|
|
Скачати 3.27 Mb.
|
3.2. Міждержавна боротьба за митрополичу кафедру. (Законспектуйте) Утворення в зв’язку із занепадом Київської держави нових держав на її терені з іншими політичними центрами призвело до міждержавної боротьби за митрополичу кафедру, за місце осідку митрополита. Ця боротьба точилася два століття й скінчилася поділом єдиної для всього православного Сходу Київської митрополії на дві окремі: Київську й Московську. Неабияку роль Київського митрополита не лише в церковно-релігійних справах, а й у національно-політичному житті, у вирішенні морально-етичних проблем, зрештою, як об’єднуючого центру східнослов’янських народів, добре розуміли видатні князі ще в дотатарський період. Вже в середині ХІІ ст. мали місце спроби основоположників нового політично-державного центру на півночі, князів Мономаховичів Суздальських, мати власного митрополита, щоб відокремитись у церковному плані від Києва. Андрій Суздальський у 1169 р.(ще до зруйнування посланими ним суздальцями Києва й пограбування ними Св. Софії) направляв посольство до Константинополя з проханням поставити окремого митрополита у Владимирі, що було на ділі нічим іншим, як актом державної зради, бо Київська влада проводила самостійну політику, всіляко уникаючи залежності й від Константинополя, й від Рима. Переселення двох Київських митрополитів Кирила ІІ й Максима на північ, до Владимира, поставило Галицько-Волинську державу й Руську церкву на українських землях у дуже важке становище. Митрополити докладали всіх зусиль до розбудови держави й церкви на терені «Заліської україни» – майбутньої Московії, землі ж власне Руси обминали. Митрополит грек Максим усе робив, щоб позбавити Галицько-Волинську державу можливості стати спадкоємицею Києва як центру Київського християнства. Хоча тамтешні князі Данило Галицький, Лев Данилович, Юрій Львович багато зробили для зміцнення авторитету Православної церкви та збереження Київської митрополії, яка була одною з підвалин Київської імперії й могла допомогти її відновити. Так, Лев Данилович у 1300 (чи 1301) р. почав дії по створенню окремої митрополії для західних земель Руси – в Галичі, столиці князівства. І наприкінці 1302 – на початку 1303 рр. постановою імператора Андроніка ІІ та Константинопольського патріарха Афанасія Галицька митрополія була встановлена. Відмітимо, що це вже не була незалежна від Константинополя митрополія – така, якою була Київська, а тому ніякої спадкоємності прав православного Києва Галичу дати не могла. Її було ліквідовано в 1391 р. Вона не мала сил побороти претензії Володимиро-Суздальщини, адже тут не було Київського митрополита. Ось – сила Київського митрополита, який, переїхавши в якусь частину держави, може остаточно добити навіть Імперію, й без того знесилену боротьбою з іноземним загарбником. Із занепадом Галицько-Волинського князівства більшість його земель опинилися шляхом інкорпорації (входження) під владою Великого князівства Литовського, а Західна Галичина та Холмщина була захоплена Польською Короною. Великі литовські князі, прийнявши православ’я, оцінили роль церкви в житті держави як об’єднуючої та культуротворчої сили, значення митрополичого престолу для зміцнення авторитету княжої влади. Для Литви це було важливо, бо вона суперничала з Московією за впливи у Східній Європі. До того ж литовські князі з 1321 р. осіли в Києві й прагнули впливати на призначення Київських митрополитів. Проблема контролю над митрополичою кафедрою стала у центрі литовсько-московських міждержавних відносин (вона й нині стоїть у засаді україно-російських відносин, просто цього, на жаль, не усвідомлюють як слід сучасні українські політики). Литовський князь Гедимін домігся від Константинополя окремої митрополії для східних християн у своїй державі. Литовська митрополія була встановлена у 1317 р., але її юрисдикція поширювалася лише на литовські та білоруські землі (уважно сприймаємо: боротьба за Русь іде. І в цей час Білорусь удалося відтягти від майбутньої Московії). Наступник Гедиміна князь Ольгерд Гедимінович продовжив боротьбу за Київський митрополичий престол, висуваючи, паралельно Московії, своїх кандидатів на митрополита. З 1354 р. існували фактично дві митрополії: Київська і всієї Руси з центром у Москві (але її юрисдикція поширювалася тільки на Московські землі. Природно, бо Руські землі Московії