1. Поява людини й первісних форм життя в Українї. Трипільська культура


Назва1. Поява людини й первісних форм життя в Українї. Трипільська культура
Сторінка2/26
Дата16.03.2013
Розмір3.12 Mb.
ТипДокументи
bibl.com.ua > Культура > Документи
1   2   3   4   5   6   7   8   9   ...   26

5. Політичний і суспільний устрій Русі

За соціальною структурою і правовим статусом населення Київської Русі поділялося на три категорії: феодали, особисто вільна верства, феодально залежне населення. Найвище місце в суспільній ієрархії посідали Великий князь і численні представники різних відгалужень династії Рюриковичів. Наприкінці X ст. склалися великокнязівський домен і домени місцевих князів, які стали адміністративними й господарськими центрами феодальних володінь. Княжі воїни, дружинники та місцева знать утворювали клас бояр, яких ще називали «княжими мужами». Феодали були пов’язані між собою системою васальних відносин. На відміну від Західної Європи, де феодальне землеволодіння узалежнювалося службою своєму сюзерену, на Русі бояри, як про це свідчить Поширена редакція Руської Правди, користувалися правом спадкового володіння вотчинами. Боярське успадкування вотчин могло зберігатися навіть із переходом від одного князя до іншого. Бояри в багатьох випадках мали свої військові дружини, брали участь у князівських радах, обіймали вищі посади в князівській адміністрації. Поряд із великими феодалами виростав клас дрібних феодалів, які отримували жалувані землі без права успадкування, дарування чи продажу. Такі тимчасові власники земель могли жалувані чи інші землі викупити і в такий спосіб стати власниками довічними. Верства бояр не була замкненою кастою. За визначні заслуги перед князем (державою) до неї міг увійти представник нижчих верств або іноземець.

На щабель нижче від бояр стояла міська знать («старці градські», «нарочиті мужі»), найвизначнішими представниками якої були великі купці («гості»), що займалися міжнародною торгівлею, вступали в родинні зв’язки з боярами й домінували в міській політиці. Міська верхівка часто ставала союзником боярства, яке мешкало в містах, у боротьбі проти посилення влади князя. За таких обставин з XII ст. князі змушені були укладати «ряд» (договір) із вічем.

Із уведенням християнства на Русі почалося формування духовенства, верхівку якого становили митрополит, єпископи, ігумени монастирів. Духовенство ділилося на чорне (монастирське) і біле (мирське). Значну роль відігравало чорне духовенство, серед якого було чимало вихідців із вищих верств населення. Досить часто князі й бояри ставали засновниками монастирів.

Вільне населення Київської Русі позначалось загальним терміном «люди». Найчисельнішою соціальною верствою були вільні общинники (селяни), яких називали смердами. Вільний селянин мав право переїжджати з місця на місце, звертатися до суду. Основним обов’язком смердів була сплата князям, боярам та іншим власникам данини, а також відбування військової повинності під час війни. Проте у XII ст. з’являються ознаки зростаючого поневолення селянства феодалами, що проявляється у ширшому застосуванні «уроків» (відробіток на користь власника землі), захопленні феодалами общинних земель. Збільшення боярських землеволодінь призводить до виникнення численної групи смердів, які працюють на боярській землі, залишаючись дочасу особисто вільними. В разі смерті такого селянина і відсутності спадкоємця по чоловічій лінії (сина) ця земля разом з усім майном поверталася феодалу.

До особисто вільної соціальної верстви також належала більшість міського населення: ремісники, що поділялися на майстрів та підмайстрів і гуртувалися в ремісничі корпорації (цехи), а також дрібні торгівці, крамарі, рядове духовенство. Ремісники й торгівці несли основний тягар міських повинностей. Вони сплачували податки грішми, платили натурою (хлібом, пшоном, солодом), відробляли на будівництві й ремонті міських укріплень.

