|
|
Скачати 3.27 Mb.
|
|
1.4. Легенди про появу й існування християнства на землях України у І тис. н.е. (до виникнення Київської Руси). (Уважно прочитайте й запишіть) Легенда про подорож апостола Андрія Первозванного з учнями по землях стародавньої України. Згідно з оповіданням Літопису Руського, про християнство почули наші предки вперше з уст учня самого Ісуса Христа апостола Андрія Первозванного (розп’ятий у 62 році). Ось як пише Нестор: «А Дніпро впадає в Понтійське море трьома гирлами, море це звуть Руським. Побіля нього ж учив святий апостол Андрій, брат Петрів. Як ото говорили, коли Андрій навчав у Синопі і прийшов у [город] Корсунь, він довідався, що од Корсуня близько устя Дніпрове. І захотів він піти у Рим, і прибув в устя Дніпрове, і звідти рушив він по Дніпру в гору і за приреченням Божим прийшов і став під горами на березі. А на другий день, уставши, сказав він учням своїм, які були з ним: «Бачите ви гори сі? Так от, на сих горах возсіяє благодать Божа, і буде город великий, і церков воздвигне багато Бог…». І зійшов Андрій на гори сі, і поблагословив їх, і поставив хреста, і помолився Богу». І думка про те, що Київська церква веде свій початок від самого апостола й цілком логічно зветься Апостольською, Первозванною церквою, панувала в Україні з давніх часів, існує й понині. Ще з перших століть н.е. існувало поняття апостольських кафедр, заснованих учнями Ісуса Христа. То були перші єпископії, чий авторитет зумовлювався пієтетом до засновників. Так, фундатором Римської церкви вважається апостол Петро; Єрусалимської – Яків, син Алфея; Ефезької – Іоанн тощо. Пізніше з’явилися нові єпархії, але найстарші в свідомості ойкумени були оточені ореолом моральної переваги. Подальший хід історії певним чином ситуацію змінив. Більшість єпископських міст – Пергам, Ефес, Коринф, Смирна, Синоп та інші втратили своє значення; виникли нові великі міста. В першу чергу, це – Константинополь, якого на початку н.е. взагалі ще й не існувало (заснований імператором Константином Великим 20 листопада 326 р.). Поступово з первинних, тобто попередніх центрів тільки Рим (кафедра ап. Петра) зберіг своє значення центру західноєвропейського християнства. Його не спіткала доля інших старих апостольських кафедр – падіння в V ст. Західної Римської імперії не тільки не призвело до занепаду Римської курії, а, навпаки, стимулювало ще більше піднесення її авторитету. І вона почала претендувати на роль не тільки вселенського релігійно-ідеологічного центру, а й носія політичної влади. Моральний авторитет Риму значною мірою ґрунтувався на імені засновника папського престолу – ап. Петра, який почав трактуватися першим серед апостолів – насамперед, тому, що Петро першим (але, що важливо, разом зі своїм братом Андрієм, який не випадково увійшов в історію під титулом Первозванний) пішов за Христом. Другий Вселенський собор 381 р. визнав «Новий Рим» (Константинополь) рівним старому Римові. Четвертий Вселенський (Халкидонський) собор 451 р. проголосив константинопольську єпархію патріархією. Рим чинив спротив цьому, адже Константинополь розвалив йому його митрополію Іраклію (Фракію), а без власної митрополії окремої церкви не може бути, але марно – політичний аспект підм’яв під себе всю церковно-історичну традицію. Отож, собори вже легітимізовували фактичне самопроголошення автокефалії Грецької церкви. Тим не менш, зарахований урешті решт до апостольських кафедр «Новий Рим» все ж таки відчував себе не дуже впевнено поряд зі старими єпархіями, права й авторитет яких були незаперечними. Звідси походить тенденція компенсувати відсутність історичної традиції легендою. Апелюючи до положення з Нового Заповіту, що ап. Андрій заснував єпископську кафедру в м. Аргірополіс у Фракії (Візантій, майбутній Константинополь) свого учня Стахида, Константинополь отримав не просто засновника з числа апостолів, але такого, який у розумінні церковного авторитету міг цілком успішно конкурувати з ап. Петром – фундатором Римської курії. Все так, але не треба скидати з уваги те, що в ап. Андрія була власна місія під назвою «Скіфія». Коли