ЛЕКЦІЯ 2-3
|
|
Скачати 361.5 Kb.
|
|
Просторічні слова звичайно мають знижений (згрубілий, іронічний) колорит, тому вони властиві розмовно-оповідним різновидам мовлення, відзначаються невимушеністю, "вільністю" вживання. Порівн. розмовні: біганина, бідолаха, буча, брехун, гавкати, ушкварити і просторічні, експресивно різкіші: скиглити, бузувати, рачкувати, насобачитись, халамидник, охламон, змахувати (на когось), заберись геть (зникни), на радощах (піти в кіно) та ін. Якщо в розмовному (зниженому) мовленні такі слова, з причини своєї експресії, закладеної у змісті, часом словотворі, наголосі, можуть вживатися, у стилі публіцистичному - зрідка, з виразною стилістичною метою, то в діловому і науковому стилях вони недопустимі. Жаргонізми функціонально близькі до просторічних слів, проте тісніше пов'язані з певною соціальною групою людей, з соціальним середовищем. Вживання їх у літературній мові може бути виправдане лише особливим стилістичним завданням: стилізацією чи індивідуалізацією мови дійових осіб (бурсацький жаргон у творах С.Руданського, злодійське арго у творах І.Микитенка). Напр.: збацати (станцювати), охмурити (викликати почуття симпатії), стибрити (вкрасти), лажа (неприємність), на атасі (на чатах), бакс (долар), лимон (мільйон), загнати (продати), тачка (автомобіль) та ін. Хоч жаргон є переважно явищем скороминущим, але він усе ж може залишити (і часто залишає!) слід у мовному розвитку людини - звикнувши до вульгарно невимушеного, стилістично неохайного мовлення, людина не виробить навичок стежити за своїм мовленням і не помічатиме вад у інших, а отже, не зможе передати своїм співрозмовникам ні багатства, ні краси мови. Діалектні лексеми (етнографічні, територіальні, соціальні діалектизми) сферою свого застосування мають розмовний і художній стилі, хоч функції їх у цих стилях різні: понятійно-номінативна - у розмовному, художньо-зображувальна - в художньому (відображення місцевого колориту, типізація характерів). У науковому стилі діалектні лексеми термінологізуються (власне, вже термінологізувалися в сільськогосподарській, ботанічній галузях науки) або вживаються як ілюстративний матеріал (у діалектології, історії мови). Щоправда, процес переходу діалектної лексики в розряд літературно-нормативної ще триває, тому давати функціональну оцінку таким словам треба з допомогою словників. Порівн. літ.: плай, запаска, грунь, полонина, мешкати, ґречний та ін.; діал.: помешкання (квартира), помаранчі (мандарини), ягоди (суниці), бараболя (картопля) та ін. Діалектизми в літературному мовленні частіше з'являються там, де діалект функціонує активніше. Канцеляризми і професіоналізми поза властивими для них стилями (офіційно-діловим і професійно-виробничим) сприймаються не лише як стильовий дисонанс, а й як ознака бідності, неестетичності мовлення. Канцеляризми як штампи позбавляють мову простоти, образності, емоційності, знижують дієвість усного й писемного слова. Напр. плеоназми: по лінії боротьби з правопорушниками, у розрізі теми, в питанні поліпшення харчування; канцеляризми: при цьому додаю, на порядку денному..., пункт перший...; готовий підписатися під кожним словом, доводжу до відома та ін.; професіоналізми: вікно (перерва), пауза (вільний час), аргументувати (доводити), експеримент (спроба), приплюсувати (додати, приєднати), від'ємне (негативне) враження, приємно в степені (дуже приємно). Засмічення мови такими елементами свідчить про лінощі думки. Лайливі і вульгарні слова не допустимі ні мовними, ні загально-етичними нормами. їх уживання карається законом як образа, приниження людської гідності. Щоправда, деякі з них втратили частково вульгарний зміст й у вигукових афективних фразах є виявом вищої міри експресії (Чорт побери! Пика. Холера. Хамство. Паскудний). Проте їх вживання все ж вульгаризує мову, погано характеризує мовця, створює конфліктні ситуації. Пам'ятаючи, що