|
|
Скачати 3.27 Mb.
|
|
ТЕМА 2 ОСОБЛИВОСТІ ХРИСТИЯНСТВА В КИЇВСЬКІЙ РУСИ Зміст 2.1. Поширення християнства серед слов’ян. 2.2. Спроби введення християнства в Київській Руси до 988 року. 2.3. Введення християнства в якості офіційної релігії в Київській Руси. 2.4. Християнська геополітика великих князів Київських. 2.5. Київське християнство та його особливості. Основна проблема: прийняття християнства Руссю в якості офіційної релігії в часи правління великого князя Володимира Святославовича – знаковий не тільки релігійно-культурний, а й геополітичний акт, що знаменує початок піднесення держави і суспільства Київської Руси в їх розвитку. Провідна ідея: «летить нині плем’я слов’янське» (св. Кирило). Ключові поняття: апостол, візантійська кафедра, «апостоли слов’ян» Кирило та Мефодій, «Аскольдове хрещення», Вселенський патріарх, «збирання земель», богослужбова мова, Київське християнство, храм, собор, митрополія, митрополича резиденція, Соборна церква, мощі. Цілі та завдання: Успішне вивчення теми дозволяє скласти уявлення щодо особливостей виникнення та розвитку християнства на теренах Київської Руси, знати історичні факти щодо процесу введення християнства в якості офіційної релігії в Київській Руси, При вивченні теми 2 необхідно засвоїти конкретно-історичний матеріал щодо початків християнства на слов’янських землях, проаналізувати ті трактовки процесу введення християнства в якості офіційної релігії в Київській Руси, які маються в літературі, а також матеріал щодо особливостей Київського християнства, сформулювати загальні висновки з вивченої теми, відповісти на поставлені питання. Питання до вивчення першоджерел, підручників, монографічної літератури:
НАВЧАЛЬНИЙ МАТЕРІАЛ Загальне завдання: вивчаючи тему, накопичуйте матеріал щодо головних ФАКТІВ, ПОНЯТЬ, ЗВ’ЯЗКІВ І СЕНСІВ, щоб у кінці зробити структурно-методичний аналіз матеріалу. 2.1. Поширення християнства серед слов’ян. (Прочитайте і виділіть головні положення) Утвердження християнства на слов’янських землях зайняло великий період й проходило за важких умов, головною причиною чого було те, що як Рим, так і «новий Рим» намагалися вводити його шляхом підкорення народів і насаджування. У VІІ ст. Східна Римська імперія намагалася християнізувати сербів. Спроба була невдалою, але в ІХ ст. її повторили. Тоді ж були навернені й болгари. Ініціатива належала болгарському цареві Борису (охрестився у 854 р.) та єпископу Мануїлу. Словенці ж, що жили у Штірії, Каринтії й Крайні, зазнали германського впливу. Християнізовані у VІІІ ст., вони потрапили у сферу релігійного, культурного й політичного впливу Римської («латинської») церкви, що діяла вже практично автономно з ІІІ ст. (з моменту визнання за латинською мовою права бути мовою богослужбовою). Визначними центрами християнського просвітництва серед слов’ян були Моравія й Паннонія, де в ІХ ст. діяли просвітителі слов'ян («апостоли слов’ян») брати Кирило (Костянтин) і Мефодій (Михайло). Македонці за походженням, брати присвятили своє життя християнській місії серед слов’ян. Створивши слов’янську абетку (кирилицю), поклавши початок перекладу Біблії та іншої християнської літератури слов’янською мовою, Кирило й Мефодій фактично заснували слов’янську кириличну писемну культуру. Брати стали не лише культурними, а й церковними реформаторами. Справою свого життя вони заперечили й подолали т.зв. «тримовну єресь», тобто традицію «трьох священних мов» (єврейської, грецької, латинської), нібито єдино «мов божественних», а тому єдино придатних для проповіді Святого Письма та християнської релігії. Праця «слов’янських апостолів» сприяла тому, що перша слов’янська християнська субкультура стала східно-християнською. Саме цей варіант християнства почала розповсюджувати в Руси велика княгиня Ольга. Sic! ЗАКОНСПЕКТУЙТЕ: Оцінка значення місії Кирила і Мефодія серед слов’ян в сучасному світовому християнстві. У даному питанні треба звернутися до одного з найважливіших, ми б сказали, особистісно-програмних документів першого