Русь стала християнською, то в її релігійної еліти виникло цілком зрозуміле бажання з’ясувати, у сферу діяльності якого апостола входили її землі. Як відомо, учні Ісуса Христа розійшлися по всьому світу проповідувати Його вчення, і кожен з них отримав окрему територію й окремі функції. Фома отримав Парфію, Іоанн – Азію, Андрій – Скіфію, як зазначав історик Євсевій з Кесарії у своїй «Церковній історії». Дійсно, античні письменники називали сучасні українські землі Скіфією. І ось, як виявилось, ап. Андрій отримав за терен своєї власної місії саме її. Його кафедра знаходилась у Синопі й була апостольським центром, розташованим найближче до земель навколо Чорного моря, що були зв’язані з нею тісними контактами. Тому перебування апостола в Криму було цілком імовірним і логічним. У проповідях Микити Давида Пафлагонського (пом. бл. 894 р.) терени Андрієвої місії окреслені як землі іверів, савроматів, таврів і скіфів, які, в основному, й репрезентують землі України. Микита Пафлагонський звертався до Андрія такими словами: «Ти, гідний всієї моєї поваги, святий апостоле Андрію, отримавши в наділ північ, ревно обійшов іверів, савроматів, таврів і скіфів й пронизав усі краї та міста, прилеглі з півночі та півдня до Понта Евксінського… Усі північні береги, а також всі прибережні краї Понту… ведуть мову про проповідь Андрія у Фракії, Візантії, Ахайї та [про] його страдництво в Патрасі». Никифор у своїй «Історії церкви» описує проповідування та місіонерську діяльність ап. Андрія на півночі від Чорного моря, в Понті: те ж саме твердять Бар-гебрей та Агапій. У житіях святих теж згадується місіонерська діяльність Андрія у Скіфії, країнах над південним Дунаєм та Фракії, де теж жили слов’яни. Ще в 1965 році біля залишків стародавнього Танаїса, що на Дону, було знайдено рештки церкви, яка існувала ще в І ст. н.е. Вона знаходилась на поверхні землі, а відповідно, була побудована до того часу, коли християн стали жорстоко переслідувати й змушені були ховатися. В Танаїсі це настане у ІІ ст., що підтверджують залишки знайденої там же підземної церкви. Рештки й інших церков знайдено вздовж берегів Чорного моря та в інших місцях, у т.ч. в Херсонесі. Саме тому можна твердити, що мешканці українських теренів мали можливість у ті далекі часи познайомитися с християнством, а деякі з них, можливо, вже тоді охрестилися. Проте для нас насамперед важливі свідчення про перебування ап. Андрія саме у Скіфії, тобто в глибинах території сучасної України. І такі свідчення знаходимо в Іполита Римського (ІІІ ст.), Євсевія Кесарійського (ІV ст.), Євхерія Ліонського (кін. ІV – поч.V ст.), Єпіфанія Кіпрського (VІІІ ст.), у Каталогах апостолів, які приписуються Дорофею Тірському, Софонію та іншим. Безумовно, першим ідеологам Київського християнства дуже імпонувала думка про те, що майбутню державу та її столицю освятив сам Первозванний апостол, якого деякі джерела називали «першим патріархом Константинополя», тобто Візантійським (або Вселенським). Такий факт, з погляду історичної традиції, ставив Київ, як мінімум, на один щабель з Константинополем. У «Повісті минулих літ» не випадково підкреслено, що Андрій був братом Петра – тут можна вбачати приховану полеміку з Римом стосовно його претензій на першість у Вселенській церкві. Слід також зазначити, що переказ про місію ап.Андрія в «Повісті минулих літ» – не відірване явище від української духовності, адже численні народні перекази та інші форми усної народної словесності й письменства, пов’язані з іменем ап. Андрія, свідчать про глибоке вкорінення Андрієвої традиції в надрах української народної свідомості. До нас дійшов лист грецького імператора Михайла VІІ, записаний бл. 1073-74 рр. відомим філософом та істориком Михайлом Псьоллом, адресований київському князю Всеволоду Ярославовичу. У ньому читаємо: «І навчають мене священні книжки і достовірні історії, що наші держави мають одне джерело і корінь, і що одне й те ж слово було розповсюджене в обох, що ті ж самі самовидці Божого таїнства й віщуни проголосили в них слово Євангелія». Далі в листі розповідалось про