Феодально залежне населення, за Руською Правдою, складали напівзалежна та цілком залежна верстви. До першої відносяться рядовичі, які перебували у тимчасовій феодальній залежності на умовах «ряду» (договору). Чисельним різновидом рядовичів були закупи — селяни, які розорившись, брали у феодалів «купу» (позику) і за це мали працювати у їхньому господарстві. Позикодавець мав право фізично карати закупа «за вину». У разі неповернення купи він перетворювався на холопа. Холопи, челядь повністю залежали від феодалів і були їхньою власністю. Вони не мали ні особистих, ні майнових прав. За злочини холопа відповідав феодал, він же отримував винагороду («урок»), якщо хтось неправомірно вбивав холопа. Руська Правда встановлювала відповідальність за надання допомоги холопу-втікачеві та обов’язок сприяти його пійманню. Джерелами холопства були: полон, самопродаж, вступ на службу до феодала «без ряду», народження від холопів, одруження на рабині, продаж боржника, який збанкрутував, покарання за злочини. Проте холопи могли самі викупити себе на волю чи бути звільненими феодалом за вірну службу.

Окремий прошарок населення, за Руською Правдою, становили ізгої - люди, які вибули з однієї соціальної верстви і не потрапили до іншої. Найчастіше на ізгоїв перетворювалися смерди, які в процесі феодалізації втратили зв’язки з общиною, та холопи, які викупилися чи були відпущені на волю. Матеріально незабезпечені, вони змушені були проситися під владу пана або під патронат церкви і згодом ставали залежними від землевласників. Ізгоями могли стати й вихідці з вищих верств суспільства: збанкрутілі купці, діти священиків, які не навчилися грамоті, князі-сироти, які втратили «причетність» до руської землі. Такі ізгої вважались вільними доти, поки не потрапляли до когось в услужіння.

За формою правління Київську Русь можна вважати ранньофеодальною монархією. Безперечно, Київська Русь не була державою в сучасному розумінні цього слова, а лише періодично набувала ознак «клаптикової» ранньофеодальної імперії, міжкнязівської федерації або конфедерації під колективним правлінням династії Рюриковичів. Інколи — перетворювалася на конгломерат самостійних князівств, зв’язаних відносинами сюзеренітету-васалітету та формальним визнанням єдності Київської Русі й першості Великого князя київського. На думку багатьох сучасних дослідників, Давньоруська держава була нестійким, відносно єдиним державним утворенням.

Центральне управління уособлювали Великий князь, боярська рада, князівські з’їзди (снеми) та віче. Кожна з цих інституцій була виявом відповідно монархічної, аристократичної та демократичної тенденцій у державному устрої Києва.

На чолі держави стояв Великий князь київський. В ІХ-Х ст. його повноваження обмежувалися керівництвом дружиною, організацією воєнних походів, збиранням данини, охороною кордонів, дипломатичною діяльністю, здійсненням судочинства на основі звичаєвого права. Київські князі тоді володіли переважно київською землею. Князівства племен зберігали певну автономію. Вони сплачували Києву данину й залучалися до участі у воєнних і зовнішньополітичних акціях. З кінця X ст., починаючи з Володимира, Великий князь розглядається як верховний володар і розпорядник усієї землі держави. У зв’язку з ускладненням структури війська (дружина, війська васалів, ополчення) зростає обсяг його воєначальницької діяльності. Обов’язки захищати кордони передбачають організацію сторожової служби, спорудження укріплень, встановлення й підтримання зовнішніх зв’язків. З’являються нові функції: господарсько-розпорядчі (організація будівництва шляхів, укріплень, мостів та ін.), придушення народних повстань, керівництва збором податків, мита за торгівлю, плати за судочинство, штрафів. Великий князь усіляко сприяв поширенню християнства в суспільстві. У ХІ-ХП ст. особливо вагомою стає законодавча функція князя.

Процес децентралізації влади пов’язується з реформою Ярослава Мудрого, за якою кожний представник династії Рюриковичів, яка швидко зростала, отримував реальну (чи уявну) частку володінь. Унаслідок цього статус Великого князя обмежувався до рівня титулованого глави династично зв’язаного конгломерату князівств. До того ж у намаганні посісти на київському престолі численні представники династії безперервно ворогували й воювали між собою.

Княжа (боярська) рада, пізніше боярська дума, була постійним дорадчим органом при князеві. Вона складалася з верхівки дружини князя, великих бояр, представників верхівки міст, вищих церковних ієрархів, а у воєнний час — і керівництва союзників. Князівська рада вирішувала військові, адміністративні, фінансові питання. Інколи вона виконувала функції вищої судової влади. Рада не мала впорядкованої організаційної структури, однак її діяльність носила стабільний характер. Це пояснюється насамперед зацікавленістю князя в підтримці найважливіших рішень впливовими особами держави.

