Проектні технології - порятунок вітчизняної освіти
Дитина – явище незбагненне, що прийшло на землю, щоб виконати свою місію. Це диво, з яким нам пощастило зустрітися. Але бути батьком, матір’ю, вчителем не лише щастя, а й відповідальність. І ми з вами, мусимо підготувати її до цієї місії, зрозуміти її таланти – розкрити їх, подбати про її духовний світ, а головне - зберегти їй здоров’я.
У освітньому просторі запропонований феномен, чудовий вектор - особистісно орієнтоване навчання, де дитина має бути центром Усесвіту, і навколо неї повинно все обертатись. Спрямування цього вектора має формуватись у тривимірному просторі для дитини: - «Я в минулому – Я тут і зараз – Я в майбутньому». На жаль, на практиці міняється все дуже в’яло, і суспільство насправді далеко є відірваним від особистості. Хто зважиться сказати, що сучасним навчально – виховним процесом дитину поставлено в центр? Що змінилось насправді за останні роки в українській освіті?
Півтора роки тому, проходивши чергову професійну перепідготовку при ТОКІППО, я була вражена, і щиро заздрила сучасним студентам - майбутнім педагогам, адже перед нами виступали в основному викладачі педагогічного університету. Абсолютно новий підхід до викладання, чудові змістовні лекції, де робиться акцент на духовне виховання. Дійсно є чому повчитись. Я своєю наївністю повірила, що є перспектива в української педагогічної науки до прориву, - виховати патріота своєї країни, високоморальну людину. Але, на жаль, час йде, а зміни не є настільки дієвими, щоб зрушити з мертвої точки педагогічну практику.
Нещодавно в мережі Інтернет, побачила оголошення про конкурс освітніх ідей, які б допомогли вивести Українську освіту із стану застою. Тому, що всі запропоновані раніше методи не дали своїх плодів, і навіть метод проектів, на який покладались великі надії.
Я дуже здивувалась. Чому така доля спіткала метод, над яким я працюю вже продовж шести років. І можу відгукнутись лише позитивно про нього. Так, проектні технології не є українським традиційним навчально – виховним методом. Педагог з великої літери
Ш. Амонашвілі відмітив, що для наших українських дітей підходять лише українські методи навчання та виховання. Я абсолютно з ним погоджуюсь. Але хто мені заперечить, що для українських дітей не характерне питання типу: «що, якщо?».
Скажу, з власного досвіду – проектна технологія універсальна, саме їй під силу поставити дитину в центр навчально - виховного процесу.
Щоб чудова геометрична фігура не розсипалась, а рівносторонній трикутник «школа-учень- батьки» був міцним, і дитині було комфортно поряд з нами, дорослими, потрібно щоб всі сторони були дуже міцними. Саме ця міць забезпечується методом проектів. Працюючи в проекті, учні часто звертаються за допомогою до батьків, що зближує їх. А головне, спілкуються із учнями інших шкіл України і не тільки. Саме цей метод дає можливість врахувати індивідуальні особливості кожної дитини, надає їй свободу вибору, розвиває комунікативні здібності, допомагає самовиразитись, бути поміченою, залучає до проблем колективу, громади, нарешті навчає повірити, що кожен може впливати на життя своє та своєї країни. Працюючи в проектах, діти відчувають впевненість, що вони можуть щось змінить у цьому світі, зробити його трішечки кращим.
Зрештою, що на мою думку, найважливіше, - кінцевим результатом діяльності учня в проекті - є зміни в його свідомості. Складається враження, що комусь це не вигідно, тому метод проектів попав в немилість:
по перше: навчальні програми не пристосовані до проектної діяльності. Працюючи в рамках проекту, вчитель часто змушений виходити за застиглі рамки програми.
