|
|
Скачати 3.29 Mb.
|
|
2. Становлення та здобутки українського живопису Зародження українського живопису сягає давніх часів. Ще первісна людина прагнула відобразити світ, який її оточував за допомогою зображень тварин, людей, висічених на кам’яних стінах печер. Багато народів відомих і невідомих сучасній науці, залишили свій слід на українській землі. До них належать скіфи (VI-ІІ ст. до н. е.), які звичайні побутові речі прикрашали складними майстерними орнаментами – переважно зображеннями реальних та фантастичних тварин. Яскравий слід у давній культурі України залишив живопис грецьких міст-колоній Північного Причорномор'я (VI-V ст. до н. е.) Це різноманітні розписи (портрети, міфологічні сюжети, сцени з реального життя), прикрашали громадські і житлові будинки, склепи заможних громадян. Розвиток живопису цілком пов'язаний з поширенням християнства (988). В Київській Русі оздоблення церков здійснювалось спочатку грецькими й малоазійськими майстрами. З Візантії спочатку завозилися й ікони. Відому ікону Володимирської Божої Матері було подаровано з Візантії молодому тоді Великому київському князю Володимиру Мономаху на початку ХІІ ст. З другої половини ХІ ст. при давньоруських монастирях починають плідно працювати й власні іконописні майстерні. І хоча в ті часи живописці не підписували своїх робіт, а лишали тільки знаки приналежності ікони тій чи іншій майстерні, до нас дійшли імена руських іконописців Григорія та Олімпія, що жили на межі ХІ – ХІІ ст. при Києво-Печерській лаврі – одному з найбільших центрів тогочасного іконопису. Неабияке враження справляє мистецтво мозаїчних композицій, яке прийшло в Київську Русь з Візантії. Перлиною давнього мистецтва є мозаїки, виконані київськими майстрами у Михайлівському Золотоверхому монастирі (1113) та вивезені до Москви у 1934 р. Шедевром мистецтва мозаїки ХІ ст. є зображення Оранти (або Богоматір Нерушима Стіна) у Софійському соборі у Києві. Ця мозаїка має 6 метрів заввишки. Унікальність зображення полягає в тому, що воно виконане на внутрішній поверхні апсиди Собору, і з різних точок Оранта виглядає зображеною у різних позах – стоячи, схилившись у молитві чи на колінах. Але оскільки мозаїки були дуже дорогими у виконанні, більшість зображень у храмах та князівських палатах виконувалися у вигляді розписів фарбою – фресок. Майстри фрескових розписів працювали над релігійними сюжетами, побутовими сценами портретами та ін. До наших днів ці фрески не збереглись. Сьогодні дослідники знаходять на внутрішніх стінах Софійського собору чимало написів (графіті), надряпаних поважними мирянами, які в такий спосіб помічали свої місця в церкві або лишали згадку про себе. Завдяки цим записам ми можемо дізнатися про імена парафіян і про їх вільне ставлення до релігійних заборон. Поширення писемності та поява книг призвели й до розвитку мистецтва книжкової мініатюри. Цей вид живопису був прикрасою вже перших давньоруських книг: «Остромирово євангеліє» (1057), «Ізборник Святослава» (1037) та ін. У подальшому розвитку книжкової справи мініатюра стала її обов’язковим елементом, виконуючи функції художнього оздоблення й ілюстрації до тексту. Художні смаки наших предків проявилися і в мистецтві різьблення. Цей вид мистецтва мав глибокі корені та традиції, що походили ще з дохристиянських часів. Різьблення виконувало функції орнаментального оздоблення. Майстри використовували тваринні й рослинні мотиви. У ХIV – XV ст. розвивається фресковий розпис, у якому зустрічаються релігійні та світські мотиви. До кращих зразків тогочасного фрескового малярства відносяться сюжети-композиції «Різдва Христового» й «Успіня Богородиці» стінопису Кирилівської церкви в Києві (ХIV), Вірменської церкви у Львові (XIV-XV). До ХVII ст. в Україні головними художніми творами залишалися ікони. В цей час розвивається нова форма іконописного живопису, взірцем