Курс лекцій Черкаси 2012

Скачати 3.29 Mb.

Назва	Курс лекцій Черкаси 2012
Сторінка	8/23
Дата	21.03.2013
Розмір	3.29 Mb.
Тип	Курс лекцій

bibl.com.ua > Культура > Курс лекцій

1 ... 4 5 6 7 8 9 10 11 ... 23

Лейбик (бруслик, катанка, горсет) – сукняна безрукавка жителів передгір'я Карпат, рівнинної частини Західної України та Полісся.

Безрукавки-лейбики. Волинь

Кептар – хутряна безрукавка населення Карпат та Прикарпаття. Мав значну локальну варіативність щодо довжини та прийомів оформлення в залежності від регіону.

Нагрудний одяг характеризувався досить пізнім розвитком форм. Різноманітність цих форм та їх зміни пов’язані не лише з удосконаленням традиційних конструкцій та появою нових матеріалів, а і з зовнішніми чинниками – впливами міської культури, різних модних течій тощо. Але ці чинники завжди співвідносились із місцевими традиціями й смаками.

В) Стегновий (поясний) одяг.

Поясне вбрання прикривало нижню частину фігури. Його одягали безпосередньо на сорочку, що зумовлювало усталеність та простоту конструкції її нижньої частини. Водночас тісний зв'язок натільного та поясного одягу вимагав суворої відповідності їхніх форм і художнього вирішення. В Україні ятегновий одяг мав статеві ознаки й поділявся на чоловічий та жіночий.

Чоловічий стегновий (поясний) одяг – це штани різноманітної форми та крою. Слід зазначити, що аж до середини XIX ст. носіння штанів вважалося ознакою зрілості: їх одягали парубки лише після 15 років.

Назви чоловічого поясного одягу українців відбивають його походження. Найдавнішими загальнослов'янськими назвами є гачі (гащі), холошні, ногавиці.

За часів Київської Русі такий одяг складався з двох окремих частин: нижньої, що обтягувала ногу, та верхньої, що кріпилася на талії за допомогою шворки. Наприкінці XIX – на початку XX ст. вузькі штани з такими назвами побутували переважно у Закарпатті та інших західних областях.

Шили штани з грубого саморобного полотна – дев’ятки чи десятки (причому ширина полотна зумовлювала й ширину штанів) білого кольору, іноді з вибійчастим малюнком у вигляді вузьких поздовжніх синіх або чорних смуг. Зимові штани робили з неваляної білої вовняної тканини. Заможніше населення використовувало покупні тканини — синю китайку, сірий черкасин, казинет тощо.

Основною ознакою крою штанів є спосіб поєднання двох холошів, тобто форма дна. Різновид крою визначався також кількістю швів (тобто шириною штанів та довжиною холошів) та способом утримання на талії – за допомогою очкура, ременя, вшитого пояса тощо.З

а способом поєднання холошів можна виділити: штани з ромбоподібним дном (холоші з’єднуються за допомогою вшитої між ними квадратної вставки, складеної по діагоналі); штани з прямокутним дном (холоші зшиваються за допомогою великої прямокутної вставки, складеної навпіл); штани з неглибоким трикутним дном (холоші зшиваються за допомогою невеличких трикутних клинів, що вставлені позаду); штани з неглибоким безклинним дном.

Народам, що заселяли степову частину Східної Європи, здавна відомі й широкі штани – шаровари. Цей термін персидського походження. Старовинні широкі шаровари були близькі за формою до турецьких. У другій половині XIX ст. в Україні вже не траплялися шаровари, які, за образним висловом Т. Шевченка, «мотнею вулицю мели». Однак широкий крій штанів у Східній та Центральній Україні зберігся до кінця XIX ст., поки на зміну їм не прийшли брюки міського крою. У XIX ст. на території Наддніпрянщини спостерігається перехід від широких шароварів до вужчих штанів. Старовинні шаровари мали короткі холоші та великі прямокутні вставки. Лівобережні (полтавські) штани вирізнялися тим, що їхні холоші з'єднувалися дещо під кутом за рахунок квадратної вставки, складеної по діагоналі, яка таким чином утворювала два клини. Такий тип був поширений і на Поділлі.

