1. Поява людини й первісних форм життя в Українї. Трипільська культура


Назва1. Поява людини й первісних форм життя в Українї. Трипільська культура
Сторінка7/26
Дата16.03.2013
Розмір3.12 Mb.
ТипДокументи
bibl.com.ua > Культура > Документи
1   2   3   4   5   6   7   8   9   10   ...   26

23. Українське козацтво у другій половині XVI - першій половині XVII століття

Існування Запорізької Січі було вельми значним фактором у міжнародних стосунках. Кіш Війська Запорізького вів переговори і укладав угоди з Польщею, Росією, Кримським ханством, Швецією, підтримував своєю військовою потугою окремі держави і коаліції.

Надзвичайно докучало Запоріжжя Польській державі. Адже масові втечі селян позбавляли феодалів робочих рук, а козацькі походи на Крим і Стамбул ускладнювали стосунки Польщі з Туреччиною. Тому, проводячи політику «поділяй і володарюй», польський уряд брав до себе на службу заможну частину козаків, забезпечивши їм привілеї. І вже їхніми руками він придушував свавілля запорожців, спрямовуючи їх на основне завдання - охороняти південні кордони держави.

У 1572 р. за наказом польського короля Сигізмунда ІІ Августа формується загін із 300 козаків, які вносилися у спеціальний список - реєстр. Реєстровим козакам була встановлена виплата з польської казни, вони не підпорядковувалися місцевій владі, а лише призначеному урядом «старшому»; козацька старшина отримала знаки влади - клейноди (булаву, бунчук, корогву, печатку).

Центром реєстрового козацтва стало м. Трахтемирів. Запорізька Січ також формально підпорядковувалася реєстровому козацтву, але Речі Посполитій так і не вдалося взяти її під свій контроль. У 1578 р. реєстр становив 500 козаків, а у 1590 - вже тисячу. Але наприкінці XVI - на початку XVII ст. реєстрове козацтво разом з запорожцями все частіше виступало не тільки проти турецько-татарських агресорів, а й проти польсько-шляхетського феодального гніту, підтримуючи селянство.

Навіть будучи перехідною формою від професійної общини до повноцінної держави, Запорізька Січ, проте, відіграла найвизначнішу роль у процесі українського державного будівництва, її існування ознаменувало собою наступний після Галицько-волинського князівства етап поступового формування української етнічної держави.
24. Козацько-селянські повстання кінця XVI - першої третини XVII ст.

На кінець XVI ст. активізувалися походи козаків проти Туреччини, що помітно погіршило її стосунки з Польщею. У відповідь польський уряд категорично заборонив походи і стратив деяких їхніх організаторів. Але це не зупинило козаків. Поступово їхні виступи проти польських панів набувають дедалі більш організованих форм. У 1591 р. починається повстання реєстрових козаків під орудою К. Косинського. Приводом прислужилася, як це часто бувало, особиста образа Косинського на князя Острозького, який відібрав у нього маєток. Проте незабаром повстання, підтримане місцевими селянами, охопило Київщину, Брацлавщину, Поділля і Волинь.

У лютому 1593 р. князь Острозький розбиває військо Косинського на р. П'ятці. Козаки укладають угоду, згідно з якою Косинський позбавляється гетьманства, козаки втрачають право нападати на сусідні країни, а селяни-втікачі повертаються до своїх поміщиків. Але Косинський з вірними козаками тікає на Січ і звідти у травні 1593 р. наступає на Черкаси. Там він зазнає поразки від черкаського і канівського старости Є. Вишневецького та гине. Його військо відступає на Запоріжжя.

В 1594- 1596 рр. розгортається нове повстання під проводом С. Наливайка, який, до речі, був сотником у князя Острозького і брав участь у придушенні повстання Косинського. Але після битви на р. П'ятці він кидає службу і організовує загін нереєстрових козаків для походів на татар. Захопивши багато здобичі, Наливайко посилає гінців на Січ із закликом розгорнути антипольську боротьбу. Запорізькі козаки, очолювані Г. Лободою, виступили на підтримку, і вже до початку І596 р. повстання охопило Київщину, Брацлавщину, Волинь, Поділля. Не останню роль у такому стрімкому успіхові відіграло те, що основні польські сили у цей час перебували у Молдавії, де підтримували польського ставленика на молдавський трон. Але, побачивши реальну загрозу з боку козаків, польський уряд вирішує направити проти них коронне військо.

