ЧЕРКАЩИНА – КРАЙ МИСЛИВЦІВ НА МАМОНТІВ
У Межирічі на Канівщині туристам демонструватимуть унікальне поселення часів кам'яного віку. Межиріцькою стоянкою мисливців на мамонтів захоплюються американці та японці, а відроджувати її будуть українці.
Восени 1965 року випадково було знайдено унікальну річ, що належить до періоду палеоліту – кам'яного віку. Житель села Межиріча Канівського району Захар Новицький, копаючи погріб біля своєї хати, на глибині близько двох метрів виявив... нижню щелепу мамонта. Про це він розповів учителю історії місцевої школи Романові Головку, який у свою чергу повідомив про унікальну знахідку в інститут зоології АН УРСР. Після перших досліджень науковим співробітником Інституту зоології АН УРСР В. Свистуном стало зрозумілим, що в Межирічі було не що інше, як поселення мисливців на мамонтів. Це поселення доби пізнього палеоліту існувало близько 7 тис. років тому й функціонувало протягом 20 років.
Перші розкопки були проведені влітку 1966 року на території близько 53 кв. м під керівництвом відомого українського вченого Івана Підоплічка. Ще одне житло доби пізнього палеоліту було розкопане при будівництві криниці за 150 метрів від місця розкопок.
Суворі зими з холодними північними вітрами змушували мешканців пізньопалеолітичних стоянок шукати надійних сховищ. У тих місцевостях України, де існували природні печери, навіси та гроти, наприклад в гірських районах Криму, люди широко користувалися ними, обігріваючи їх за допомогою вогнищ. А де природних сховищ не було, як у селі Межирічі, люди змушені були споруджувати житла, влаштовуючи стоянки переважно в захищених місцях – у долинах річок та глибоких балках. Житла здебільшого були невеликими. Це були чумоподібні або наметоподібні споруди з дерев'яним (з жердин) каркасом, вкриті шкурами і обкладені зовні великими кістками мамонтів та рогами оленів.
 Межиріцьке житло було побудоване з кісток мамонта. У порівнянні з іншими подібними житлами, у межиріцькому з'явився новий архітектурний елемент – спеціальна зовнішня обкладка цокольної та частково надцокольної частини нижніми щелепами мамонта, що надавало житлу естетичного вигляду. Межиріцьке житло, якщо рахувати по зовнішньому колу, займало площу 42 кв.м, житлова площа складала 23 кв. м. Для придавлювання шкір, що прикривали каркас житла в надцокольній частині, слугували 13 черепів мамонта. Також для цього було використано 30 лопаток і близько 40 трубчастих і тазових кісток, а також 35 бивнів. Характерною ознакою межиріцького житла є захисний паркан з трубчастих кісток дорослих мамонтів, який загороджував вхід у житло з півдня. Всередині жител знайшли залишки вогнищ, а поруч із ними – місця для обробки кременю та кісток.
Крім полювання на тварин, мешканці старовинного житла ще збирали їстівні рослини, річкових та наземних молюсків, можливо, навіть ловили рибу за допомогою спеціальних знарядь.
У пізньому палеоліті виникає первісне мистецтво, що значною мірою відбивало релігійні уявлення й вірування людей, і було тісно пов'язане з їх повсякденним життям – господарською діяльністю і боротьбою з силами природи. Тоді ж зароджується найдавніше образотворче мистецтво – скульптура, графіка і живопис.
 Твори первісного мистецтва здебільшого були цілком реалістичними: митець зображував людей і тварин такими, якими бачив у повсякденному житті. Проте трапляються й досить умовні (схематизовані і навіть стилізовані) скульптурні, графічні та живописні зображення. Вчених зацікавив виконаний червоною вохрою культовий малюнок на лобній частині черепа мамонта. Цей череп був знайдений під час розкопок при вході в житло. Композиція малюнка та його розміщення свідчать про те, що цей розмальований череп був вкопаний у землю біля входу.
