|
|
Скачати 412.41 Kb.
|
|
Модуль І Охарактеризуйте «Історію України» як науку, визначте її методологічні основи та джерельну базу. Предметом вивчення курсу історії України у вищому навчальному закладі є генезис, закономірності становлення та розвитку українського народу, його боротьба за національну державну незалежність, історія його політичної, соціальної, етнополітичної та науково-освітньої діяльності від найдавніших часів до сьогодення. У кожної науки є властиві тільки їй методи дослідження, методологічні принципи. Методологією історичної науки є теорія пізнання історичного процесу, сукупність пізнавальних принципів та дослідницьких методів, що реалізуються в практиці історичного пізнання. Для вивчення історії України важливі такі методологічні основи й принципи: принцип історизму; принцип об’єктивності. Джерело з історії України – це матеріальний носій інформації, що безпосередньо віддзеркалює ту чи іншу сферу діяльності людей. Коло таких джерел дуже широке: 1) літописи, хроніки, сказання; 2) археологічні пам’ятки; 3) архівні матеріали; 4) періодична преса; 5) монографії; 6) мемуарна література тощо. «Історія України». (Соціально-політичні аспекти). Навчальний посібник / Заг. ред. Б. П. Ковальського. – Ч. I. – К., 2003. – С. 25–28. Дайте визначення «історичної етнології», охарактеризуйте її основні поняття та категорії. Історична етнологія – розділ науки, предметом вивчення якого є походження і формування окремих етносів (етногенез), етнічна історія, генезис та історія традиційних форм народного побуту і культури окремих етносів, зокрема тих, що зникли, формування й еволюція господарсько-культурних типів та історико-етнографічних областей. Важливу роль в історичній ентології відіграє культурно-генетичний напрям, що досліджує переважно генезис та еволюцію окремих компонентів народної культури, зокрема матеріальної, духовної, соціонормативної в її етнічній своєрідності. Дослідження в історичній етнології базуються як на етнологічних матеріалах, так і на власне історичних, археологічних, лінгвістичних, антропологічних, ономастичних та інших джерелах, які залучаються комплексно. Важливе значення має етнополітичний аспект історії. Етнополітика як суспільна практика є в будь-якій поліетнічній державі. В українській історії етнополітика особливою актуальна. По-перше, протягом усієї історії Україна була (і залишається) країною (державою) з поліетнічним складом населення. По-друге, в тривалі періоди бездержавності, коли українці були переважно об’єктом етнополітики чужих держав, етнополітичні проблеми становили чи не визначальний зміст їхньої історії. Йдеться, передусім, про національні рухи, які відбувалися в усі періоди вітчизняної історії. По-третє, в історичні періоди української державності, коли українська влада поставала в ролі суб’єкта етнополітики, їй доводилося вирішувати надзвичайно складні проблеми налагодження конструктивних відносин з іноетнічним населенням у складі української держави. Сказане в загальному окреслює суть поняття «етнополітичний контекст української історії». Українська історія буде «неповною» без включення в її контекст елементів етнополітики в історичній ретроспективі. «Історія України». (Соціально-політичні аспекти). Навчальний посібник / Заг. ред. Б. П. Ковальського. – Ч. I. – К., 2003. – С. 51–52. Розкрийте зміст основних концепцій походження українського етносу. Етногенез (від грецького етнос – народ і генезис – походження) – тривале утворення і розвитку племені, народу, нації. Вивчення етногенезу має спиратися на комплексне використання даних багатьох наук: історії, мовознавства, етнографії, антропології, археології. В етногенетичних та етнокультурних процесах, що відбувалися в Україні, можна виділити кілька етапів: І. Трипільська доба (V – ІІІ тисячоліття до н. е.). ІІ. Післятрипільська доба (ІІ тисячоліття до н. е.). ІІІ. Скіфо-сарматська доба (VІІ ст. до н. е. – ІІІ ст. н. е.). ІV. Слов’янська доба (І тисячоліття н. е.). V. Доба Русі-України (від VІІ ст н. е.). Тривалий час в історичній науці дискутували прибічники двох теорій походження українського народу – міграційної та автохтонної. Суть останньої полягає в тому, що український народ – автохтонний – той, що виник, зародився на місці власного проживання, існування (місцевий, корінний). Численні наукові розвідки О. Шахматова, О. Преснякова, В. Хвойки, М. Грушевського, Б. Рибакова, В. Петрова та інших дають підстави вважати автохтонну теорію максимально наближеною до істини. На основі аналізу положень, джерел, історичних хронік, наукових розвідок можна визначити такі ознаки на користь автохтонного походження українців: а) спільний фізично-етнічний тип; б) мовний фактор (ґрунтовно досліджено й визначено риси, характерні лише для цієї території); в) основні види господарської діяльності – землеробство та скотарство – існують протягом усього історичного розвитку; г) мистецькі пам’ятки, зокрема кераміка, мають характерні ознаки тільки цього ареалу; д) світоглядно-обрядова система формувалась і функціонувала тривалий час у прослов’янських і слов’янських народів. Щодо проблеми формування української народності, то в історичній літературі нема єдиного, загального погляду. В історичній літературі простежуються кілька підходів, серед яких – спільності етногенезу всіх трьох слов’янських народів та автохтонно-автономістичний. «Історія України». (Соціально-політичні аспекти). Навчальний посібник / Заг. ред. Б. П. Ковальського. – Ч. I. – К., 2003. – С. 32–36, 45–46. Яке місце в українській історії посідає Трипільська культура? Однією з складових частин індоєвропейської спільності є трипільська археологічна культура. Початок трипільської доби в Україні сучасна історична наука датує першими сторіччями V, або навіть кінцем VІ тисячоліття до н. е. Тривала ця доба понад два тисячоліття. Крім території України, трипільці займали величезні простори Східної Європи: їхні поселення знайдено в Словаччині, Румунії, на Балканському півострові. Топографія трипільских поселень майже завжди збігається з розміщенням сучасних українських селищ переважно чорноземних районів. Перший дослідник трипільської культури, київський археолог В. Хвойко, а згодом і багато його послідовників вважали трипільців предками українського народу. Антропологи, дослідивши рештки трипільских поховань, дійшли висновку, що трипільці належали до східносередземноморського «вірменоїдного» антропологічного типу, відмінного від слов’янського. Але їхне тривале проживання на нашій території, їхні культурні традиції, як і культурні надбання сотень інших народів, зокрема оріїв та скотарів-кочівників, що жили на теренах України до появи тут українців, не зникли безслідно. Зокрема, трипільці та орії вплинули на формування антропологічного типу українців. Внаслідок їхнього змішування зі степовими індоєвропейцями (оріями) виник так званий український (або динарський) антропологічний тип, до якого належить 70% сільского населення сучасної України: відносно високий зріст та міцна статура – від оріїв, а чорні брови й карі очі – від трипільців. Але появу українського антропологічного типу, до якого належать сучасні українці, ще не можна вважати народженням українського етносу. На межі ІІІ–ІІ тис. до н. е. трипільська культура занепала. Але не варто думати, що її було повністю знищено на всіх теренах України, навпаки, багато археологічних досліджень доводять, що у формуванні середньодніпровських та верхньодніпровських племен брали участь передусім нащадки пізньотрипільського населення. Наявність мальованого трипільського посуду серед комплексів шнурової кераміки свідчить про те, що трипільці не загинули остаточно, а змішалися з новою післятрипільською культурою. «Історія України». (Соціально-політичні аспекти). Навчальний посібник / Заг. ред. Б. П. Ковальського. – Ч. I. – К., 2003. – С. 39–41. Дайте визначення