1. Поява людини й первісних форм життя в Українї. Трипільська культура


Назва1. Поява людини й первісних форм життя в Українї. Трипільська культура
Сторінка9/26
Дата16.03.2013
Розмір3.12 Mb.
ТипДокументи
bibl.com.ua > Культура > Документи
1   ...   5   6   7   8   9   10   11   12   ...   26

32. Україна за часів Руїни. Територіальне розчленування України

По смерті Б.Хмельницького його син Юрій Хмельницький, обраний ге­тьманом, за рішенням старшинської ради був замінений 1 Виговським і по­сланий у Київ завершувати навчання. Тим самим династію Хмельницьких було відсторонено від влади. Порушення принципу спадкового гетьманст­ва породило серед старшини спокусу боротьби за владу. Багато вчених вважають цей факт однією з основних причин руйнації тодішньої українсь­кої державності.

У внутрішній політиці І.Виговський спочатку виступив за пріоритетну роль шляхти, ігноруючи давні принципи соціальної організації України, за­сновані на традиціях козацтва. Серйозні зміни вніс він і у зовнішню політи­ку. Невдоволений втручанням російських чиновників у справи України, він починає мирні переговори з Польщею. На початку 1658 р. Виговський дає польському королеві Яну Казимирові згоду на визнання суверенітету.

Обурена козацька старшина під керівництвом кошового Я Барабаша та полтавського полковника М.Пушкаря збирає військо і фактично розпо­чинає громадянську війну. Гетьман розгромив повстання і жорстоко пока­рав його учасників. У вересні 1658 р. переговори з Польщею були про­довжені, і 16 вересня підписується Ґадяцький трактат, згідно з яким Україна як «Руське князівство» входила до Речі Посполитої на правах формально рівного суб'єкта федерації. Українська держава визнавалась в межах Київського, Чернігівського і Брацлавського воєводств. Органи влади формувалися за польським зразком. На чолі держави стояв виборний ге­тьман. Україна могла мати власний суд, військо, скарбницю, але при ньому позбавлялася можливості міжнародних стосунків. Урівнювалися права ка­толицької та православної церков, а в одному з варіантів угоди мова навіть йшла про ліквідацію унії.

Пропольська орієнтація Виговського не знайшла підтримки серед укра­їнського народу. А запорожці відкрито готувалися до виступу. В цей час війну проти гетьмана починає Росія. За допомогою кримських татар Вигов­ський у липні 1659 р. розгромив російські війська під Конотопом. Але ско­ристатися перемогою гетьман не зміг, оскільки проти нього піднімається ще одне повстання - під проводом І.Богуна та І.Сірка. Підтримані росій­ськими військами, повсталі завдають поразки Виговському, і той змушений тікати до Польщі.

Обираючи новим гетьманом 18-річного Юрка Хмельницького (1659-1662), старшина сподівалася, що авторитет роду Хмельницьких допоможе знову об'єднати народ, зупинити негативні тенденції, які розвивалися в українському суспільстві. Уже з самого початку перед новообраним геть­маном постала гостра проблема подальшого зовнішньополітичного курсу. Ситуація складалася таким чином, що Українська держава фактично опи­нилася між двома вогнями: Московщиною, з одного боку, та Річчю Поспо­литою - з другого. Будь-які різкі рухи українського уряду в даному випадку могли мати непередбачувані наслідки. Тому було вирішено діяти обачли­во, використовуючи суперечності між згаданими державами.

Ю.Хмельницький та його оточення, заявивши про повагу польському королеві, поспішали владнати відносини з Москвою. Вони відстоювали ос­нови договору 1654 р., проте бажали провести його ревізію і ввести нові пункти, які б забезпечували українську державність: до складу України та­кож мали бути включені Північна Чернігівщина й частина Білорусі; непору­шність території; вільне обрання гетьмана; свободу дипломатичних зв'язків з іншими державами; заборону перебування на її теренах, крім Києва, мо­сковського війська і воєвод та втручання їх у внутрішні справи України; присягу царя на умовах договору тощо. Все це було оформлено у т.зв. Жердовських статтях.