в той час ще не належали) та Литовсько-Київська з центрами в Новогрудку та Вільно (юрисдикція – литовські, білоруські, українські землі). Боротьба за митрополичу кафедру в другій половині ХІV ст. завершилася тим, що Константинопольський патріарх у 1376 р. висвятив-таки ставленика Литви єпископа Кипріяна на Київського митрополита. Кипряну вдалося на певний час заручитися прихильністю не лише Литви, а й Москви й об’єднати Литовську й Києво-Московську митрополії, що було підтверджено у титулі «митрополита Київського і всієї Руси». «І перестала бути смута в митрополії, – каже літописець, – і стала єдина митрополія: Київ, Галич і всієї Руси» (Москва, як бачимо, літописцем не згадується). Але це було куплене митрополитом Кипріяном ціною знову ж таки служіння Москві, де він постійно перебував. Не будучи Руссю, Московія, яка за часів Київської Руси називалась узагалі-то «Залісською укрáїною», робила все, щоб Руссю стати. У 1385 р. відбулося династичне об’єднання Литви з Польською Короною – Кревська унія. Литовські князі навернулися до католицизму, і Православна церква втратила статус державної. Початок ХV ст. позначився гострою боротьбою між Литвою, Москвою та Константинополем за Київську митрополію. У 1415 р. з ініціативи литовського князя Вітовта місцеві єпископи поставили митрополитом «Церкви Київської і всієї Руси» Григорія Цамбалака, чим продемонстрували як антимосковську, так і антигрецьку позицію Православної церкви в україно-білоруських землях. Остаточний же поділ древньої Київської митрополії на Київську й Московську почався у 1448 р., коли собор московські єпископів без згоди Константинополя настановив власного митрополита – Йону. Він був останнім митрополитом у Москві, що мав титул «Київського і всієї Руси», його наступник Феодосій з 1449 р. зветься вже «Московським і всієї Руси» – так далися взнаки великодержавні амбіції московської світської та духовної влади. Так Москва розпочне боротьбу за самостійність своєї церкви. Цим вона знищить всі здобутки Київської церкви й влади Х – ХІІІ ст. у справі утвердження незалежності своєї церкви, бо її досвід у цьому буде вже її власним досвідом. Вважається, що приводом для розриву Москви з Константинополем була Ферраро-Флорентійська унія Східної церкви з Римом (1439 р.), на яку пішов Константинопольський патріарх. Але головна причина містилася, вочевидь, у політичному зміцненні Московської держави й наростанні в її церковному житті цезаропапістських тенденцій, утім – цілком за грецьким зразком. У 1458 р. Римський папа Каліст ІІІ та Константинопольський патріарх Григорій Мамма (перебуваючи в унії) висвятив на митрополита Київського Григорія Болгарина. Польський король і литовський князь Казимир ІV визнали церковну юрисдикцію нового митрополита на території Польсько-Литовської держави. Так остаточно завершився поділ давньої Київської митрополії на Московську та Київську. Остання була позбавлена офіційного статусу в умовах втрати руської державності, але саме вона стала захисником та представником руського (українського та білоруського) народу в католицькій Польсько-Литовській державі, осередком руської (української та білоруської) культури та духовності. 3.3. Від поділу Київської митрополії до Берестейської унії (1458 – 1596 рр.). (Прочитайте і виділіть основні положення) Цей період в історії православ’я в Україні має свої відмінності й особливості. Навіть російські церковні історики, які є надзвичайно консервативними, й то вирізняють його як «історію Західно-Руської церкви». Релігійне життя в Україні розвивалося в умовах іноземної й іновірної польсько-литовської влади. І хоча православ’я й де-юре не утискувалося, існували такі речі, як право патронату, «подавання столиць духовних і хлібів духовних», які спричинили глибоку кризу церковного життя, деморалізували й дезорганізували його. Водночас саме тоді й розвинулися найхарактерніші особливості українського православ’я, а саме: активна участь у житті церкви не тільки духовних осіб, а й світських людей; зближення церковного життя, освіти й школи, які змушені були об’єднуватися, щоб протистояти сильному наступу латинської культури, католицтва й протестантизму. У цей час Західна Європа була паралізована реформаторськими рухами – лютеранським, кальвіністським, англіканським, якими папство змушене було займатися постійно, намагаючись