|
|
Скачати 3.27 Mb.
|
|
ТЕМА 1 ВИНИКНЕННЯ ХРИСТИЯНСТВА ЯК РЕЛІГІЙНОЇ СИСТЕМИ Зміст 1.1. Періодизація історії християнства. 1.2. Джерела з історії перших християн. 1.3. Виникнення Християнської церкви та її стан у І тис. н.е. 1.4. Легенди про появу й існування християнства на землях України у І тис. н.е. (до виникнення Київської Руси). Основна проблема: виявлення протиріч у науковій інформації щодо виникнення та поширення християнства; міфи і легенди щодо поширення християнства на теренах України в першій половині І тис. н.е. як історичне джерело. Провідна ідея: християнство – одна з трьох світових релігій «вищого порядку» (термін А.Дж.Тойнбі); її поява на території давньої України та поширення в першій половині І тис. н.е. – важливий процес включення слов’яно-руського етнічного масиву в світовий культурний та політичний процеси. Ключові поняття: віра, релігія, релігійність, християнство, месіанізм, Біблія, Євангеліє, монотеїзм, періодизація, філософія, релігійна філософія, теологія, еклезіологія, старозаповітна традиція, новозаповітна традиція, гностицизм, апостоли, Месія, місії, Церква, Апостольська церква, Вселенська церква, церковна ієрархія, єпископат, митрополит, патріарх, самопроголошення, канон, канонічність, Вселенський собор, церковний собор, символ віри, обряд, ікона, іконоборство, проповідь. Цілі та завдання: Успішне вивчення теми дозволяє: мати уявлення про виникнення християнства як релігійної системи та її появу на теренах України; знати як виникла ця релігія, які етапи свого розвитку пройшла, на підставі яких джерел ця релігія та її історія вивчаються, які факти щодо виникнення християнства, у т.ч. на українських землях, наукою встановлені. При вивченні теми 1 важливо узагальнити джерельний та науковий матеріал, проаналізувати процес виникнення та поширення християнської релігії, сформулювати відповіді на поставлені питання, виконати завдання. Питання для вивчення першоджерел, підручників, монографічної літератури:
НАВЧАЛЬНИЙ МАТЕРІАЛ Загальне завдання: вивчаючи тему, накопичуйте матеріал щодо головних ФАКТІВ, ПОНЯТЬ, ЗВ’ЯЗКІВ І СЕНСІВ, щоб у кінці зробити структурно-методичний аналіз матеріалу. 1.1. Періодизація історії християнства. (Прочитайте, виділіть головні положення, випишіть періодизацію) Християнство – одна з трьох (поряд з ісламом й буддизмом) світових релігій. Відноситься до релігій об’явлення. Виникнення християнства як релігійної системи й Християнської церкви як специфічного релігійного інституту (виконує, за Л.Гумільовим, три функції – релігійну, соціальну і ментальну) звичайно пов’язується з періодом початку н.е. (відлік часу – Anno Domini, або від Різдва Христового). Конкретніше можна говорити про широке й вузьке розуміння цього поняття. У широкому розумінні йдеться про перші три століття існування нової релігії, її еволюції від общини сектантського типу, яка спочатку розглядалася владою як опозиційна сила, до єпископальної церкви, яка згодом набула офіційного статусу. У вузькому сенсі про виникнення християнства йдеться, коли мають на увазі події, що відбулися в Палестині та інших частинах Римської імперії на початку 30 – наприкінці 60-х рр. І століття. Ці події описані у новозаповітних біблійних писаннях і численних свідченнях християнських і нехристиянських джерел. Йдеться про життя та проповідь засновника нової релігії Ісуса Христа, його жертовну смерть, чудесне воскресіння, вознесіння, сходження Святого Духа на учнів Христа – апостолів, початок апостольського служіння, виникнення Єрусалимської громади, апостольської проповіді, виникнення церков на різних географічних теренах. Звичайно в теології розрізняються такі основні періоди в історії християнства: 1) Епоха отців церкви; 2) епоха Середньовіччя (від Августина до Лютера) й 3) Новий час (від Реформації до сьогоднішнього дня). Можна побачити, що Християнська церква так донині й не оправилася від удару, завданого їй Реформацією, в ній і досі йде боротьба реформаційної й контр-реформаційної тенденцій, в якій прихильники тієї й іншої мають як свої здобутки, так і поразки. Специфіка православного терену полягає в тому, що він не знав Реформації (на що були свої історичні причини), тому тут ортодоксія зберегла свої позиції. Зате тут нищівний удар по церкві й вірі в цілому на величезних теренах колишнього СРСР було нанесено владою більшовиків. Отже, щодо християнських теренів України (як і Росії) треба вживати дещо іншу періодизацію, в якій слід виділяти ще період новітнього часу, як такий, під час якого ця релігійна система існувала в умовах жорсткого державного атеїзму (1917 – 1991 рр.). 