|
|
Скачати 412.41 Kb.
|
Розкрийте зміст, визначте значення Закону Центральної Ради «Про національно-персональну автономію», схваленого 9 січня 1918 р. Закон Української Центральної Ради «Про національно-персональну автономію» було прийнято 9 січня 1918 р. Під час роботи над цим Законом було використано ідеї К. Реннера та О. Бауєра, соціал-демократів з Австрії, де, порівняно з іншими державами світу, було представлено чи не найбільше нацменшин. Цей вид автономії передбачав створення національних союзів на основі добровільних особистих заяв громадян. Вона мала забезпечити реальний захист національних прав незалежно від кількості представників національної меншини, території її проживання, не порушуючи територіальної цілісності держави. Закон про національно-персональну автономію складався з 10 статей, що 29 квітня 1928 р. вони увійшли окремим розділом («Національні Союзи») до Конституції УНР. Він містив конкретний механізм набуття автономії для національних меншин. Національним союзам належало право представництва певної нації, яка жила на теренах УНР, у державних і громадських організаціях, а також право законодавчої ініціативи й самоврядування та статус інших національних органів. Вищим представницьким органом були Національні збори; національно-персональна автономія надавалася великоруському та польському етносам як найчисленнішим і політично організованим. Білоруська, чеська, молдавська, татарська, грецька та болгарська нації могли скористатися правом національно-персональної автономії за умов подання на розгляд Генерального суду заяви з підписами не менше як 10 тис. громадян УНР незалежно від статі й віри. Заяви інших націй мали подаватися до парламенту УНР. Закон став одним із найважливіших конституційних правових актів в Українській Народній Республіці. «Історія України». (Соціально-політичні аспекти). Навчальний посібник / Заг. ред. Б. П. Ковальського. – Ч. I. – К., 2003. – С. 134. Порівняйте підходи до вирішення етнонаціональних проблем в Україні за часів Центральної Ради, Гетьманського уряду та Директорії УНР. Можливості реалізації ідей самостійного етнополітичного розвитку України з’явилися внаслідок перемоги Лютневої демократичної революції. Створена в березні 1917 р. Українська Центральна Рада почала формувати власну політику щодо регулювання міжнаціональних відносин. Очолили цей процес її керівники М. Грушевський, В. Винниченко, С. Єфремов, П. Христюк та інші. Перед Центральною Радою постало завдання втілити ідею самовизначення української нації у формі національної автономії в складі Російської Федерації, а також виробити концепцію етнічних перетворень в Україні з активним залученням усіх національностей, що проживали на її території. Провідні діячі Центральної Ради прагнули створити ідеологію і правову базу регулювання міжетнічних відносин. Принципово не погоджуючись з гаслом «Україна для українців», за яким стояли М. Міхновський та його прихильники, М. Грушевський засуджував прояви національної нетерпимості, робив усе можливе для нормалізації міжетнічних відносин в Україні. Український Національний Конгрес (6–8 квітня 1917 р.) ухвалив рішеня: «Одним із головних принципів Української автономії є повне забезпечення прав національних меншостей, які живуть на Україні». У I та II Універсалах Центральна Рада закликала українців запроваджувати автономну систему правління в Україні разом з іншими етнічними групами, «негайно прийти до згоди і порозуміння з демократією інших національностей». Суттєвим досягненням у забезпеченні прав національних меншин стала можливість використання рідної мови, зокрема в школах, утворення культурних і релігійних товариств, виділення коштів для їхньої діяльності з державного бюджету. Так, Статут Генерального Секретаріату передбачив публікацію правових актів російською, єврейською, польською мовами, що й виконувалося в подальшому. Незаперечними залишаються результати діяльності керівників Центральної Ради щодо залучення представників національних меншин до її складу. Якщо на початковому етапі існування Центральної Ради представництво в ній запроваджувалося за територіальним, професійним та партійним принципами, то з середини літа 1917 р. останні було доповнено ще й «національною належністю». Це дало змогу перетворити Центральну Раду з органу суто національного, українського на тимчасовий крайовий парламент – справжній центр політико-правового життя в Україні. Іншим важливим напрямом етнополітичної діяльності Центральної Ради стало створення в структурі її виконавчих органів (спочатку в складі генерального Секретаріату, а потім – у раді народних міністрів) генерального секретарства (міністерства) з національних справ і посад трьох товарищів – секретарів або міністрів – з російських, єврейських