Унікальною виявилася ще одна знахідка: на мамонтовому бивні рукою нашого пращура нанесене чітке геометричне зображення. Уся композиція складається з шести видовжених елементів, серед яких центральне місце займають чотири куполоподібні конусні фігури. Вони, на думку автора знахідки Івана Підоплічка, можуть позначати будівлі. Без сумніву, рисунок на бивні – первісна карта – зображення навколишньої місцевості. У пізньопалеолітичному мистецтві Західної та Південної Європи прямих аналогій цьому малюнку знайти не вдалося.
У великій кількості в Межирічі виявлено бурштин. Його використовували для виготовлення прикрас і амулетів. Біля житла було знайдено 70 шматків бурштину.
Межиріцьке житло було залишене мешканцями спокійно, без будь-яких ознак нападу чи катастрофи. Причини були суто економічного характеру – збідніння мисливських угідь, викликане хижацьким полюванням на мамонта. Біля житла були знайдені лише непридатні до використання вироби. Жодного корисного предмета в житлі не було залишено.
За більш як сорокалітній період від часу знайдення межиріцької стоянки мисливців на мамонтів цікавість до цієї унікальної археологічної знахідки то зростала, то роками про неї забували. Розповідають, що туристи з Японії та Америки були шоковані побаченим. Вони навіть запропонували сільському голові продати це не дуже доглянуте житло предків. Звісно, стоянку не продали, проте і догляд за нею був мінімальним. Лише влітку приїжджали археологи з Києва, працювали тут, іноді заїжджали туристи, здебільшого закордонні.
СПОСІБ ЖИТТЯ ПРИЛЬОДОВИКОВИХ МИСЛИВЦІВ
Оскільки первісна людина цілковито залежала від природного середовища, у кожній природній зоні формувався власний, неповторний спосіб життя мисливських колективів. Такий своєрідний спосіб життя, що невідворотно формується у різних первісних народів одного рівня соціально-економічного розвитку в однакових природних умовах, у радянській літературі дістав назву господарсько-культурного типу (ГКТ), а в зарубіжній — моделі господарчої адаптації.
Завдяки масовим сезонним міграціям прильодовикових травоїдних мисливський контроль за їхніми міграційними шляхами став основою господарства первісних мешканців прильодовикової Європи. Однак у різних регіонах прильодовиків'я в різний час домінували різні тварини. Відповідно до специфіки фауни відбувалася мисливська спеціалізація первісних колективів і формування найдавніших мисливських моделей господарської адаптації прильодовиків'я.
У прильодовикових лісостепах півночі України домінував мамонт, у степах Надчорномор'я — бізон. Своєрідна природна обстановка склалася в гірських районах Криму та в Карпатах. В останні тисячоліття льодовикової доби в Європі, зокрема на півночі України, серед травоїдних переважав північний олень. Відповідно до специфіки фауни на території України наприкінці льодовикової доби, приблизно 18 тис. років тому, сформувалися чотири типи прильодовикових суспільств: мисливці на мамонтів, мисливці на бізонів, мисливці на північного оленя та мисливці прильодовикових гір. Кожне з них вирізнялося своєрідним способом життя, господарством, матеріальною та духовною культурами. Спеціалізуючись на полюванні якогось травоїдного, мисливці були змушені будувати свій спосіб життя відповідно до поведінки об'єкта мисливського промислу. Річний біологічний цикл тварин (їхня незмінна видова ознака) диктував постійний річний господарський цикл мисливських суспільств, які спеціалізувалися на промислі тих чи інших тварин.
Згадані чотири типи мисливських суспільств пізнього палеоліту України були локальними проявами чотирьох основних ГКТ або моделей господарчої адаптації прильодовикових мисливців усієї північної півкулі.