1.2. Джерела з історії перших християн. (Прочитайте, виділіть головні положення, випишіть найголовніші джерела) Писемні документі з історії перших християн поділяються на: – римські (Тацит, Светоній, Пліній Молодший). Оповідають про гоніння на перших християн; – іудейські: іудейський історик Йосиф Флавій (робота «Іудейські старожитності») – подає оповідь про «мудрого чоловіка Ісуса», який «творив чудеса та навчав людей» і був страчений унаслідок доносу. Інший різновид свідчень міститься у Талмуді – вони спрямовані на розвінчання християнства та особистості Христа; – християнські: твори новозаповітної традиції – писання (Євангелія, Діяння, апостольські послання та настанови). Найдавнішими писаннями новозаповітної писемності були аграфи – записані висловлення самого Христа, т.зв. логії. Аграфи, власне, й були першоджерелами як для апокрифів, так і для писань, що стали канонічними. З апокрифів назвемо: євангелія евіонітів (ебонітів) та євреїв, Євангеліє від Петра (т.зв. «П’яте»), Протоєвангеліє Якова, Євангеліє дитинства. Дещо окремо стоїть корпус гностичних Євангелій – від Фоми, від Філіпа, а також Апокриф Іоанна. Ці писання містять не стільки історичні описи, скільки виклад поглядів на сутність та природу Ісуса Христа. Більшість цих творів згодом церквою була відкинута. Канонічні джерела – це писання Нового Заповіту (Євангелія від Матвія, Марка, Луки та Іоанна), де переважає нарративний (оповідний) компонент, а також історична книга Діянь Апостолів та корпус апостольських послань. Певною мірою проливають світло на віровчення й церковні звичаї, що існували в епоху раннього християнства, й такі пам’ятки, які отримали назву писань «мужів апостольських» (кін.І – поч. ІІ ст.) Найважливіші з них такі: Перше й Друге Послання Климента, Послання Ігнатія, Послання Полікарпа, Послання Варнави, Пастир Єрми, Фрагменти Папія, Учення дванадцяти апостолів (Дідахе). Перші століття християнства – період формування християнської міфології та основ релігійного вчення (релігійної філософії й ідеології). З V ст., від Аврелія Августина та Ансельма Кентерберійського починається вже безпосередня розробка теології християнства та його історичної теорії (Августин /Захід/, Псевдо-Діонісій Ареопагіт /Схід/). На сьогодні вчені, які детально вивчили те, що вони звуть «іудаїстичними коренями християнства» (до чого дає підстави вже наявність у складі Біблії Старого Заповіту, що містить у собі п’ятикнижжя Мойсея в якості визнаного писання), уживають термін «іудео-християнство». Але все ХХ ст. у науці визрівав інший підхід до християнства, прихильники якого зверталися до його античних коренів, твердячи, що християнство треба виводити не з іудаїзму, а з язичництва, бо той же Августин і Ансельм багато чого запозичували при створенні християнської релігійної філософії в античних греків. Це – факт незаперечний. Проте деякі вчені (Р.Штайнер з його школою та деякі інші), не погоджуючись із терміном «іудео-християнство», звертають увагу на те, що мається глибокий зв’язок між культом Митри – Аполлона – Христа. Якщо це сполучити з тією запеклою боротьбою, що її вів той же Августин й інші ранні християнські теологи з гностицизмом (течія в християнстві, яка опиралася на зороастрійську традицію), то саме через митраїзм ми й вийдемо на зороастризм. Так що, об’єктивну основу такі думки вчених мають. Найцікавішим джерелом гностицизму є Апокриф Іоанна, а в ньому – зороастрійська основа. І це теж є об’єктивним, бо апостол Іоанн виходив на місію під назвою «Азія»; в Азії ж, серед народів індоєвропейської раси й був розповсюджений зороастризм. Усе зазначене дає підстави до припущення, що існувало два головних варіанти