Важливою ознакою є й оформлення краю верхньої частини штанів. Він міг бути або просто підігнутим і прошитим у вигляді широкого рубця, в який протягали шнурок або ремінь, або ж закінчуватися вшитим поясом, що застібався на один-два ґудзики чи спеціальною застібкою – гапликом. Причому перший тип (штани до очкура) раніший за другий (штани до тиска). Локальними ознаками виступають способи носіння штанів і сорочок. На території побутування широких штанів сорочка заправлялася в них. З вузькими штанами сорочку носили навипуск.

Жіночий стегновий одяг. В українському жіночому костюмі існувало кілька способів утворення поясного (стегнового) одягу. Згідно з ними можна виділити такі його основні типи: незшитий, що складається з одного чи двох полотнищ (одно- або двоплатовий), частково зшитий розпашний та зшитий глухий. Виготовляли цей одяг переважно з саморобних вовняних, рідше полотняних матеріалів різної якості.

Одним із найдавніших його елементів є незшитий одяг – запаска, яка побутувала майже на всій території України, маючи при цьому локальні варіанти оформлення. Характерні для Середньої Наддніпрянщини запаски являли собою два шматки досить товстого неваляного однотонного сукна різної ширини, частіше чорного та синього кольорів (двоплатова запаска). Спочатку на талії пов’язували задню частину, ширшу і довшу, чорного кольору (позадницю, сіряк, плахту), потім спереду закріплювали другу, вужчу й коротшу, густіше зіткану синю запаску – попередницю. Такі запаски збереглися наприкінці XIX ст. в основному як робочий одяг жінок похилого віку. На свято молоді жінки носили зелені та червоні запаски, їхня передня частина пишно прикрашалася знизу тканим орнаментом або вишивкою. Для таких запасок купували дорогі привізні або міського виробництва тканини. На Правобережжі частіше використовували однотонні вовняні або шовкові тканини різних кольорів. На Лівобережжі та Київщині заможне населення вживало для святкових запасок парчу. Такі запаски носили зі святковою плахтою або дорогою спідницею. Укріплені на талії зав’язками, запаски додатково підперізувались однотонним або орнаментованим вузьким поясом, кінці якого звисали по боках або ззаду. Сорочка одягалася так, щоб було видно її вишитий поділ.

Двоплатові запаски інших районів України відрізнялися між собою художнім вирішенням. Найбільш близькими до розглянутих були запаски Поділля, прикрашені тканим малюнком, пізніше – вишивкою, причому орнамент рівномірно заповнював усю запаску. Запаски західних областей України були заткані поперечними або поздовжніми поліхромними смугами з додаванням металевої нитки.

На всій території України побутували й фартухи-запаски, які носили зі зшитими формами поясного одягу. На півночі Київщини, наприклад, їх робили з білого саморобного полотна, прикрашаючи тканим візерунком або вишивкою червоного кольору. Пізніше фартухи, які за традицією продовжували називати запасками, поєднували зі спідницями з фабричних матеріалів, а їх самих стали шити з різноманітних за якістю, кольором та малюнком фабричних тканин, прикрашати оборками, нашивками, вишиванням, мереживом, аплікацією.

Типи та способи носіння жіночого незшитого стегнового одягу
На Середній Наддніпрянщині, переважно на Лівобережжі, а також на Поділлі та в Карпатах був поширений одноплатовий розпашний жіночий одяг – дерга, виготовлений із цілого поперечно розташованого полотнища (не-зшитий тип) або з кількох поздовжніх частково зшитих шматків сукна (частково зшитий тип). На Полтавщині дергу шили з товстого чорного саморобного сукна, яке було 60-70 см завширшки. Два-три метри такого сукна розрізали на три шматки і зшивали уздовж. Цим полотнищем жінки обгорталися поверх сорочки, закріплюючи його на талії поясом. До цього типу поясного одягу фартух не вдягали. Іноді дергою називали неширокий шмат горизонтально розташованої тканини, яка нагадувала один із різновидів запаски. З дергою такого типу носили фартух-запаску.