Юрій Хмельницький передав Жердовські статті через посольство на чопі з П.Дорошенком князеві Трубецькому, проте князь їх не прийняв, а зажадав переговорів із самим гетьманом. Після довгих вагань останній по­годився, поїхавши зі старшиною до Переяслава, де тоді перебували мос­ковські представники. Це рішення мало катастрофічні наслідки.

27 жовтня 1659 р. молодий Хмельницький під тиском 40-тисячного московського війська на чолі з Трубецьким змушений був погодитися на ухвалення нового Переяславського договору, Він складався з підроблених московським урядом умов договору 1654 р. та додаткових статей, які фак­тично визнавали статус украй обмеженої автономії України у складі Росії. Заборонялись обрання гетьмана без дозволу царя, зовнішні стосунки. Мо­сковські воєводи сіли в Києві, Переяславі, Ніжині. Чернігові, Брацлаві, Умані. Київська православна митрополія підпорядковувалася Московсько­му патріархатові.

Юрій Хмельницький був замінений І. Виговським і посланий у Київ завершувати навчання. Тим самим династію Хмельницьких було відсторонено від влади. Порушення принципу спадкового гетьманства породило серед старшини спокусу боротьби за владу. Багато вчених вважають цей факт однією з основних причин руйнації тодішньої української державності.

У внутрішній політиці І. Виговський спочатку виступив за пріоритетну роль шляхти, ігноруючи давні принципи соціальної організації України, засновані на традиціях козацтва. Серйозні зміни вніс він і у зовнішню політику. Невдоволений втручанням російських чиновників у справи України, він починає мирні переговори з Польщею. На початку 1658 р. Виговський дає польському королеві Яну Казимирові згоду на визнання сюзеренітету.

Обурена козацька старшина під керівництвом кошового Я. Барабаша та полтавського полковника М. Пушкаря збирає військо і фактично розпочинає громадянську війну. Гетьман розгромив повстання і жорстоко покарав його учасників. У вересні 1658 р. переговори з Польщею були продовжені, і 16 вересня підписується Гадяцький трактат, згідно з яким Україна як «Руське князівство» входила до Речі Посполитої на правах формально рівного суб'єкта федерації. Українська держава визнавалась в межах Київського, Чернігівського і Брацлавського воєводств. Органи влади формувалися за польським зразком. На чолі держави стояв виборний гетьман. Україна могла мати власний суд, військо, скарбницю, але при цьому позбавлялася можливості міжнародних стосунків. Урівнювалися права католицької та православної церков, а в одному з варіантів угоди мова навіть йшла про ліквідацію унії.

Пропольська орієнтація Виговського не знайшла підтримки серед українського народу. А запорожці відкрито готувалися до виступу. В цей час війну проти гетьмана починає Росія. За допомогою кримських татар Виговський у липні 1659 р. розгромив російські війська під Конотопом. Але скористатися перемогою гетьман не зміг, оскільки проти нього піднімається ще одне повстання - під проводом І. Богуна та І. Сірка. Підтримані російськими військами, повсталі завдають поразки Виговському, і той змушений тікати до Польщі.

У вересні 1659 р. на Білоцерківській раді гетьманом знову проголошується Ю. Хмельницький. Він підписує з царським урядом нові Переяславські статті 1659 р., які, на відміну від Березневих статей 1654 р., фактично визнавали статус украй обмеженої автономії України у складі Росії. Заборонялись обрання гетьмана без дозволу царя, зовнішні стосунки. Московські воєводи сіли в Києві, Переяславі, Ніжині, Чернігові, Брацлаві, Умані. Київська православна митрополія підпорядковувалася Московському патріархатові.

Переяславські статті та взаємини з Москвою викликали крайнє невдоволення правобережної старшини, що врешті-решт і зумовило розкол України за територіальною ознакою.

Але вже у 1660 р. після невдалого походу російських військ на Львів Ю. Хмельницький розриває спілку з Москвою і підписує з Польщею Слободищенський трактат, який майже повторював Гадяцький договір, тобто Україна поверталася під владу Речі Посполитої на автономних засадах, позбавляючись політичної незалежності. Це викликало неоднозначну реакцію українського народу, і Україна фактично розділилася на дві частини - Правобережну під протекторатом Польщі та Лівобережну під протекторатом Росії.