та польських справ. Генеральним секретарем з національних справ став С. О. Єфремов. У контексті формування сучасного механізму захисту прав національних меншин на особливу увагу також заслуговує досвід Центральної Ради щодо запровадження національно-персональної автономії (9 січня 1928 р.). На початковому етапі правління гетьмана П. Скоропадського правовий статус національних меншин не було визначено. «Грамота до всього українського народу» та «Закон про тимчасовий державний устрій України» – документи, що стали юридичною основою діяльності гетьмана, не віддзеркалювали якихось особливих прав національних меншин. Декларувалася рівність усіх громадян Української держави незалежно від національності. Кадрові призначення свідчили про толерантне ставлення гетьмана до неукраїнців. Єврей С. Гутник став міністром промисловості, німець Й. Вагнер – міністром праці, росіянин Г. Афанасьєв – державним міністром. У липні 1918 р. гетьман П. Скоропадський анулював закон про національно-персональну автономію і скасував національні міністерства. Їхні повноваження в культурно-освітній сфері було передано міністерству народної освіти та мистецтва. Та, незважаючи на цей крок, гетьманська держава була послідовною в забезпеченні рівноправності всіх громадян, що підтверджують створення нової єврейської партії, Російського національного центру, всеукраїнського центру, поновлення діяльності чехословацького комітету. У заснованої в листопаді 1918 р. Української Академії наук існував окремий структурний підрозділ – кафедра єврейської мови та письменства, а пізніше – єврейська історико-археологічна комісія. Гетьманське міністерство освіти та мистецтва за прикладом Центральної Ради вважало за доцільніше заснувати нові українські гімназії, ніж українізувати російські. Влітку 1918 р. було відкрито 54 українські гімназії, а наприкінці гетьманської доби їх було вже 150. У гімназіях з російською мовою навчання було введено обов’язкові предмети: українську мову, історію та географію України, історію української літератури. В цей час було розпочато видання україномовних підручників з багатьох напрямів. У Києві та Кам’янець-Подільському відкрито два державні університети. Засновано також Державний український архів, Національну галерею мистецтв, Український історичний музей, Українську національну бібліотеку, Український театр драми та опери, Українську державну капелу, симфонічний оркестр тощо. Директорія УНР декларувала відновлення принципів етнонаціональної політики Центральної Ради, підтвердила необхідність відновлення дії національно-персональної автономії. У грудні 1918 р. було підтверджено чинність відповідного закону. Тимчасово при уряді працював відділ у справах національних міністерств. Однак, з огляду на різні обставини, розпочало роботу лише одне – з єврейських справ. Директорія, створивши національним меншинам правові умови діяльності, водночас вживала протилежних заходів, порушувалися мовні права росіян, у Києві російськомовні вивіски на крамницях було замінено на україномовні, вимоги поляків надати їм національно-персональну автономію не знаходили підтримки. Це пов’язували з мовними проблемами українців у Польщі. Примусова українізація не сприяла діалогу з національними меншинами. Фактично політичні сили, які представляли інтереси меншин, відмовилися співпрацювати з Директорією в розбудові української держави. Росіяни взагалі зігнорували нову владу. Поляки більше переймалися відновленням власної державності. Ці відносини особливо загострились у зв’язку з проголошенням ЗУНР та намірами її до злуки з УНР, що обумовлювала зміну державних кордонів. Внаслідок загостення соціально-економічних, політичних та міжнаціональних суперечностей під час громадянської війни українська влада не мала змоги утримати під контролем внутрішню ситуацію в країні, захистити євреїв від погромів. Масовість цих погромів з початку 1919 р. дала формальні підстави пов’язати їх з Директорією УНР. Її намагання забезпечити охорону євреїв, притягти винних до юридичної відповідальності не завжди були успішними. Останній період діяльності Директорії, ускладнений військовою боротьбою та суперечностями в самій владі унеможливлював реалізацію національно-персональної автономії. Однак навіть за таких умов влада УНР не відмовлялася від принципів української демократії, проголошених на початку української революції. Вже перебуваючи в еміграції й сподіваючись на поверненя, уряд УНР ухвалив правові акти, у яких йшлося про права національних меншин. «Історія України». (Соціально-політичні аспекти). Навчальний посібник / Заг. ред. Б. П. Ковальського. – Ч. I. – К., 2003. – С. 131–137. В чому полягали особливості національної політики СРСР стосовно «українського питання» в післявоєнний період (1964–1991 рр.)