апостолів Андрія й Матвія, тому можна вважати, що легенда про руську місію «самовидців Божого таїнства» була дуже добре знайома грекам у другій половині ХІ ст. і не викликала жодного протесту. Для нас зараз не так важлива дата цього листа, адже ясно, що в ньому йдеться про багато більш давніші від часу появи даного листа апостольські часи, як сам факт його виникнення. Грек пише про рівність засад Грецької й Руської церков, що, безумовно, є надзвичайно важливим фактом. Спробуємо визначити й ще одну підвалину міфологізації Київським християнством саме апостола Андрія Первозванного, звернувши для цього увагу на відомий факт переплетіння в українському православ’ї рис власне християнського світогляду з дохристиянським. Не виключено, що в «Андрієвій легенді» лежав завуальований священнослужителями Х-го й пізніших століть головний, успадкований від давніх предків русів і слов’ян аратто-арійський міф про боротьбу Індри зі змієм Врітрою за скарби Вали. Це могло бути одним з аспектів компромісу між прихильниками старої й нової віри, що й дало можливість підтримати князя Володимира Святославовича в його справі введення християнства на Руси в якості офіційної (державної) релігії тим язичницьким колам еліти Руси, на які князь до того спирався. Про зв’язок цього міфу з іменем «Андрій» так пише археолог Ю.Шилов: «Весну відкривав, розкриваючи зкукоженого морозами Валу, брат-антипод Мартанд(р)и. «Мертвому яйцеві» протиставлялось воскресаючи «Яйце» (давньоруське «Ядро») – Індра, пращур Андріїв, Ондріїв тощо». Звідси й могла походити та незнищимість Андрієвої легенди в українській народній свідомості, про яку ми казали вище.В українській історичній науці сьогодні цій проблеми приділяється велика увага, вже зведено докупи великий обсяг джерельних даних, що свідчать про благовіствування ап. Андрія на теренах давньої України. Висловлюється також думка, що на українських землях побували й інші апостоли (Павло, Лука, Філіп). У цілому ж, можна вже упевнено говорити й про існування потужної історіографічної традиції зарубіжних мислителів включати землі України в коло питомих обширів раннього християнства. Все вищезазначене має принципове значення в поясненні важливого історичного моменту: така Апостольська церква, в принципі, не потребувала ніякого визнання ні від кого. Це може пояснити відсутність відповідних документів (про визнання) у християнських центрах в пізніші часи. Церква могла бути знищеною, потім відновлюватися – з церквами такі речі в історії трапляються. Історики ж, можливо, шукають в архівах ті документи, яких там і не могло бути взагалі. «Константинова легенда». Дана легенда може прояснити нам дещо з питань зовнішніх контактів церковної організації українських теренів у ранній період існування християнства. В одному з літописних кодексів, що дійшли до нас у рукопису ХVІІІ ст., читаємо (текст подає М.Брайчевський у монографії «Утвердження християнства на Русі»): «Бысть основание его (тобто Києва) в лето от Христа 334». Звідки ця дивна дата? Справа в тому, що у відомій історії Києва перша половина ІV ст. нічим особливим не визначена. Але ж чому саме 334-й рік, а не якийсь інший? Що повинно було привести хроніста до цієї дати й поставити в тексті саме її? У той же час привертає увагу близькість указаної дати до часу утвердження християнства як офіційної релігії в Римській імперії й перенесення столиці до Константинополя. Таке співвідношення виявляє глибоку суть, якщо враховувати паралелі між Володимиром Великим і Константаном Великим, між Ольгою й Оленою (матір’ю Константина), а також між Києвом і Константинополем – дуже популярними в руській публіцистиці ХІ – ХІІ ст. (Іларіон Київський, Іаков Мніх), про що детальніше ми подамо в наступній темі. 334-й рік уважається умовним роком остаточної перемоги християнства в Римській імперії. Але виникає слушне питання: а при чому тут Київ і початок його історії? Відповідь знаходимо у грецького письменника ХІV ст. Никифора Григори, який розповідає легенду про слов’янських волхвів ІV ст. Учені твердять, що легенда має давньоруське походження, греки її