У березні 1596 р. повстанці С. Наливайка об'єднуються з загонами Г. Лободи та полковника М. Шаули і в урочищі Гострий Камінь біля Трипілля дають бій полякам, після якого, забравши свої сім'ї, мусять відступати за Дніпро і рухатись на схід. Біля м. Лубни в урочищі Солониця вони стали табором, очікуючи допомоги запорожців, але були оточені. Складне становище козаків погіршувалося загостренням суперечностей серед старшини. Лободу вбивають за підозрою в зраді, а Наливайка і Шаулу видають полякам. Опір було зламано. Наливайка і його соратників повезли до Варшави і у квітні 1597 р. стратили.

Селянсько-козацькі повстання кінця XVI ст. зазнали поразки через внутрішню неорганізованість і відсутність єдності. Але вони ж наочно продемонстрували вплив нового соціального явища - козацтва, особливо у спілці з селянством, дрібною шляхтою та міщанами.

Інший шлях реалізації потенціалу козацтва обрав видатний діяч вітчизняної історії - гетьман П. Сагайдачний. Народився він на Самбірщині, освіту здобув в Острозькій школі та в школі Львівського братства. Уславився як видатний організатор козацьких походів проти татар і турків.

Спершу П. Сагайдачний проводив політику мирних угод і компромісів для захисту прав України. Він зі своїми козаками брав участь у війні польського короля Сигізмунда III з Росією. Але найвизначнішу роль Військо Запорізьке відіграло під час Хотинської війни.

У 1620 р. Туреччина організувала 150-тисячний похід з метою остаточно розбити Польську державу. Польща змогла виставити лише 40-тисячне військо і тому змушена була звернутися по допомогу до козаків, пообіцявши їм поступки у релігійному питанні та значну платню. Але вирішальним тут було інше: Сагайдачний чітко усвідомлював, що агресія Туреччини не обмежиться Річчю Посполитою, а продовжиться вже проти України. В Хотинській битві брало участь 40-тисячне козацьке військо, що стало важливим фактором перемоги поляків (жовтень 1621 р.). Але за умовами Хотинського миру козакам було заборонено плавати Дніпром у Чорне море і здійснювати походи до турецьких берегів. Кордон між Туреччиною і Польщею встановлювався по Дніпру.

Значним був внесок П. Сагайдачного у захист православ'я в Україні. Він залучив усе Військо Запорізьке до складу Київського братства, відновив втрачену після Берестейської унії вищу церковну ієрархію, висвятив на сан київського митрополита Іова Борецького, архієпископа і кількох єпископів. Велику увагу Сагайдачний приділяв розвиткові української культури й освіти, все своє майно він заповів братствам Києва і Львова.

Помер П. Сагайдачний від рани, одержаної у Хотинській війні, 10 квітня 1622 р. По його смерті прокотилася нова хвиля козацьких повстань.

У 1625 р. після повстання на чолі з М. Жмайлом польський уряд змушений був підписати Куруківську угоду, згідно з якою козацький реєстр становив уже 6 тис. у складі шести полків - Київського, Корсунського, Канівського, Черкаського, Білоцерківського, Переяславського, але козакам було заборонено здійснювати самостійні військові походи.

Приводом для наступного заворушення стали суперечності між реєстровими і нереєстровими козаками. В 1630 р. запорожці під орудою Т. Федоровича (Трясила) виступили з Січі. Незабаром повстання охопило Лівобережжя і частину Правобережжя. 30-тисячний загін повсталих розгромив коронне військо під Переяславом і змусив Річ Посполиту шукати компромісу. Нова угода збільшувала реєстр до 8 тис. осіб, зберігалися привілеї козацької старшини. І хоча Федорович з частиною козаків повернувся на Запоріжжя, селяни, міщани та нереєстрові козаки ще якийсь час продовжували боротьбу. Широкий суспільний рух в Україні змусив королевича Владислава у 1633 р. затвердити на сеймі «Статті для заспокоєння руського народу», які легалізували існування православної церкви і повертали їй частину майна. Але вже у 1634 р., після закінчення польсько-російської війни, в якій на боці Польщі воювали й козаки, уряд Речі Посполитої знову урізає права та вольності українців.