Поряд із дергою перехідною формою від незшитого до зшитого поясного одягу є плахта. На її генетичний зв’язок з одноплатовою запаскою вказує той факт, що у деяких місцевостях, як уже зазначалося, задня запаска також називалася плахтою. Це дуже давній вид одягу: зображення жіночих фігур, обгорнутих шматком тканини з клітчастим малюнком, зберегли малоазійські пам’ятки VII-VI ст. до н. є.

Запаски й плахта

Плахта була характерним елементом святкового костюма на Середній Наддніпрянщині протягом усього XIX ст. На неї йшло більше саморобного сукна, ніж на будь-які види незшитого поясного одягу, – близько 4 м. Тканину для плахт виробляли з сировини вищої якості, складнішою ткацькою технікою. Барвиста (переважно клітчаста) плахта іноді додатково вишивалася вовною або шовком. Все це робило її більш нарядною, ніж інші види поясного одягу. Будучи попервах лише локальним типом убрання, плахта з часом поширилася по всій території Середньої Наддніпрянщини і стала одним із невід'ємних компонентів національного жіночого костюма.

Виконувалася плахта з двох полотнищ (гривок) півтора-два метри завдовжки, які зшивалися приблизно наполовину або на дві третини, після чого перегинались удвоє так, щоб зшита частина охоплювала фігуру ззаду, а незшиті крила (криси) вільно звисали по боках. Як і запаску, плахту закріплювали поясом, під який іноді підтикали передні кути крил плахти. Ззаду крила розходилися, і з-під них було видно частину зшитої половини плахти. Як правило, кожну пілку орнаментували до половини на лицевому боці, а решту – на зворотному. Якщо з незшитим поясним одягом дівчата не носили фартух-попередницю (частіше її вдягали жінки похилого віку), то з плахтою вона була обов'язковою як для старих, так і для молодих. Художньому оформленню плахт приділялася особлива увага. На свята у заможних сім'ях носили дорогі ошатні плахти, а спереду пов'язували важку візерунчасту вовняну запаску.

Окрім описаної, побутував й інший вид плахти – без зовнішніх крил, тобто наче півплахти. Вона складалася з двох зшитих пілок; носили її на Чернігівщині та Полтавщині небагаті селянки.

Незшитий та частково зшитий поясний одяг активніше побутував і довше зберігався у центральних землеробських районах (Київщина, Полтавщина). У північних лісових районах, що межують із Білоруссю, відомі зшиті форми – спідниці із домашніх тканин, котрі являють собою повністю зшиті полотнища саморобного вовняного, напіввовняного чи полотняного матеріалу, пізніше – фабричних тканин. Цей одяг більш пізнього походження: він поширювався приблизно наприкінці XVIII ст. спочатку серед заможної частини населення, в той час як незаможне селянство носило незшитий одяг.

Сама конструкція спідниці свідчить про її генетичний зв’язок із розпашним поясним одягом. Між передніми пілками часто вставлялося полотнище з іншої за структурою і малюнком тканини, що також нагадує незшиті форми. Іноді спідниці шили з одного, взятого впоперек білого або вибійчастого полотна. Кількість полотнищ залежала від призначення спідниці, місцевих традицій, заможності господині. Зшиті полотнища призбирувалися зверху і пришивалися до пояса. Довжина виробу відповідала пропорціям розпашного одягу, знизу було видно вишитий поділ сорочки.

Одяг типу спідниці був поширений по всій території України, але мав різні місцеві назви, а також особливості колористичного та орнаментального вирішення. Отож нагадаємо основні типи такого вбрання.

Андарак – спідниця з вовняної або напіввовняної саморобної матерії, переважно червоного кольору (шилася вона з трьох-чотирьох пілок), із закладеними ззаду по спині зборами. По низу вона прикрашалася широкою смугою тканого малюнка, пізніше – вишивкою. Широко побутувала на півночі Чернігівщини, особливо на кордоні з Білоруссю. Андараком називалась і спідниця зі смугастої тканини, що нагадувала білоруську й була поширена на півночі Київщини.