тільки запозичили й використали. Природно, – у своєму власному інтересі. Ми поділяємо таку думку. Спробуємо виявити в ній як об’єктивну інформацію, так і грецький інтерес. За словами Григори, одразу після утвердження християнства в Римській імперії до Константина І приходили володарі різних країн «для отримання з імператорських рук символу влади» (у лапках – грецький інтерес). Між усіма іншими володарями згадується й «повелитель Русі», який отримав від імператора титул і сан «кравчого» (в лапках – грецький інтерес). І тут одразу зазначаємо, що в цей час християнство на наших землях уже існувало, тому треба відділяти тих «слов’янських волхвів», які для чогось, вірогідно, й прибували до Константина (не забуваймо, що той був язичником практично до кінця свого життя. І тут раптом почав Християнську церкву й державу розбудовувати. Треба ж було подивитись, що він там робить у своїй державі? Логічно, чи не так?), від «повелителя Русі», який був кимсь принципово іншим, ніж волхви (бо «Русь» і «слов’яни» не одне й те ж). І тоді в легенді можна побачити такі цікаві речі: 1) голова держави й церкви прибував до Константина (бо отримав «титул і сан». Ось сюди греки й приліпили того «кравчого», що з відомостями щодо нашої історії ніяк не збігається). Нічого дивного: термін «Русь» існував ще й в античну добу (якщо довіряти такому джерелу, як «Рукопис Войнича»), хоча в ті часи, вочевидь, мав ще географічний зміст. Етнонім «рос» же відомий з писемних джерел якраз з ІV ст.; 2) у тому «титулі й сані» володаря Руси простежується візантійський цезаропапізм. Зіставляючи з фактом присутності на Нікейському соборі (325 р.) чотирьох високих церковних архієреїв з земель України (невідомого на ім’я єпископа зі Скіфії /увага! Терен місії ап. Андрія/, Кадма з Боспору, Філіпа з Херсону й Теофіла Гота), можна висунути припущення про спробу фундування християнської держави на наших теренах вже в IV ст.; 3) у такому разі вищевказане повідомлення літопису – точне: у 334 році було засновано центр такої держави. Якщо наша трактовка легенди правильна, то тоді виходить, що до Константина прибував політичний володар з теренів церкви, заснованої «першим патріархом Константинополя», тобто Вселенським – апостолом Андрієм Первозванним. Такого володаря Константин І настановляти ні в титулі, ні в сані не міг. Ймовірно, мав місце якийсь ритуал, можливо, якесь благословення, право на що надавало Константину володіння священною для християн річчю – рештками хреста з Голгофи. (Хоча ніхто, природно, спектральний аналіз цих рештків не проводив. До речі, це все є дуже прикметним: від нашої церкви вимагають на підтвердження благодатності й апостольства заледве не того, щоб археологи знайшли камінь, на якому ап. Андрій викресав би автограф всім відомого змісту: «Здесь был …», а тут – відкопали якийсь хрест на Голгофі і все, вже – святі і вселенські). Те, що історичні науці досі така держава на наших теренах невідома, ще ні про що не говорить. Інший грецький імператор – Костянтин Багрянородний, – як зазначив Л.Гумільов у роботі «Давня Русь і Великий Степ», – у Х ст. бачив у степах Криму залишки якоїсь вже невідомої й на його час християнської цивілізації. Можливо, мова повинна йти про державу антів, адже і назва «ант» фігурує з ІІІ ст., і факт існування її вже не заперечується в науці. [Особисто ми висуваємо припущення, що так, як існували в давнину кілька Олександрій, Херсонесів, Боспорів, а навіть Рим був не один, так же, цілком можливо, існували різні Віз-антії. Але це наше припущення ще потребує детальної наукової розробки. Ми цим займаємось, але це – окрема тема]. Отже, можна погодитись з тими вченими, які зазначають, що «Константинова легенда» мала давньоруське походження й була по-своєму витлумачена грецьким хроністом. Її хотіли використати для возвеличення «Нового Риму», а на ділі прославили «повелителя Русі». Умовні паралелі між Константаном Великим і Володимиром Великим, що їх проводили ідеологи Київського християнства з метою поставити Русь у витоків християнства й Християнської церкви, принаймні – поряд з «Новим