Римського папи-слов’янина Іоанна Павла ІІ. Ще в 1985 році Іоанн Павло ІІ присвятив своє Окружне послання (Енцикліку) Slavorum apostoli одному з найскладніших сюжетів усієї всесвітньої історії – проблемі виникнення християнства на теренах проживання слов’ян й слов’янської писемності, які обидві пов’язані з іменами «слов’янських апостолів» – Кирила (Костянтина) і Мефодія (ймовірно – Михайла). Її переклад російською мовою ми знайшли в Державному архіві Луганської області серед додатків (Дод.11) до Звіту про перебування делегації Російської православної церкви на Ш Асамблеї Румунських віросповідань у вересні 1985 року. Сама Енцикліка подана нами в українському перекладі у Додатку до нашого навчального курсу (Див.: Додаток). Вітчизняною наукою цей документ вивчений недостатньо. Було дуже дивно бачити його в Луганську. Папа-слов’янин (Іоанн Павло ІІ) зможе прорватися до Києва тільки у 2001 році, а написана ним Енцикліка (робота його думки) на той час майже 20 років уже буде лежати, нікому не відома, в Луганському архіві… Важливі дані щодо діяльності обох братів містяться в їх «житіях», інших джерелах, у яких йдеться про Кирила і Мефодія. На жаль, від періоду діяльності Братів та їхніх учнів ніяких писемних пам’яток до нашого часу не дійшло. Найважливішим результатом праці обох братів, який мав величезне культурне й богословське значення, була реалізація великої слов’янської ідеї вживання живої народної мови у церкві та в Святому Письмі. Ідея Костянтина (Кирила), як писав Іларіон (Огієнко), – Богослужіння живою народною мовою, була незвичайною. Кирило висунув революційну на той час ідею: хвалити Бога можна всіма мовами. Навіть в останній своїй молитві великий гуманіст Кирило (Костянтин) просив Бога подолати ніщо інше, як «тримовну єресь». Поряд із зазначеним, великою заслугою слов’янських просвітителів був перший переклад текстів Святого Письма. Як тільки серед слов’ян залунало Богослужіння слов’янською мовою, св. Кирило сказав: «летить нині плем’я слов’янське», відмітивши глибокою і точною фразою, на нашу думку, те явище, яке мало величезне націо- і державотворче значення, і яке в сучасній науці визначається терміном «пасіонарність». Справа Солунських братів тому й була місійнозначущою, що була цивілізаційно правильною. І навряд чи по корисності її результатів для слов’ян поруч з нею можна в історії світової культури поставити ще щось, рівне їм по гідності й значимості. І правий був митрополит Іларіон (Огієнко) в тому, що слов’янські апостоли створили для слов’янських народів те, чого вони не мали, щоб стати народами незалежними, самостійними і культурними. Роль і значення в тому власного християнського релігійного обряду переоцінити важко. Церковнослов’янська мова стала мовою не лише релігійного обряду, а й мовою літератури, мистецтва. Усе склало підвалину слов’янської культури – тієї культури, що вивела слов’янство на рівень великих, цивілізованих народів. У такому цивілізаційному значенні й слід, на нашу думку, оцінювати діяльність слов’янських апостолів Кирила і Мефодія. І те, як бачив справу слов’янської місії Кирила й Мефодія Голова Римо-католицької церкви Іоанн Павло ІІ, заслуговує на найпильнішу увагу, бо папа виражав точку зору всього сучасного світового християнства на таку історичну подію. Справа Братів була настільки значною, що вже XI століть два світових центри християнства (Рим і Константинополь) змагаються між собою за те, кому ж з них більше належить їх спадок. Нащадкам же слов’ян, на нашу думку, не треба ставати ні на той, ні на інший бік, усвідомлюючи головне: Вселенська церква в часи Кирила й Мефодія була єдиною, не розколотою, й Брати саме так і виконували свою місію – поважаючи її єдність і вселенськість, ні на крок не відступаючи від неї, в чому, власне, й полягає велич справи їхньої Місії. Окружне послання (Енцикліка) Slavorum apostoli [Див.: Додаток] складається з дев’яти частин: вступу, шести основних глав, заключення і списку посилань. Вступ починається зі слів: «Апостоли слов’ян, святі