Спідницю-літник, найбільш відому також на півночі Київщини, шили з трьох-чотирьох поздовжньо розташованих пілок грубої саморобної вовняної або полотняної тканини з малюнком у горизонтальну або вертикальну смугу яскравих кольорів. Передня пілка (притичка), що прикривалася фартухом-за-паскою, могла бути з тканини іншого малюнка, коліору, якості. Взагалі літником і андараком у різних місцевостях іноді називають один тип української спідниці.

У центральних районах України траплялися спідниці, прикрашені вибійчастим малюнком (димки, мальованки). На Львівщині спідниця з саморобної тканини у вертикальну яскраву смужку з рясними дрібними зборами називалася шорц. На Волині та Поліссі подібні спідниці шили з білого полотна у п’ять-шість полотнищ, закладали у дрібні збори і по низу прикрашали орнаментом червоного кольору. Біла спідниця бойків (фартух) декорувалася вишивкою-цуркою, що нагадувала полтавське вирізування; гофрована спідниця лемків (кабат, сукня) шилася з яскравої вибійчастої тканини.

У другій половині XIX ст. на півночі Київщини та Чернігівщини була відома так звана спідниця до нагрудника з тканини вишневих, фіолетових, жовто-коричневих кольорів. На нинішній Кіровоградщині цей тип одягу звався шарафаном.

Наприкінці XIX ст. плахта, запаска, дерга, а також спідниці з саморобних матеріалів в Україні (за винятком північних районів) практично вийшли з ужитку. Заміна домотканого поясного одягу спідницею з фабричних матеріалів швидше відбувалася в районах з розвинутим відхідництвом – Центральній Київщині, Полтавщині. Місцевий традиційний одяг поступово перетворювався на обрядовий чи святковий або ж доношувався старшим поколінням. Водночас спідниці з фабричної тканини відразу ж стали використовуватися молоддю та заможними селянками як святкові. Спідниці з покупних тканин (кашеміру, кольорового сатину, смугастого або квітчастого ситцю тощо) шилися з шести-семи полотнищ, закладалися у дрібні збори (ряси) і зверху вшивалися у пояс (пасок). Кількість полотнищ, як і завжди, свідчила про добробут хазяйки. Заможніші шили спідниці з більш дорогих – щільних шовкових або вовняних – тканин, а кількість полотнищ іноді сягала дванадцяти. З появою фабричних матеріалів змінилися й фартухи-запаски. їх почали шити з перкалю, ситцю, вовни тощо – різного кольору, іноді з однієї тканини зі спідницею; у верхній частині з'явилися дрібні збори. Святкові фартухи прикрашалися вишивкою. Заможні жінки до кожної спідниці мали окремий фартух.

Таким чином, український традиційний жіночий поясний одяг зазнавав істотних змін. Насамперед, це конструктивні переходи від елементарних незшитих форм через частково, а пізніше і повністю зшиті, до кроєних форм.

Г) Верхній одяг. В Україні існувала велика різноманітність верхнього одягу за матеріалом, кроєм, призначенням та колоритом. Його шили переважно з тканини домашнього виготовлення: сукна, полотна, а також хутра. Сукно, як правило, мало природний колір овечої вовни: коричневий, білий, сірий і чорний.

Найдавнішим зразком крою плащевидного одягу, який сягає періоду Київської Русі, була гугля, що збереглася у Карпатах як верхній ритуальний одяг (під час весілля його одягають молоді). Це зшиті за довжиною три пілки сукна білого кольору зі зрізаними в крайніх пілках зовнішніми верхніми кутами, які нагадували плащ. Він накидався на плечі або на голову. Під шиєю гуглю застібали металевими чепрагами, з’єднаними ланцюжками або вовняними шнурками. Іншою різновидністю плащовидного одягу гуцулів була манта – широка, довга, з капюшоном. Шили її з доморобного сукна.