християнства: «південно-західний» (він і зберігся й перетворився в те, що нині зветься іудео-християнством) і «північно-східний». Останній і мав за базу саме зороастризм, а не іудаїзм. Його теологія – гностицизм – у запеклій боротьбі з ортодоксією, що народжувалася, потерпіла поразку й на ІІІ ст. майже зовсім згасла. Так переміг перший варіант християнства, який і визнав Старий Заповіт в якості Священного писання. Цей «північно-східний» варіант, вочевидь, вельми локалізовано, існував на азіатських теренах і через територію колишньої азіатської Скіфії може бути сполучений з місією апостола Андрія Первозванного – «Скіфія». Андрій же – це вже терен майбутньої Київської Руси й значних територій Європи аж до Риму (бо Андрій «ходив у Рим», як відомо з «Повісті минулих літ», в якому знаходився його брат – апостол Петро, який власної місії як уособлення теренів майбутньої церковної організації не мав, у нього було своє завдання, що мало здійснюватися в самому Римі як важливому організаційному центрі майбутньої церкви). Цікавим виявляється й той факт, що українці й росіяни не мали перекладу Старого Заповіту слов’янською мовою аж до кінця ХVІ ст. (зроблено його було вже силами викладачів Острозької академії), тоді як Євангеліє, «писане руськими письменами», з Корсуня до Риму привіз один із «слов’янських апостолів» Кирило ще у 863 році. А посланник англійської королеви в Московії Дж.Флетчер наприкінці ХVІ ст. фіксує, що в старій Московській церкві не визнавали п’ятикнижжя Мойсея (Див.: його твір «О государстве Русском»). Отже, тут є проблема, ще не досліджена належним чином, і вона тісно пов’язана з нашою вітчизняною історією та розвитком християнства на наших землях. 1.3. Виникнення Християнської церкви та її стан у І тис. н.е. (Прочитайте і виділіть головне) Наукове вивчення як Біблії (головного джерела християнського віровчення), так й інших джерел з історії цієї релігійної системи, а також розвиток археологічних досліджень на теренах, де вона першопочатково виникла, проявили величезні протиріччя у джерелах і серйозні незбіги даних цих джерел з археологією. Тому не випадковим став висновок одного з сучасних французьких дослідників – Робера Шарру щодо того, що на сьогодні наука ні про народження Христа, ні про його життя, діяльність, як також і про обставини смерті не може нічого сказати точно. Отже, навколо такої непересічної особистості, як Ісус Христос, накопичилася вже величезна кількість міфів, і проблема встановлення реальної картини того, що саме відбувалося на поч. н.е. на теренах Палестини, як і встановлення точних фактів з історії раннього християнства не уявляється можливим. Уже можна зрозуміти, якою фундаментальною й величезною є проблема історії християнства, у тому числі на наших землях. Перша християнська громада виникла (вчені так і пишуть: «очевидно», бо сказати точно не можуть) в Єрусалимі. Про це маються відомості головним чином у Книзі Діянь Святих Апостолів. Але вчені також звертають увагу й на складну смислову структуру цього джерела. Книга Діянь – через свою переважно наративну (оповідну) форму – часто вважається т.зв. «історичною» книгою Нового Заповіту (за аналогією зі старо-заповітними «історичними» книгами). Чому вчені ставлять термін «історичні» в лапки? Тому що методи отримання інформації тими, хто створював такі джерела, були, головним чином, сни й медитації. Чи можна вважати описані в такому стані речі реальною історією й наскільки? Не випадково ж, вочевидь, нині дехто з іудейських рабинів твердить, що того ж Мойсея взагалі ніколи не було, вже заговорили те ж саме й щодо храму Соломона; факт же «єгипетського полону» іудеїв взагалі давно підданий ученими сумніву. Отже, вся справа полягає в тому, яким чином треба розшифровувати інформацію з таких джерел? Один спосіб знайдено – археологія. Але її на сьогодні явно замало. Якщо справа обстоїть практично безнадійно з історією самого Христа, як написав Р.Шарру, то що вже говорити про події багато більш давні, що описані у Старому Заповіті? Ось і Книга Діянь апостолів несе в собі такий потужний містичний компонент, який робить її джерелом не лише історії християнства (у т.