Кирило і Мефодій залишаються пов’язаними у пам’яті Церкви з великою справою Євангелізації, яку вони здійснили. А можна навіть сказати, що спогад про них став особливо живим і актуальним у нашу епоху». Далі папа сповіщає, що приймаючи до уваги вагомість місії Солунських братів, пошанування їх імен цілими народами, він проголосив святих Кирила і Мефодія со-патронами Європи документом Egregiae virtnis (31.12.1980 р.), чим продовжив справу вшанування «слов’янських апостолів», здійснену Левом XIII (1880 р.) і Павлом VI (1964 р.). «Більше століття після опублікування енцикліки Лева XIII, – пише Іоанн Павло ІІ, – нові обставини в момент святкування одинадцятого століття блаженної кончини Святого Мефодія, закликають до того, щоб знов висловити те, що Церква згадує в цю важливу річницю. І перший Папа, закликаний з Польщі й, відповідно, з центру слов’янських націй займати престол святого Петра, відчуває себе особливо покликаним на цю справу». Далі завважується, що досвід Братів може бути розглянутий нині більш зріло й глибоко, а уроки їх життя й апостольської діяльності – розкриті в новій повноті й з наступним принесенням нових плодів. У главі II «Біографічний огляд» викладається в стислому вигляді історія життя та діяльності Братів. І вже в загальному пункті Енцикліки (п. 4) подається, що під час поїздки в Хазарію, перебуваючи в Криму, в Херсонесі, брати віднайшли церкву, де, на їх думку, був похований святий Климент папа Римський, знайшли його мощі, забрали їх, а потім у Римі передали папі Адріану II. Далі йдеться про те, що у відповідь на клопотання моравського князя Ростислава до імператора Михайла I про те, щоб до його народів було послано «єпископа й учителя..., який був би в змозі їм пояснити істинну християнську віру їхньою мовою», було вирішено послати до слов’ян Кирила й Мефодія на місію, «якій присвятили обоє решту свого життя, відмічену мандрами, нестатками, стражданнями, ворожістю й переслідуваннями, що доходили, відносно Мефодія, до жорстокого полону». Але Брати з гідністю несли тягар місії, «вони несли з собою тексти Священного Писання, необхідні для служіння божественної літургії, підготовлені й перекладені ними давньослов’янською мовою, написані новою абеткою, винайденою Костянтином Філософом і чудово пристосованої до фонетики цієї мови» (ось – засади культури. – О.Б.). Братів викликали до Венеції, де публічно були піддані обговоренню їх новаторські методи місійної діяльності, однак папа Адріан II сприйняв Кирила й Мефодія вельми прихильно1. «Схваливши слов’янські богослужбові книги, він повелів їх урочисто покласти на престол церкви святої Марії ad Praesepe, що іменується сьогодні свята Марія Майора, і розпорядився хіротонізувати їх послідовників у священики». Однак Кирило вже був тяжко хворий і 14 лютого 869 р. помер у Римі. «Святий Мефодій, – пише папа Іоанн Павло II, – залишився вірний словам, які сказав йому Кирило на смертному одрі: «Брате мій, ми розділили одну долю, ведучи плуг у одній борозні; тепер я падаю на поле у кінці мого дня. Ти, я це знаю, дуже любиш свою Гору12, але не залишай справу викладання, повернувшись на Гору. Воістину, де зможеш ти краще здійснити справу свого спасіння?» (ось тут видно, якого великого значення надавав св. Кирило справі освіти. – О.Б.). Після смерті брата Мефодій пережив багато несправедливих переслідувань. У 680 році його було викликано ad limba Apostolorum, щоб викласти ще раз усе питання особисто Іоанну VIII. «У Римі, – пише Іоанн Павло ІІ, – очищений від усіх звинувачень, він домігся від Папи опублікування булли Industriae tuae, яка, крайньою мірою, по суті, відновлювала прерогативи, визнані за богослужінням слов’янською мовою його попередником Адріаном II». Справа Мефодія й її законність та відповідність християнському віровченню (помічаємо, що папа вживає двічі термін «православ’я» [15, арк. 78]) були визнані і Константинополем (імператором і патріархом Фотієм)3. Останні роки життя, за Енциклікою, Мефодій присвятив перекладам Святого Письма, богослужбових