поняття «історико-етнографічний регіон», охарактеризуйте основні етапи формування українських етнографічних регіонів. В сучасній літературі (історичній, етнологічній, етнополітологічній) поняття «історико-етнографічний регіон» розглядається як етнотериторіальне утворення в рамках усього українського етносу, яке об’єднує певну спільність людей, що історично склалася, має спільні особливості культури, мови, звичаїв, усвідомлює як свою єдність, так і відмінність від інших подібних спільностей. Етнічна історія українців, на відміну від багатьох інших народів, формувалася в умовах тривалого поділу на окремі землі та регіони, кожний з яких мав свою етнокультурну специфіку. Таким поділом (членуванням) пройнято всю історію українців, від самих витоків. Усталеного погляду на історико-етнографічне районування немає. Одні автори в його основу кладуть етнокультурні критерії, інші – природно-географічні. Одні обмежуються територіями, які залишилися в сучасних державно-політичних кордонах України, інші включають і регіони, які з різних причин залишилися поза етнічними межами сучасної України. Історико-етнографічні особливості окремих регіонів неправомірно трактувати перебільшено й ізольовано від загальноукраїнської етнокультурної цілісності, штучно розривати український народ на основі гіпертрофії регіональних етнографічних рис тієї чи іншої етнічної групи українського етносу. Етнокультурна регіоналізація не стала перешкодою на магістральному шляху українського етногенезу, консолідації українства в етнічну націю, яка нині все більше набуває рис державно-політичної нації. До історико-етнографічних регіонів України, започаткованих ще в доісторичний період, належить Галичина (Червона Русь). Самобутніми історико-етнографічними регіонами є Закарпаття (Підкарпатська Русь) та Північна Буковина, які розвивалися в специфічних умовах, дещо ізольовано від інших земель України. Буковина як історико-етнографічна територія формувалася протягом багатьох століть. У письмових джерелах землі Буковини вперше згадує грецький історик Геродот (V ст. до н. е.). До відносно нових історико-етнографічних регіонів України належить Слобожанщина (Слобідська Україна). Своєрідно утворився Південний регіон України – як у соціально-економічному, так і національно-етнічному розрізах. Передумовою його формування стали переможні війни Росії проти Туреччини та її васала Кримського ханства другої половини ХVІІІ ст. «Історія України». (Соціально-політичні аспекти). Навчальний посібник / Заг. ред. Б. П. Ковальського. – Ч. I. – К., 2003. – С. 54–72. Охарактеризуйте підходи сучасної науки до висвітлення етнічного походження Київської Русі. Проблема етнічного походження та етнічної структури Київської Русі викликала дискусію серед істориків. Прихильники теорії спільного етногенезу трьох східнослов’янських народів (К. Гуслистий, О. Моця, П. Толочко та ін.) розглядають Київську Русь як моноетнічну державу, утворену на основі єдиної давньоруської народності. Ця група істориків пов’язує передумови її створення з розпадом давньослов’янської спільності (середина І тис. н. е.) та виділенням східних слов’ян, котрі в свою чергу складалися з різних союзів племен, відомих в історії як літописні племена. Прихильники концепції моноетнічного складу Давньоруської держави звертають увагу на умовність етнічного поділу східних слов’ян. Вони стверджують, що східнослов’янські племена щонайбільше вирізнялися певними етнокультурниминими особливостями і ступінь такого вирізнення навряд чи йшов далі, ніж етнічна група. При цьому не заперечується існування «українського» етнографічного масиву в складі давньоруського народу ще до утворення Київської держави, що зберігав особливості впродовж усього періоду її існування. Але ж вважається, що український народ як етнічна спільність, тобто така, що самоусвідомилась і вирізняла себе у відносинах з іншими, почав формуватися в другій пол. ХІІ ст. Свідченням