У 1663 р. Ю. Хмельницький зрікається гетьманства, його місце посідає переяславський полковник П. Тетеря. Того ж року на «Чорній раді» у Ніжині лівобережним гетьманом обирають кошового Запорізької Січі І. Брюховецького. У 1665 р. він підписує з Росією Московські статті, котрі ще більше обмежували права українського народу. Це призвело до повстання, під час якого І. Брюховецького було вбито (1668 р.).

У цей час на Правобережній Україні вибухає антифеодальне повстання, яке зумовило крах гетьманства П. Тетері, який провадив пропольську політику. На гетьмана обирають черкаського полковника П. Дорошенка (1665- 1676 рр.). Головною його метою було звільнення та об'єднання України. Для цього він проголошує спілку з Кримом і Туреччиною.
33. Соціально-економічна та політична ситуація на Правобережній та Лівобережній Україні

У 1667 р. Росія і Польща укладають за спиною України Андрусівське перемир'я, яке, порушуючи Березневі статті 1654 р., поділило Україну. У складі Росії залишилася Лівобережна Україна з Києвом, їй поверталися Смоленськ і Сіверська земля. Правобережна Україна переходила до Польщі. Запоріжжя перебувало під владою обох держав.

Аби зміцнити свої позиції всередині країни й забезпечити народну підтримку, Дорошенко систематично збирає військову раду. Незалежність від козацької старшини мала забезпечуватися найманим військом, так званими сердюцькими полками. Починається заселення країв Правобережжя, які перед тим були пусткою.

Спираючись на підтримку татар, Дорошенко намагається витиснути поляків із Правобережжя. Восени 1667 р. перед лицем об'єднаних козацько-турецьких військ польський король визнає суверенітет гетьманату на Правобережній Україні

Закріпившись на Правобережжі, Дорошенко готує похід на Лівобережжя, де у 1668 р. проголошує себе гетьманом всієї України. Але в цей час поновлюється військова активність Польщі. Відтак, залишивши на Лівобережжі наказним гетьманом чернігівського полковника Д. Многогрішного, Дорошенко повертається на Правобережжя.

У березні 1669 р. на Глухівській раді Многогрішний обирається гетьманом і водночас затверджуються Глухівські статті, згідно з якими в Україні зменшувалася чисельність російських воєвод, а українські делегати могли брати участь у дипломатичних справах Москви. Многогрішний і частина козацької старшини переходять на бік Росії.

А на Правобережжі, окрім зіткнень з польськими військами, у Дорошенка з'явилися додаткові проблеми - нові претенденти на гетьманську булаву: Я. Суховій, який спирався на запорожців, і М. Ханенко - ставленик Речі Посполитої.

У цій ситуації П. Дорошенко змушений був посилити протурецьку орієнтацію, офіційно прийнявши у 1669 р. протекторат Стамбула.

1672 року Туреччина починає війну проти Польщі й за допомогою козаків здобуває перемогу. Підписана того ж року Бучацька мирна угода означала входження Правобережної України до складу Туреччини. П. Дорошенко проголошувався правителем України в межах Брацлавщини та Київщини. В цей час міняється влада на Лівобережній Україні. Замість засланого до Сибіру Д. Многогрішного у 1672 р. гетьманом обраний І. Самойлович.

Поява турків в Україні позбавила П. Дорошенка народної підтримки. В 1674 р. до І. Самойловича перейшло 10 правобережних полків.

За таких обставин у вересні 1676 р. П. Дорошенко скидає гетьманські повноваження і піддається Росії. На раді у Переяславі І. Самойлович проголошується гетьманом обох боків Дніпра.

Туреччина, намагаючись зберегти свій контроль над Україною, знову обирає на гетьмана Ю. Хмельницького (1677- 1681 рр.). Але його гетьманство закінчилось трагічно: він був скараний на смерть самими ж турками.