навколо нас завжди є діти, ми повинні бути дуже уважні до свого мовлення, навіть якщо не вкладаємо в якесь слово його справжнього змісту. Ніхто не заперечує можливості афективного мовлення, але проти вульгаризації заперечує сама мова. Засмічують мову й недоречно вжиті іншомовні слова. І не лише з мов віддаленої спорідненості (латинізми, галіцизми, англіцизми), а й з мов споріднених (полонізми, русизми). Хіба приємно чути таке: Не зря мені приснився поганий сон. Я не вспіваю. Він сильно требує. Мені неприязно. Задам я тобі трьопки. Що ти сьогодні полупив? Будеш мене помнити! Дай мені полотенце. А якщо замість подвійне кажуть бінарне, замість головний - домінантний, замість спадковий - дискретний, замість начальник - шеф, бос, то чи досягають вищої міри точності? Похизуватися знанням іншої мови можна лише добре розмовляючи цією мовою, а не вихоплюючи з неї несвідомо і без потреби окремі слова. Звичайно, турбота про чистоту мови не має нічого спільного з пуризмом - надмірним "очищенням мови", науковим нігілізмом, який не приймає жодних нових слів або змін у мові. Втрата контролю над власним мовленням може призвести до появи слів-паразитів: так сказать, так би мовити, значить, ну, як це, розумієш, знаєш. Ці слова не тільки нічого не виражають, а й можуть своєю беззмістовністю спотворити смисл фрази (напр.: Він, так би мовити, хороша людина. Хай, значить, скаже). За словом повинна стояти думка - якщо мислиш добре, то й говоритимеш добре. Чистота мовлення - це його естетичність, а краса ніколи не втомлює, не набридає, бо вона ще й змінюється відповідно до потреб спілкування. Доречність мовлення Пригадаймо, як часто ми кажемо: "До речі, варто б... "або "це доречно", "це не доречно ". Який зміст вкладаємо в поняття доречний? Доречний - це такий, що відповідає ситуації спілкування, організовує мовлення відповідно до мети висловлювання. Отже, доречність - це така ознака культури мовлення, яка організовує його точність, логічність, виразність, чистоту і т. ін., вимагає такого добору мовних засобів, які відповідають змістові та характерові експресії повідомлення. Проте для доречності в мовленні самих мовних засобів не достатньо - доречність враховує ситуацію, склад слухачів (читачів), естетичні завдання. Висловлювання доречне, якщо з його допомогою досягається мета, що ставилася мовцем, якщо потреби мовця реалізовані. Уміння вибрати найбільш вдалу форму спілкування, інтонаційну тональність, лексичні засоби формуються і практикою мовлення, і психологією людських стосунків. Окрім стильової доречності, треба домагатися доречності контекстуальної. За законом єдності змісту і форми (плану змісту і плану вираження) однорідність експресивно-стильової тональності зобов'язує контролювати і словесно-виражальні, і структурно-інтонаційні мовні та екстралінгвальні засоби виразності. Справді, контекстуальна доречність рекомендує різні типи неповних речень: контекстуальні - коли пропуск членів речення (підметів, обставин) можливий і доречний тому, що вони наявні у попередній фразі, змістовий зв'язок з ними не втрачено, а з метою економії мовлення, його лаконізму, динамічності в даній фразі вони випускаються (Мама уважно слухала доньку. Не перебивала її сповіді); ситуативні - коли пропускаються з метою максимальної швидкості повідомлення ті члени речення, які слухач легко "підставляє" відповідно до ситуації (напр., на тролейбусній зупинці: П'ятий! (Який це тролейбус -п'ятого маршруту?). - Ні, другий); еліптичні - коли структура речення (зумовлена специфікою його змісту, метою висловлювання, особливо афективною інтонацією) підпорядковується і граматичним, і стилістико-експресивним нормам (напр.: Пожежа! Вперед, орли! Вбігла в хату, до плити - холодна, слава Богу). Контекстуальна доречність об'єднує писемне мовлення в надфразні єдності (словесні масиви, пов'язані єдністю змісту, структурою, ритмікою, повторенням