якої стала ікона «Різдво Богородиці», що зберігалася у Львові. У ній автор змалював типову міщанську обстановку у порівняно заможній львівській родині. З другої половини ХVI ст. формується західноукраїнська портретна школа. Перехідну роль між іконописом і світським портретним живописом займали так звані парсуни – портрети, виконані прийомами іконописної техніки. Заможні родини козацької старшини часто замовляли свої портрети. Відомі портрети Насті Лісовської, Раїни Вишневецької, Костянтина Острозького та ін. У живописі XVII – XVIII ст. поступово переважали стилі бароко, рококо та класицизму. Важливу роль у розвитку живопису відігравали мистецька школа при Києво-Печерській лаврі та Києво-Могилянська академія. Визначним мистецьким осередком у Харкові були «додаткові класи» при Харківському колегіумі, які фактично були справжньою академією мистецтва. Характерною складовою храмового живопису стає в цей час так званий ктиторський портрет. Ктиторами називали фундаторів, жертводавців і опікунів тієї чи іншої церкви, а також діючих церковних старост. Наприклад, у вівтарній частині Успенської церкви Києво-Печерської лаври до її підриву в 1941 р. було зображено 85 історичних осіб – від князів Київської Русі до Петра І. Надзвичайної пишності та ошатності набули за доби бароко церковні іконостаси, в яких ікони розташовувались у чотири, а то й п’ять рядів. Найвідомішими з уцілілих барокових іконостасів такого ґатунку є іконостаси з церкви Святого Духа в Рогатині (середина ХVII ст.) та церкви-усипальниці гетьмана Д. Апостола у Великих Сорочинцях (перша половина ХVIII ст.) Вершиною станкового іконописного живопису є Богородчанський іконостас Манявського монастиря у Карпатах, який виконано протягом 1698-1705 рр. майстром Іовом Кондзелевичем. З часом дедалі виразнішими в живописі ставали елементи класичного реалізму. Найвидатнішими майстрами українського класичного живопису ХVIII ст. були Дмитро Левицький, Володимир Боровиковський, Антон Лосенко та ін. У ХІХ ст. головним центром мистецтв у Російській імперії була Петербурзька академія мистецтв. В цей час в ній працював Карл Брюллов, учнями якого стали Іван Сошенко, Дмитро Безперий, Тарас Шевченко та ін. Геніальна творчість Т. Шевченка-поета залишала довгий час у тіні його живописну спадщину, а між тим саме за художній талант молодого кріпака викупили з неволі російські та українські діячі культури. Т. Шевченко мав свою неповторну манеру малюнку, що давалася взнаки в усіх тих різноманітних жанрах і техніках виконання, якими багата його образотворча спадщина. Зображені художником люди або лагідно й щиро посміхаються («Дівчина у ліжку»), або смиренно несуть важкий хрест долі («На цвинтарі»). Вихований на традиціях академічної школи класицизму, він через романтизм поступово переходить до реалізму («Селянська родина», «Катерина», «Старости», «Судна рада», «Притча про блудного сина» та ін.) Різнобічний талант митця відбився і в художній графіці (серія «Мальовнича Україна»). У 1860 р. Т. Шевченко надали звання академіка гравюри Петербурзької академії мистецтв. Нажаль, заслання та заборона малювали перешкодили розкритися в повній мірі його живописному таланту. Інший представник класицизму, російський художник Василь Тропінін говорив, що Україна замінила йому Академію. Він багато років жив і працював на Поділлі і присвятив українській темі чимало портретів («Дівчина з Поділля», «Хлопчик із сокирою», «Весілля в селі Кукавці», «Українець», «Портрет подільського селянина»). Тісно пов'язаною з Україною була доля художника-мариніста Івана Айвазовського, який значну частину життя провів у рідній Феодосії і заповів цьому місту свою картинну галерею. Українська тема звучить у його роботах «Очерети на Дніпрі поблизу містечка Алешки» та унікальній для художника жанровій картині «Весілля на Україні». Новаторською для пейзажу