книг, творів отців церкви, а також збірника церковних і громадянських законів під назвою «Номоканон»4. Помер Мефодій 6 квітня 885 р. «Своєю далекоглядною діяльністю, – каже Іоанн Павло II, – своїм глибоко православним вченням5, своєю врівноваженістю, своєю толерантністю, своєю апостольською старанністю, своєю безстрашною великодушністю, він завоював визнання й довіру Римських Пап, Константинопольських Патріархів, Візантійських Імператорів і значного числа Князів нових слов’янських народів. Ось чому Мефодій став провідником і законним пастирем Церкви, яка була ним заснована в цю епоху, серед цих націй, і він одностайно вшановується, так же, як і його брат Костянтин, як провісник Євангелія і вчитель „від Бога і святого апостола Петра” і як основа повної єдності між нещодавно заснованими Церквами і Церквами більш давніми». Справа Братів, – підкреслює Іоанн Павло ІІ, – «залишається живим зразком для Церкви і для місіонерів усіх часів». У главі III «Глашатаї Євангелія» Папа обґрунтовує думку, що Солунські брати «зуміли стати апостолами слов’ян у повному сенсі цього слова». Перш за все – богословські. Думка пояснюється тим, що «Бог вимагає інколи від своїх обранців віддалення від їх батьківщини», а потім розповідається про видіння, яке мав ап. Павло, і в якому його було покликано для проповіді християнства до Македонії. З того видно, що психологічним формам життя людини, в яких сни, видіння тощо займають значне місце, церква завжди надавала великого значення. Далі йде ідеологічне обґрунтування, а саме, що Братів до місії покликали «голос і влада Візантійського імператора і Константинопольської Церкви». Виконання завдання включало відмову від звичайного життя, від’їзд за межі Східної Римської імперії й довге життя серед народів, які не знали засад грецької християнської культури, вже вельми розвиненої на той час. «Тричі Римський Папа звертався з одним і тим же проханням до Мефодія, посилаючи його як єпископа до слов’ян Великої Моравії, у церковні області стародавньої єпархії Паннонії», що проявляє як увагу Рима до справи місії, так і до слов’янських теренів. Однак Брати погодилися вийти на місію тільки тоді, коли до них звернувся імператор. Костянтин сказав йому: «Хоча я виснажений і переніс фізичні випробування, я піду з радістю в цю країну», «з радістю я відправляюся в ім’я Христової віри». Отже, до слов’ян Солунських братів посилали обидва центри християнства – Рим і Константинополь, і рівною мірою – влада духовна і світська. Видна повага і врахування формули «симфонії взаємовідносин» церкви і держави, закарбованої в Кодексі Юстиніана (VI ст.). Далі папою наводиться низка євангельських положень, що підтверджує те, що такий підхід до справи відповідає повноті християнського віровчення. І брати, як пише Іоанн Павло ІІ, повністю прийняли на себе всі ті складності і проблеми, «які стояли перед народами, що захищали своє буття перед лицем військового і культурного тиску з боку нової Романо-Германської Імперії, і які намагалися відмовитися від форм життя, які вони вважали для себе чужими». Розділення між західним і східним християнством тоді вже назрівало й Брати не могли обминути того, але, як пише папа, «вони змогли підтримувати завжди істинне православ’я6 і бути уважними до того, щоб нові способи життя, притаманні народам, яких вони євангелізували, не розходилися із скарбницею Передання», незважаючи ні на які складності й випробування, не відступаючи від «твердого наміру сприяти й служити благу слов’янських народів і єдності Вселенської Церкви». І в перспективі євангелізації обидва брати присвятили себе важливій справі перекладу священного Писання з грецької мови на слов’янську. Для того, як зазначає папа, «треба було добре пізнати внутрішній світ тих, кому мали намір возвіщати Слово Боже, користуючись образами і поняттями, які були б для них рідними... Йшлося про новий метод катехізації». Справа була узгоджена в Римі з ученням, яке залишили ап. Петро і Павло. Костянтин і його помічники «потурбувалися