слів-скріпів, образів), які в усному мовленні відзначаються меншими паузами на межі речень, тіснішим інтонаційним зв'язком фраз, інтонаційним підсиленням смислових скріпів (повторюваних займенників, сполучників, прислівників та ін.). У контексті можуть бути лише уточнені значення полісемантичних слів; без цього неможлива реалізація відтінків значень і стилістичних можливостей синонімів; контекст коригує експресивний заряд слова (порівн.: Такий коротенький зміст нової книги. - Такий, коротко, зміст нової книги. Солдати князя Ігоря були безстрашними. - Воїни князя Ігоря...). Контекстом з'ясовується доречність чи недоречність вставних слів, місце звертання у фразі (реченні). Контекстуальною доречністю визначається порядок усіх слів у реченні. Ситуаційна доречність організовує мовлення відповідно до ситуації спілкування, така доречність пропонує форму спілкування (монолог, діалог, полілог, внутрішній монолог), форму звертання (авторська множина, множина ввічливості, внутрішня множина, однина, офіційні етично-нейтральні, фамільярні, інтимні формули звертання: добродію, пане, пані, панове, товаришу, колего, діти, Маріє Іванівно, Маріє, Марієчко, Машенько) та ін. Ситуація коригує і висоту тональності мовлення {голосно- тихо - пошепки), і темп мовлення (швидкий - середній - повільний), і видозміну (рухливість) цих ознак виразності мовлення. Від ситуації, особливостей співрозмовника (аудиторії) залежить і лексичне наповнення тексту (міра його складності, характер логіко-семантичних зв'язків, дедукція чи індукція в ході розмірковувань та їх мовне вираження, обсяг лексики з конкретним і абстрактним значенням), і застосування в ньому немовних, візуальних засобів (схем, графіків, формул, таблиць). Доречність мовлення має важливе суспільне значення, бо вона регулює (повинна регулювати!) нашу мовленнєву поведінку в суспільстві, у певному соціальному середовищі. Таким чином, доречність ще й особистісно-психологічна: мовний контакт співрозмовників буде добрим, результативним, якщо будуть знайдені потрібні саме для цієї ситуації спілкування слова та інтонації. Адже мовець не повинен нав'язувати слухачеві свою думку, свій підхід до справи, її оцінку, перспективи (хоч ми не тільки повідомляємо інформацію, а й мимохіть передаємо своє ставлення до повідомлюваного) - він повинен дбати, щоб не травмувати слухача, не принижувати його гідності, не чинити насильства над його волею. Звичайно, доречним мовлення буде тоді, коли воно відзначатиметься правильністю, точністю, багатством, чистотою, адже проаналізовані ознаки є складовими культури одного й того ж предмета - мовлення. Тільки в сукупності ці ознаки формують високий рівень культури мовлення суспільства і кожного його члена зокрема. Щоб бути доступним кожному, хто стає співрозмовником, мовлення повинно відзначатися виразністю. Ця ознака культури мовлення, на наш погляд, підсилює кожну з пояснених ознак. Виразність мовлення Виразність мовлення формується впродовж усього життя: мовленням і середовища (сім'ї, друзів, колег), і авторитетів (учителів, майстрів сцени, екрана та ін.), і художньою літературою, читання якої вголос - для себе і для слухача - виробляє не тільки чуття мови, а й чуття образу, емоції - душі" тексту. Виразне читання, якого ми вчимося в школі, покликане навчити не тільки читати художні тексти (напам'ять чи за книгою), а й узагалі вести розмову, тобто спілкуватися з однією людиною чи з цілою аудиторією, адже воно навчає так говорити, щоб чітко виразити: що я хочу сказати;
Мистецтво живого слова впливає одночасно і на думку, і на почуття людини. Про думку пам'ятають усі, але багато хто забуває, що засвоєння слухачами знань повинно в той чи інший спосіб зумовлювати їхні вчинки, суспільну діяльність, а це відбудеться лише тоді, коли діяти не тільки на розум, а й на серце слухача. Мову саму по собі не визначають як гарну чи негарну, - таким буває тільки мовлення. Виразність залежить від дотримання законів, властивих відповідному видові читання:
Виконання першої "заповіді" усного слова - той, хто говорить, повинен спілкуватися з тими, хто слухає - набуває в процесі виразного читання особливого відтінку: якщо текст читається, спілкування дещо послаблюється, адже в ньому не беруть участі очі; міміка, жести сковані, невиразні (працює голос, інтонація, внутрішнє "бачення" ситуації спілкування); коли ж текст виголошується напам'ять, то ефективність спілкування зростає, бо споглядання аудиторії, точніше, утримування її в полі зору зумовлює зміну окремих параметрів виконання (не пов'язаних з характером твору) залежно від реакції слухачів (напр., читати можна тихіше чи голосніше, більший обсяг тексту чи менший, нагнітати емоційність чи тримати її в межах, які передбачають самовключення слухача, та ін.). Принципова вимога до виразного читання - контакт з аудиторією (слухачем) з метою активізації сприймання почутого нею. До технічних показників виразного мовлення і виразного читання належать: дихання, голос, дикція (вимова), інтонація (тон), темп, жест і міміка. Лише добре оволодіння кожною складовою техніки виразності мовлення може гарантувати його високу якість. Отже, техніка мовлення (і читання) - це навички, вміння реалізувати мову в конкретній мовленнєвій ситуації так, щоб вона справляла на слухача евристичне, інтелектуальне, емоційно-естетичне, спонукальне враження. Виразність буває структурно-інтонаційною і логічною. Логічна виразність пов'язана зі змістом висловлювання і досягається інтонаційним виділенням тієї частини фрази, яка виражає головну думку. Завершення думки на письмі позначається крапкою або крапкою з комою, в усному мовленні - пониженням тону. Таким чином "виконується" і двокрапка. Кома ж, якою виділяються звертання, підрядні речення, вимагає, щоб їх читали в іншій тональності, аніж головне речення, принаймні інтонація слів, між якими стоять коми, повинна бути різною: останнє слово перед комою, підвищуючись інтонаційно, наче сигналізує: "Увага! Слухай далі". Прикладка й підрядні означальні речення здебільшого читаються на одній висоті з тим словом, яке вони означають. Коли думка висловлена повністю (речення або період закінчені; інтонація завершальна і графічно поставлена крапка), плинність мовлення переривається паузою, голосом створюється наче заокругленість мовлення, що не залишає відчуття недомовленості цієї думки. Кома ж, навпаки, потребує такого інтонування кінця попередньої частини висловлювання, яке передбачає продовження його після незначної зупинки у мовленні. Через це тональність слова, що стоїть перед комою, не знижується, а навіть підвищується порівняно з основним тоном. Вирази в дужках читаються, як правило, у зниженому тоні стосовно тону основного тексту, отже, контрастують з інтонацією основного речення. Початок вставних слів і виразів різко знижений за мелодією (чим підкреслюється перерваність речення), кінець їх поступово підвищується і досягає тієї висоти, на якій було перерване основне речення. Знак питання потребує особливого підвищення вимови того слова, на яке падає логічний наголос і яке містить суть запитання. Ствердна відповідь на запитання, коли вона виражається фразою, починається пониженим тоном, потім тон зростає, а далі спадає. Якщо ж відповідь однослівна, то наголошений голосний у цьому слові дещо подовжується. Лапки вказують: слова, взяті в них, належать іншій особі (тоді вони потребують тону власного, нового щодо тону фрази) або що ці слова мають приховане значення (тоді вони вимагають підкреслювальної інтонації). Підвищуємо тон і в окличних фразах - адже знак оклику (як і знак питання) передає на письмі внутрішній (інтелектуально-психологічний) процес піднесення (посилення) розуміння змісту. Три крапки (...), що введені у XIX ст., передають на письмі несподівану або зумисну