Римом», як бачимо, мали реальні підстави. «Княжі легенди». А) Легенда про Кия. Початок історії Руси як державного об’єднання південної частини східнослов’янських племен прийнято пов’язувати з легендарною постаттю князя Кия. В «Повісті минулих літ» є переказ про заснування Києва трьома братами – Києм, Щеком, Хоривом та сестрою їх Либіддю. Переказ, на думку дослідників, має всі ознаки фольклорного оформлення й позаісторичний характер. Тут присутні такі популярні сюжети, як ідея «засновників», класична тріада (три брати), підкреслена увага до топоніміки тощо. Довгий час даний переказ уважався цілковитою вигадкою хроніста. Але у ХХ ст. фольклорні згадки про спорудження першого київського городища були підтверджені археологічними знахідками. «Повість минулих літ» згадує й деякі важливі подробиці політичної біографії Кия, який княжив «у роді своєму». Перебуваючи в Цесарограді, він прийняв «велику честь від цесаря», намагався зміцнити своє становище в Нижньому Подунав’ї, де навіть збудував маленьке «містечко Києвець», але не дуже вдало, тому що «не сприйняли його місцеві племена», як пише літописець. То ж, Кий змушений був відійти у Середнє Подніпров’я, заснувавши там нову резиденцію – Київ, де й помер. У літературі вважається, що контакт Кия з грецьким імператором припадає на кінець VІ ст. – у період активного просування слов’ян на Балканський півострів. Б.Рибаков припускав, що саме Юстиніан (527 – 565 рр.) приймав Кия з великою честю й пошаною. Але пізніше деякі вчені висловили думку, що Кий зустрічався не з Юстиніаном І, а з Анастасієм (491 – 518 рр.), на яку інші дослідники виказали застереження, що в період Анастасія греки мало що знали про слов’ян, а слушна нагода трапилась саме при Юстиніані І, тому що анти виступали союзниками греків у війнах з аварами. Проте, з іншого боку, в союзники не беруть, як зазвичай, незнайомців, тому можна твердити, що греки на час правління Юстиніана І не лише добре знали слов’ян, а й мали тісні контакти з їхніми правителями. І вже як наслідок, обидва народи виступали проти аварів разом. Так що, вказане застереження деяких науковців – безпідставне. У грецьких текстах Кий виступає під іменем Кувер, але в деяких текстах фігурує ще й Куврат. І тут у вчених виникла плутанина. Оскільки в VІІ ст. жив болгарський хан з таким же іменем, то деякі дослідники проголосили й Кувера болгарином, не враховуючи того факту, що дані, наведені у джерелах, стовідсотково виключають подібне ототожнення. Зокрема, вже «Чудеса Димитрія Солунського» прямо свідчать про слов’янське, а не тюркське походження цього імені. Грецькі джерела наводять деякі важливі для нас відомості про перебування слов’янського правителя в Константинополі: в молоді роки він товаришував з Іраклієм, а також, що важливо, прийняв там християнство. Автор VІІ ст. Іоанн з Нікеї пише так: «Куврат, князь гунів і племінник Орхана, в юності був хрещений і вчився в Константинополі в надрах християнства. Він виріс при царському дворі. Він був тісно пов’язаний дружбою з Іраклієм, а після його смерті… силою святого і животворного хрещення, ним прийнятого, він перемагав усіх варварів та язичників». Щоб не було сумніву в компетентності автора, який називає Куврата «князем гунів», зіставимо цей документ з повідомленням А.Бременського (ХІІ ст.): «Руссія зветься варварськими данами Острогардом... Вона також зветься Гунгард, оскільки там спочатку було становище гунів». Отож, у джерелах усе – точно, тільки треба всі дані ретельно перевіряти й сполучати. Нас найперше цікавить інформація Іоанна з Нікеї (двічі в тексті повторена) про хрещення Кия. Коли людина довгий час перебуває в християнській державі, при дворі царя, який звик уважати себе лідером християнського світу, отримує освіту в навчальному закладі, що перебуває під патронатом церковної курії, то все це не могло не вплинути на свідомість молодого Кия. Тому його хрещення виглядає цілком логічним. Тим не менш, треба сказати, що все тільки-но сказане може стосуватись саме болгарського князя Куврата (VІІ ст.), щодо ж Кия – полянина-анта нічого достеменно не відомо. Але