Мисливці на мамонтів
Стоянки мисливців на мамонтів поширені в середній лісотундровій смузі прильодовикової Європи, що тяглася від Моравії через Південну Польщу, Волинь, Середнє Подніпров'я, Подесення на Середній Дон, і яку нерідко називають мамонтовою зоною. Велике наукове значення мають відомі стійбища мисливців на мамонта Середнього Подніпров'я: Межиріч (у низов'ях Росі), Мізин (на Десні), Добранічівка (під Яготином), Кирилівське (у Києві), Радомишль (на Житомирщині), Гінці (на Полтавщині) та ін. Помітний внесок у їх дослідження зробили відомі українські вчені 1. Г. Шовкопляс та 1. Г. Підоплічко.
Поселення мисливців на мамонтів розташовані здебільшого на відстані 50—70 км одне від одного в долинах великих річок, уздовж яких мігрували травоїдні. Ці значні за розміром стійбища складалися з 4—5 жител, у яких протягом зими мешкало кілька сімей однієї общини, яка загалом налічувала 30—50 осіб. Розташовані вони в захищених від холодних зимових вітрів долинах, на мисах річкових терас, звернених на південь, що прогрівалися сонцем. Круглі в плані житла діаметром 4—5 м мали каркас із жердин, який вкривався шкурами північних оленів чи бізонів і зовні обкладався великими кістками мамонтів: черепами, лопатками, щелепами, кістками кінцівок (рис. 13). Нерідко кістяна обкладка житла утворювала певну орнаментальну композицію. Зимові завірюхи заносили кістяний цоколь житла снігом, який виконував функцію утеплювача помешкання.
Рис. 13. Житло з кісток мамонта зі стоянки Межиріч у Пороссі
Усередині жител та навколо них досліджені рештки вогнищ, місця обробки кременю, кістки, шкур, інших господарчих робіт. Більшість жител оточували круглі ями, які використовували для різних господарчих потреб. У них зберігали м'ясо, а також бивні та кістки мамонтів, які використовувалися для виготовлення знарядь, слугували будівельним матеріалом чи й паливом для вогнищ в умовах безлісого тундро-степу. Вогнища стоянок заповнені перепаленими кістками мамонтів. Коли під променями весняного сонця починала танути вічна мерзлота, частина ям використовувалася для відведення талої води з житлового простору.
На відміну від реалістичних зображень тварин на стінах печер Франції (рис. 12), Іспанії, Німеччини, мистецтво мисливців на мамонтів території України вирізняється схематизмом. Широко відомі витвори палеолітичного мистецтва зі стоянки Мізин на Чернігівщині. З бивня мамонта виготовлені 20 схематизованих фігурок жінок та два браслети, вкриті різьбленим орнаментом у вигляді меандрів та ялинки. Знайдено щелепи та лопатку мамонта з орнаментами у вигляді зигзагів та меандрів, нанесених червоною вохрою (рис. 14). Схематизовані жіночі статуетки та геометричні орнаменти й композиції на кістках знайдені в Межирічах, Добранічівці, Гінцях, на Кирилівській стоянці у Києві.
Рис. 14. Мистецькі витвори з бивня та кістки мамонта зі стоянки Мізин на Чернігівщині:
1-5 — стилізовані зображення жінок; 6 — браслет із бивня мамонта; 7-9 — кістки мамонта, орнаментовані червоною вохрою
Тривалий час вважалося, що на мамонтів полювали, заганяючи їх до заздалегідь викопаних і замаскованих ловчих ям або на тонку кригу чи в болото. Нині більшість учених схиляється до думки, що мамонтів били метальними списами із засідок. Наконечники таких мисливських дротиків знайдено не тільки на стоянках, а й у кістках розкопаних скелетів мамонтів. На стоянці Сунгир на Верхній Волзі виявлено поховання дітей з наконечниками і цілими списами завдовжки 2,4 м, виготовленими з випрямлених бивнів мамонтів.
Дорослий мамонт міг дати близько двох тонн м'яса, якого вистачало для харчування общини чисельністю 30—50 осіб протягом місяця. Знахідки кісток бізонів, північних оленів, коней свідчать, що м'ясо цих тварин доповнювало в основному мамонтовий раціон мешканців стоянок.