ч. й історії церкви), а й церковної еклезіології (вчення про містичну сутність церкви). Адже виникнення церкви тут пов’язане не лише з виголошенням певної доктрини та згуртуванням групи її послідовників. Головний наголос зроблений саме на події містичного характеру – на безпосередньому контакті учнів Христа – апостолів – з Богом-Святим Духом. Але просте виголошення якоїсь доктрини й не могло призвести до виникнення нової релігії, містичні речі в релігії мають величезне значення, це треба розуміти. Сама дія – сходження Святого Духа, що відбулася на іудейське свято П’ятидесятниці (за новою символікою – на 50-й день після Христового Воскресіння), надала послідовникам Христа значних містичних здібностей (грецьк. харизма – «дари Святого Духа») та особливої наснаги у справі поширення нової релігії. Саме з П’ятидесятниці починається зміцнення першої громади християн у Єрусалимі та поширення християнства серед інших народів – «апостольське служіння», або апостолат. Саме тому, що ця подія є центральною в Діяннях і явно надала якесь виняткове право апостолам на здійснення своїх функцій, а також той факт, що церква чітко зберігає традицію своєї тяглості від апостолів через канонічне висвячення своїх єпископів більш вищим за рангом архієреєм (чи кількома) возложенням руки, можна говорити про певну технологію. Це входить у таїнства посвячення людини, що обрала за свій життєвий шлях служіння Богу, тому щодо цього ніякої інформації нікому церква не дає, і то – її право. Але те сходження Святого Духа – центральна подія у виникнення церкви як інституту, тому, вочевидь, в день П’ятидесятниці щось таки відбулося, що не мало й не могло мати інших пояснень, ніж ті, що є в самому джерелі. Ми ж своїм нинішнім науковим мисленням можемо тільки припустити певний, але дуже конкретний прояв дії «тонкого світу» в земній реальності, спрямований на учнів Христа, який передається більше 2000 років з покоління в покоління вищими ієрархами церкви шляхом рукоположення. Більше щодо того світській людині сказати немає чого, бо наука про такі речі відсутня. Найдавніша традиція в побудові церкви як інституту – це традиція Заповіту, яка втілювалася в діяльності інституту пророків. Перша лінія традиції фокусувалася навколо Єрусалимського храму як єдиного визначеного та заповіданого місця. Саме по цій лінії йде створення Септуагінти – першого грецького перекладу іудейського священного писання (т.зв. «переклад сімдесятьох»), а також ведуться філософські пошуки елінізованих іудеїв. Першим з них був Філон Олександрійський. Так проходило введення іудейської світоглядної парадигми в античну філософію (стоїчно-платонічну традицію), багато чого з якої згодом використають видатні християнські богослови Августин і Ансельм. Ця лінія дасть ідею Месії, суперважливу в проблемі Христа, але також й ідею жертвоприношень. Друга лінія традиції в організації церкви як інституту – традиція інституту синагоги (бейт-га-кнессет) як зібрання вірних для читання Святого Письма та молитви. Вона являла собою іншу, ніж Єрусалимський храм, парадигму релігійності й релігійної практики. Не жертвоприношення, а сприйняття Божого слова й молитва – ось що вона стверджувала. Святим може бути кожне місце, освячене зібранням віруючих. Попри певний суб’єктивізм, не можна не визнати більший демократизм і прогресивність цієї традиції. Перша лінія виходила з ідеї, що Центр Світу є, й то – Єрусалим. Уся дохристиянська міфологія будується навколо теми Центру Світу, християнська й мусульманська – також. Друга лінія є проявом номіналістичної (множинної) тенденції, бо з неї виходить, що Центр Світу – всюди (положення про те, що Центру Світу не існує – основоположне в моделі Всесвіту Ейнштейна, яка на сьогодні вже сильно критикується), а відповідно, молитися треба не обов’язково в якомусь одному місці. Друга лінія в становленні церкви (синагогічна) і вплинула на становлення розуміння церкви як громадянського зібрання – еклезії (грецьк.: «зібрання громади»), яке згодом перетворилося в розуміння церкви як кіріакон (грецьк.: «господнє місце»). В будь-якому разі можна побачити синтезу обох