна» в 2 класі вчителя початкових класів Загальцівського НВО «Загальноосвітня школа І-ІІІ...
План-конспект інтегрованого уроку з української літератури та фізики...
Організаційний момент ( 2 хв.) – привітання, перевірка присутніх, рефлексія (Який настрій у вас перед уроком?)
Конспект уроку зі світової літератури у 6 класі
Мета уроку: познайомити учнів з життям та творчістю Ч. Діккенса, з історією створення повісті та особливостями «різдвяних оповідань»;...
Конспект уроку української літератури у 5 класі «Любіте землю, трави...
Тичини у 5 класі входить до тематичного блоку «Рідна Україна. Світ природи», тому він допоможе учителям на основі докладного ознайомлення...
План конспект відкритого уроку з української мови у 3 класі (розвиток...
Обладнання : медіапроектор, мультимедіапрезентації, словники, листочки для визначення настрою, оповідання В. О. Сухомлинського «Чому...
Уроку
Фрагмент з календарно-тематичного планування з української літератури в 11 класі з теми «Іван Багряний»
Додайте кнопку на своєму сайті:
Портал навчання


При копіюванні матеріалу обов'язкове зазначення активного посилання © 2013
звернутися до адміністрації
bibl.com.ua
Головна сторінка