Навесні люди залишали теплі зимові житла і переселялися подалі від річки, на плато. Саме тут паслися весною та на початку літа травоїдні, в тому числі мамонти. На літніх пасовиськах жили в легких, портативних житлах. Коли наступали осінні холоди, більшість тварин мігрувала на південь, а ті, що лишалися, ховалися від холодних вітрів у річкових долинах. Люди також спускалися в затишні річкові долини в минулорічні зимові стійбища, де ремонтували стаціонарні зимові житла для чергової зимівлі. Починався новий річний господарський цикл.
Стоянки з великими скупченнями кісток мамонтів в Україні датуються приблизно 20—13 тис. років тому. Остання дата відповідає часові вимирання мамонтів у Європі, що призвело до зникнення мисливських колективів, які спеціалізувалися на мисливському промислі цих тварин.
В ДАР МУЗЕЮ ІСТОРІЇ ХОЛОДНОГО ЯРУ ПЕРЕДАЛИ ПРИКРАСУ
ВОЖДЯ ПЛЕМЕНІ З СОЮЗУ АНТІВ
Масивна шийна гривна (прикраса) зі срібла, яка колись належала вождю племені з антського союзу, тепер потрапила до музею історії Холодного Яру, що діє у рамках Музейно-етнографічного комплексу «Дикий хутір» на чигиринському хуторі Буда.
На фото: Леся Островська - з гривною вождя, новим експонатом Музею історії Холодного Яру
Директорка «Дикого хутора» Леся Островська демонструє журналістам прикрасу. Гривна – частково з гладкими пласкими стінками, а частково – скань з перекручених між собою срібних дротинок. Місцями добре видно залишки орнаменту і сваргу – знак сонця, в ХХ столітті спаплюжений гітлерівцями, бо став відомий як свастика.
– Цю гривну передав у дар музею добродій, який побажав залишитися невідомим, – говорить пані Леся.
– Проте він досить детально описав місце, де її знайшов – поблизу річки Тясмин біля села Лубенці Кам’янського району, на північній околиці урочища Холодний Яр, частина якого в цій місцевості зветься Червоним Яром. Наразі ця прикраса ще не потрапить до музейної експозиції – передаємо її для вивчення експертами і більш точного датування, хоча попередню оцінку ми вже маємо: це десь 2-6 століття нашої ери.
Директор Кам’янського краєзнавчого музею Юрій Ляшко підтверджує слова своєї колеги з Чигиринщини: «Дійсно, цій гривні швидше за все не менше, аніж півтори тисячі років і належала вона колись вождю одного з племен так званої пеньківської культури. Знак сварги (свастики) на ній– солярний знак, тобто символ Сонця. Подібні прикраси в часи скіфів робилися із золота, а в часи, ближчі до утворення Русі – вже із срібла. До речі, біля тих самих Лубенців в усі часи селилися люди – зокрема, там було потужне поселення скіфів – в урочищі, яке сьогодні зветься Гайдамацька гора… Для більш детального аналізу знайденої гривни і точніших висновків потрібен час».
Знаходимо енциклопедичне визначення терміну «пеньківська культура», до якої попередньо відносять знахідку. Виникла вона внаслідок переселення на південь племен київської культури. Вважається, що пеньківська культура залишена антами – однією з груп ранньоісторичного слов’янства.
Перші незаплановані дослідження пеньківської культури відбулись у 1956-1959 роках. Це була експедиція під керівництвом Д. Т. Березовиці, вона була проведена поблизу села Пеньківка у Потясминні. Подальшими дослідженнями було визначено територію поширення цієї культури: пеньківці розселились в лісостепі від Подунав’я на південному заході до Сіверського Дінця на північному сході.
Як і представники інших культур, носії пеньківської розселялись над річками. Характерним було розміщення поселень групами по 5-7 поселень, на відстані одне від одного 3-5 кілометрів. Основою господарства було орне землеробство. Також пеньківці займались мисливством, риболовлею. Розвивалась галузь залізного виробництва. Одним з найбільших металургійних центрів був Гайворонівський, він складався з чотирьох агломераційних печей і двадцять одного сиродутного горна. Тут було виявлено залізні шлаки і кричне залізо, крім того було знайдено ознаки ковальства.