стала творчість Архипа Куїнджі, який народився поблизу Маріуполя. Перша ж виставлена ним картина — «Ніч на Дніпрі» — стала сенсацією в Петербурзі. Художник володів неймовірним талантом писати краєвиди та гру світла на хмарах, деревах, скелях. Головна тенденція образотворчого мистецтва другої половини ХІХ ст. — рух до реалізму — головна тенденція творчих зусиль членів Товариства пересувних художніх виставок (1870). Найзнаменитіший живописний портрет Т. Шевченка написано ініціатором створення та ідейним керівником товариства передвижників українцем Іваном Крамським. Багато видатних художників-передвижників були також родом з України: Олександр Литовченко («Стрілецький бунт»), Микола Ярошенко («Крізь життя», Микола Ге («Розп'яттята») та ін. Родом з-під Чугуєва був художник-реаліст Ілля Рєпін. Навіть після від'їзду до Росії, сумував за Батьківщиною та повертався до неї. В родинній садибі Тарновських Качанівці Рєпін створив перші етюди до знаменитої картини «Запорожці пишуть листа турецькому султану». Видатним майстром побутового жанру був Микола Пимоненко. Більшість його робіт, написаних на теми селянського життя. Вони відрізняються щирістю, емоційністю, високою живописною майстерністю («Святочні ворожіння», «Весілля в Київській губернії», «Проводи рекрутів», «Свати», «Жнива», «По воду», «Ярмарок» та ін.) Він автор близько 715 картин і малюнків. Він один з перших у вітчизняному малярстві поєднав побутовий жанр і поетичний український пейзаж, заснував у Києві художню школу. «Шукачем сонця» називали Володимира Орловського, одного з засновників нового українського реалістичного пейзажу. Найкращим українським портретистом кінця ХІХ — початку ХХ ст. вважається Олександр Мурашко, автор уславленої «Каруселі», «Дівчини в червоному капелюшку», «Старого вчителя», «Парижанок біля кафе». Поєднання мистецтва з усвідомленням національної ідеї вперше відбувається в творчості Сергія Васильківського. Свою майстерність він повністю віддає Україні («Козаки в степу», «Козача левада», портрет Тарас Шевченка). Одночасно вивчає і збирає пам'ятки старовинного українського мистецтва. В Україні на межі цих століть з'являються художники-імпресіоністи. Представницею цього напряму є Зінаїда Серебрякова, багато творів якої присвячено українському селу та темам Сходу. Розвиток живопису в Україні у післяреволюційні роки на початку ХХ ст. проходив у боротьбі художніх течій і напрямів. Поряд з тими, хто стояв на позиціях традиційного реалізму, творили прихильники футуризму, формалізму (наприклад, розписи Василя Єрмилова Харківського партійного клубу). Крім масових агітаційних форм образотворчого мистецтва, помітного прогресу досягла станкова графіка та живопис. У галузі станкової графіки працювали Михайло Жук, Іван Падалка, Володимир Заузе. У живописі найвідомішими були полотна Киріака Костанді, Федора Кричевського, Олександра Мурашка. Георгій Нарбут оформив перші українські радянські книги та журнали «Мистецтво», «Зорі», «Сонце труда». У Західній Україні в перші післяреволюційні роки працювали Іван Труш, Антон Монастирський, Осип Курилас. Добре відомі твори Миколи Самокиша на українську історичну тематику: «В'їзд Богдана Хмельницького до Києва 1648», «Битва під Жовтими Водами», «Абордаж турецької галери запорожцями», «Битва Івана Богуна під Монастирищем 1653», «Бій під Царичанкою 1709», «Похід запорожців на Крим», «Руйнування Батурина Меньшиковим», «Кость Гордієнко нищить драгунів Кемпеля», «Битва Максима Кривоноса з Яремою» та ін. Київський художній інститут (нині Національна академія образотворчого мистецтва і архітектури) став справжнім центром авангардного образотворчого мистецтва. Сюди в цей час повертається всесвітньовідомий Казимір Малевич — засновник абстрактного супрематизму, в якому зображення складалося зі сполучень найпростіших геометричних фігур. Значний вплив на