організувати гідну Контрреформацію. Падіння ж Константинополя у 1453 р. чи не назавжди поховало ідею єдності християнських церков. Східноєвропейський простір стає тереном протистояння між Польщею-Литвою і Московією під постійною турецькою загрозою з Півдня. Коронування в 1547 р. Івана ІV як царя стимулює формування месіанської ідеї «Москва – третій Рим». Після цього так званий «Стоглавий собор» (Москва, 1551 р.) закріпив на церковному ґрунті централізаційні, уніфікаційні, нівеляційні тенденції, які остаточно оформились як канонічний напрям під час самопроголошення Московською церквою Московського патріархату в 1589 р. та примушування Константинопольського патріарха визнати цей акт. Усе це не могло не турбувати духовні й культурні сили України. Водночас з середини ХVІ ст. на релігійній ситуації в Україні позначилися два явища – наступ латино-польської культури і проникнення протестантизму. Перший мав денаціоналізуючі для українського суспільства наслідки, бо загрожував цілковитим ополяченням та покатоличенням провідних верств українського народу – шляхти, інтелігенції, а відтак і втратою для Православної церкви її інтелектуальної та економічної опори. Протестантизм же вносив збентеження на терен, де православ’я й так знаходилося в стані дезорганізації й деморалізації, хоча перехід на протестантизм зупиняє на деякий час латинізацію, але не полонізацію провідних верств населення – в Польщі розгорнеться Контрреформація й в Україні з’являться єзуїти, які стануть не менш загрозливим чинником денаціоналізації. Під впливом протестантизму поширюються різні біблійні рухи, переклади Євангелія й інші релігійні видання. Визначною подією цього протестантського реформаційного руху було видання в 1556 – 1561 рр. Пересопницького Євангелія. Інші переклади й видання Біблії (Швайпольта, Буковина, Скорини, Федоровича, Мстислава, Острозького) мають виразні ознаки протестантських впливів, які сприяли поширенню реформаційних ідей в Україні. На тлі цієї політичної, церковної й релігійної ситуації в середині XVІ ст. Українська церква поступово занепадає. ХVІ століття – темна епоха в історії українського православ’я, період його кризи. Проте слід сказати, що об’єднання українських земель під польською короною мало й деякі позитивні об’єктивні моменти. Так, західноєвропейська культура сприяла національно-культурній кристалізації українського народу; зіткнення з польським католицизмом підносить значення Української церкви, пробуджує національну православну самосвідомість народу. Не вся шляхта залишає українство і його церкву й спольщується. Так, князь Костянтин Острозький, осідком якого було м. Острог на Волині, вважався опікуном православної церкви в Річіпосполити; церковні братства працюють для поліпшення культурно-національного й релігійно-церковного життя, налагодження освіти, виховання. Наприкінці 70-х рр. ХVІ ст. К.Острозький заснував в Острозі Академію, яка на кілька десятиліть стала православним культурно-релігійним центром. Саме в Острозькій друкарні побачила світ у 1581 р. Острозька Біблія – перше друковане видання Св.Письма Старого й Нового Заповіту слов’янською мовою в Україні. У цей час Іван Вишенський вбачає порятунок церкви у запереченні її ієрархічних основ. Усе робилося своїми силами, константинопольські патріархи не допомагали українцям, та, зрештою, й не хотіли цього робити – їх цікавив «третій Рим». Велику роль у підтримці православного церковного життя відіграли своєрідні організації мирян – церковні братства, які виникли в останній третині ХVІ ст. як вияв давньоруської родової організації. Визначальними в їх становленні були також цехові зразки самоврядування серед міщанської верстви. Братства також зазнавали впливів Реформації. Вони засновували свої школи й друкарні. Першими впливовими церковними братствами в українських і білоруських землях Річіпосполити стали Львівське Успенське та Віленське Святого Духа. Вони стали центрами потужного суспільного руху, гуртували навколо себе й підтримували братства менших міст. Визначальними рисами братського руху були: його всестановий характер та імунітет найпотужніших братств від влади місцевих єпископів (ставропігія. Надавалася константинопольським патріархом). Результати діяльності братств стосувалися не тільки церковних та культурних проблем, братства намагалися виборювати