Щоб нейтралізувати Січ, польський уряд будує у 1635 р. на Дніпрі фортецю Кодак, але того ж року козаки під командуванням І. Сулими розгромили кодацьку залогу та зруйнували фортецю.

У 1637-1638 рр. вибухнули нові повстання під керівництвом П. Бута (Павлюка), Д. Гуні та Я. Острянина. Тут знову показала себе проблема суперечностей між реєстровим і нереєстровим козацтвом, що й стало однією з причин поразки у 1638 р. Це дало можливість Польщі в тому ж році нав'язати козацтву «Ординацію Війська Запорізького реєстрового, яке перебуває на службі Речі Посполитої». В ній реєстр обмежувався до 6 тис., на чолі козаків затверджувався польський комісар, заборонялася виборність, відновлювалася фортеця Кодак.

Період козацької активності змінився десятиліттям так званого «золотого спокою». Але козацько-селянські повстання підготували грунт для розгортання широкого національно-визвольного руху середини XVII ст.

25. Культурне життя України в XVI - XVII ст.

Звичайно, західноєвропейські культурні впливи в литовсько- польську добу більше зачіпали західноукраїнський регіон. Тут в останній чверті XVI ст. склались два яскраво виражені культурні центри - міста Острог і Львів. Вони були попереду в культурному поступі України. В Острозі, як писав сучасник, «православіє наше почало сяяти, мов сонце, будівничі церкви божої почали показуватися, книги друковані почали множитися».

Князь Костянтин-Василь Острозький був найвпливовішим з- поміж тогочасних українських магнатів, загальновизнаним «начальником у православ’ї», меценатом, культурним діячем. Польський король Стефан Баторій прилюдно назвав його «верховним охоронцем і захисником православної церкви в Західній Русі». Острозький був прихильником культурно-релігійної автономії українського і білоруського народів, протегував різноманітні православні інституції, медичні та освітні заклади. Він заснував у місті Острозі, що належало йому, гурток письменників, школи в Турові (1572), Володимирі-Волинському (1577), школу та друкарню в Острозі (1576).

В Острозькій слов’яно-греко-латинській школі вищого типу зібрались кращі наукові сили України. В ній викладалися так звані «сім вільних мистецтв»: граматика, риторика, діалектика, арифметика, геометрія, музика, астрономія. Сама школа була живим запереченням запевнень противників українства, що нібито на основі церковно-слов’янщини і східної традиції немислимі ніяка наука і взагалі освіта. Сучасники називали її «тримовним ліцеєм» чи «тримовною гімназією», бо навчання велося трьома мовами: грецькою, латинською та українською (слов’янською), а ще «греко-слов’янською Академією». Вона вважається першою науковою установою України, першим українським навчальним закладом європейського типу. Це було виявом західної орієнтації, незвичайної для східного християнства. Протягом 60 років (1576-1636) в школі навчалося 500 осіб.

Складовими частинами Острозького освітнього осередку, поруч зі школою, стали гурток вчених-богословів та філологів і при ньому друкарня. Найвизначнішим представником Острозького літературно-наукового гуртка, першим ректором школи був Герасим Данилович Сморицький (?—1594), син відомого своєю літературно-книжною працею дяка-переписувача книг Данила зі Смотрича. Г.Смотрицького запросив до Острога для підготовки до друку Біблії К.Острозький.

Вихованцем Острозької школи, сином Герасима був Мелетій (світське ім’я Максим) Смотрицький (1577-27.12.1633). Народився Мелетій у подільському селі Смотрич (нині смт. Дунаєвецького району Хмельницької області), в спадковому маєтку батька. Згодом родина переїхала на Волинь, до Острога. Його вчителями були батько, а також один з найосвіченіших організаторів навчання в Острозькій школі, випускник Падуанського університету в Італії грек Кирило Лукаріс (народився 1572 р.), який після смерті Герасима став ректором, а згодом, в 1601 р. - патріархом Олександрійським, а в 1621 р. - Константинопольським (повішений турками 27 липня 1638 р.).