? Після смерті Сталіна, за «хрущовської відлиги», створилися об’єктивні умови щодо суттєвих змін у національних та міжнаціональних відносинах. Це дало Україні змогу в 1960–70-ті рр. гармонізувати етнонаціональні відносини з союзними республіками в провідних галузях народного господарства, передусім у впровадженні новітніх досягнень науки і техніки у виробництві, підготовці наукових та науково-педагогічних кадрів, спеціалістів з вищою освітою. Наприклад, учені технічних кафедр Київського політехнічного інституту розробили 27 проектів нових машин та іншого обладнання, які використовувалися в п’яти національних республіках. Кафедра зварювального виробництва КПІ винайшла технологію чистової різки металу киснем, що дало змогу потім упровадити її на 300 підприємствах союзних республік. У ці роки вчені вищих навчальних закладів України підтримували зв’язки з 4547 науковими організаціями та підприємствами СРСР, проводили спільні дослідження з 55 тем, з них 28 тем – за межами України. Інститути АН УРСР значну увагу приділяли підготовці наукових кадрів через аспірантуру. В 1967–1972 рр. у цих інститутах було підготовано 62 спеціалісти вищої кваліфікації для 9 союзних республік. Одним із напрямів співпраці стала підготовка кадрів через стажування в наукових установах України. У 1969–75 рр. в інститутах АН УРСР пройшли стажування з перспективних напрямів науки і техніки молоді вчені всіх союзних республік. В навчальних закладах України готувалися спеціалісти з вищою освітою для Вірменії, Азербайджану, Грузії, республік Північного Кавказу. Однак наростання негативних явищ у суспільно-політичному житті в другій половині 60-х – середині 80-х рр., що проявлялось у порушенні законності, нехтуванні правами і свободами людини, національною гідністю, позначилося на етнополітичному курсі партійно-радянського керівництва. Винятком можна вважати діяльність П. Шелеста, що обіймав посаду Першого секретаря ЦК Компартії України до 1972 р. Він намагався захистити національні інтереси мешканців України, висловлювався на захист української мови, культури, самобутності українського народу. Тоді в УРСР, як і в інших республіках, під гаслами «пролетарського інтернаціоналізму», «розквіту і зближення націй в СРСР», формування нової історичної спільноти «радянський народ» велися політика русифікації та денаціоналізації етнічних груп, рішуча боротьба з проявами українського «буржазного націоналізму». Командно-адміністративна система ігнорувала потреби національного розвитку. Демографічні, економічні та соціальні процеси, насаджувані під гаслом «інтернаціональної допомоги» та злиття націй, суттєво змінювали співвідношення корінного населення та мігрантів, прирікали представників різних етносів на втрату національної самобутності, а національні меншини – на асиміляцію і, таким чином, згубно впливали на міжетнічні стосунки. Подібні процеси відбувалися щодо лемків, гуцулів, русинів, кримських татар, інших етнічних спільнот України. Одночасно в 60–80 рр. у республіці посилилася русифікація. В обласних центрах і в Києві українські школи становили 28%, російські – 72%. В Україні працювало 17600 російськомовних дошкільних закладів, а також 30 російських та 36 українсько-російських театрів, 55% бібліотечного фонду України становили книжки російською мовою, понад 55% газет також були російськомовні. Крім цього, з Росії в республіці розповсюджувалось 2600 назв різних газет та журналів. На одну книгу, видану українською мовою, припадало 56 російськомовних. У другій половині 80-х рр. в СРСР унаслідок реформ у внутрішній і зовнішній політиці розпочався етнічний ренесанс, що став одним із факторів розвалу Союзу. Це передусім було зумовлено деякими зовнішніми чинниками в розвитку країн світу після Другої світової війни: науково-технічною революцією, розвитком торговельно-економічних і туристичних зв’язків; зростанням етнічної мозаїчності людства, поглибленням глобалізації тощо. Внутрішні причини етнічного відродження народів колишніх СРСР та УРСР – це перебудова, демократизація, гласність, реабілітація, репресових народів, культурних та політичних діячів, активна національно-патріотичних організацій, вплив зарубіжної діаспори, зародження нового етнополітичного мислення. Широка дискусія громадськоі поставила під сумнів усі теоритичні постулати радянської етнополітики. «Історія України». (Соціально-політичні аспекти). Навчальний посібник / Заг. ред. Б. П. Ковальського. – Ч. I. – К., 2003. – С. 146–148. Розкрийте зміст політико-ідеологічної концепції «зближення та злиття націй». Важливим кроком (після схвалення ЦК КПРС тез до 300-річчя «возз’єднання» України з Росією) на шляху теоретичного обгрунтування поступового зближення, а згодом і злиття націй СРСР в одну став