громадянські та релігійні права православних у судах і виборних представницьких органах влади – сеймиках та сеймах. Проте між ними й єпископами постійно відчувалося протистояння, бо братства таки відчутно втручалися в церковне життя. Конфлікт вищої православної ієрархії з братствами став однією з причин утворення унії з Римською церквою в 1596 р. Ієрархи прагнули зберегти свою владу в церкві, позбутися в ній, як уважалося, неканонічного «народоправства», а також домогтися офіційного статусу «грецької релігії» в Річіпосполити. Унійні плани щодо Української церкви мав і Рим, і польські політичні та релігійні чинники. Вироблення остаточної позиції Римської курії щодо можливостей укладання та реальних форм церковної унії на землях Річіпосполити пов’язане з діяльністю Антоніо Поссевіно, єзуїта, місіонера, талановитого дипломата. У його трактатах «Московія» (1581 р.) та «Лівонія» (1583 р.), листах до папи Григорія ХІІІ, Меморандумі 1595 р. та інших документах було викладено основні ідеї щодо унії. Саме їх згодом було покладено Римом в основу його унійної політики на українсько-білоруських землях. Однак слід сказати, що ініціатива практичного проведення церковної унії належала все ж таки православним, а конкретно – частині найвищого духовенства Київської митрополії. Цьому сприяла низка внутрішніх конфліктів. Церковні реформи, започатковані братствами, були підтримані Антіохійським патріархом Йоакимом (прибував до України в 1586 р.) та Константинопольським патріархом Ієремією (прибував у 1589 р. Щоправда, – по дорозі до Москви). Це різко протиставило братства й єпископат. Так, Ієремія надав ставропігію (незалежність від місцевої влади та пряме підпорядкування патріарху) Львівському й Віленському братствам. Це, до речі (й що обов’язково треба враховувати), сприяло посиленню проникнення іноземного церковного центру в Україну. Митрополит Петро Могила згодом не випадково буде сильно тиснути саме на Львівське Успенське братство з метою приборкати його, бо братчики тільки тим і займалися, що писали доноси на нього Константинопольському патріарху, на що мали від останнього офіційний дозвіл. Було також спровоковано двовладдя серед ієрархів: крім поставленого нового Київського митрополита Михайла Рогози, Ієремія призначив ще й патріаршого екзарха (намісника) – Луцького єпископа Кирила Терлецького, а також роздмухав конфлікт між Львівським братством і Львівським єпископом Гедеоном Балабаном й при тому видавав грамоти на користь то однієї, то іншої сторони. Вище духовенство сприйняло це все як підрив традиційних засад церковної юрисдикції. Ось до чого приводять дуже необережні сподівання на іноземних ієрархів та допуск їх до внутрішніх справ церкви! Це розуміла руська політична й духовна еліта княжої доби, цього не змогла своєчасно зрозуміти українська еліта польсько-литовської доби. Результатом же було не тільки розділення Української церкви у 1596 р., але й те, що в 1589 р. Москва за участю того ж таки Ієремії проголосить Московський патріархат. Дії Ієремії в Україні тоді постають як такі, що були спрямовані тільки на користь Москви – для усунення шляхом приведення до розколу єдиного можливого в проблемі патріархату її конкурента. Але постання патріархату в Москві мало великі проблеми в аспекті канонічності, тому Київський митрополит Петро Могила висуне ідею заснування Київського патріархату на початку ХVІІ ст. Можливості до того були, незважаючи на великий спротив козацтва, але все перепинить раптова смерть у 1647 р. 50-річного Митрополита. А тільки канонічний Київський Митрополит-патріарх і міг забрати назад у Римського папи ту частину Української церкви, яка пішла на унію. Так що, й інтереси Риму в усуненні такого Митрополита видно наявно. Ті ж ієрархи, що пішли на переговори з Римським папою щодо переходу на унію з Римом, розглядали такий акт як єдино можливий шлях виведення церкви східного обряду з кризи. Вони прагнули зберегти та зміцнити традиційний церковний лад, реально зрівняти «грецьку релігію» з «римською», підняти статус православного духовенства та мирян. І в 1590 р. єпископи К.Терлецький, Г.Балабан, Л.Пелчицький та Д.