Баркулабівський літопис (кінець XVI ст.) свідчить, що В.К.Острозький послав М.Смотрицького у Віденську академію для освоєння філософських наук. Через декілька років він продовжує освіту в Лейпцігському, Нюрнберзькому, Віттенберзькому університетах і стає одним з найосвіченіших людей України.

Розквіт діяльності М.Смотрицького припадає на першу чверть XVII ст. Він був всебічно обдарованою людиною: педагог, перекладач, письменник-полеміст, церковно-політичний діяч. Але найбільше прославився М.Смотрицький як автор єдиного на той час посібника з мови - «Грамматика словенския...», виданого у 1619 р. друкарнею Віденського братства в м. Єв’ю (тепер Вевіс, Литва). Його поява тісно пов’язана з культурно-національним рухом на українських та білоруських землях кінця XVI - початку XVII ст. В основі цього руху було збереження культурних традицій, зокрема церковнослов’янської мови як мови освіти, науки, літератури.

Національно-культурному піднесенню України кінця XVI - початку XVII ст. сприяла не тільки діяльність окремих історичних діячів, князя К.К.Острозького, наприклад. Велика заслуга в цьому колективних органів - братств. Це - національно-релігійні та громадсько-культурні організації, які почали виникати в кінці XVI ст. В умовах наступу Речі Посполитої на українські землі братства відстоювали права українського народу, стали на захист його віри, насаджували освіту, організовували і підтримували школи, готували письменників, філософів, риториків, учителів, оберігали пам’ятники історії, культури, цінні книги, літописи, допомагали бідним, удовам, сиротам, старим, піклувалися про нужденних членів братства, викупляли бранців з татаро-турецької неволі, брали участь у похоронах братчиків. Братства існували на членські внески братчиків і добровільні пожертвування православних шляхтичів, церковників і міщан. У братствах виявилась національна свідомість українського народу.

Одним з перших і найбільш організованих братств було Львівське ставропігійне братство (Успенське ставропігійне братство у Львові), яке організаційно оформилося протягом 1585-1586 рр. За правом ставропігії відбувалося звільнення братств східними патріархами з- під влади місцевих єпископів і взяття їх (братств) під патріарший догляд. По суті, рух братств виконував ту ж саму роль, яку на заході виконувала реформація: церковні власті опинялися під фактичним контролем міської громадськості.

Львівська братська школа мала елементи вищої освіти. В ній викладали провідні українські вчені: Іван (чернече ім’я Іов) Матвійович Борецький (?-12.03.1631), Памва Беринда (50-70-ті рр. XVI ст. - 1632 р.), Ставровецький Кирило Транквіліон (?-1646). Перші два і вчились в ній. Ректор школи грек Арсеній склав підручник грецької та книжноукраїнської мови і віршознавства. Називався підручник «Адельфотес» (по-грецьки - братство). Цей підручник служив вступом до вивчення інших наук: діалектики, риторики, музики, арифметики, геометрії, астрономії, медицини та богослов’я.

Після короткого періоду піднесення (кінець XVI - початок XVII ст.) Львівська братська школа поступово опустилася до рівня початкового шкільного закладу. Це зумовлювалося посиленням переслідувань української культури польською адміністрацією та католицькою церквою.

Наприкінці XVI - на початку XVII ст. братські школи діяли в багатьох містах України. Крім Львова, вони були засновані у Луцьку, Галичі, Рогатині, Стрию, Перемишлі, Городку, Комарні, Кременці та інших містах. Всі вони будувалися за принципами Львівської братської школи, яка надсилала їм свій статут, допомагала навчальними посібниками, а іноді й вчительськими кадрами.

В кінці XVI - на початку XVII ст. в Україні почали виникати єзуїтські школи. Перша з них була створена в Ярославі (1575), де навчався Богдан Хмельницький, потім у Львові і Луцьку (1608), Києві (1615), Кам’янці-Подільському та Острозі (1624), Ужгороді (1646), в інших містах.

Мета єзуїтів полягала в тому, щоб зміцнити позиції католицизму, активізувати його експансію на Схід шляхом ідеологічного впливу на маси за допомогою шкільної освіти. Навчання в єзуїтських школах тривало п’ять років і велося латинською мовою. Випускники цих шкіл вміли вести дискусії з протестантами і православними, привертали їх у лоно католицької церкви.