До структури центральних органів влади належали князівські з’їзди (снеми), які скликалися Великим князем для вирішення питань війни й миру, змін у державному устрої, порядку зайняття столів, ухвалення найважливіших законодавчих актів. Так на снемах у 1072 р. у Вишгороді було схвалено «Правду Ярославичів», у 1097 р. визнано незалежність окремих князів, у 1101, 1103 pp. під Києвом вирішувалися питання війни й миру з половцями. У снемах, крім Рюриковичів, брали участь місцеві князі, їхні союзники (брати), васали (сини), наймогутніші бояри, інколи — церковна знать. Коли влада Києва послабилась, значення князівських з’їздів зросло, але вони не змогли зупинити процес феодальної роздробленості.

Віче було демократичним елементом у системі органів влади Київської Русі. Як один із найархаїчніших інститутів народовладдя воно виросло із племінних сходів давніх слов’ян. У вічових зборах брали участь усі вільні жителі міста, які мали власне господарство (голови родин), але вирішальна роль належала міській феодальній верхівці. У компетенції віча було запрошення князя на престол, комплектування ополчень і вибори ватажків. Воно могло могли виконувати функції суду, домагатися зміни посадових осіб князівської адміністрації. Віче скликалося перед початком воєнних дій, під час облоги, інколи — на знак протесту проти політики князя. На віче укладалися «ряди» (договори) з князями, обраними населенням, і цю практику можна вважати витоками вітчизняного конституціоналізму.

У Київський Русі віче не стало постійним органом влади, за винятком Новгорода і Пскова. Вперше у літописі про віче в Києві згадується в 1068 p., а в останнє — в 1202 р.

Верв — орган місцевого селянського самоврядування — виник спершу як родова, а згодом територіальна сільська громада, що об’єднувала самостійних господарів одного чи кількох сіл. Члени верви спільно володіли неподільними землею, лісами, випасами, іншими земельними угіддями. Вони були пов’язані круговою порукою і несли взаємну відповідальність за сплату данини, за скоєні на території громади злочини. Функції управління у верві здійснювали “копні” збори, судочинство на основі норм звичаєвого права вершив вервний суд.

Управління землями до X ст. здійснювалося на основі десяткової системи, що зберігалася від періоду військової демократії. У центрах васальних князівств київські князі ставили свої гарнізони — тисячі, в містах, менших за значенням — сотні, десятки. Тисяцькі, соцькі, десятники виконували, крім військових, адміністративні, судові, фінансові й інші функції. З розвитком феодалізму десяткову систему витісняє двірсько-вотчинна система, за якої управління територіями здійснювалося через бояр-вотчинників та службовців князівського двору. Осередком управління був князівський двір. Різниці між органами державного управління й управління особистими справами князя не існувало. Центральні управлінські функції здійснювали особи з оточення князя та його особисті слуги (тіуни). Найповажнішими посадовими особами були дворецький, який керував двором князя і виконував важливі державні доручення; печатник очолював канцелярію; в обов’язки стольника входило постачання князівського двору продовольством; тіун конюший відповідав за княжу стайню. На місцевому рівні владні функції здійснювали воєводи, посадники, волостелі, старости, яким допомагали мечники, вірники, мостники тощо. Княжі службовці не утримувалися з центру, а використовували на свої потреби частину податків та поборів, що стягувалися з населення (система кормління).

Київська Русь підтримувала політичні, економічні й культурні відносини з ближніми і далекими сусідами - з Великим Степом і Візантійською імперією, з Болгарським царством, Польським, Чеським і Угорським королівствами, з італійськими і німецькими містами, з Данією, Швецією і Норвегією, з Францією та Англією. Династичні зв'язки київських монархів, особливо Ярослава Мудрого і Володимира Мономаха, стали хрестоматійними. Давньоруські купецькі човни і каравани проклали шлях “з варяг у греки”, чималою мірою вплинула на культуру і мистецтво сусідів.

6. Культура Київської Русі

Культура Київської Русі – яскраве явище європейської середньовічної культури. Вона проіснувала з IX до середини XIIІ ст. В часи свого найвищого розквіту вона простягалася від Чорного до Балтійського моря і Льодовитого океану, від Закарпаття до Північного Передуралля та Волго-Окського межиріччя. Складність вивчення культури Київської Русі, особливо її ранніх етапів, пояснюється браком писемних джерел. Античні автори, які добре знали Середземномор'я, щонайбільше лише згадували про наших далеких предків, про місцевості і народи, які жили на північ від Дунаю і Чорного моря.