Збируйський уклали «Белзьку декларацію» про перехід під зверхність Римського Апостольського престолу за умов збереження східного обряду та порядків, прийнятих у східних церквах, насамперед влади єпископів. «Белзька декларація» була підтримана того ж року на соборі в Бересті, таємно від світської частини собору. Єпископська декларація унії з додатковими умовами була передана польському королю й дістала в березні – травні 1592 р. його підтримку. Це легалізувало унійну діяльність єпископів. Спротив їй одразу ж виказав князь К.Острозький, який висунув свою програму подолання кризи та майбутнього розвитку української церкви. Він схилявся до «універсальної унії» – воз’єднання православних і католиків, соборно ухваленого всіма східними патріархами. Безумовно, це була ілюзія. Але князь К.Острозький виступив таки проти варіанта унії, втіленого вищим духовенством, і очолив антиунійний рух у суспільстві. Однак подолати унію не вдалося й суспільство України звідтоді виявиться розколотим за релігійно-конфесійною орієнтацією. Протягом 1594 – 1595 рр. єпископська програма унії переживала процес формування. До єпископів у 1595 р. приєднався й Київський митрополит М.Рогоза. Усі разом схилялися до регіональної унії зі збереженням традиційних повноважень єпископату та східного обряду. Була врахована також і нагальна потреба в освітній реформі. Унійні плани трималися в секреті, бо ієрархи вважали неприпустимою участь широкого світського загалу у вирішенні церковних проблем. Певну рацію вони мали, адже тому ж Митополиту Петру Могилі пізніше не вдасться досягти бажаного ним результату по заснуванню Київського патріархату саме через брутальний зрив його ініціатив козацтвом, серед яких на той час уже повно було промосковської агентури. Остаточні умови об’єднання з Римською церквою були сформульовані в 1594 р. на єпископських секретних («покутних») зібраннях у Сокалі та Торчині («Торчинський едикт») і 1 червня 1595 р. на соборі в Бересті. В «Берестейських артикулах» руський єпископат утверджував себе як самостійну й рівноправну сторону унійного процесу, прагнучи забезпечити своїй церкві автономний статус у складі Католицької церкви («церква свого права»). Безпосередній вплив Риму обмежувався висвяченням папою митрополита, єпископи ж мали висвячуватися на місці. Повинні були бути збережені всі храми, обряди та традиції. Значна увага приділялася підвищенню соціального статусу єпископату та посиленню його влади в церкві. Водночас умови унії містили низку вимог соціально-політичного характеру, спрямованих на забезпечення повноцінного юридичного статусу Православної церкви та її духовенства в межах Річіпосполити, гарантом виконання яких уважалася королівська влада. Король мав також захищати єпископів-уніатів від можливої внутрішньої та зовнішньої опозиції, спеціально вимагалася заборона будь-яких «паралельних структур, у тому числі чужоземних владик і ченців та впливів із Греції». Політичним гарантом унії став король Сигізмунд ІІІ. Одразу ж по закінченні собору в Бересті єпископ Потій надіслав князю Острозькому листа (16 червня) з інформацією про ухвалені на ньому рішення та запропонував князю приєднатися до них. Відповіддю останнього було окружне послання від 24 червня, звернене до всього руського духовенства та мирян, написане надзвичайно гостро і вкрай негативно. Звістка про унійну діяльність церковних ієрархів викликала вибух гніву серед руської людності Річіпосполити, передовсім міщанства. Вельми негативно поставилися до того братства у Львові, Вільно, Перемишлі та інших містах. Виконуючи рішення собору, єпископи І.Потій та К.Терлецький 17 липня 1596 р. прибули до Кракова для консультацій з приводу артикулів унії з королем та папським нунцієм. Сигізмунд узяв на себе функції політичного гаранта підготовки та проведення унії. Усе це змусило князя Острозького вдатися до радикальних дій. Він написав до протестантського собору, що відбувався в Торуні в серпні 1595 р., листа, в якому скаржився на утиски з боку королівської влади та на владик, які всупереч волі народу ведуть його «від Христа до Антихриста – папи римського», й запропонував протестантам спільно виступити проти короля в обороні своїх релігійних прав. Князь закликав боротися проти «папежників». Це послання, природно, тут же потрапило до короля та сенаторів. Приязні стосунки, що були до того між князем і королем, перервалися: надто небезпечною для польської держави була погроза К.Острозького залучити до вирішення релігійних питань збройну силу козаків. Пам’ять про повстання гетьмана К.