існування єдиної давньоруської народності та етноконсолідаційними факторами вони вважають існування спільної території, мови, спільного економічного та культурного життя. За словами П. Толочка, на «племінно-порубіжних територіях стосовно початків Київської Русі відсутня археологічна специфічність». Інші історики (Б. Рибаков, І. Фроянов та ін.) називають Київську Русь «союзом союзів». Доказом цієї теорії є те, що кордони території союзів племенних князівств збігалися, як правило, з її поділом на адміністративні одиниці – повіти. До складу боярської думи, дорадчого органу при великому князеві, входили представники місцевої племенної знаті. Ігноруючи їхні інтереси, він ризикував позбутися підтримки. Лише під час проведення адміністративної реформи Володимира (978–1115 рр.), який усунув від влади місцевих князів, зосередивши владу в руках своєї династії, було запроваджено конструктивніший підхід до управління державою – «родинний сюзеренітет». Нарешті в другій половині ХІІ ст. починає формуватися Московське князівство на основі Володимиро-Суздальської та Ростовської земель, які входили раніше до Чернігівського та Переяславського князівств. Відносна самостійність земель позначилася на етнокультурних особливостях населення, що викликало поступове перетворення землі як політично-територіального утворення на етнічну землю. Незважаючи на розбіжності в оцінці структури Давньоруської держави, більшість істориків сходяться в тому, що за весь преіод існування вона так і не стала єдиною й монолітною. Повного та остаточного злиття східнослов’янських племен у так звану «давноруську народність» не сталося. Становлення етнічної структури Київської Русі було складним і суперечливим. Це багатогранне явище включає взаємодію соціально-економічних, політичних, культурних та етнічних чинників, які зумовили основні закономірності й особливості етнокультурних процесів у державі. Тенденції утворення та збереження в її межах кількох протонарадностей супроводжувалися одночасно тенденціями формування єдиної етнокультурної спільності. Ці процеси завершилися не повністю. «Історія України». (Соціально-політичні аспекти). Навчальний посібник / Заг. ред. Б. П. Ковальського. – Ч. I. – К., 2003. – С. 74–79. Чому Велике князівство Литовське іноді називають Литовсько-Руською державою? У Великому Литовському князівстві (Волинь, Східне Поділля, Київщина, Чернігівщина, Переяславщина) – литовсько-руський державі – власне литовський елемент становив одну десяту населення. Частка ж руських (українців і білорусів) переважала. Етнічні переваги литовського елементу випливали тільки з того, що в державі родоначальником владної династії був литовський князь Гедимін (1316–1341 рр.). На західних і південно-східних землях Русі династія Гедиміновичів вважала себе спадкоємницею Рюриковичів, що ґрунтувалося на її родинних зв’язках з давньоруськими княжими родами і швидко проявлялося в культурі, побуті, навіть в іменах. Ольгерд посадив на удільне княжіння в Києві сина Володимира (1362–1392 рр.). Останнього змінив онук Ольгерда Олелько Володимирович (1440–1455 рр.). Успіхи литовських князів на українських землях пояснються тим, що вони не порушували місцевого укладу життя. Руські (українські) обряди ставали на спробу до литовського великого князя, а руські дружини посилювали його війська. Розвиненіша культура українців та білорусів мала великий вплив на литовців. Вони запозичили в Русі державний устрій, право, податкову та військову організацію. Норми «Руської Правди» поширилися на території всієї литовсько-руської держави і розвинулись у Литовських Статутах. Мовою управління, суду, культурної творчості з самого початку була тогочасна літературна руська мова, що мала велику писемну традицію. У XІV–XV ст. в ній помітні два відгалуження: староукраїнська та старобілоруська мови, що розвивалися на давній літературній традиції й живилися народними мовами відповідних територій. Таким