створити нову абетку, щоб істини, які підлягали возвіщенню й викладенню, могли бути написані слов’янською мовою і були, таким чином, повністю зрозумілі й засвоєні тими, кому вони були призначені», у чому Брати являють собою зразок для усіх місіонерів, які «від давнини до явних часів – від Європи до Азії і сьогодні на усіх континентах – працювали над перекладом живими мовами різних народів Біблії і богослужбових текстів». У главі IV «Вони насадили Церкву Божу» Іоанном Павлом ІІ підкреслюється мирний характер творення церкви, здійсненого Кирилом і Мефодієм, натхненними своїм розумінням церкви єдиної, святої і вселенської, а потім – те, що, хоча слов’яни й приймають обох Братів за «слов’ян по серцю», ті були все ж таки «людьми еллінської культури і візантійського виховання, тобто людьми, які повністю належали до традицій християнського Сходу як світського, так і церковного». Далі подається, що Грецька церква знала власні традиції національних східних церков, які користувалися мовами своїх народів. Так діяли й обидва Брати, а, відповідно, характер їх діяльності був виразно східним. Західна церква була іншою, інтернаціональною, що папа відзначає так: «Західне християнство, після переселення нових народів, сплавило етнічні групи, які приєдналися до місцевого латинського населення, надаючи усім, з метою їх об’єднання, латинські мови, богослужіння і культуру, передані Римською Церквою». Курс був узятий на одноманітність, бо «всяка різноманітність ризикувала бути сприйнятою як загроза цій єдності, що знаходилася ще in bieri, й що могла бути сильною спокуса позбутися її, навіть вдаючись до різних форм примусу». «З цієї точки зору, – пише Іоанн Павло ІІ, – дивно й захоплююче бачити, як обидва святі ... не спробували нав’язати народам, яким вони повинні були проповідувати, ні безумовної переваги грецької мови і Візантійської культури, ні звичаїв і поведінки більш передового суспільства, на яких вони були виховані і яким вони залишалися, безперечно, прив’язані й прихильні. Натхненні великим бажанням об’єднати в Христі нових віруючих, вони пристосували до слов’янської мови багаті й витончені тексти Візантійського богослужіння і гармонійно застосували до складу думки і звичаїв нових народів витончені й складні розробки греко-римського права. Йдучи за цією програмою злагоди і миру, вони у будь-який момент дотримувалися обов’язків своєї місії». Далі папа підкреслює, що Брати, незважаючи на те, що були підданими Східної Римської імперії й підлеглими Константинопольського патріарха, «зважали за свій обов’язок ... звітувати Папі Римському про їх місіонерську працю». В останньому треба бачити й правильність поведінки Братів, оскільки Християнська церква в їх часи не була розділена, і мудрість: не хотіли втягувати слов’янство в існуючі вже на той час складності в стосунках між двома світовими центрами християнства. Зміст такої дії Братів папа бачить, природно, як папа: «Узявшись за свою місію, на засаді повноважень, отриманих від Константинополя, вони прагнули потім, у певному сенсі, підтвердити їх, звертаючись до Римського апостольського Престолу, видимого центра єдності Церкви». І тут треба бачити не тільки «претензії Римських пап» на підтвердження повноважень, отриманих від Константинополя (до чого схиляються наші вчені), а й найперше – колізію з розвалом Ереглі (Іраклії) – митрополії, яка була в підпорядкуванні Риму, що здійснив Константинополь у ІV ст. Зрозуміло, чому останній не любить піднімати цю проблему: бо виявиться, що з його повноваженнями дійсно-таки проблема існувала, але зрозуміло й те, чому папа теж майже не зачіпає її: Іраклія (Фракія) до розвалу була одним з оргцентрів Східної Православної церкви, і тоді виходить, що Рим через неї був… у складі Східної Православної церкви. Про самопроголошення Константинополя папи говорять багато й часто, а ось про своє власне воліють за краще мовчати. Отже, взаємне підтвердження повноважень Риму і Константинополю було потрібне, бо тільки так можна вийти на Кафолічну