Косинського ще була свіжою, а на початку осені 1595 р. спалахнуло ще й повстання Северина Наливайка. Тому польські владні кола почали сумніватися в доцільності саме в цей час поїздки руських єпископів до Риму. Але саме ці руські єпископи й наполягали на необхідності такої поїздки, через що 22 вересня на нараді сенаторів ця поїздка була санкціонована. Через два дні (24 вересня) король Сигізмунд ІІІ своїм універсалом проголосив унію Руської церкви Річіпосполити з Апостольським престолом у Римі. Унія була ухвалена й урочисто проголошена на Берестейському соборі 8 – 9 жовтня 1596 р. У цьому соборі, крім прихильного унії руського духовенства та шляхти, брали участь представники короля, Римської курії, ордену єзуїтів. Одночасно противники унії в цей же час провели в Бересті паралельний антиуніатський собор за участю представників Константинопольського та Олександрійського патріархів. Від унії відмовилися єпископи: Львівський Г.Балабан та Перемишльський М.Копистенський, засуджені уніатським собором. Парафіяльне духовенство в питання унії в основному підтримало своїх архієреїв. Таким чином, після Берестейського собору 1596 р. священики Львівської, Перемишльської та деяких парафій Луцько-Острозької єпархії залишилися у православ’ї. Міщанство, організоване в братства та більшість монастирів на чолі з Києво-Печерською лаврою також виступили проти унії. Король Сигізмунд ІІІ у своєму універсалі (грудень 1596 р.) затвердив рішення унійного собору й закликав усе руське духовенство перейти на унію. Це був початок легітимізації нової католицької спільноти східного обряду в державі. Але уніатських ієрархів так і не допустили до вищих органів влади, зокрема до сенату (чого вони, власне, більш за все й прагнули). В 1697 р. розгорівся конфлікт між Константинополем і Римом з приводу унії в Річіпосполити. Патріарх Мелетій Пігас відлучив уніатських владик, папа Римський же підтвердив їхню правочинність. Так розпочалася тривала міжконфесійна війна «Руси з Руссю». Отже, кінець ХVІ ст. позначився розколом Київської митрополії й утворенням в українських та білорусько-литовських землях Річіпосполити уніатської («з’єднаної») церкви. Відкрився шлях до реформування цієї церкви на засадах централізму, ієрархічності та пріоритету єпископської влади, властивих католицизму. Укладена «згори», унія породила глибокий релігійно-політичний конфлікт в українському суспільстві. Тим не менш, вона дала життя цілій католицькій спільноті східного обряду, розвиток якої звідтоді став складовою історії українського народу, як і історії християнства на його теренах. |
| Семінарське заняття. Право власності Сидорову фортепіано. Сидоров відразу не зміг перевезти фортепіано до себе додому і невістка Борисова через три дні після смерті Борисова... |
Правління Володимира 1 Великого. Поширення християнства в Київській... Київська Русь після прийняття християнства: економіка соціально-політичний устрій, зовнішня політика |
| Контрольна робота №2 11 клас (профільний) 2012-2013 Боротьба двох течій християнства – православ’я й католицизму – стимулює розвиток в Україні |
Л. В. Борисова «Управлінське документування: Кредитно модульний курс» Білобровко Т.І. «Управлінське документування: Кредитно – модульний курс»: навч метод посібник / Т.І. Білобровко, Л. В. Борисова;... |
| Тарас Андрусяк ІСТОРІЯ ПОЛІТИЧНИХ ТА ПРАВОВИХ ВЧЕНЬ АНТИЧНОГО РИМУ 35 ПОЛІТИЧНІ ТА ПРАВОВІ ІДЕЇ ХРИСТИЯНСТВА 43 ПОЛІТИЧНІ ТА ПРАВОВІ ВЧЕННЯ СЕРЕДНЬОВІЧЧЯ 50 ПОЛІТИЧНІ ТА ПРАВОВІ ВЧЕННЯ... |
ПЛАН ВСТУП Розділ I. ПОНЯТТЯ НОТАРІАТУ. ІСТОРІЯ РОЗВИТКУ НОТАРІАТУ... Розділ II. ОРГАНІЗАЦІЙНІ ОСНОВИ НОТАРІАЛЬНОЇ ДІЯЛЬНОСТІ. ПОРЯДОК УСТАНОВИ ПОСАДИ НОТАРІУСА |
| Цікаве про Різдво Христове Історія свята Теофанія", що значить "З'явління" чи "Богоявлення", у перших віках християнства означало не тільки появу Ісуса Христа при його хрещенні,... |
Товариство з обмеженою відповідальністю “Колокол”, (надалі Виконавець),... |
| Лекція (2 години) Тема: Вступ до курсу “Історія України”. Українські... Дків. Саме історія може відповісти на ряд важливих питань – адже нинішній цивілізаційний стан і ситуація в Україні, зокрема, не визріли... |
1. Дайте визначення предмету "Історія України", вкажіть на основні... Ого поселення, а також історію його предків, від найдавніших часів до сьогодення. Це історія українських земель, історія території,... |