творчість Малевича, за його власними словами, справили культура і побут українського села, але він пішов далі від мистецтва села. Яскравою сторінкою став український авангард початку ХХ ст., представлений іменами художників Олександра Богомазова, Михайла Бойчука, Анатолія Петрицького та ін. Михайло Бойчук започаткував новий напрям монументального мистецтва ХХ ст. — неовізантизм, поклавши в його основу органічне поєднання традицій давньоруського іконопису з конструктивними особливостями візантійського живопису. На жаль, багато видатних художників (Михайло Бойчук, Василь Седляр, Іван Падалка та ін.) були знищені комуністичним режимом в часи репресій. Український живопис 60-80 рр. ХХ ст., характеризувався негативними тенденціями партійного диктату соціалістичного реалізму, що насаджував народницький академічний стиль ХІХ ст., пропагандизм і догматичність. Крім того, згідно з гаслом про те, що мистецтво повинне бути зрозумілим «широким масам», на творчий експеримент, пошук нових форм була фактично накладена заборона. Водночас і далі творили такі видатні художники як Олексій Шовкуненко, Тетяна Яблонська, Садовського Віталія, Михайло Дерегус, Василь Касіян. Визначними митцями ХХІ ст., які стали відомі у всьому світі завдяки своїм живописним, графічним та фото роботам є Тетяна Яблонська («У парку»), Феодосій Гуменюк («Вірність Україні»), Віталій Садовський («Смерть чорного крука»), Андрій Чебикін («Всесвіт»), іконописець Олександр Охапкін («Пісня янгола») та ін. У світовий арт-простір вийшли роботи Василя Цагалова (серія «Український Х-файл», Олега Тістола («ТV+ Реалізм»), Віктора Покидання (серія «АртПром»), Олександра Ройтбурда (серія «Прощвай, Кавараджо!», яка поставила ціновий рекорд серед сучасних творів і була продана за 97 тис. доларів). Цікавими та незвичайними є роботи Оксани Мась, яка створює свої витвори із писанок. У 2010 р. вона подарувала національному заповіднику «Софія Київська» ікону Діви Марії. Отже, протягом багатьох років український живопис розвивався та вдосконалювався, вбираючи в себе особливості кожної епохи. В картинах застигли важливі історичні події, змальовані краса природи, людські почуття, відтворені релігійні мотиви. 3. Українська скульптура на шляху від виникнення до сучасності Початки української скульптури губляться в глибині віків разом із початками історії українського народу. З певність можна твердити, що скульптура в Україні процвітала як у формах монументальних, так і в формах дрібних пластичних виробів ще задовго до розповсюдження християнства. Прикладом таких стародавніх скульптур є кам'яні баби, які були розповсюджені майже по всій території України, жіночі статуетки, віднайдені археологами при дослідженні трипільської культури та ін. Після запровадження християнства у Київській Русі відбувається розвиток скульптури, який нерозривно пов'язаний з будівництвом релігійних споруд та княжих палат. Наприклад, у внутрішньому оздобленні Софійського собору в Києві значну роль відігравали різьблені панелі-рельєфи, в якості сировини використовували шифер та мармур. На князівських саркофагах зустрічаються рельєфні зображення риб та кипарисів, лози з гронами винограду і хрестів. Руйнації і пограбування Києва 1240 р., занепад храмів в ХIV – XV ст. не сприяли збереженню мозаїк і фресок. Були пограбовані і князівські саркофаги. Так, саркофаг, знайдений в Михайловському Золотоверхому соборі, втратив кам'яну кришку і був порожнім. Другий кам'яний саркофаг був знайдений під час розкопок зруйнованої Десятинної церкви, створення якого датують Х ст. Найбільш збереженим виявився мармуровий саркофаг, який пов'язують з похованням Ярослава Мудрого. У ХIV – ХVIІІ ст. у Західній Україні починається щільно пов'язаний із західноєвропейськими впливами розвиток скульптури. Скульптура в цей період розвивається як елемент архітектурного оздоблення