чином, об’єднання земель навколо Литви створило умови для подальшого формування української народності. Як Литовсько-Руську державу розглядали Велике князівство практично всі відомі українські історики, серед них – М. Грушевський, О. Єфименко, Д. Дорошенко та ін. Щодо етнополітики Великого князівства Литовського, то для неї було притаманне толерантне ставлення до різних етнічних груп. Зокрема, євреї у князівстві становили близько 10%, поляки – 8% населення. Грамоти литовських великих князів визначали статус євреїв як вільних мешканців, надавали їм автономію, особисті та майнові привилєї, при цьому окреслені тенденції панували майже два століття. Проте стан українського й білоруського населення у складі Великого князівства Литовського поступово змінювалося, особливо під впливом польсько-католицької експансії. Тому питання етнополітики у князівстві не може розглядатися однозначно, а потребує конкретних оцінок стосовно кожного історичного періоду. Від утвердження Гедиміна великим князем на литовських і західних руських землях до Люблінської унії минуло понад 250 років – життя близько 10 поколінь. За цей час відбулися суттєві зміни в економічному житті основного масиву українських земель, в системі управління, розвитку мови, в соціальній структурі населення. Кревська унія 1358 р., яка була першою спробою об’єднання Польщі та Литви, значно посилила вплив поляків на українських землях. Упродовж другої половини XV ст. було покінчено з поділом усієї держави, зокрема України, на удільні князівства й запроваджено адміністрацію, значною мірою залежну від центральної влади. Найбільшого удару відносній самостійності української феодальної знаті, чимало якої походило з литовських родин, завдала ліквідація в другій половині XV ст. удільних Київського, Волинського, Подільського князівств, якими досі правили Ольгердовичі, Любартовичі, Коріатовичі, й формування воєводсько-повітової адміністрації. Після укладення Люблінської унії 1569 р. українські землі вже становили значну частину польсько-литовської держави – Речі Посполитої. |
|
ПРОГРАМА ВСТУПНОГО ІСПИТУ ЗА ФАХОМ ДЛЯ АБІТУРІЄНТІВ, ЯКІ ВСТУПАЮТЬ... Поняття про статистику як суспільну науку, її виникнення та розвиток. Предмет і методологічні основи статистики. Етапи статистичного... |
1. Давня історія України Позначте науку, що вивчає минуле за речовими історичними джерелами Вкажіть галузь історичної науки, що вивчає речові (матеріальні) пам’ятки та реконструює за ними давню історію суспільства |
|
Міністерство освіти і науки, молоді та спорту України Харківський... Тема ВІТЧИЗНЯНАТРАДИЦІЯ В ЕКОЛОГІЇ: МЕТОДОЛОГІЧНІ І КОНЦЕПТУАЛЬНІ ОСНОВИ ПІЗНАННЯ БІОСФЕРИ |
Календарно-тематичний план "Основи кадрового менеджменту" для професії... Теоретико-методологічні основи управління персоналом. Концепція управління людськими ресурсами |
|
ПЛАН-КОНСПЕКТ для проведення заняття з антисуїцидальної МЕТА: розглянути з особовим складам 1-го караулу основи християнства, його історію та основи віровчення |
ПЛАН-КОНСПЕКТ для проведення заняття з антисуїцидальної МЕТА: розглянути з начальницьким складам СДПЧ-3 основи християнства, його історію та основи віровчення |
|
Модуль ІІІ Охарактеризуйте впровадження християнства як державної... Головною подією князювання Володимира Святославовича, безперечно, є загальнодержавна християнізація Русі 988 р |
Міністерство освіти України скоротило список предметів незалежного тестування Реформи у сфері освіти тривають. Нову систему тестування й надалі намагаються поліпшити. Тепер з переліку дисциплін, з яких проводитимуть... |
|
Змістовий модуль 3: «Основи діагностики, лікування та профілактики... Змістовий модуль 3: «Основи діагностики, лікування та профілактики основних хвороб органів дихання» |
Прочитайте текст, визначте межі ССЦ, визначте підтему кожного з ССЦ,... Прочитайте текст, визначте вид зв’язку в ньому, назвіть лексичні засоби міжфразового зв’язку |