повноту церкви, що папа розуміє й бачить у дії Братів, бо пише далі: «Таким чином вони воздвигли Церкву єдину, святу, кафолічну й апостольську». Дійсно, так: Петро (Західна церква, Рим), Павло (Східна церква), Андрій (місія «Скіфія»). У такому сполученні постає цілком кафолічна, єдина, свята, апостольська церква, тільки місією Андрія вирвана від самих своїх першопочатків з-під будь-якої залежності від обох центрів церкви – хоч західного, хоч східного. На жаль саме цей момент проходить повз уваги сучасних дослідників історії християнства в Україні. Далі папа наводить як слова Ісуса Христа, так і екуменічний заклик апостолату, що тільки підтверджує правильність нашого звертання до назв і змісту апостольських місій, а також і екуменічне значення саме такої поведінки братів. І тут можна погодитися, що «переконання обох Солунських Святих, за яким кожна помісна Церква покликана збагачувати своїми власними дарами кафолічну „плерому” (повноту), знаходилося у досконалій гармонії з їхньою євангельською інтуїцією, яка полягала в тому, що різні способи життя окремих християнських Церков не можуть ніколи виправдати незгоди, роздори, розриви у сповіданні Єдиної віри і в практиці любові». Папа вбачає у св. Кирилі й Мефодії істинних предтеч екуменізму, обґрунтовуючи свою думку тим, що турбота, «яку виказали обидва Брати – і особливо Мефодій, з причини своєї єпископської відповідальності – про збереження єдності віри між Церквами, до яких вони належали, тобто між Церквою Константинопольською і Церквою Римською, з одного боку й Церквами, що народжувалися, – з іншого, була й залишається назавжди їх великою заслугою». Зауважимо тільки, що в часи Братів про екуменізм мова йти ще не може: церква в їх часи була ще єдина, не розколота, й якби і Рим, і Константинополь своєчасно врахували досвід обох Братів, то й самої проблеми не було б, бо церква б не розкололася. У главі V «Кафолічне значення Церкви» Іоанн Павло II звертає головну увагу на повчальний аспект у катехизаторському і пастирському методі, який Брати розробляли під час своєї місії серед слов’янських народів, і який мав величезний вплив на формування того бачення Вселенської церкви, яке сформувалося на сьогодні в лоні Західної церкви. І таке бачення, згідно з яким кафолічність розуміється «по образу симфонії різних літургій всіма мовами, об’єднаних у одну єдину літургію, або гармонійний хор, який будучи сильним незчисленною множинністю своїх голосів, підноситься своїми модуляціями, тембрами й безкінечними контрапунктами для славлення Бога з усіх точок нашої землі і в будь-який момент історії, – особливо добре відповідає богословському і пастирському баченню, яке надихало апостольську і місіонерську справу Костянтина Філософа і Мефодія й було принципом їхньої місії серед слов’янських націй». І таке бачення св. Кирило захищав мужньо, відстоюючи його перед прихильниками «тримовності». «Нагадуючи, що Бог велить сходити своєму сонцю і падати дощу на всіх людей без виключення, – говориться в Енцикліці, – він казав: „Чи не вдихуємо ми усі однаково повітря? А ви не маєте совісті, обмежуючись тільки трьома мовами (єврейською, грецькою і латинською) й вирішивши, щоб усі інші народи й раси залишалися сліпими й глухими! Скажіть мені: підтримуєте ви все це тому, що вважаєте, що Бог занадто слабкий, щоби бути в змозі це дозволити, чи занадто ревнивий, щоб цього захотіти?!” На історичні й діалектичні аргументи, які йому виставлялися, Святий відповідав, спираючись на Священне Писання». Ми вбачаємо в зазначеному те, що Кирило проявляв найкращі свої духовні якості саме через свою людяність і глибокий демократизм. Далі папа викладає канонічне бачення кафолічності, притаманне Католицькій церкві, підкресливши, що завдяки місіонерським зусиллям обох Братів і слов’янські народи змогли усвідомити своє призначення, «взяти участь у вічному плані Пресвятої Трійці, у вселенському плані спасіння світу», за що їхні нащадки пам’ятають Братів і шанують. У главі VI «Євангеліє і культура» наголошується