Філософія Київської Русі

В "Ізборнику Святослава" (1703 р.) серед інших перекладів знаходяться уривки з "Діалектики" візантійського філософа VІІ – VІІІ ст. Іоанна Дамаскіна, в яких дається таке визначення філософії: "Філософія є пізнанням речей божественних і людських, тобто видимих і невидимих. Філософія є мистецтвом мистецтв і наукою наук; вона є любов’ю до мудрості, істинною ж мудрістю є бог".

Переважаючим у подальшому становленні філософії Київської Русі стає платонівський мотив філософії як "любомудрія", тобто "софійне" розуміння філософського знання. У платонівсько-християнській традиції "софія", тобто "мудрість" тлумачиться як особистісне, а не абстрактне значення, що свідчить про екзистенціальність (життєвосмисловість) філософської думки, а християнство сприймається під знаком “софії". (Недаремно саме Софії – Мудрості в Київській Русі було присвячено три її головних храми: у Києві, Новгороді та Полоцьку), а хрещення Русі змальовується одним із перших київських любомудрів Іларіоном як прихід "примудрості Божої" – Софії. Тому мудрість є не просто "віданням", тобто знанням. Вона є знанням не речей самих по собі, а їхньої суті, яка є "божественним задумом" їх творіння [2;c.423].

Філософія Київської Русі охоплює період з ХІ ст. Найбільш ранньою оригінальною пам’яткою цієї доби слід вважати "Слово про закон і благодать" Іларіона. Закінчується цей період в середині ХІV ст., із втратою незалежності Галицько-Волинським князівством, культура якого безпосередньо розвивала здобутки Київської Русі.

Суттєвий вплив на розвиток Київської Русі здійснило хрещення Русі у 988 р. Ця історична подія привела до того, що через Візантію в культуру давніх русичів входить антична філософія, християнська література, завдяки чому Русь познайомилася з досягненнями культури, філософії давньоєвропейських народів. Але здобутки античної філософії проникали в культуру Русі через християнських авторів і в християнській "обробці". Внаслідок цього філософія сприймається русичами як частина теології, яка підпорядкована теології. Це призвело до того, що тривалий період давньоруська філософія існувала як підпорядкована релігії частина культури.

Варто також відзначити, що християнство, християнські та античні автори були відомі лише вузькому колу духовної еліти суспільства. Основна ж маса населення Русі продовжувала вірити у традиційних язичницьких богів – Перуна, Даждьбога, Стрибога тощо. Все це призвело до того, що філософія Київської Русі на перших порах свого розвитку мала перш за все просвітницький характер, її основне завдання вбачалося в тому, щоб роз’яснювати народу основні положення християнства і християнської філософії. Саме тому давньоруські автори писали свої твори не у формі наукових трактатів, а у вигляді послань, проповідей, звертань тощо.

Основою проблемою філософії цього періоду була людина, сенс її буття, розуміння людського щастя та шляхів його досягнення, співвідношення Бога і людини, тобто морально-етична проблематика.

Однією з найяскравіших постатей серед діячів культури Київської Русі ХІІ ст. є Кирило єпископ Туровський. Він народився (1130 р.) у заможній сім’ї в невеличкому місті Турові, там пройшов його життєвий шлях, який закінчився у 1182 р. З 1169 р. Кирило стає єпископом Туровським і був ним, очевидно, до самої смерті. В його творчому доробку поряд з урочистими "Словами" виділяються "Бесіди", послання  сучасним йому політичним і церковним діячам.

У вченні про буття (онтологію) Туровський виходить з фундаментального  протиставлення двох світів – земного і небесного, видимого й невидимого, що і є суттю християнського дуалізму взагалі. Значну увагу він приділяє аналізові протилежностей "внутрішнього" і "зовнішнього", їх співвідношенню як церковного і світського, християнського і поганського. Як висновок – зовнішнє є темрявою, внутрішнє – світлом.

Ця особливість у розумінні світу визначає й підхід Туровського до центральної проблеми філософії Київської Русі – проблеми людини, що є цілком закономірним, адже в природі людини поєднані обидві сторони християнської картини світу.

Розглядаючи співвідношення “Бог – людина”, Туровський безперечний пріоритет надає Богові, який є творчою силою, творцем всього сутнього; людина ж перебуває у стані підкорення Богові. Водночас мислитель акцентує увагу на тому, що весь задум створення спрямований до вищої мети, якою є людина. Бог відкриває істину людині, вказує їй шлях до обожнення, не позбавляючи свободи волі людини у виборі між добром і злом.