Період існування пеньківської культури датується V-VІІ ст. н.е. , про її носіїв (судячи з місць розселення) у своїх записах згадують давньогрецький історик Прокопій Кесарійський і готський історик Йордан – вони теж пишуть про цих людей, як приналежних до антського союзу.
- У експозиції найбільша кількість – зброї, від бойових скіфських і козацьких сокир – до кулемета «Максим», знайденого, до речі, теж на Кам’янщині, – розповідає пані Островська. – Залишився він там явно з часів існування Холодноярської республіки, от тільки чи червоним служив, чи холодноярцям – тепер вже точно не скаже ніхто… Так само багато художніх робіт – зокрема, давні ікони. Дуже цікавий портрет Богдана Хмельницького, написаний на Чигиринщині в 30-х роках минулого століття, тобто в часи сталінських репресій, коли навіть інтерес художника до часів Козаччини міг викликати підозру в «націоналістичних настроях». До речі, найбільш цінні експонати виставляємо тільки в дні найбільшого напливу відвідувачів. Поки що площа не дозволяє демонструвати все. Проте нині тривають деякі роботи по розширенню, результати яких стануть приємним сюрпризом для наших відвідувачів вже наступного вересня. У формуванні експозиції нам постійно допомагають ті, хто займався цим від моменту її створення – заслужені художники Микола Теліженко та Іван Олійник, лауреат Шевченківської премії Володимир Недяк, відомий письменник і Президент історичного клубу «Холодний Яр» Роман Коваль. До речі, саме він передав нашому музею величезну кількість ексклюзивних світлин холодноярських повстанців.
З Божою поміччю завершуємо будівництво першої в Україні церкви Петра Багатостраждального (Калнишевського) – останнього кошового Запорозької Січі. Планів багато – на їх виконання є сила й натхнення, не завжди вистачає хіба що часу й коштів. Не заважали б тільки «доброзичливці», яким за старою звичкою ввижається щось підозріле в тому, що людина може любити свій край і його традиції…
 ПОДВИГ 300-ТА КОЗАКІВ ЧОРНОГО ВОРОНА
Анатолій Грива
І знову подвиг 300-та козаків, як це було під Берестечком, під Крутами і ось під Розумівкою. І знову це був бій з чисельно переважаючим ворогом, і цього разу козаки знову прикривали відступ своїх військ. Але бій під Розумівкою був найстрашнішим за згадані вище за своїм безглуздим змістом. Якщо під Берестечком 300 козаків героїчно протистояли проти величезного польського війська, а під Крутами проти російського, то під Розумівкою козаки вже рубали один одного.
В книзі Юрія Горліс-Горського "Холодний Яр" читаємо: "Коли Степова дивізія перед полуднем йшла відкритою місцевістю, розвідка Чорного Ворона виявила, що збоку, просто на неї, марширує будьонівська кіннота. А повстанці не призвичаєні до бою з масою доброї кавалерії в степу, тим більше що майже половина степовиків – без рушниць.
Ясно було, що, як тільки будьонівці виявлять повстанців і заатакують їх, маючи ще до того сильну артилерію, все може скінчитися трагічно. Тож Чорний Ворон зі своїми трьома сотнями перший атакував ворожу дивізію. Стягнувши на себе увагу близько двох тисяч кіннотників, повів їх, відступаючи з боєм, у протилежний від Степової дивізії бік...
Як тільки прибув зв'язковий від Блакитного, Хмара поспішив услід за степовиками і, переконавшись, що вони щасливо пройшли далі в степ, повернув назад. По дорозі зустрівся з полком будьонівців, що удвічі переважав силою чорнолісців. Під його ударами Хмара декілька годин маневрував, аж поки сховався в Розумівські ліси. Ввечері прийшов на цей хутір. Застав тут п'ять будьонівців – кубанських козаків, які втекли, щоб приєднатися до партизанів. Розповіли, що саме їхня дивізія розгромила повстанців у Лебедівському лісі.