перерваність мовлення, незакінченість думки через невпевненість або незнання мовцем цього кінця. Це, власне, не розділовий знак, а знак колориту. Пауза при ньому така ж значна, як і при крапці, або навіть довша. Тире означає паузу на місці пропущеного слова або перед уточнюючим словом чи реченням, при вставному реченні. У цих випадках тире відповідно до паузи та інтонування фрази буде дорівнювати дещо посиленій комі, комам з інтонуванням вставного речення. Зауважимо, що при членуванні мовлення на значні частини (речення-фрази, періоди, надфразні єдності) зміна основного тону повинна підтримуватися значною паузою, яку прийнято називати тональною. Нею відділяються: репліки мовців у діалозі; одна частина опису (її кінцівка) від другої (її початку), в якій увага слухача переноситься на інше місце і на інший час. Напр.: ПЕРЕМОГА. Професор Ерік Томпсон страшенно обурений. У наукових журналах з'явилося перше повідомлення: радянський вчений Юрій Кнорозов почав читати ієрогліфи майя! Читати тією мовою, якою вони були написані, а не тільки, як робилося досі, тлумачити їхній можливий зміст. Цей зухвалий росіянин, здається, хоче переконати нас, що він перекладатиме тексти майя! Значні можливості має так звана експресивна пауза. Вона робиться перед словом або групою слів, яким треба надати особливої сили, виділити їх за силою. Тривалість такої паузи (вона ніяким знаком на письмі не позначається) залежить від того, якої саме значеннєвої сили і сили звучання ми хочемо надати слову (чи словам). А оскільки експресивна пауза залежить від бажання й естетичних смаків мовця, то її треба добре осмислювати, щоб не допустити фальшивої "виразності" або спотворення художньої вартості тексту. Логічне розповідне, спокійне мовлення характеризується паузами, вольове мовлення - наголосами, афективне - мелодією. Фразовий наголос не тотожний логічному. Відмінність насамперед у тому, що фразовий наголос - елемент мови, логічний - мовлення; перший керується законами граматичної логіки, другий - логіки стилістичної, тобто залежить від ситуації мовлення. Наголошення слів може бути:  висотним - коли потрібне слово виділяється більш високим або нижчим тоном порівняно з тоном ненаголошених слів у реченні (логічний наголос буває сильним, слабким і середнім);темповим - коли наголошене слово промовляється повільніше або швидше за інші слова у фразі; силовим - коли наголошення здійснюється вольовим підкресленням і провідного за змістом слова (наголос взагалі є виразником волі у мовленні); паузовим - коли слово виділяється (наголошується) за допомогою паузи і перед ним, тобто більшого (тривалішого) відокремлення його від інших слів (логічні паузи групують слова за змістом у межах фрази, надфразної єдності). Логічні паузи не завжди позначаються розділовими знаками (знаки передають граматичні паузи). Такі паузи виникають:
6) для виділення порівняння в орудному відмінку (виглядав / колосом на глиняних ногах; почувалася /принцесою на горошині). Основним контролером сили логічного наголосу, довжини логічної паузи є слух. Інтонаційна виразність. Рухливим є таке мовлення, ритмічність, темп якого координується мовцем, вільно, невимушено переходить від повільного, розміреного до швидкого, стрімкого (плавність, навіть наспівність, легко переходить у стрімкість чи навпаки) і при цьому зберігається виразність та правильність вимови. Гнучкість мовлення полягає в легкості, різноманітності підвищень чи знижень від основного тону, в змінах тембру відповідно до вимог - логічних і художніх - певного тексту. Наголошуваність Чим емоційніша людина, тим багатшою буде її міміка; чим вільнішим і багатшим буде мовлення, тим точнішими будуть жести. Ось кілька рекомендацій: 1. Пам'ятаючи, що людське обличчя, особливо очі, володіють винятковою виразністю, треба намагатися бачити слухача і стояти перед ним так, щоб і він бачив у доброму освітленні наше обличчя.