ззовні та зсередини, а також а надгробках заможних шляхтичів, не тільки католиків, а й православних. Цікавим зразком погребальної скульптури є надгробні пам’ятники з розкішною плоско різьбою кінця ХVI ст. у Львові, Дрогобичі, Києві та ін. Унікальним став врятований надгробок Олександра Ванка Лагодовського (1573 р.) На саркофазі відтворено фігуру немолодого Лагодовського в лицарських обладунках під пишним архітектурним балдахіном. Надгробок має епітафію, текст якої написано кирилицею. Погребальна скульптура цікава тим, що вона не виліплювалася, а вирізалася з м'яких порід каменю, що споріднює її з різьбою. Разом з тим починає розвиватися й ліпна скульптура і ливарна скульптурна пластика з металу. Цікавим зразком останньої є фігура архістратига Михаїла, що перемагає диявола. Твори ліпної скульптури прикрашали не лише численні львівські костели, а й вулиці міста. Майстром дерев'яної скульптури у містах і слободах Лівобережної України був Сисой Шалматов – автор численних вирізних іконостасів і скульптур (міський собор у Полтаві, церква Покрови у Ромнах та ін.). У Західній Україні автором чудового скульптурного оформлення Свято-Юрського комплексу був видатний архітектор Пізель. У ХІХ ст. в монументальній скульптурі з'являються пам’ятники Володимиру Святому (Клодт і Демут-Малиновський), Б. Хмельницькому (Михайло Микешин), І. Котляревському і М. Гоголю в Полтаві (Леонід Позен). Для пам’ятника І. Котляревському Леонід Позен виконав горельєфи на теми «Енеїд», «Наталки Полтавки». Цей скульптор також створив низку реалістичних композицій станкового характеру на теми з життя українського села та історії («Кобзар», «Скіф» та ін.) На початку ХХ ст. пожвавився мистецький рух на Україні, що вплинуло на розвиток української скульптури. Вже у першому десятилітті з'являються молоді майстри, котрі виявили в своїй творчості чимало сили, енергії, поривів та класичного світовідчуття. Цей час ознаменувався іменами скульпторів, які здобули європейську славу. Це Михайло Паращук, який разом з Антоном Попелем створив пам’ятник Адаму Міцкевичу у Львові та скульптурні портрети І. Франка, В. Стефаника, М. Лисенка. Розпочав свій шлях спорудженням пам’ятника княгині Ользі молодий київський скульптор Іван Кавалерідзе. Далі слідували встановлення монументу Г. Сковороди у Лохвиці, пам’ятника революціонеру Артему Сергєєву у Донбасі за проектом І Кавалерідзе. Працював в цей час славетний український скульптор-кубофутурист зі світовим ім'ям Олександр Архипенко. Його творчість становить одну з найяскравіших сторінок в історії світового модернізму. Крім того, що він започаткував кубізм у своїй скульптурі («Людська постать»), своєю творчістю О. Архипенко взагалі принципово змінив попередні погляди на скульптурну пластику. Митець змушував свої твори рухатись, оздоблював їх кольоровим склом і металоконструкціями («Жіночий торс»). Йому належать талановито увічнені у камені й металі образи Т. Шевченка, І. Франка, інших громадських і культурних діячів України. Його творчість відноситься вже скоріше до наступного етапу в історії української культури, коли багато хто з її діячів мусив залишити Батьківщину, однак творчий імпульс своїй подальшій робот він отримав у Києві початку ХХ ст. У мистецтві, вважав О. Архипенко, слід уникати конкретності, щоб упоратися з такими абстрактними елементами, як символ, асоціація і відносність. Тому й уникав етнографізму. Лише окремі деталі одягу персонажів чи характер орнаменту мають національну забарвленість у скульптурах «Жозефіна Бонапарт», «Стародавня єгиптянка», «Арабка». Ритм різних часів і народів, але й українські історичні мотиви даються тут взнаки: магія трипільської культури (скульптурки з птахо побідними головами), мотив мозаїк Київської русі («Рожевий торс на мозаїчному тлі»), впливи українського бароко. Повоєнна доба для скульптури ознаменувалась