Значний вплив на стан освіти не лише в польських землях, а й в українських та білоруських, мала Замостська академія. Її заснував у 1595 р. в Замості польський магнат Ян Замойський. У її відкритті активну участь брав українець за походженням, відомий польський поет Шимон Шимонович, який прославляв «рідний Львів від Константинополя до Амстердама». Тут навчалися видатні українські релігійні та культурні діячі: Касіян Сакович, Ісайя Трофимович- Козловський, Сильвестр Косів, Йосиф Кононович-Горбацький.

У першій третині XVII ст. як культурний центр України відновлюється Київ. У 1615 р. на кошти шляхтянки з Луцька, дружини мозирського маршалка Стефана Лозки Єлизавети (Галшки) Гулевичівни (1575-1642), яка у 1606 р. переїхала до Києва, було засноване на Подолі Київське Богоявленське братство - найбільш масове з усіх українських братств. Воно об’єднало кращих представників української шляхти, духівництва, ремісників, купців. Гулевичівна - освічена, національно свідома жінка, розробила програму і статут братства, пожертвувала для нього земельну ділянку («пляц на Подолі») і кошти для побудови школи, готелю для бідних і церкви. Робилося це з «любові й прив’язаності до українського народу».

Згодом Гулевичівна переїхала до Луцька, де брала участь у діяльності місцевого Хрестовоздвиженського братства, заснованого в 1617 р. Львівське, Київське та Луцьке братства відігравали найвизначнішу роль у релігійно-культурному русі, очоливши братський рух в Галичині, на Волині та в Подніпров’ї.

Найбільшою заслугою Київського братства, як культурного осередку, було заснування в 1615 р. Київської братської школи. Вона справила великий вплив на розвиток культури України. Її фундаторами були такі високоосвічені люди свого часу, видатні українські гуманісти і просвітителі, як Іов Борецький, Єлисей (світське ім’я Олександр) Хомович Плетенецький (1554-8.11.1624), Тарас Земка (1582-23.09.1632), Захарія Копистенський (?-1627). Про останнього писали, що він «муж учительний і достовірний в Божественних писаніях».

В цей період на перший план суспільного життя України виходить козацька верства, яка здійснила гуманістичний для свого часу акт - поставила зброю на охорону культури та освіти. Енергійний і талановитий гетьман реєстрових козаків, родом із Галичини, Петро Кононович Сагайдачний (Конашевич-Сагайдачний) (?-1622) разом з усім двадцятитисячним Військом Запорізьким записався у 1620 р. до Київського братства. Він підтримував братство матеріально, брав участь у створенні його школи. Значна грошова сума була визначена ним і на Львівську братську школу. Підтримка з боку козацтва зміцнила позиції Київського братства, надала йому особливої сили й політичної ваги, перетворила його на могутній осередок національно-визвольного й культурного руху.

За ініціативою П.Сагайдачного в Україні було відновлено православну церковну ієрархію, скасовану за умовами Берестейської церковної унії 15961 р. Він здобуває для неї визнання і правне становище. П.Сагайдачний забезпечив охорону єрусалимського патріарха Феофана, який 9 жовтня 1620 р. в Успенському соборі Києво-Печерської лаври, потай від польського уряду, висвятив у київські митрополити І.Борецького та, крім нього, ще шість єпископів на провінційні кафедри. Однак і після цього Борецький залишався ігуменом Михайлівського Золотоверхого монастиря та, що найголовніше, вчителем Київської братської школи. Він був відомий своєю доброчинністю, вченістю й відданістю православній церкві. Його вважають першим гуманістом України.

За п’ять днів до своєї смерті в 1622 р. П.Сагайдачний в присутності київського митрополита І. Борецького і нового запорізького гетьмана Оліфера Голуба склав тестамент - заповіт. В ньому він заповідав своє майно на освітньо-наукові, релігійно-церковні та благодійні цілі, зокрема 1500 золотих він подарував Київській і Львівській братським школам «на науку і цвічення (виховання) діток українських і бакалаврів учених».