8. Стриманість є ознакою вихованості, тому, прагнучи до високого рівня вихованості, треба остерігатися, щоб стриманість не перейшла у скованість, адже мистецтво живого мовлення потребує невимушеності у вираженні думки і почуттів. 9. Варто запам'ятати цінні поради М.Ломоносова: коли хочеш переконати слухача або читача у правдивості запропонованої теми, подбай, щоб: а) слово твоє було зрозумілим, б) тема була переконливо обґрунтована. А той, хто захоче бути досконалим читцем, повинен засвоїти багато наук, особливо історію, філософію, етику й естетику. 10. Необхідно тренувати слух, щоб тонко відчувати і чуже, і власне слово. Тренувати варто також свої почуття, щоб уміти їх і стримувати і виявляти в рамках пристойності, етики. Це допоможе вправно володіти психологічними жестами. Велике значення має наявність чи відсутність у мовця внутрішнього бачення тексту, що контролює інтонацію й емоції, які диктують міміку і жести. Отже, усі комунікативні якісні ознаки мовлення тісно пов'язані між собою, зумовлюють справжню красу мови. Культура мовлення - це культура людини, а відтак і культура всього суспільства. |
Схожі:
|
ЛЕКЦІЯ 3 Лекція: Поняття предмета права промислової власності, коло та характеристика однорідних суспільних відносин |
Лекція 7 8 Лекція 7 Українська революція і пошук її зовнішньополітичних орієнтацій. Початки дипломатичної діяльності УНР. (4 год.) |
|
Лекція з курсу «Прикладні програми (Електронні таблиці Excel)» Лекція Робота з фінансовими функціями. Створення, редагування і форматування графіків і діаграм (2 год.) |
Лекція Державна мова мова професійного спілкування Евфемізм і перифраз у професійному спілкуванні Лекція Риторика і мистецтво презентації |
|
Лекція №1 Лекція № Поняття культури. Античність – джерело європейської культури (2 год.) |
Лекція Сутність та види податків. Податкова система і податкова політика 5 Лекція Організація податкової служби і податкової роботи. Система інформаційного забезпечення 11 |
|
ЛЕКЦІЯ 2 17 ЛЕКЦІЯ 31 ТЕМА 4 ОБҐРУНТУВАННЯ ГОСПОДАРСЬКИХ РІШЕНЬ ТА ОЦІНЮВАННЯ ЇХ ЕФЕКТИВНОСТІ 49 Вивчення дисципліни передбачає наявність знань з наступних дисциплін: «Теорія ймовірностей та математична статистика», «Теорія статистики»,... |
Лекція Інформатизація діяльності інформаційних установ Лекція Інформатизація діяльності інформаційних установ. Електронний документний фонд як модель управління інформаційними ресурсами.... |
|
Лекція: Інтерфейс Microsoft Word 2007: версія для друку і PDA Лекція... Описані способи роботи з елементами управління : кнопками, списками та ін. Показані можливості налаштування панелі швидкого доступу.... |
Лекція: Підготовка до друку і друк документу : версія для друку і... Показана робота з документом в режимі попереднього перегляду перед друком. Вивчаються можливості налаштування друку документу, у... |
При копіюванні матеріалу обов'язкове зазначення активного посилання © 2013
звернутися до адміністрації
bibl.com.ua
звернутися до адміністрації
bibl.com.ua