У січні 1681 р. Росія, Туреччина і Крим підписують Бахчисарайську мирну угоду, за якою Лівобережна Україна з Києвом входила до складу Росії, Поділля і частина Київщини залишалися за Туреччиною, а територія між Дніпром і Південним Бугом мала бути нейтральною.

Але у 1686 р. Польща і Росія підписують так званий «Вічний мир», згідно з яким до складу Московської держави входили Лівобережжя, Київ і Запоріжжя, а до Речі Посполитої - Правобережжя, Галичина, Північна Київщина і Волинь. Туреччина отримувала Поділля, а Південна Київщина і Брацлавщина залишалися нейтральними.

Отже, до кінця XVII ст. Україна втратила свою територіальну неподільність. Непослідовна політика української шляхти і козацької старшини, невпинна боротьба за гетьманську булаву руйнували державність України.

Національно-визвольна війна українського народу закінчилася фактичною поразкою. Основними її причинами були:

боротьба між окремими старшинськими групами за владу, пріоритет особистих або групових інтересів над державними;

зародковий стан національної державної ідеї;

слабкість центральної влади;

слабкість соціально-економічної політики українських урядів, що врешті-решт зумовило громадянську війну.

Не можна не враховувати й зовнішній фактор - постійні агресії, скеровані на ліквідацію будь-яких виявів самостійності Української держави.

Але разом із тим національно-визвольна війна другої половини XVII ст. зумовила створення національної Української держави, зміцнивши традиції боротьби проти іноземного, соціального, національного і релігійного гніту, розвинувши в українському народові почуття національної самосвідомості.
34. Відновлення козаччини на Правобережній Україні в середині 80-х років XVII століття С. Палій

Після поразки Української революції подальшу долю українських земель визначали сусідні держави - Поль­ща, Росія та Туреччина. Згідно з умовами Бахчисарайсь­кого договору (1681) територія між Дністром і Бугом 20 років мусила залишатися нейтральною і незаселеною. Це означало перетворення на пустелю тих земель, які були своєрідною базою національно-визвольного руху за часів Хмельниччини. «Від Корсуня і Білої Церкви, потім на Волинь і в князівство Руське, до Львова, Замостя, Бродів і далі подорожуючи, - писав козацький літописець Самійло Величко, - бачив я багато городів і замків безлюд­них, і пусті вали, що стали пристанищем і житлом тіль­ки для диких звірів . Бачив я там багато кісток люд­ських, сухих і нагих, що тільки небо за покрівлю собі мали».

Проте, зважаючи на родючість ґрунтів, сприятливі клі­матичні умови, спочатку Туреччина, а згодом Польща по­рушують Бахчисарайську угоду і розпочинають процес активного заселення пустуючих земель Правобережжя. Новий колонізаційний рух стає особливо масовим після того, як Ян Собеський видав 1684 р. універсал, що дозво­ляв козацькі поселення на південь від Росі. Наступним кроком Польщі стала ухвала сейму (1685) про поновлення на території колишніх українських полків козацьких прав та вольностей, внаслідок якої відродилися Богуславський, Брацлавський, Корсунський та Білоцерківський полки.

Після завершення війни між Польщею та Туреччи­ною (1699) потреба у козацькому війську відпала, і тому польський сейм прийняв рішення про ліквідацію право­бережного козацтва. Спроба силою реалізувати цей план призвела спочатку до поразки польських військ під Фас­товом 1700 р., а потім і до вибуху повстання під прово­дом С. Палія (1702-1704).

Палій (справжнє прізвище Гурко) Семен Пилипович (?-1710) - козацький полководець, фастівський і білоцерківський полковник (1684-1704, 1709-1710). Народився в містечку Борзна (Чер­нігівщина). Навчався в Київській колегії. У 1684 р. отримав «приповідний лист» (дозвіл) польського короля на формування козаць­кого полку у Фастові й заселення вільних земель на Київщині. На полковій території встановилося козацьке самоврядування. Спро­би польських військ привести козаків до покори (1691, 1693, 1700) зазнали відсічі. Протягом 1688-1704 рр. Палій вів пере­говори з гетьманом І. Мазепою про возз'єднання Правобережної України з Лівобережною, але уряд Московщини, пов'язаний з Річ­чю Посполитою «Вічним миром» (1686), не давав згоди на цю акцію. У 1702-1704 рр. Палій очолював козацькі повстання на Київщині, Брацлавщині, Поділлі та Волині. В 1704 р. на Правобе­режжя вступили лівобережні козацькі полки під проводом Мазе­пи. За його наказом Палія було заарештовано, а повстання при­душено. Царський уряд відправив Палія у заслання до Тобольська (1705-1708), а в 1709 р. у зв'язку з війною зі шведами повер­нув в Україну. В 1709 р. Палій очолює Білоцерківський полк і за­лишається його полковником до смерті.