Сьогодні мала бій із якимсь відважним партизанським загоном. Хмара здогадався з оповіді, що був це загін Чорного Ворона. Оточені у маленькому лісочку серед степу за кілька верст звідсіля, козаки Ворона по-геройськи боронилися.
Усі атаки були відбиті з величезними втратами для будьонівців. Тоді дивізійна артилерія відкрила по круглячку молодого лісу ураганний вогонь, змішавши його із землею. Партизани вискакували гуртами, кидалися назустріч будьонівським лавам і гинули в рукопашному бою, дорого віддаючи своє життя. Кількагодинний бій Чорного Ворона коштував червоним третини складу дивізії. Триста воронівців усі до одного полягли. Як оповіли будьонівці-кубанці, поранені партизани добивали себе на очах ворога.
Забравши своїх поранених й покинувши вбитих, будьонівці пішли далі – поспішали на врангелівський фронт, де мав розпочатися генеральний наступ..."
"Як засіріло, наш штаб із кінною сотнею та Чорноліський полк Хмари (двісті двадцять шабель) їдемо відвідати Чорного Ворона.
Помандрували навпростець. Попереду – Петренко, Хмара, Чорнота і я. З нами літній кубанець, підхорунжий Таманського полку, палкий прихильник кубанських самостійників Рябовола (1) та Кулабухова; служив у Добровольчій армії, потім потрапив до червоних (2). Інші були молоді козаки з його ж станиці. Порозмовлявши, Хмара залишив їх у себе зі зброєю на конях.
Ще здалеку помітили на полях навколо ліска темні плями.
- Як напали вони, так перший полк до половини вирубали, – розповідав кубанець. – Будьонівці прийняли їх за своїх, підпустили близько, а тоді вже й розвинутися до бою не було часу. Кинулися на воронівців два полки, що йшли слідом. Поки відходили в цей бік, відстрілюючись із тачанок, третій полк балкою обскочив із тилу. Ну й замкнули їх у тому гайку. Почали атакувати. Так куди там?! Не візьмеш! Підпустять, посічуть із кулеметів, а тоді – в контратаку. Ну, звідціля, звичайно, – резерви підводять і знову заженуть воронівців у лісок. З якого боку не кинуться до гайка – січуть кулемети, якби Бог зна скільки їх там було. Валяться коні, люди. Тоді командир дивізії наказав відійти і, пильнуючи, щоб повстанці не прорвалися, чекати на артилерію. Під'їхала... Почали гатити у лісок із восьми гармат. Як стало там гаряче, вискочило їх менше вже і – в атаку, на прорив. Ну, звичайно, зараз же на них і з фронту, і з флангів – пішла рубанина. Козачня наша теж завзята. Хоч комісарів червоних і ЧК любить, як і ви, а от звела їх сволотажидівська в козацькі полки... дали волю на фронті і – "дайош Варшаву"! Кожний козак патріотом свого полку став. А тут – жменька якась попалась, наробила каші, й не зробиш їм нічого! Гордість, так би мовити, козацька заграла. Рубаються, аж лоскіт іде. А я з хлопцями у роз'їзді був. Дивлюся здалека – і такий мене жаль за серце взяв! Тут бурки козацькі – там бурки. Тут по-козацьки їздець у сідлі сидить – і там по-козацьки... Боже милий! – думаю, – за що козак козака губить?! Кому на потіху?! Дивлюсь на хлопців: теж носи поопускали. Як, кажу, хлопці, думаєте? Чи не по тому боці наше місце?! А наймолодший: "Та що там багато говорити, їдемо ближче до лісів. Казав мені один селянин, що в цих околицях немало партизанів. Як і загинемо – так не за жидівських царів на сором Кубані..."
Під'їжджаємо. Ось перші трупи будьонівців, що полягли від куль партизанів. Кращий одяг і взуття познімали товариші. Забрано також кращі сідла з убитих коней.