У першій третині XVII ст. за Києвом остаточно закріпилася роль провідного осередку національної культури. Тут гуртувалися найкращі інтелектуальні сили суспільства. Серед них багато було вихідців з Галичини. Михайло Грушевський характеризує цей наплив галичан як визначну подію. «Напевне, - писав він, - знаємо як галичан: Борецького, Копистенського, Зизанія, братів Бериндів; додати до них ще Касіяна Саковича, ректора братської школи в р. 1620-1624 і дещо пізнішого Кальнофойського. Було це перше «нашествіє галичан» на Київ, що під покровом і протекцією гетьмана козацького, також галичанина, заходилися культурними засобами Західної України відродити на Київськім ґрунті загальне культурно-національне життя й привернути старій столиці України її давню національну і культурну роль й значення».

Влада Речі Посполитої вороже поставилася до колегії в Києві. Король Владислав IV уже в 1633 р. наказав ліквідувати там «латинські школи», сейм у 1635 р. заборонив викладати філософію. Однак, всупереч урядовим заборонам, в колегіумі й далі викладали повний філософський курс, а також елементи теології. Остання як «цариця наук» в добу середньовіччя вважалася неодмінним атрибутом вищого навчального закладу.

Завдяки синтезу духовних надбань Заходу і Сходу Європи, який здійснювався на основі власних вітчизняних традицій і котрому П.Могила надав нового значного прискорення, Україна повернулась обличчям до Заходу без прийняття католицьких догматів і без втрати національної ідентичності.

Серед літературних жанрів України початку XIV - першої половини XVII ст. важливе місце займає літописання. Однією з найцікавіших пам’яток історичної думки є Густинський літопис («Кройніка»), складений близько 1623-1627 рр. визначним тогочасним письменником Захарією Копистенським і переписаний у 1670 р. ієромонахом Михайлом Лосицьким. Літопис висвітлює вітчизняні події від Київської Русі до кінця XVI ст. в тісному зв’язку зі світовою історією. Автор чітко розрізняє історію Руси-України й історію Московського князівства. Характерною особливістю цього літопису є наявність у ньому літературних вставок, у яких йдеться про початок письменства, походження назви Русь, виникнення козацтва, збереження в обрядовій культурі українського народу язичницьких вірувань.

У литовсько-польську добу широкого розвитку набуває в Україні усна народна творчість, зокрема історична поезія, яка зароджується в XV ст. В ній найповніше проявились національні особливості духовної культури українського народу. Поява історичних пісень та дум пов’язана з боротьбою українського народу проти турецько-татарської агресії та польсько-шляхетського панування. Могутній поштовх народнопісенній творчості в Україні дало виникнення українського козацтва та Запорізької Січі.

В литовську-польську добу з’являється таке характерне для України явище, як народна картина «Козак-Мамай». На картинах це був молодий козак-українець, що сидить по-турецьки, схрестивши ноги, з нерозлучним своїм супутником - конем і козацькими атрибутами - шаблею, пістолем, куманцем і бандурою. Зовнішній вигляд козака - богатирська постать, вуса, оселедець, широчезні шаровари. Козак-Мамай - типовий представник запорізького козацтва, втілення народного характеру з його волелюбністю, героїзмом, кмітливістю, гумором.

Однією з яскравих сторінок української культури XVI-XVIII ст. є друкарство. Початок літочислення українського книгодрукування зв’язане з іменем Івана Федорова (близько 1525 - 16.12.1583 рр.). В литовському місті Заблудові, на південь від Білостока, І.Федоров і П.Мстиславець відкрили друкарню і видали «Євангеліє учительне» (1569), «Псалтир» (1570). В 1572 р. І.Федоров з Литви перебрався до Львова, де в 1573 р. заснував першу в Україні друкарню. В лютому 1574 р. у кам’яниці львівського монастиря св. Онуфрія він надрукував друге гарно оформлене видання «Апостола», яке являє собою велику історичну цінність як первісток книгодрукування в Україні. Пізніше «Апостол» видавався у Києві (починаючи з 1630 р.), Львові (1639), Луцьку (1640).

Незабаром І.Федоров порадував львів’ян ще однією новинкою - «Азбукою» з граматикою, першим у східнослов’янських народів друкованим букварем. Це був своєрідний підручник слов’янської мови. В ньому багато місця відводиться вихованню молоді в патріотичному дусі. Палким закликом до українського народу прозвучали тут слова І.Федорова: «Духа не угашайте... утешайте малодушныя...». На сьогодні відомий один повний примірник цієї «Азбуки». Він знаходиться в бібліотеці Гарвардського університету США.