Ситуацією скористався І. Мазепа, який, приєднавши до Гетьманщини правобережні полки, незабаром усунув С. Палія від влади. Після падіння І. Мазепи та поразки П. Орлика система міжнародних договорів 1711-1714 рр. остаточно визнала права Польщі на володіння Правобе­режжям.

Починається активне відновлення польсько-шляхет­ських порядків на Правобережжі. Землі регіону знову були поділені на Брацлавське, Волинське, Київське та Поділь­ське воєводства. Відновивши свою владу над землями Пра­вобережжя, магнати зрозуміли, що умовою їхнього зба­гачення є відродження та господарське піднесення краю. Саме тому вони почали створювати в межах своїх воло­дінь «слободи», у яких селяни на певний час звільнялися від податків. Однак закінчення пільгових років, вимоги раном, протягом року контролювали землі Брацлавщи-ни, Київщини, Східного Поділля. Їм вдалося навіть захо­пити такі потужні фортеці, як Вінниця, Умань, Летичів, Фастів. Проте до зими 1750 р. цей виступ спільними зу­силлями польських та російських військ було придушено.

Своєрідним піком гайдамацького руху стало селянсь­ко-козацьке повстання 1768 р., що отримало назву «Ко­ліївщина» (від слів «кіл», «колоти», «колій»). Цей на­родний виступ був зумовлений взаємодією низки причин. Саме того часу панське господарство занепало внаслідок зміни торговельної кон'юнктури: перенесення основного ринку зерна з берегів Балтійського моря на узбережжя Чорного. Нечіткість перспектив розвитку, що запанува­ла у господарстві Польщі, безумовно, позначилася на вза­єминах українських селян і польських панів, посиливши соціальне напруження. У Північній Київщині, яка надалі стала базою для розгортання Коліївщини, найменші со­ціальні утиски, збільшення панщинних тягарів сприйма­лися як насильство і викликало бурхливу реакцію. Це пояснюється тим, що в цьому регіоні, заселеному пізні­ше від інших земель Правобережжя, селяни тривалий час були звільнені від панщинних повинностей. До того ж близькість Запорожжя посилювала віру місцевого насе­лення у власні сили. Загострилася й релігійна ситуація.

Першопоштовхом до розгортання конфлікту став активний наступ уніатів, очолюваних митрополитом Ф. Володкевичем, на права православних на півдні Київ­щини. Застосування польських військ з метою перетво­рення православних на уніатів, ув'язнення православних священиків, покарання різками - це далеко не всі фор­ми і методи, за допомогою яких уніатство намагалося утвердитися в цьому краї. Одним з натхненників бороть­би за православ'я, енергійним та здібним організатором мас став ігумен Мелхиседек Значко-Яворський. Саме він зумів добитися аудієнції в Катерини II, під час якої вона пообіцяла православним Польщі підтримку та заступниц­тво. Діючи через дипломатичні канали, російська цари­ця здійснила свою обіцянку. У 1768 р. польський король С. Понятовський під тиском Росії підписав трактат про формальне зрівняння в правах з католиками віруючих православної та протестантської церков.

Розрахунки Росії, що пішла на такий крок, цілком зрозумілі: послабити Польщу, адже негативну реакцію шляхти на рішення короля та розгортання чвар і проти­стоянь можна було легко спрогнозувати; зміцнити зв'яз­ки з православними Правобережжя, а відтак і посилити російський вплив в цьому регіоні; формувати в свідомості українців привабливий імідж Росії як захисниці правос­лавної релігії.