Єдиний предмет, де вісімнадцять годин (варіативна частина) відведено на проектну діяльність у сьомому та восьмому класах – трудове навчання, за що дякую авторам програми;
по друге: багато вчителів переконані, що вони працюють над проектними технологіями, позаяк створюють презентації, демонструють їх учням на уроках, і навіть не підозрюють, що це далеко не проект, а всього-на-всього - міні технологія, така ж як інтеракція чи рефлексія і т. п.;
по третє: мене особисто дивує позиція нашого рідного МОН України. Думаю, що маю право його так назвати, так як пропрацювала в українській школі тридцять чотири роки. На мій погляд, в нашій освіті ніколи не буде якісних змін, якщо не буде впливати на вчителя оціночний фактор – врахування під час атестації. Адже це абсолютна відсутність мотивації. Практично всі телекомунікаційні конкурси вчительські і учнівські ніде не враховуються. Так, якийсь приз, диплом, але ж люди сидять днями й ночами, самотужки опановуючи новітні освітні технології, щоб донести їх до дітей. Адже всім відомо, що проектні технології забирають багато часу. Проект, де не вкладено душу, - не проект! Та й на місцях ігнорують перемоги в телекомунікаційних конкурсах. То кому ж, як не МОН, АПН України вступитись за вчителя? Чому донесення до молодого покоління інформаційної культури, практично ігнорується на місцях, і вчитель, що проводить урок у формі монологу на рівних з тим, хто вкладає в урок душу? Отож, ігнорування Всеукраїнських освітніх телекомунікаційних конкурсів МОН України, тяжіє до застою «жити як колись»;
-
по четверте: як на мене, образливо виглядають преференції переможцям конкурсу "Вчитель року" і абсолютне ігнорування на місцях перемог у Всеукраїнських освітянських телекомунікаційних конкурсах, зокрема. А що, як вчитель протягом всієї педагогічної діяльності не задумувався про славу, кар'єру, заробітну плату, а просто навчав та виховував дітей України? Особисто в мене конкурс «Вчитель року» дещо асоціюється із педагогічним «Конкурсом Краси». Звичайно, я не хочу образити вчителів, які дійсно заслуговують на це звання. Але сама підготовка до нього так і виглядає. Адже вчитель, готуючись до конкурсу, «вибивається» з навчально-виховного процесу, готуючи цілу купу напрацювань, як і до речі вчитель, що готує матеріали на Вчену раду, для присвоєння педагогічного звання. За цією паперотворчістю іноді навіть і не проглядається система роботи вчителя. Просто - акція, перед черговою атестацією, щоб одержати омріяну категорію чи звання. А потім ці папки припадають пилом в бібліотеках ОКІППО, в той час, як проекти призерів та переможців телекомунікаційних конкурсів розміщено на сайтах організаторів конкурсу, відкриті для педагогічної спільноти України. І звичайно ж, кожен вчитель може запозичити кращий педагогічний досвід та взяти участь в обговоренні конкурсної роботи;
-
по п’яте: складається враження, що хтось зацікавлений в тому, щоб гальмувати реформи в освіті. Я уважно простежую, за новинами МОН України. Радію, коли робляться потуги щось змінити на краще. Проте, дальше слів нічого не зрушується з місця. Все дуже просто й зрозуміло: щоб щось міняти потрібне бажання, зусилля, здоров’я. А кому це потрібно? Та найголовніше це те, що армії людей, які адмініструють вчителя, самим потрібно буде детально освоювати нові методи, щоб мати змогу оцінити його роботу;
-
по шосте: приємно усвідомлювати, що нас, педагогів, все таки розуміють в нашому Міністерстві. Побувавши на кількох заходах з участю представників МОН України, з вуст працівників високих педагогічних інституцій прозвучала цитата китайського філософа Конфуція: "Якщо вам плюють в спину, значить ви попереду... " А чи задумувався хтось, чи так вже й приємно в цій ситуації бути попереду? Проте все одно я вдячна долі, що посилає людей, які мені й іншим допомагають рухатись вперед.
Отож, на мою думку, певні вимоги щодо інновацій в освіті повинні не лише ініціюватись МОН України, а й повинен здійснюватись моніторинг за впровадженням їх на місцях. І питати потрібно в першу чергу з адміністрації освітніх установ: що робиться в цьому напрямку в кожній конкретній установі? Які умови створено для вчителя, який працює на престиж школи, району, області, України? Адже саме від керівництва залежить, чи потрібно вносити новизну в освітній процес, чи ні. А головне, якщо вже в школі не сприяють розвитку творчості вчителя, то хоча б не мішали. Адже відомо, що стрес у вчителя – стрес у учня.
Потрібно віддати належне організаторам Всеукраїнських телекомунікаційних конкурсів, які прагнуть зробити прорив в українській освіті. Але, по моєму, у презентабельності всіх освітніх конкурсів має бути в першу чергу зацікавлене МОН України, а не лише корпорації INTEL, Microsoft чи Philips, хоча й в Україні, за рахунок яких формується призовий фонд. Адже йде мова про навчання та виховання майбутнього української нації.
Мені дуже часто здається, що стукаю в залізні двері. Відчуття неймовірного щастя охоплює, коли чую, що до мого стуку долучаються інші – це педагоги з усіх куточків України, з якими спілкуюся, діяльність яких межує з одержимістю. Вони на своїх плечах несуть майже волонтерську місію, - за мізерну заробітну плату навчають та виховують дітей України. Тоді починаю усвідомлювати, що я не одна. І те, що роблю, комусь потрібне. І дуже б не хотілось чути, що метод проектів не може змінити на краще українських дітей, суспільство в цілому. Насправді потрібно дуже небагато - вчителю створити умови для праці, тому що за паперотворчістю іноді не проглядається ДИТИНА, з її тендітною душею, та належно оцінити працю вчителя.
|