Славетна «Острозька Біблія» була надрукована окремою книгою в 1581 р. Це - видатна дата в історії української культури. Біблія є шедевром церковної вченості й видавничої справи свого часу, зразком високої поліграфічної майстерності І.Федорова. Це - перше повне видання Біблії церковнослов’янською мовою. Написання Біблії цією мовою свідчило про давність і наступність українських культурних традицій, велич загальнослов’янської культури.

Видання знаменне і тим, що тут вперше з’явилися друковані поетичні рядки на українській мові. Вони присвячувались князю К.Острозькому і зробив це Г.Смотрицький, який написав прозову і віршову передмови до Біблії. У присвяті К.Острозькому письменник розповідає про його полководницьку діяльність, дякує за видання книги і за інші заслуги перед православною церквою. Біблія має 1256 сторінок. До нашого часу дійшло понад 270 примірників. Її тираж невідомий.

Є.Плетенецький у передмові до «Часослова» так охарактеризував мету книгодрукування: дуже корисними книгами веселити серця правовірних, зміцнювати їх у правій вірі й робити добрішими. Ще ясніше сформулювали службово-просвітницький характер своєї книгодрукарської діяльності в передмові до «Анфологіона» 1619 р. лаврські ченці, радіючи з того, що «за ласкою Божою, яка осяває серця людей, не на кам’яних скрижалях, а на скрижалях тілесних сердець причиняти до добра людей, печатним ділом зображувати і подавати книги різних наук для користі народу нашого...».

Роль друкарень, передусім Острозької, Львівської братської, Києво-Печерської, у той час не обмежувалася розмноженням літературної та наукової продукції. Друкарні були не тільки майстернями, а й важливими осередками освіти, тогочасної української культури взагалі. Навколо них об’єднувалися гуртки вчених та інших високоосвічених людей. Друкарні відігравали значну роль у полеміці між католицькою та православною церквами. Через тиражовані ними книги чимало гуманістичних ідей української еліти поширювалось по всій Україні, ставало надбанням широкого кола читачів у найвіддаленіших її куточках.
1   2   3   4   5   6   7   8   9   10   ...   26

Схожі:

VI -III тис до н е. Неоліт. IV-III тис до н е. Енеоліт. IV- III тис до н е. Трипільська культура
Близько 1 млн років тому Поява найдавнішої людини сучасного типу на нинішній території України
VI -III тис до н е. Неоліт. IV-III тис до н е. Енеоліт. IV- III тис до н е. Трипільська культура
Близько 1 млн років тому Поява найдавнішої людини сучасного типу на нинішній території України
2 млн років тому — поява первісних людей на Землі
Романом Мстиславовичем Галицької і Волинської земель і утворення Галицько-Волинського князівства
Первіснообщинний лад на території України. Трипільська культура. Перші державні утворення

Тема. Прикметник. Голосні у відмінкових закінченнях прикметників Мета
Гостинність, Молдова, товариство «Зоря», Кіровоградщина, університет, Софійський собор, Львівська площа, Золоті Ворота, трипільська...
ЛЕКЦІЯ 2-3
Отже, культура мовлення — це й культура мислення та культура суспільних (соціальних) і духовних стосунків людини
УРОК 23 Тема уроку
Мета уроку: формування знань учнів про правила знаходження первісних (невизначених інтегралів), формування умінь у знаходженні первісних...
Питання до підсумкового контролю
Початок формування людської цивілізації на території України. “Неолітична революція”. Трипільська культура
І. КУЛЬТУРА: ПОНЯТТЯ, ТЕОРІЇ, ПІДХОДИ
Ренесансу, культура Бароко та ін Нарешті, по-четверте, слово "культура" вживається як абстрактна, узагальнююча назва для різноманітних...
Причини та умови умисних вбивств
Україні найвищою соціальною цінністю. Кожна людина має невід’ємне право на життя. Ніхто не може бути свавільно позбавлений життя....
Додайте кнопку на своєму сайті:
Портал навчання


При копіюванні матеріалу обов'язкове зазначення активного посилання © 2013
звернутися до адміністрації
bibl.com.ua
Головна сторінка