портретним жанром. Більше індивідуальні портрети (головно діячів науки, культури, мистецтва) дали Іван Шаповал (академіка М. Стражеска, 1949), О. Ковальов (академіка В. Філатова, 1952 і Б. Хмельницького, 1954), Галина Кальченко (1958-1975 створила цілу галерею портретів письменників, музик і мистців). Воєнна тематика потужно ввійшла у коло мистецьких зацікавлень скульпторів. Михайло Лисенко створив скульптурні композиції «Партизанський рейд» і «Вірність», Алла Горська – вітраж «Прапор Перемоги» у Музеї молодогвардійців, Галина Кальченко – пам’ятник Герою України й Франції В. Порику, Володимир Небженко – пам’ятник «Невідомому офіцерові» та ін. Окрему численну групу монументальної скульптури в Україні творили неперсональні пам'ятники і меморіальні ансамблі, присвячені історичним подіям, жертвам війни, ювілейним датам тощо (1971-1975 — понад 70), виконувані групами скульпторів і архітекторів, через що втрачалися індивідуальні прикмети окремих митців. У ділянці композиційної скульптури слід відзначити роботи «Бокораша» Валентина Зноби (1957), «Олексу Довбуша» Микола Рябініна і Володимир Сколоздри (1951), групову скульптуру «Перед боєм» з Б. Хмельницьким, М. Кривоносом й І. Богуном (Оксана Супрун і Анатолій Білостоцького, 1954) та ін. Серед молодшої генерації українських мистців помітне було намагання модернізувати скульптуру. Наприклад, праці Теодозії Бриж (серія до старослов'янськї міфології: «Бог війни», «Бог землі, води», «Бог вогню», 1968-1970), Віри Шатух («Пам'ять», 1969), Івана Чумака («Слово о полку Ігореві», 1966) та ін. на сучасні теми. Яскравим представником сучасної скульптури є Василь Дубовий, який працював в ділянці монументальної, декоративної, станкової скульптури. Він створив ряд портретів та композицій (бронза литво Микола Антіох-Вербицький, 1995 р., проект пам’ятника Марії Русовій, 1993-1994 рр.) Цікаві та непересічні роботи майстра сучасності Володимира Чепелика. Він вміло поєднує образну пластичну мову з національним темпераментом і високопрофесійним володінням матеріалом. Таке поєднання робить творчість В. Чепелика визначним явищем у сучасній українській художній культурі. Майстер засобами скульптури оригінально виражає своє бачення зображуваних героїв. Для кожного конкретного твору митець віднаходить відповідну форму пластичного вислову. Найбільш відомі його твори: станкові — «Біль», «С. Васильківський», «М. Ге» (1988); пам'ятники — декабристам (м. Кам'янка Черкаської області, 1982); героям Малинського підпілля (м. Малин Житомирської області, 1984); корабелам (м. Миколаїв — з нагоди 200-річчя міста, 1989); жителям селища на Трухановому острові, спаленого фашистами в 1943 році (м. Київ, 1989); воїнам, полеглим при визволенні Києва у 1943 році (Південна Борщагівка, м. Київ, 1990); Шевченку у місті Чернігові (1992); Жертвам чорнобильської аварії (Святошин, м. Київ, 1994); Жертвам репресій (у Биківнянському лісі під Києвом, 1995), загиблим співробітникам МВС України (м. Київ, 1997) та ін. У співавторстві з Олексієм Чепеликом: пам'ятники народному артисту України Миколі Яковченку (м. Київ, 2000, м. Прилуки, 2008), Олесю Гончару (м. Київ, 2001), Сержу Лифарю (м. Лозанна, Швейцарія, 2003), загиблим дочкам та синам України (м. Маутхаузен, Австрія, 2002), українському козацтву (м. Відень, Австрія, 2004), Тарасові Шевченку (м. Тбілісі, Грузія, 2007). Виразною та актуальною є творчість Володимира Цісарика – молодого українського скульптора, відомого численними монументальними роботами в містах України (пам’ятник львівському сажотрусу, 2010 р., пам’ятник В. Винниченку в м. Кіровоград, 2010 р., у співпраці із заслуженим художником Івановим С. монумент «Єдина Європа» у м. Миколаїв, 2010 р. та ін.), а також Євгена Деревянка – українського скульптора-експресіоніста, засновника арт-галереї «Гольфстрім» (пам’ятник М. Святоші у м. Київ, 2006 