парадигм: Центр Світу є (бо в ньому Бог перебуває), але – всюди, хоча й тільки в церкві. Слід згадати також й іудейське сектантство – есеїв, назореїв, евдонітів, терапевтів – це був радикальний релігійний фундаменталізм, який відрізнявся від формалізованого ритуалізму фарисеїв. Дуглас Рід у своїй фундаментальній праці «Спір про Сіон» (за яку він наклав головою), щоправда, висловив думку, що все це, разом з фарисейством, не були релігійні організації як такі, а політичні партії, які використовували релігійну оболонку для боротьби за владу. В будь-якому разі, їхні життя та світогляд могли бути подібними до життя й світогляду ранніх християн. Однак, усе це – напрям в християнстві іудейський. Цілий же ряд учених убачає традицію формування церкви як інституту в зібраннях людей для виконання стародавніх містерій язичництва та митраїзму. Та й саме раннє християнство мало свої містерії – це є фактом незаперечним. Давні ж містерії й самі були таємним дійством, і мали зв’язок з таємними товариствами, чому їх світогляд та зміст діяльності й залишаються погано вивченими. Християнство ж традицію таємних орденів мало дуже довго, й не виключено, що має й досі. Більш конкретно говорити поки що про це нічого, але думка така в науці існує й вона теж виводить нас на іншу, ніж іудейська, можливу традицію в формуванні християнства як учення, й церкви як інституту. В історіографії вважається, що єрусалимською громадою спочатку керував ап.Яків, «Брат Господній», який очолював колегію пресвітерів (грецьк. «старійшин»). Узагалі в науці прийнято вважати, що перша церковна ієрархія в апостольський період складалася з апостолів, пророків, євангелістів, пресвітерів-єпископів, пастирів, докторів-катехитів, дияконів. Єпископи, священики й диякони складали ієрархію сталу. Інші, зокрема, апостоли, були місіонерами – мандрівними проповідниками Євангелія, доки їх функції не перейшли до вищеназваних чинів. Після смерті апостолів у церкві постапостольських часів найвищим титулом був титул «єпископос» – єпископ, який означав наставника церкви якось міста чи околиці. Раннє християнство було релігією міською, тому першими його центрами були саме міста – Рим, Антіохія та інші. Міста – центри християнства з їх проповідниками – єпископами – користувалися більшою повагою від інших осередків не стільки внаслідок своєї адміністративної чи політичної ваги, скільки як «церкви-матері». У найбільшій пошані були т.зв. Апостольські церкви – громади, засновані кимсь з апостолів або учнем апостолів (їх було потрактовано як «Тіло Христове»). За повагою поступово зросли влада і впливи таких церков та їх єпископів, що згодом витворило нову титулятуру, яка буде все одно розвитком інституту єпископату. Отже, як бачимо, громади громадами, але й єпископи в ранній церкві вже були одразу. Схоже, що їх настановлення було справою апостолів. Можливо, не всіх. Ось щодо ап. Андрія є свідчення в Новому Заповіті, що той настановив на єпископську кафедру в Аргірополісі (Фракія), а це – Візантій, майбутній Константинополь, свого учня Стахида. Але перебував Андрій на місії у «Скіфії», тобто – на наших землях, подорожуючи тут з учнями (про трьох з них є дані з польських джерел, що їх убили на кризі якоїсь «північної річки», тобто – десь на півночі України), а значить, він їх теж настановляв на єпископів, й їх було, принаймні, троє. І виходить, що для майбутньої Візантії ап. Андрій дав одного єпископа, а для майбутньої України – не менше трьох. А чому? Цікаво, чи не так? Уже в І ст. починається виділення кліру (грецьк. клірос – «доля», «місце», «служіння»). Спочатку це означало будь-яке служіння; у ІІ ст. термін уживається вже для означення служіння священицького. Для ранньої церкви було характерним співіснування протягом деякого часу двох видів священицького служіння – харизматичного та ієрархічного. Перші громади знали служителів харизматичного типу – то були апостоли й євангелісти («благовісники»). Служили в церквах також і пророки, що було органічним для традиції, яка апелювала до біблійних зразків. Але поступово, зі зміцненням церковної організації та системи управління, харизматичні