Найбільш відомими і значними творами Кирила Туровського є “Повісті про білоризця”, “Притча про сліпця й хромця”, “Слово”.

Розглядаючи історію давньоруської філософії, не можна обійти і її гносеологічні проблеми. Серед них значне місце займає проблема значення серця в пізнанні і житті людини. Підкреслюючи роль розуму, давньоруські мислителі не заперечували і значення почуттів та волі в пізнавальній діяльності людини, вищою метою якої є досягнення спілкування, злиття з божественною істиною. У цьому процесі особлива увага приділяється органу, завдяки якому стає можливим залучення людини до вищої істини. Таким органом вважалося серце як та ланка, яка зводить воєдино розум, почуття і волю людини. Серце є центром, завдяки якому людина приєднується до вищого, сакрального світу.

Саме виокремлення ролі серця суттєво вплинуло на подальший розвиток української філософської думки, однією з своєрідних рис кої стало зосередження уваги на розробці “філософії серця”, перш за все у творчості К.Транквіліона-Ставровецького, Г.Сковороди, П.Юркевича.

У філософії як складової культури періоду Київської Русі відображаються переважно дві суперечності давньоруського суспільства: боротьба трудящих проти соціального гноблення та міжусобиці в панівному класі суспільства. Тому основним спрямуванням теоретичних концепцій, що виникають у зв’язку з осмисленням цих суперечностей, є прагнення до їх пом’якшення, до гармонізації суспільного життя. Ці теорії соціального примирення звернені передусім до сфери моралі, адже виховання кожної людини в дусі принципів любові, милосердя і терпіння має привести до мирного і дружнього соціального життя.

У розвиток соціально-філософської думки цього періоду значний внесок зробили численні “Патерики”, особливо знаменитий “Києво-Печерський патерик”, в яких формується етичний ідеал української культури. Святість, образ святого розуміється як втілення морального ідеалу. Саме в цей період зростає інтерес до окремої особистості, до особливостей її внутрішнього світу та своєрідності життєвого шляху. Проблема добра і зла поєднується з проблемою святості і гріховності людини, з поняттям плоті і душі, тіла і духу.
1   2   3   4   5   6   7   8   9   ...   26

Схожі:

VI -III тис до н е. Неоліт. IV-III тис до н е. Енеоліт. IV- III тис до н е. Трипільська культура
Близько 1 млн років тому Поява найдавнішої людини сучасного типу на нинішній території України
VI -III тис до н е. Неоліт. IV-III тис до н е. Енеоліт. IV- III тис до н е. Трипільська культура
Близько 1 млн років тому Поява найдавнішої людини сучасного типу на нинішній території України
2 млн років тому — поява первісних людей на Землі
Романом Мстиславовичем Галицької і Волинської земель і утворення Галицько-Волинського князівства
Первіснообщинний лад на території України. Трипільська культура. Перші державні утворення

Тема. Прикметник. Голосні у відмінкових закінченнях прикметників Мета
Гостинність, Молдова, товариство «Зоря», Кіровоградщина, університет, Софійський собор, Львівська площа, Золоті Ворота, трипільська...
ЛЕКЦІЯ 2-3
Отже, культура мовлення — це й культура мислення та культура суспільних (соціальних) і духовних стосунків людини
УРОК 23 Тема уроку
Мета уроку: формування знань учнів про правила знаходження первісних (невизначених інтегралів), формування умінь у знаходженні первісних...
Питання до підсумкового контролю
Початок формування людської цивілізації на території України. “Неолітична революція”. Трипільська культура
І. КУЛЬТУРА: ПОНЯТТЯ, ТЕОРІЇ, ПІДХОДИ
Ренесансу, культура Бароко та ін Нарешті, по-четверте, слово "культура" вживається як абстрактна, узагальнююча назва для різноманітних...
Причини та умови умисних вбивств
Україні найвищою соціальною цінністю. Кожна людина має невід’ємне право на життя. Ніхто не може бути свавільно позбавлений життя....
Додайте кнопку на своєму сайті:
Портал навчання


При копіюванні матеріалу обов'язкове зазначення активного посилання © 2013
звернутися до адміністрації
bibl.com.ua
Головна сторінка