Складним плащовидним одягом є лемківські чугані (чуга) з вовняного домотканого сукна і дуже довгим чотирикутним коміром, що звисав по спині аж до пояса, оздобленим довгими тороками (свічами), плетеними в косу. Рукави були довгі, зашиті внизу (сліпі) й заміняли кишені.

В деяких селах східних районів Буковини верхнім одягом слугував чугай. Його виготовляли з темно-коричневого сукна. Він мав прямоспинний крій з клинами по боках, був довгий, до колін, з низеньким стоячим коміром. Носили його чоловіки і жінки.

На Закарпатті з доморобного ворсистого сукна, куди вплітали довгі пасма вовни з кінцями, випущеними на лицевий бік, виготовляли одяг, що отримав назву космата коцьова гуня. Рукави її були цільнокроєними, вона мала капюшон. Носили гуню наопашки.

Найдавнішим прямоспинним кроєм верхнього одягу вважався сердак, виготовлений з червоного або чорного сукна тунікоподібного крою. Він міг мати на боках два клини, які доходили до рукавів. Носили його жінки і чоловіки поверх безрукавок, оздоблювали комір, поли, поділ, рукави, шви кольоровими шнурками, китицями з різнобарвних вовняних ниток.

Поширений був крій із вусами, фалдами. В деяких областях України побутували свити – верхній довгополий одяг, розширений з допомогою клинів з боків і ззаду. Свиту з вусами носили в північних і західних областях України у XIX на початку XX ст. На Поліссі виготовляли свиту дещо відмінної форми: замість ряс і вусів ззаду вона мала великий трикутний клин з обох боків від талії вниз. Для чоловічих свит характерний переважно колір природної вовни – сірий або коричневий, а для жінок – білий. Жіночі й чоловічі свити оздоблювали шнуркуванням, свити з вусами – аплікацією та вишивкою коло вусів, коміра, вгорі правої поли та рукавів.

Характерною рисою верхнього одягу українців є загортання правої поли на лівий бік – двобортність. Однобортність характерна для киреї сірака, свити з кобеняком, які виготовляли з домашнього сукна й одягали поверх шуби під час негоди. В ХІХ – на початку XX ст. побутували такі різновиди свити: кобеняки, сіраки, опанчі, які відрізнялись від свит шириною, довжиною і мали капюшон. У середині XIX ст. слово опанча означало верхній кафтан і суконний плечовий одяг взагалі. За кроєм сіраки й опанчі майже однакові – прямоспинні, розстібні, приталені, з трьома або чотирма зборами на боках і кишенями з клапанами. Різниця між ними лише в довжині. Їх різноманітність виявлялася в кольорах.

Найдавнішим видом довгого одягу були каптани з домотканого полотна для чоловіків і жінок з усіх верств населення. Шили їх з довгими рукавами, спереду з ґудзиками і петлями для застібання, довжиною до п’ят.

Різновидом короткого полотняного або суконного одягу були кабати. У Сколівському і Стрийському районах Львівської області – це жіноча блузка з домотканого полотна чи фланелі або плечовий суконний одяг до пояса. Верхнім коротким одягом були і юпки – чоловічі та жіночі. Чоловічі шили приталеними, з фалдами на боках, з маленьким стоячим коміром, довжина їх сягала до колін, застібались вони на шкіряні або металеві ґудзики та різнокольорові шкіряні петлі. Жіночі юпки шили здебільшого відрізними в стані, з трьома та більше вусами, з клинами ззаду. Підбивали юпки ватою.

Верхнім одягом заможних міщан і шляхти було різноманітне сукняне вбрання: сукман, жупан, кунтуш, однорядка, ферезія, делія. Одяг без рукавів – кобеняк з відлогою (каптуром), кирея. Сукман – це сукняне довге вбрання з довгими рукавами, суцільнокроєною спинкою та клинами з боків. Сукман декорували шовковими шнурами, зокрема у реєстрах згадується сукман із моравського сукна з нашитими на нього чорними і червоними шовковими шнурами. Заможні жителі містечок носили сермяги. Цей одяг за кроєм нагадує селянську свиту. Він довгий, нижче колін, пошитий з грубого сукна. Сермяги і кожухи входили до найпоширеніших предметів торгівлі на міських торговицях. Гардероб заможних міщан включав жупани. Жупан – довгий сукняний або оксамитовий одяг. Траплялися жупани із візерункової тканини, перетканої срібною або золотою ниткою. Жупани шили з двома клинами (вусами) з боків і виложистим коміром. На грудях його защіпали на густо розміщені ґудзики або гачки. Поверх жупана вбирали кунтуш. Це сукняний або парчовий одяг з довгими рукавами. Особливість кунтуша – прорізи навпроти ліктя. В ці прорізи просовували руки. Низ рукава вільно звисав.