служіння були витіснені ієрархічними, посадовими. Тенденція до обмеження пророчого служіння (яке явно було популярним і шанованим) є вже в посланнях ап. Павла (І Кор. 14: 22 – 40). Нині християнство не любить уживання терміну «пророк» і цей напрям у собі не розвиває. Отже, традицію пророчого служіння слід уважати характерною для молодої церкви. Дослідники твердять, що вже до початку ІІІ ст. на теренах Римської імперії у загальних рисах склалася структура та ієрархія Християнської церкви. Єпископів, що жили в метрополіях, тобто в містах, які були столицями адміністративних провінцій Римської імперії, стали називати митрополитами. Такі ієрархи вже мали деяку владу над іншими єпископами своєї провінції. Науковці не виявили точно, коли став уживатися цей титул. Але відомо, що Перший Вселенський собор у Нікеї (325 р.) допускає вже існування митрополитів і застерігає, що без дозволу митрополита ніхто не може стати єпископом у його провінції. З V ст. майже всі єпископи найповажніших престолів для більшої почесті стали вживати титул архієпископа. У той же період з’являється в ужитку й титул «патріарх». Зокрема, на Халкидонському соборі (451 р.) отці собору публічно і вперше назвали патріархом єпископа Риму Лева І. Згодом греки титулували так архієпископа Акакія з Константинополя, хоча й не в юридичному сенсі, а в означенні почесті (в будь-якому разі видно, що почалася боротьба за титул патріарха між двома «Римами» – старим і новим). Першим же, хто почав уживати цей титул сам про себе, був єпископ Константинополя Геннадій (471 – 489 рр.), у чому одразу видне самопроголошення. А вже під кінець VІ ст. владики Константинополя прийняли титул «екуменічний патріарх», тобто Вселенський, у чому також одразу видне ще одне самопроголошення й що було одною з головних причин їхніх непорозумінь з Римськими папами, а згодом і розколу в Християнській церкві. І хоча Константинополя, як міста, на сьогоднішній день на землі немає, Константинопольські патріархи титул зберегли і вживають його й понині. Класичною версією є та, що на тому ж Халкидонському соборі титул патріарха було закріплено за п’ятьма церквами: Рим, Олександрія, Антіохія, Єрусалим і Константинополь. Серед них греки домагалися для свого патріарха другого місця в почестях після Римського патріарха – папи. І досягли цього, але тільки на VІІІ Вселенському соборі (ІV Константинопольському) у 869 р. Щоб запобігти зростанню претензій інших церков називати себе патріаршими й не допустити поділу й унезалежнення церковних провінцій та послаблення влади Константинопольського патріарха над ними (самопроголошеного, підкреслюємо), була створена доктрина про П’ять патріархатів, як число замкнене й незмінне. Власне, ця доктрина та її розробка й складає суть класичної теорії патріархатів. На сьогодні в світовому православ’ї п’ятим патріархатом є Московський, самопроголошений у 1449 році й визнаний Константинополем у 1589 році. Протягом перших століть н.е. ставлення державної влади до християн було неоднозначним, перетерпіло значних змін. Воно не було тільки негативним (як інколи вважається). Певна віротерпимість в Римській імперії мала місце, тому християнство мало змогу поширюватися. Але були й періоди досить організованих та систематичних репресій і переслідувань. Існували як об’єктивні причини напруженості стосунків християнської спільноти з суспільством та владою, так і суб’єктивні, зокрема, – антихристиянські особисті орієнтації тих чи інших владних осіб (в історії християнства в Україні обидва чинники проявляться). Серед об’єктивних причин слід назвати такі: – релігійно-політична: незважаючи на релігійний плюралізм, офіційний Рим суворо вимагав дотримання культу імператорів. Відмова християн приносити жертви імператору вела до звинувачень у політичній та громадянській нелояльності; – соціально-психологічна: нова релігія викликає спротив завжди. Християни були дуже часто незрозумілими, «чужими», а тому викликали ворожість. Їх оголошували «ворогами богів», проти них висувалися вульгарні звинувачення в людожерстві, розпусті тощо; – економічна: на християн писали доноси торговці ідоложертовним