це ніяк не заперечує можливого хрещення й Кия, адже він «ходив» у Цесароград і «велику честь» там отримав (правда, неясно, що то була за честь). Нехрещеного, може, й прийняли б, але вже честі, ще й великої, ніколи б не виказали. Тільки дату треба визначити. Якщо взяти до уваги положення про те, що корені переказу про Кия восходять до ІV ст., й зіставити з тим, що ми вище подали про контакти «повелителя Русі», засновника Києва з Константаном Великим, то проступає, що легендарний літописний Кий і є той самий «повелитель Русі». Так легенда набуває певного конкретно-історичного змісту. [Принагідно зазначимо, що все це буде так, якщо колись не виявиться, що Київ і був тим сарматським Метрополісом на Дніпрі, про який кажуть деякі римські джерела, й який був відомий уже в ІІІ ст., коли Константинополя ще не було і в проекті, а відповідно, все відбувалось в часи більш давні й тоді був інший «Град цесаря», куди й міг ходити Кий. Така можливість не виключена, що ми зобов’язані відзначити. Але що то за невідомий «Град цесаря», якого саме цесаря й де він знаходився, нині поки що сказати неможливо]. Б) Легенда про «войовничого й сильного князя Новгорода руського Бравліна». Значне коло вчених твердить, що в зв’язку з даною легендою мова повинна йти про Неаполь Скіфський. Північно-східний Крим у другій половині VІІ – VІІІ ст., у часи іконоборства в Грецькій церкві, дійсно, перетворився в місце вигнання для стійких прибічників ортодоксії, що, природно, стимулювало процес розповсюдження християнства серед місцевих мешканців. Серед відомих діячів, що опинились у цьому місці християнської ойкумени, був, зокрема, й Стефан Сурозький, якого було прозвано «Сповідальником». Відомості щодо його життя обмежені. Однією з великих заслуг Стефана перед церквою вважається його місійна діяльність, завдяки якій була навернена в християнство велика кількість язичників. Подібна діяльність, за церковною легендою, продовжувалась і після його фізичної смерті. Серед чудес, створених Стефаном Сурозьким, його «Житіє» називає хрещення руського князя Бравліна. До нас дійшли дві версії «Житія Стефана Сурозького» – коротка й поширена. Перша (коротка) відома в грецькому оригіналі та в давньоруському перекладі. Ця редакція лаконічна, розповідь про посмертні чудеса святого, в тому числі. й історія з Бравліном, у ній відсутня. Поширена редакція збереглася тільки в давньоруському перекладі (ХVІ ст.), а переклав її вчений гурток митрополита Макарія. Відсутність грецького оригіналу давала підставу піддавати сумніву автентичність цього перекладу. Але глибокі дослідження російського вченого В.Г.Васильєвського, підтверджені пізніше працями радянських учених, упевнено доводили достовірність утраченого оригіналу. Епізод хрещення руського князя складає зміст спеціального параграфу – «О прохожденії ратію к Сурожу князя Бравліна ізъ Великого Новограда». У ньому розповідається, як руський князь Бравлін привів з міста Новограда численне військо до стін Сурожа. Розбивши залізні ворота, він увійшов у місто й пограбував його. Особливо дісталося церкві св. Софії, яку Бравлін теж пограбував, забравши багато цінних речей. Але по дорозі додому він тяжко захворів, можливо, на епілепсію. Злякавшись, він наказав повернути все награбоване та покласти на труну Стефана Сурозького, і до нього у видінні звернувся сам Стефан. Бравлін перелякався, охрестився і зцілився. Безумовно, в цьому епізоді наявні найбанальніші ознаки житійної деформації, але сам факт військової експедиції руського князя не можна заперечувати. Опис несподіваної хвороби й чудесного зцілення, вповні можливо, є результатом церковної інтерпретації зовсім не фантастичних подій. Адже цілком медичний опис хвороби (епілептичного нападу) змусив учених думати, що ця історія – не вигадка, і такий факт дійсно мав місце. За твердженням «Житія», похід Бравліна відбувся невдовзі після смерті святого (сказано: «мало років минуло»). На жаль, точна дата смерті Стефана Сурозького невідома., але, виходячи з дати народження – 700 / 701 рр., можна припустити, що це сталося ще до кінця VІІІ ст. Отож, у