р.) Отже, українська скульптура пройшла довгий шлях розвитку. Від найдавніших часів і до сьогодення українські митці плідно працюють у цій галузі образотворчого мистецтва. Українська скульптура містить багатовікову українську традицію і є самобутнім культурним явищем. Роботи вітчизняних скульпторів відомі за межами нашої країни та здобули міжнародне визнання. Таким чином, український народ як творець національної та співтворець світової культури нагромадив за свою багатовікову історію величезні художні надбання. До його скарбниці входять видатні пам'ятки трипільської та скіфської культури, княжої доби, українського барокко. Новітня історія української культури визначається діяльністю її творців В. Городецького, М. Бойчука, О. Архипенка, та багатьох інших талановитих майстрів. Кожна нова епоха переосмислює обрії і зміст української культури в обширах великого історичного часу. Зміна історичних її меж особливо інтенсивно відбувається тепер, в умовах нового періоду державотворення. Новий соціальний і культурний контекст впливає не тільки на характер змін в культурі сучасній, але й на оновлення, почасти і відродження значних сфер культури минулого часу, які набувають в умовах посилення національної самоідентифікації нового структурування, а сама українська культура в цілому - нових соціально-цінних і громадянських орієнтирів. Література
Зміст
1 Патронімія (грец. patronymía – найменування по батькові, відт patér – батько та ónyma - ім’я) – одна з форм суспільної організації, характерна для патріархально-родового ладу, часто зберігається в класовому суспільстві аж до епохи капіталізму. Патронімія характеризується наявністю групи споріднених великих чи малих сімей, що мають певну господарську, громадську та ідеологічна єдність і загальне патронімічне, тобто утворене від власного імені засновника патронімії, найменування ( н-д, слов’янське Калиновичі). 2 Дворічна система землеробства, за якої орні земні ділили на дві частини: поле («царину») і переліг («толоку»), які періодично чергували: регулярно частину поля у перший рік засівали вівсом (саме вівсом, бо після цієї зернової культури поле заростало «калорійною» трав’яною рослинністю), а на другий – там випасали худобу |
|||||||||||||||||||||||||||
|
МІНІСТЕРСТВО ОСВІТИ, НАУКИ, МОЛОДІ ТА СПОРТУ УКРАЇНИ МІЖНАРОДНИЙ... Головченко О. М., Ананьєв Є. П. Сучасна економічна теорія: курс лекцій – Одеса: м. Роздільна ТОВ «Лерадрук», 2012. 204 с |
Курс лекцій Київ 2006 Київський Національний Університет культури і мистецтв Безклубенко Сергій Данилович. Основи філософських знань. Курс лекцій для слухачів Академії пепрукарського мистецтва та студентів... |
|
Курс лекцій СУМИ 2003 МІНІСТЕРСТВО АГРАРНОЇ ПОЛІТИКИ УКРАЇНИ СУМСЬКИЙ... Курс лекцій спрямований на надання студентам допомоги по вивченню навчального курсу з „Торгового права” та розрахований на студентів... |
Курс лекцій для студентів факультету заочної форми навчання |
|
Опорний курс лекцій Київ 2011 ЗМІСТ Список використаної літератури |
Конспект лекцій Частина II Суми Стратегічний маркетинг : конспект лекцій / укладачі: В. В. Божкова, Ю. М. Мельник, Л. Ю. Сагер. – Суми : Сумський державний університет,... |
|
КОНСПЕКТ ЛЕКЦІЙ для студентів економічних спеціальностей усіх форм навчання Проектний аналіз : конспект лекцій / укладачі: О. І. Карпіщенко, О. О. Карпіщенко. – Суми : Сумський державний університет, 2012.... |
Основні напрямки діяльності Ліги прочитано курс лекцій з історії України від найдавніших часів до сьогодення |
|
Курс лекцій Укладач Одним словом, взаємовідносин, що їх Дарвін називає умовами, які породжують боротьбу за існування. 1 |
КУРС ЛЕКЦІЙ ЗА ЗАГАЛЬНОЮ ТА ГАЛУЗЕВОЮ СКЛАДОВИМИ ПІДВИЩЕННЯ КВАЛІФІКАЦІЇ... У курсі лекцій із загальної та галузевої складових у стислій формі висвітлюються питання державного управління і місцевого самоврядування,... |