Кубанець оглядає трупи:
- Донці та калмики... Кубанців он там більше буде, де наш полк атакував.
Ближче до лісу – мережка тіл густіша; групами і поодинці, будьонівці й партизани. Праворуч – сліди рукопашного бою. Скеровуємо туди коней. На невеликій площі – з півтори сотні порубаних, удвічі більше будьонівців, ніж повстанців. Чорнота пізнав коня Чорного Ворона: мав надрубане ще раніше вухо. В боці коня стирчала зламана донська піка, горло проколене шаблею.
Недалеко десь мусить бути і сам Ворон. Наші коні обережно ступають між тілами. Злякано форкаючи, оминають кінські трупи.
- Є, тут! – крикнув Андрій. – Але хтось із його хлопців живий залишився! Гляньте!
Ворон без зброї, в скривавленому одязі, роззутий, лежав навзнак із розкритими, задивленими в небо очима. Розрубана в трьох місцях голова спочивала на підкладених кимось грудках землі. Обличчя обтерте від запеченої крові. Задерев'янілі руки зігнуті на груди, між посіченими пальцями складені хрестом два набої. Мав на тілі безліч колотих і рубаних ран.
Усі були переконані, що то якийсь воронівець залишився живий, вночі розшукав свого ватажка і віддав йому останню пошану. Не хотілося оповідати про розмову з Олею, про її намір відвідати побоїще. Хотілося чомусь заховати в таємниці той порив душі безстрашної дівчини...
Злазимо з коней і на хвилину приклякаємо біля ще одного із тих, що своєю смертю заслужили на вічне життя в пам'яті українського народу. Ніхто з нас не знав ні його імені, ні справжнього прізвища; знали лише, що Ворон і багато з тих, що полягли з ним отут, на пограниччі степу, походять із Запоріжжя, із сіл, де нащадки січовиків вирощували хліб, ловили рибу й лоцманували на небезпечних дніпрових порогах.
- Усіх забрати не можемо, – перервав задуму Хмара, – але Ворона треба забрати. Мусимо поховати десь, щоб не загубилася могила, щоб нащадки могли прийти до неї й віддати пошану.
- Відправимо до Мотриного монастиря, – озвався Петренко. – Колись Василя Чучупаку туди перенесемо.
Чорнота заперечив рухом голови:
- Не можемо Ворона забрати. Велику кривду і для козаків, і для нього зробимо. З товариством поліг – хай із товариством і спочиває. Треба подбати, щоб якесь близьке село відібрало наших і поховало окремо. Їдьте, панове, до ліска, я вас дожену.
За кількасот кроків озираюся. Мій побратим вкляк біля Ворона, заглиблений у молитву. За кілька хвилин догнав нас і поїхав поруч, сором'язливо відвертаючи обличчя, – понурий ведмідь мав червоні від сліз очі.
У гайку – ще непривітніше. Вирвані трьох- і шестицалевими гранатами грабчаки й берізки лежали на розбитих кулеметних тачанках, прикривали розшарпаних партизанів і коней. Коло розбитої тачанки – тіла двох дівчат-розвідниць. Одяг на них розрізаний шаблями – "товаріщі" потішалися, розглядаючи мертве дівоче тіло. Старий тавричанин – батько однієї з розвідниць, що веселив нас рибацькими байками якось на одній зі стоянок на Черкащині, – лежав по другий бік тачанки. Осторонь – знайоме обличчя начальника кулеметного відділу з одірваною по коліно ногою. На скроні – рана від кулі, над нею у шкірі – чорні цятки пороху від пострілу зблизька. Кулеметник власною рукою і револьвером підписав останній рахунок.
Серед мертвої тиші пробиралися вже до другого краю ліска, як хтось за кущем застогнав. Всі здригнулися.
- Ранений?!
- Кінь, – буркнув Чорнота.