Криму Стефан опинився вже в дуже похилому віці, а в VІІ Вселенському (ІІ Нікейському) соборі (787 р.) брав участь уже старим чоловіком. Русь напала на Сурож, найімовірніше, в кінці VІІІ ст. У той час Чорноморська Русь стояла на порозі свого піднесення. Найбільш активно слов’янізація східного Криму та Таманського півострова відбувалась після повстання Іоанна Готського, громадянської війни в Хазарії, спровокованої реформами іудейського царя Обадії, і втрати іудео-Хазарією своїх позицій у Причорномор’ї та Приазов’ї. Це – час існування руської Арсанії (Артанії, Танії), тобто кінець VІІІ – початок ІХ ст., на який і припадає військова експедиція Бравліна. ВИКОНАННЯ ЗАГАЛЬНОГО ЗАВДАННЯ: Проведіть структурно-методичний аналіз теми за такою таблицею:
ПИТАННЯ ДЛЯ САМОКОНТРОЛЮ ТА САМОПЕРЕВІРКИ:
ВИСНОВКИ Ви отримали загальну інформацію щодо того, як виникло християнство як релігійна система, знаєте тепер, які етапи свого розвитку на самому початку свого існування ця релігія пройшла; ознайомились з тим, які проблеми виникають при вивченні початкових етапів його становлення та розвитку; засвоїли конкретно-історичні факти, що стосуються ранньої історії християнства, як також і дізналися про зміст тих легенд, в яких розповідається про появу християнства на теренах давньої України. В історії будь-якої релігії є багато «темних» місць, не виключенням є й християнство. Багато «темних» місць містить і історія цієї релігії на теренах України. Християнство – релігія, історія якої вже не одне століття являє собою одну з найцікавіших і найзагадковіших сторін життя людства. Отож, люди йдуть у церкву, ставлять свічки, моляться на ікони, а про те, хто такий був Ісус Христос, чого Він хотів, що проповідував і за яких обставин покинув земний світ, не знають нічого точно. Церква проповідує те, що стало каноном, але це – чи не найзначніший в історії людства міф, а як було насправді? Не знаємо. І немає надії, що коли-небудь дізнаємося. Що ж, такою є релігія взагалі. Вона – найбільший психологічний стимулятор дії людини в історії, й вона ж – найбільша в історії таїна. Чому – так? Тому що релігію творить не тільки людина. І другий (а, скоріш, перший) її чинник завжди залишається загадкою. І Він завжди ставить перед людством завдання випереджувального характеру. Так треба. Інакше не буде розвитку. |
| Семінарське заняття. Право власності Сидорову фортепіано. Сидоров відразу не зміг перевезти фортепіано до себе додому і невістка Борисова через три дні після смерті Борисова... |
Правління Володимира 1 Великого. Поширення християнства в Київській... Київська Русь після прийняття християнства: економіка соціально-політичний устрій, зовнішня політика |
| Контрольна робота №2 11 клас (профільний) 2012-2013 Боротьба двох течій християнства – православ’я й католицизму – стимулює розвиток в Україні |
Л. В. Борисова «Управлінське документування: Кредитно модульний курс» Білобровко Т.І. «Управлінське документування: Кредитно – модульний курс»: навч метод посібник / Т.І. Білобровко, Л. В. Борисова;... |
| Тарас Андрусяк ІСТОРІЯ ПОЛІТИЧНИХ ТА ПРАВОВИХ ВЧЕНЬ АНТИЧНОГО РИМУ 35 ПОЛІТИЧНІ ТА ПРАВОВІ ІДЕЇ ХРИСТИЯНСТВА 43 ПОЛІТИЧНІ ТА ПРАВОВІ ВЧЕННЯ СЕРЕДНЬОВІЧЧЯ 50 ПОЛІТИЧНІ ТА ПРАВОВІ ВЧЕННЯ... |
ПЛАН ВСТУП Розділ I. ПОНЯТТЯ НОТАРІАТУ. ІСТОРІЯ РОЗВИТКУ НОТАРІАТУ... Розділ II. ОРГАНІЗАЦІЙНІ ОСНОВИ НОТАРІАЛЬНОЇ ДІЯЛЬНОСТІ. ПОРЯДОК УСТАНОВИ ПОСАДИ НОТАРІУСА |
| Цікаве про Різдво Христове Історія свята Теофанія", що значить "З'явління" чи "Богоявлення", у перших віках християнства означало не тільки появу Ісуса Христа при його хрещенні,... |
Товариство з обмеженою відповідальністю “Колокол”, (надалі Виконавець),... |
| Лекція (2 години) Тема: Вступ до курсу “Історія України”. Українські... Дків. Саме історія може відповісти на ряд важливих питань – адже нинішній цивілізаційний стан і ситуація в Україні, зокрема, не визріли... |
1. Дайте визначення предмету "Історія України", вкажіть на основні... Ого поселення, а також історію його предків, від найдавніших часів до сьогодення. Це історія українських земель, історія території,... |