Як і слід було очікувати, значна частина польської шляхти негативно поставилася до зрівняння в правах ка­толиків та православних і перейшла до активних дій. Ство­ривши збройні союзи - конфедерації, вона оголосила «хрестовий похід» проти православних під гаслом захис­ту католицизму, шляхетських прав і звільнення Польщі з-під російського впливу. Організуючим центром цього руху стала Барська конфедерація (м. Бар на Поділлі). Сіючи смерть серед православних, глумлячись над їхні­ми святинями, руйнуючи православні монастирі та церк­ви, конфедерати кривавим смерчем пройшлися Київщи­ною, Поділлям та Волинню.

Не маючи змоги самотужки вгамувати непокірних маг­натів, польський уряд звернувся по допомогу до Росії. На Правобережжя для боротьби з конфедератами вступає російське військо на чолі з генералом М. Кречетниковим. Місцеве українське населення сприйняло появу російсь­ких збройних формувань як допомогу в боротьбі проти офіційної польської влади. Блискавично набула поширен­ня чутка про те, що нібито Катерина II видала «Золоту грамоту», в якій закликала селян до боротьби з польсь­кою шляхтою. Всі ці обставини сприяли розгортанню та поглибленню селянсько-козацького виступу на Правобе­режжі.

Навесні 1768 р. запорожець М. Залізняк сформував під Чигирином повстанський загін, його ядром були за­порожці, навколо яких об'єдналися тисячі селян. На бік повсталих перейшов уманський сотник І. Гонта зі своїми козаками. Повстанці взяли Умань - міцну фортецю, одну з опорних точок польської шляхти в цьому регіоні, що стало переломним моментом у розгортанні Коліївщини. Ця перемога робила досить реальною перспективу роз­ростання гайдамацького руху як у західному, так і в схід­ному напрямках, що означало його поширення не тільки на власне польські землі, а також і на Лівобережжя.

Катерина II чудово розуміла, що в основі Коліївщини лежать не лише національно-визвольні змагання та релі­гійне протистояння. Важливою складовою цього руху бу­ла антифеодальна боротьба, і тому попадання на російсь­кий ґрунт навіть іскри гайдамацького руху спричинили б серйозні соціальні наслідки: російські селяни також могли піднятися проти феодалів. Непокоїла російський уряд й участь у гайдамацькому русі російських селян, міщан і навіть солдатів, які після повернення на батьківщину мог­ли стати носіями небезпечних для правлячих кіл ідей, організаторами антиурядових акцій. До того ж тактика доброзичливого ставлення до гайдамаків ускладнила ро­сійсько-турецькі відносини, оскільки повстанці, переслі­дуючи шляхту і євреїв, перейшли кордон і спалили ту­рецьке місто Балту. Цей інцидент викликав бурхливий протест турецького султана, кримського хана та молдав­ського господаря. Причому Туреччина загрожувала на­віть війною, до якої Росія у той час не була готова. Усі ці фактори зумовили зміну тактики російського уряду сто­совно гайдамацького руху - після зближення з Поль­щею Росія розпочинає в другій половині червня 1768 р. каральні акції проти повстанців. Підступно були схопле­ні М. Залізняк та І. Гонта. Протягом липня-серпня було розгромлено більшість гайдамацьких загонів, але оста­точно Коліївщина була придушена лише навесні 1769 р.

Жорстоко і люто розправилася з повстанцями Поль­ща. Лише в містечку Кодні (поблизу Житомира) поляки знищили 3 тис. осіб. І. Ґонту після жахливих тортур (здер­то смуги шкіри) було порубано на частини, а його голову прибито до воріт Могилева. Що стосується гайдамаків - підданих Росії, то їхнє покарання мало характер демонс­трації. Росія мусила переконати турків і поляків у своїй непричетності до виникнення Коліївщини. Саме тому час­тина вироків гайдамакам була здійснена або ж на польсь­кій території, або на турецькому кордоні. Водночас, чудо­во розуміючи, що жорстокі репресії проти повстанців заш­кодять іміджу Росії в очах українців Правобережжя, ро­сійський уряд в останній момент замінює М. Залізняку та 250 гайдамакам смертний вирок довічним засланням до .Сибіру.