на тому, що в справі євангелізації, що її здійснили Солунські Брати серед слов’ян, «мається взірець того, що сьогодні називається „інкультурацією” – втілення Євангелія в місцеві культури і в той же час введення цих культур у життя Церкви». Брати, створивши абетку для слов’янської мови, зробили основний внесок в культуру й літературу всіх слов’янських націй. «Крім того, – зазначає папа, – переклад Священних Книг, здійснений Кирилом і Мефодієм, у співпраці з їх послідовниками, надав ефективності й культурної гідності богослужбовій слов’янській мові, яка стала на довгі століття не тільки церковною мовою, а також і мовою офіційною і літературною, і навіть розмовною мовою найбільш культурних кіл більшої частини слов’янських націй, у особливості ж серед усіх слов’ян східного обряду ця мова відіграла роль, подібну ролі латинської мови на Заході. Крім того, вона протрималася довше – частково до XIX століття – й виказала набагато більший прямий вплив на створення місцевих літературних мов завдяки об’єднуючим їх тісним спорідненим стосункам». З того слідує цілком логічний висновок, що справа євангелізації, здійснена св. Кирилом і Мефодієм, у певному сенсі постійно присутня в історії й житті слов’янських народів. Главу VII «Значення і розповсюдження впливу християнського тисячоліття у слов’янському світі» папа Іоанн Павло ІІ починає з констатації, що апостольська і місіонерська діяльність св. Кирила і Мефодія, яка протікала у другій половині IX ст., «може розглядатись як перша ефективна євангелізація слов’ян». Ми вважаємо, що тим Іоанн Павло II визнає факт інших, передуючих місії Братів, спроб євангелізації слов’ян (просто недостатньо ефективних). Не можна в тому не побачити також і того, що Рим, значить, пам’ятає «Євангеліє, писане руськими письменами», що його св. Кирило привіз з наших теренів, завдяки якому, власне, й стало можливим як створення кирилиці, так і визнання самого слов’янського кирило-мефодіївського обряду Римом. Рим – послідовний у своїх діях, не можна не відзначити. Далі в главі викладається історичний матеріал щодо розповсюдження християнства в Моравії, Словакії, Паннонії, Польщі, Болгарії, Хорватії, Румунії, Київській Русі. «Тому справедливо, – пише Іоанн Павло II, – що святі Кирило і Мефодій були швидко визнані сім’єю слов’янських народів як отці їхнього християнства, а також їхньої культури». А далі папа підкреслює значення християнства для всієї Європи, зазначаючи, що справа Братів «є величезним внеском у створення загальних християнських коренів Європи, які своєю міцністю й життєздатністю являють собою тверду підвалину, що не може ігноруватися ні при якій серйозній спробі реформувати єдність цього континенту новим і актуальним чином». Папа відзначає, що після XI століть існування християнства у слов’ян ясно видно, що спадок Братів для них залишається більш глибоким і більш сильним, ніж будь яке розділення. І робить висновок, що західна й східна традиції церкви є проявом різноманіття, яке при правильному розумінні може тільки збагатити культуру Європи, її релігійну традицію, стати основою її духовного оновлення. Важливо, що саме досвід Кирила та Мефодія у справі євангелізації слов’ян подвиг Голову Римської церкви до такої думки. Особливо папа наголошує на цінності заклику Братів «плекати разом спілкування», як такого, що не втратив актуальності й у наш час, а також на цінності їх діяльності саме в формі «інкультурації». «Обидва Брати, – зазначається в Енцикліці, – не тільки виконали свою місію, повністю поважаючи вже існуючу культуру слов’янських народів, але вони її підтримували й невтомно розвивали найвищим чином, так же, як і релігію», що є прикладом для церков у справі їх прогресу. «Кирило і Мефодій, своєю особистістю і своєю справою, являють собою фігури, які пробуджують у всякому християнині велику „ностальгію по з’єднанню” і по єдності між обома Церквами-сестрами: Східною і Західною», – підкреслює Іоанн Павло ІІ. У Заключенні папа Іоанн Павло II наголошує на тому, що всій церкві