м’ясом, бо відмова від участі в жертвоприношеннях підривала економічні інтереси певних соціальних верств. У стану жерців підривались також не тільки економічні інтереси, а й соціальний престиж та влада над людьми. Найбільші гоніння на християн мали місце у ІІ – ІІІ ст., за правління імператорів Нерона, Декія, Діоклетіана. Безсилля влади силовими методами обмежити поширення християнства або знищити його було засвідчене Едиктом імператора Галерія від 311 рлку. Цей документ став моральною та політичною підготовкою знаменитого Міланського (Медіоланського) Едикту імператора Константина Великого (313 р.) про віротерпимість. 334-й рік уважається роком остаточної перемоги християнства на теренах Римської імперії. З цього ж часу починає підніматися, завдяки діяльності Константина Великого, світовий центр християнської релігії – Східна Римська імперія (відома під назвою Візантія). В розвитку християнської релігії велике значення мали Вселенські собори, які збиралися у складі представництв усіх помісних церков для вирішення найважливіших догматичних та канонічних питань. Проходили собори під патронатом римських імператорів, згодом – ромейських (грецьких). В історії християнства найважливішу роль відіграли сім Вселенських соборів, які відбулися у ІV – VІІІ ст. : – 325 р. – І Вселенський християнський собор (ВХС), м. Нікея, за імператора Константина Великого; – 381 р. – ІІ ВХС, м. Константинополь, за імператора Феодосія Великого; – 431 р. – ІІІ ВХС, м. Ефес, за імператора Феодосія Молодшого; – 451 р. – ІV ВХС, м. Халкидон, за імператора Маріяна; – 553 р. – V ВХС, м. Константинополь, за імператора Юстиніана; – 680 р. – VІ ВХС, м. Константинополь, за імператора Костянтина Погоната; – 787 р. – VІІ ВХС, м. Нікея, за імператриці Ірини. Для вирішення догматичних проблем особливе значення мали: І, ІІ, ІІІ, ІV ВХС, на яких утвердилося те вчення про Святу Трійцю, Боговтілення та Боголюбську природу Христа, яке й стало ортодоксальним. Для вирішення організаційних питань особливе значення мав ІV ВХС (Халкидон). На ньому був ухвалений 17-й канон організаційного устрою церкви, який встановлював наступне: «якщо імператорською владою постане нове місто, то розподіл церковних парафій слід проводити відповідно до адміністративного і земельного районування». Православна церква визнає тільки вказані сім соборів, а відповідно й їх рішення. |
| Семінарське заняття. Право власності Сидорову фортепіано. Сидоров відразу не зміг перевезти фортепіано до себе додому і невістка Борисова через три дні після смерті Борисова... |
Правління Володимира 1 Великого. Поширення християнства в Київській... Київська Русь після прийняття християнства: економіка соціально-політичний устрій, зовнішня політика |
| Контрольна робота №2 11 клас (профільний) 2012-2013 Боротьба двох течій християнства – православ’я й католицизму – стимулює розвиток в Україні |
Л. В. Борисова «Управлінське документування: Кредитно модульний курс» Білобровко Т.І. «Управлінське документування: Кредитно – модульний курс»: навч метод посібник / Т.І. Білобровко, Л. В. Борисова;... |
| Тарас Андрусяк ІСТОРІЯ ПОЛІТИЧНИХ ТА ПРАВОВИХ ВЧЕНЬ АНТИЧНОГО РИМУ 35 ПОЛІТИЧНІ ТА ПРАВОВІ ІДЕЇ ХРИСТИЯНСТВА 43 ПОЛІТИЧНІ ТА ПРАВОВІ ВЧЕННЯ СЕРЕДНЬОВІЧЧЯ 50 ПОЛІТИЧНІ ТА ПРАВОВІ ВЧЕННЯ... |
ПЛАН ВСТУП Розділ I. ПОНЯТТЯ НОТАРІАТУ. ІСТОРІЯ РОЗВИТКУ НОТАРІАТУ... Розділ II. ОРГАНІЗАЦІЙНІ ОСНОВИ НОТАРІАЛЬНОЇ ДІЯЛЬНОСТІ. ПОРЯДОК УСТАНОВИ ПОСАДИ НОТАРІУСА |
| Цікаве про Різдво Христове Історія свята Теофанія", що значить "З'явління" чи "Богоявлення", у перших віках християнства означало не тільки появу Ісуса Христа при його хрещенні,... |
Товариство з обмеженою відповідальністю “Колокол”, (надалі Виконавець),... |
| Лекція (2 години) Тема: Вступ до курсу “Історія України”. Українські... Дків. Саме історія може відповісти на ряд важливих питань – адже нинішній цивілізаційний стан і ситуація в Україні, зокрема, не визріли... |
1. Дайте визначення предмету "Історія України", вкажіть на основні... Ого поселення, а також історію його предків, від найдавніших часів до сьогодення. Це історія українських земель, історія території,... |