XXII з’їзд КПРС (1961 p.), який прийняв нову програму партії. Серед найбільш активно пропагованих у програмі перспектив розвитку комуністичного суспільства була й теза про поступове і неухильне стирання в СРСР національних відмінностей, особливо мовних. Щоправда, в програмі зазначалося, що цей процес буде тривалим і завершиться на наступному етапі розвитку національних відносин в СРСР, який характеризуватиметься подальшим «зближенням націй і досягненням їхньої повної єдності». Ідея «злиття націй» була центральною в комуністичній доктрині побудови інтернаціональної радянської держави в усі її історичні періоди. Вона базувалася на відомому положенні «Маніфесту Комуністичної партії»: «Національна відособленість і протилежності народів все більше й більше зникають уже з розвитком буржуазії, з свободою торгівлі, світовим ринком, з одноманітністю промислового виробництва і відповідних йому умов життя». Вважалося, що з переходом до соціалізму ці процеси прискоряться, нації поступово відімруть, національні риси народів унаслідок знищення їхньої основи – приватної власності – неминуче змішаються і зникнуть. Тому навіть вимушений «розквіт націй» в СРСР у 1920-ті pp. більшовицький режим жорстко контролював і регламентував. У своїй основі він спрямовувався до відомої стратегічної мети, яку озвучив Й. Сталін у 1930 р. на XVI з’їзді ВКП(б): «Треба дати національним культурам розвинутись і розгорнутися..., щоб створити умови для злиття їх в одну спільну культуру з однією спільною мовою». В УРСР, як і в інших республіках, під гаслами «пролетарського інтернаціоналізму», «розквіту і зближення націй в СРСР», формування нової історичної спільноти «радянський народ» велася політика русифікації та денаціоналізації етнічних груп, рішуча боротьба з проявами українського «буржазного націоналізму». Командно-адміністративна система ігнорувала потреби національного розвитку. Демографічні, економічні та соціальні процеси, насаджувані під гаслом «інтернаціональної допомоги» та злиття націй, суттєво змінювали співвідношення корінного населення та мігрантів, прирікали представників різних етносів на втрату національної самобутності, а національні меншини – на асиміляцію і, таким чином, згубно впливали на міжетнічні стосунки. Подібні процеси відбувалися щодо лемків, гуцулів, русинів, кримських татар, інших етнічних спільнот України. Одночасно у 1960–80-ті рр. у республіці посилилася процес русифікація. В обласних центрах і в Києві українські школи становили 28%, російські – 72%. В Україні працювало 17600 російськомовних дошкільних закладів, а також 30 російських та 36 українсько-російських театрів, 55% бібліотечного фонду України становили книжки російською мовою, понад 55% газет також були російськомовні. Крім цього, з Росії в республіці розповсюджувалось 2600 назв різних газет та журналів. На одну книгу, видану українською мовою, припадало 56 російськомовних. |
| ПРОГРАМА ВСТУПНОГО ІСПИТУ ЗА ФАХОМ ДЛЯ АБІТУРІЄНТІВ, ЯКІ ВСТУПАЮТЬ... Поняття про статистику як суспільну науку, її виникнення та розвиток. Предмет і методологічні основи статистики. Етапи статистичного... |
1. Давня історія України Позначте науку, що вивчає минуле за речовими історичними джерелами Вкажіть галузь історичної науки, що вивчає речові (матеріальні) пам’ятки та реконструює за ними давню історію суспільства |
| Міністерство освіти і науки, молоді та спорту України Харківський... Тема ВІТЧИЗНЯНАТРАДИЦІЯ В ЕКОЛОГІЇ: МЕТОДОЛОГІЧНІ І КОНЦЕПТУАЛЬНІ ОСНОВИ ПІЗНАННЯ БІОСФЕРИ |
Календарно-тематичний план "Основи кадрового менеджменту" для професії... Теоретико-методологічні основи управління персоналом. Концепція управління людськими ресурсами |
| ПЛАН-КОНСПЕКТ для проведення заняття з антисуїцидальної МЕТА: розглянути з особовим складам 1-го караулу основи християнства, його історію та основи віровчення |
ПЛАН-КОНСПЕКТ для проведення заняття з антисуїцидальної МЕТА: розглянути з начальницьким складам СДПЧ-3 основи християнства, його історію та основи віровчення |
| Модуль ІІІ Охарактеризуйте впровадження християнства як державної... Головною подією князювання Володимира Святославовича, безперечно, є загальнодержавна християнізація Русі 988 р |
Міністерство освіти України скоротило список предметів незалежного тестування Реформи у сфері освіти тривають. Нову систему тестування й надалі намагаються поліпшити. Тепер з переліку дисциплін, з яких проводитимуть... |
| Змістовий модуль 3: «Основи діагностики, лікування та профілактики... Змістовий модуль 3: «Основи діагностики, лікування та профілактики основних хвороб органів дихання» |
Прочитайте текст, визначте межі ССЦ, визначте підтему кожного з ССЦ,... Прочитайте текст, визначте вид зв’язку в ньому, назвіть лексичні засоби міжфразового зв’язку |