треба урочисто й радісно відзначити XI століття апостольської справи Кирила і Мефодія, і зазначає: «Всі можуть зрозуміти, з яким глибоким захватом перший син слов’янського племені, закликаний після майже двох тисячоліть займати єпископську кафедру, яка була кафедрою святого Петра в цьому місті Римі, бажає взяти участь у цьому святкуванні». «В руки Твої передаю дух Мій»: ми вітаємо одинадцяте століття після смерті святого Мефодія, – пише папа, – тими ж словами, які він вирік перед смертю – як про це повідомляє його „Житіє” давньослов’янською мовою, – момент, коли він ішов з’єднатися із своїми отцями по вірі, надії і любові: з патріархами, пророками, апостолами, вчителями, мучениками. Свідоцтвом свого слова і свого життя, підтриманий харизмою Духа, він дав приклад плідного покликання століттю, у якому жив, як і послідуючим століттям, і особливо – нашому часу». Після смерті Мефодія – першого архієпископа церкви, заснованої ним у слов’ян, послідовники віддали йому шану, відправивши богослужіння латинською, грецькою і слов’янською мовами. «Зараз, – пише папа, – коли пройшло XI століть з моменту його смерті, я бажав би опинитися… у Велеграді, де, ймовірно, Провидіння дозволило Мефодію завершити своє апостольське життя: – я бажаю також зупинитися у Базиліці святого Климента Римського, на місці, де був похований св. Кирило; – і біля гробниць цих двох братів, апостолів слов’ян, я бажав би ввірити Пресвятій Трійці їх духовний спадок у особливій молитві». «В руки Твої передаю...». І далі папа Іоанн Павло ІІ підносить до Бога особливу молитву, ввіряючи Богу спадок віри слов’янських націй. Проаналізований нами документ, є, по-перше, духовним маніфестом папи-слов’янина, а по-друге – глибоким богословським твором, в якому повністю заповнений і час, і простір, і в якому ще й бринить особливо особливий «простір душі». Енцикліка папи Іоанна Павла II Slavorum apostoli вже має, а з часом буде мати ще глибше й ще більш велике історичне значення. Людина, велика особистість душею своєю рвала обмеження католицької картини світу, виходячи за неї, визнаючи величезне історичне значення християнського досвіду слов’янства, у засаді якого стояли Слов’янські апостоли Кирило та Мефодій, у справі Вселенськості церкви Христа. |
| Семінарське заняття. Право власності Сидорову фортепіано. Сидоров відразу не зміг перевезти фортепіано до себе додому і невістка Борисова через три дні після смерті Борисова... |
Правління Володимира 1 Великого. Поширення християнства в Київській... Київська Русь після прийняття християнства: економіка соціально-політичний устрій, зовнішня політика |
| Контрольна робота №2 11 клас (профільний) 2012-2013 Боротьба двох течій християнства – православ’я й католицизму – стимулює розвиток в Україні |
Л. В. Борисова «Управлінське документування: Кредитно модульний курс» Білобровко Т.І. «Управлінське документування: Кредитно – модульний курс»: навч метод посібник / Т.І. Білобровко, Л. В. Борисова;... |
| Тарас Андрусяк ІСТОРІЯ ПОЛІТИЧНИХ ТА ПРАВОВИХ ВЧЕНЬ АНТИЧНОГО РИМУ 35 ПОЛІТИЧНІ ТА ПРАВОВІ ІДЕЇ ХРИСТИЯНСТВА 43 ПОЛІТИЧНІ ТА ПРАВОВІ ВЧЕННЯ СЕРЕДНЬОВІЧЧЯ 50 ПОЛІТИЧНІ ТА ПРАВОВІ ВЧЕННЯ... |
ПЛАН ВСТУП Розділ I. ПОНЯТТЯ НОТАРІАТУ. ІСТОРІЯ РОЗВИТКУ НОТАРІАТУ... Розділ II. ОРГАНІЗАЦІЙНІ ОСНОВИ НОТАРІАЛЬНОЇ ДІЯЛЬНОСТІ. ПОРЯДОК УСТАНОВИ ПОСАДИ НОТАРІУСА |
| Цікаве про Різдво Христове Історія свята Теофанія", що значить "З'явління" чи "Богоявлення", у перших віках християнства означало не тільки появу Ісуса Христа при його хрещенні,... |
Товариство з обмеженою відповідальністю “Колокол”, (надалі Виконавець),... |
| Лекція (2 години) Тема: Вступ до курсу “Історія України”. Українські... Дків. Саме історія може відповісти на ряд важливих питань – адже нинішній цивілізаційний стан і ситуація в Україні, зокрема, не визріли... |
1. Дайте визначення предмету "Історія України", вкажіть на основні... Ого поселення, а також історію його предків, від найдавніших часів до сьогодення. Це історія українських земель, історія території,... |