Об'їжджаю кущі. Біля партизана, якому бракувало півголови, лежав доброї породи кінь зі зламаною ногою і розірваним боком. Поклавши знесилено голову на землю, кінь зрідка стогнав і... плакав. Удруге в житті бачив я смертельно пораненого коня, що плаче зовсім по-людськи, як хвора дитина. Зістрибую на землю і витягую "Кольт".
Не маю сумнівів, що шляхетна тварина зрозуміла мій намір. Очі дивилися на мене з глибоким сумом і покорою долі. Стиснувши серце, стріляю і, не озираючись, повертаюся до свого сірого, що нервово здригнувся.
Витерши рукавом очі, заскакую в сідло.
З почуттям болю й гордості їдемо з побоїща".
Слава Україні!
Слава героям!
Примітки:
1. У травні 1918 року відбулися події, які могли б привести до створення єдиної козацької республіки, що об'єднала б землі України та Кубанського козацького війська. Пропозиція про приєднання Кубані до України була подана Гетьману України Павлу Скоропадському кубанською делегацією на чолі з головою Кубанської Ради Миколою Рябоволом. Але до цієї ідеї різко негативно поставився денікінський уряд, який у той час управляв землями Донського козацтва, і щоб не спровокувати збройний конфлікт через це питання, реалізацію пропозиції кубанських козаків щодо приєднання їх земель до України перенесли на більш пізній час. Як показали подальші історичні події, це було трагічною помилкою, яка не тільки не відвернула збройного конфлікту між українськими та донськими козаками, але й втягнула кубанських козаків у збройну боротьбу проти України на боці Денікіна.
У червні 1919 року в Ростові на Дону на козацькій конференції, на якій потрібно було остаточно визначитися з умовами створення Південно-Східного Союзу, М.Рябовол виголосив велику програмну промову, в якій категорично заявив, що, бажаючи об'єднатися в тісному союзі з донцями і терцями, кубанці не можуть примиритися з диктатурою "російських білих вождів", тому що багатьом козакам уже ясно, що політика цих "вождів" веде до поразки, що козаки не можуть прийняти як влади більшовиків, так і політики добровольчої армії. Після закінчення конференції по дорозі до отелю М.Рябовол був убитий двома пострілами із револьвера. Після цієї трагічної події кубанські козацькі полки за наказом отамана Кубанського козацького війська А.П.Богаєвського були направлені на допомогу армії Денікіна, яка вела бойові дії проти більшовиків, в тому числі і на території України. Кубанським козакам не вдалося стати союзниками українських козаків у боротьбі за незалежну Україну, натомість почалися бойові сутички між армією Денікіна та Армією УНР.
2. У березні 1920 року Червона армія розгромила під Новоросійськом Добровольчу армію на чолі з генералом Денікіним, який виявив неспроможність управляти великою кількістю військ і поспішно евакуювався зі своїм штабом до Криму, залишивши без керівництва близько 40 тисяч козаків, які обороняли Новоросійськ і готові були продовжувати боротьбу за свій край. У полон до більшовиків потрапили десятки тисяч козаків і калмиків, яким довелося пережити страшні дні полону (одних розстріляли, інших закатували в застінках ЧК, багатьох помістили за колючий дріт вмирати на голодному пайку, а деяких одразу ж мобілізували і відправили на Польський фронт).
У статті використаний матеріал із книг:
1. Юрія Горліс-Горського "Холодний Яр", Київ-Дрогобич, 2008р.
http://ukrlife.org/main/evshan/yar32.htm.
2. Анатолія Гриви "Козацтво від витоків до сьогодення (історичні періоди", Київ, 2007р.
© 2007 - 2012, Народна правда
ДЖЕРЕЛА
Вінокур І.С., Телегін Д.Я. Археологія України. Підручник — К., 1994. — 318 с.
Нові дослідження пам’яток козацької доби в Україні: Збірка наук. статей. – Вип. 19. – К.: Часи козацькі, 2010. – С. 47-53.
http://www.rusarch.ru/logvin2.htm.
-
http://kanivtour.com.ua/default/blog/index/2
http://narodna.pravda.com.ua/nation/4d904ece15f62/
|