Кунтуш, жупан і каптан були як чоловічим, так і жіночим видами одягу. Найчастіше жіночий кунтуш виготовляли із синього, зеленого або малинового сукна з шалеподібним коміром і манжетами на рукавах. Підкладку робили з білого або червоного шовку. Поли жіночого каптана, комір, вилоги на рукавах облямовували парчею. Жінки під кунтуш не вбирали жупана. Жіночий кунтуш мав додаткові вузькі рукави з іншого матеріалу і кольору. Отже, жіночий кунтуш мав дві пари рукавів. Одяг з фальшивими рукавами побутував також у Західній Європі, особливо у період пізньої готики, а також і в Польщі. Жіночий кунтуш шили з темно-малинового, бурячкового, зеленого оксамиту або алтабасу. Комір кунтуша шалеподібний, викладений, як і манжети на рукавах, дорогим хутром. Підкладка кунтуша також хутряна. В талії кунтуш застібали коштовною оздобою. Побутувала серед міщанок і капота. Своїм кроєм і виглядом вона подібна до жупана. Носили її в західних областях України. Вона відрізняється від жупана коміром, який надто довгий, широкий, заокруглений – з сивого смуха. Смухом обшивали поли і весь низ довкола. Шили капоту з темного сукна.

Верхній одяг шляхтянок і заможних городянок різноманітний: сукня, байбарак, каптан, ковтан, жупан, кунтуш, капота, футерко, шуба. Улюбленим верхнім одягом міщанок і шляхтянок була сукня. Це – довгий сукняний на підкладці одяг з рукавами, виложистим коміром або великим викотом для шиї. Сукні вишивалися шовком або оздоблювалися кольоровим шнуром, тасьмою. Поширеним верхнім одягом була ферезія, яку носили в парі з жупаном. Ферезія – дорогий вільний одяг з широкими рукавами, коштовними ґудзиками й золотими петлями на грудях. Крім функціонального навантаження, ці петлі відіграють роль декору. Ферезію носили накинутою на плечі. В XV – середині XVII ст. ще побутували давні прямоспинні плащі. Тільки тепер їх вже не називали корзном, і вони фігурують у різних джерелах як «кирея», «делія». Як і колись, їх защіпали на правому плечі коштовною оздобою (клямрою, аґрафою) або стягували золотим шнуром із золотими китицями. Делія, кирея, мантія мали великий хутряний комір. Це вбрання підбивали дорогим хутром (куниці, соболя, горностая), прикрашали золотими або срібними шнурами. Верх часто був з привізного сукна, рельєфного оксамиту, алтабасу – коштовної золототканої, срібнотканої тканини. У XVII ст. делію вже шили з рукавами, але й далі носили накинутою на плечі і скріпленою під шиєю. Серед українського міщанства поширеною була сукняна однорядка – довгополий однобортний одяг з довгими рукавами, опанча – вільного крою з широкими рукавами та з широким коміром. На вказані одяги часто вбирали безрукавку або накидку – бурку, довгий одяг зі шкіри або сукна. На початку XVII ст. галицькі міщани носили доломан – короткий сукняний плащ-накидку угорського типу, без рукавів.