Росія постійно проводила двозначну політику щодо соціальних рухів на Правобережжі. Це пояснюється тим, що, з одного боку, вона бачила в гайдамаччині засіб дес­табілізації та ослаблення Польщі, з іншого - не хотіла, щоб цей антифеодальний рух поширився на російську те­риторію. Стратегічною метою імперської політики Росії було встановлення цілковитого контролю над правобереж­ними землями, але здійснити ці плани їй вдалося лише наприкінці XVIII ст. Внаслідок другого поділу Польщі (1793) до Росії відійшли Київщина, Східна Волинь, По­ділля, Брацлавщина, а після третього поділу (1795) під владу російського царя відійшла і Західна Волинь. Неза­баром на інкорпорованих землях було утворено Київсь­ку, Подільську та Волинську губернії.

Безумовно, об'єднання в межах однієї держави біль­шості українських земель (майже 80%), етнічне возз'єд­нання лівобережних та правобережних українців, понов­лення позицій у суспільстві православної церкви сприя­ли консолідації української нації. Однак наприкінці XVIII ст. автономії Лівобережжя не існувало, і тому Пра­вобережжя з-під влади одного іноземного уряду потрапи­ло під владу іншого, що не могло забезпечити повноцін­ний, динамічний розвиток краю.

Отже, після поразки Української революції Правобе­режжя надовго стало об'єктом територіальної експансії сусідніх держав - Польщі, Росії та Туреччини. Встанов­лення на початку XVIII ст. контролю Польщі за цим кра­єм відновило польсько-шляхетські порядки, посилило ре­лігійний гніт, спричинило нову колонізацію правобереж­них земель, зростання соціального напруження та виник­нення гайдамацького руху. Перехід наприкінці XVIII ст. Правобережжя під владу Росії не зняв проблеми інозем­ного панування для цього краю, він тільки змінив форми та методи експлуатації місцевого населення.
1   ...   5   6   7   8   9   10   11   12   ...   26

Схожі:

VI -III тис до н е. Неоліт. IV-III тис до н е. Енеоліт. IV- III тис до н е. Трипільська культура
Близько 1 млн років тому Поява найдавнішої людини сучасного типу на нинішній території України
VI -III тис до н е. Неоліт. IV-III тис до н е. Енеоліт. IV- III тис до н е. Трипільська культура
Близько 1 млн років тому Поява найдавнішої людини сучасного типу на нинішній території України
2 млн років тому — поява первісних людей на Землі
Романом Мстиславовичем Галицької і Волинської земель і утворення Галицько-Волинського князівства
Первіснообщинний лад на території України. Трипільська культура. Перші державні утворення

Тема. Прикметник. Голосні у відмінкових закінченнях прикметників Мета
Гостинність, Молдова, товариство «Зоря», Кіровоградщина, університет, Софійський собор, Львівська площа, Золоті Ворота, трипільська...
ЛЕКЦІЯ 2-3
Отже, культура мовлення — це й культура мислення та культура суспільних (соціальних) і духовних стосунків людини
УРОК 23 Тема уроку
Мета уроку: формування знань учнів про правила знаходження первісних (невизначених інтегралів), формування умінь у знаходженні первісних...
Питання до підсумкового контролю
Початок формування людської цивілізації на території України. “Неолітична революція”. Трипільська культура
І. КУЛЬТУРА: ПОНЯТТЯ, ТЕОРІЇ, ПІДХОДИ
Ренесансу, культура Бароко та ін Нарешті, по-четверте, слово "культура" вживається як абстрактна, узагальнююча назва для різноманітних...
Причини та умови умисних вбивств
Україні найвищою соціальною цінністю. Кожна людина має невід’ємне право на життя. Ніхто не може бути свавільно позбавлений життя....
Додайте кнопку на своєму сайті:
Портал навчання


При копіюванні матеріалу обов'язкове зазначення активного посилання © 2013
звернутися до адміністрації
bibl.com.ua
Головна сторінка