Різновидами зимового одягу були довгополий кожух і кожушки. Довгополі кожухи були прямоспинного крою та з відрізною спинкою. До окремого різновиду можна віднести толубчасті кожухи, дуже довгі та широкі в полах, розширені до низу великими клинами. Кожухи оздоблювали вишивками, раніше – фарбованими вовняними нитками, а згодом – гарусом. Домінуючими кольорами були різні відтінки червоного, зеленого і фіолетового. Вишивали кутки поли, спинку і рукави. В окремих районах кожухи мали різновидність. На Слобожанщині вони вирізнялися своєрідністю у сполученні фарб, оздобленні, тонкістю і дбайливістю виконання, оригінальним співвідношенням одних частин з іншими. На Лівобережжі шили кожухи цільнокросними, приталеними, розширеними за допомогою клинів (від двох до п'яти і більше). На Київщині носили тулубчасті кожухи та прості кожушки «до стану» без фалд. Низ прикрашали хутром. На Полтавщині жінки носили короткі до колін, вкриті смугастою тканиною кожухи. Смушками прикрашали маленький стоячий комір, а також закінчення рукавів. Святкові кожухи на Придністров’ї оздоблювали на спині і грудях шнурками. Кожухи іноді вкривали сукном (байбарак). Тоді комір виготовляли з чорного або сірого смушку, ним також обшивали праву полу.

Різновиди крою притаманні кожухам на Волині – прямоспинні з великим викладеним коміром, різноколірним оздобленням на плечах, швах і грудях. На Львівщині верхній жіночий одяг, підбитий білим баранячим хутром, називали юпкою. Шили її з вилогами, коміром, вкривали сукном, оздоблювали нашиттям з ясно-синього шовку або вовни, на спині до самого низу вона була морщена. Це переважно обрядовий одяг.

В холодну пору року шляхтянки і заможні городянки одягали футерко. Це – переважно зелена шуба з довгими рукавами, підбита дорогим хутром (лисиці, куниці, білки). Її носили накинутою на спину, не одягаючи руки в рукави. Шубу також прикрашали коштовними гудзиками: срібними, золотими з коштовним камінням.

1 ... 4 5 6 7 8 9 10 11 ... 23

Схожі:

МІНІСТЕРСТВО ОСВІТИ, НАУКИ, МОЛОДІ ТА СПОРТУ УКРАЇНИ МІЖНАРОДНИЙ... Головченко О. М., Ананьєв Є. П. Сучасна економічна теорія: курс лекцій – Одеса: м. Роздільна ТОВ «Лерадрук», 2012. 204 с	Курс лекцій Київ 2006 Київський Національний Університет культури і мистецтв Безклубенко Сергій Данилович. Основи філософських знань. Курс лекцій для слухачів Академії пепрукарського мистецтва та студентів...
Курс лекцій СУМИ 2003 МІНІСТЕРСТВО АГРАРНОЇ ПОЛІТИКИ УКРАЇНИ СУМСЬКИЙ... Курс лекцій спрямований на надання студентам допомоги по вивченню навчального курсу з „Торгового права” та розрахований на студентів...	Курс лекцій для студентів факультету заочної форми навчання
Опорний курс лекцій Київ 2011 ЗМІСТ Список використаної літератури	Конспект лекцій Частина II Суми Стратегічний маркетинг : конспект лекцій / укладачі: В. В. Божкова, Ю. М. Мельник, Л. Ю. Сагер. – Суми : Сумський державний університет,...
КОНСПЕКТ ЛЕКЦІЙ для студентів економічних спеціальностей усіх форм навчання Проектний аналіз : конспект лекцій / укладачі: О. І. Карпіщенко, О. О. Карпіщенко. – Суми : Сумський державний університет, 2012....	Основні напрямки діяльності Ліги прочитано курс лекцій з історії України від найдавніших часів до сьогодення
Курс лекцій Укладач Одним словом, взаємовідносин, що їх Дарвін називає умовами, які породжують боротьбу за існування. 1	КУРС ЛЕКЦІЙ ЗА ЗАГАЛЬНОЮ ТА ГАЛУЗЕВОЮ СКЛАДОВИМИ ПІДВИЩЕННЯ КВАЛІФІКАЦІЇ... У курсі лекцій із загальної та галузевої складових у стислій формі висвітлюються питання державного управління і місцевого самоврядування,...

Додайте кнопку на своєму сайті:
Портал навчання