|
|
Скачати 6.8 Mb.
|
|
§ 7. Становлення і розвиток соціологічної науки в Україні Вивчення розвитку соціологічної науки було б неповним без розгляду внеску в неї українських учених. Соціологічна думка в Україні протягом усієї її історії поєднувала в собі універсальне з національним: перше виявлялось у використанні та дальшому розвиткові провідних соціологічних теорій, методів дослідження, ідей західноєвропейських та американських учених, друге — у тісному поєднанні з національно-визвольним рухом, соціально-політичним життям, творчою спадщиною славетних представників українського суспільства. Проте здобутки українських соціологів погано відомі, бо навіть у часи всіляких «відлиг» радянська історіографія замовчувала імена видатних українських учених, які працювали в царині соціології. У такий спосіб, як слушно зауважує відомий український соціолог Л. Кондратик, офіційна пропаганда намагалась прищепити думку про незначущість надбань української соціології, а то й про їх брак. Л. Кондратик у своїй книжці «Історія соціології України в іменах» (1996) спробував систематизувати доробок українських соціологів минулого. Сучасна соціологічна наука ввібрала думки, ідеї, теоретичні узагальнення багатьох українських учених ХІХ ст. минулого, котрих можна назвати засновниками вітчизняної соціології. Їхні соціально-філософські розвідки, антропологічні, культурологічні та історичні дослідження торували шлях соціологічній думці в Україні і посіли помітне місце в загальноєвропейському науковому і культурному русі. Вивчення української соціологічної спадщини дає змогу ліпше зрозуміти стан сучасної вітчизняної соціології, її роль і значення у розв’язанні проблем розбудови громадянського суспільства в Україні. Багато цінних для соціології ідей висловив Іван Франко (1856—1916). На його думку, соціологія має вивчати еволюцію суспільства, розвиток суспільної праці, людину як суспільну істоту. Соціологія є одною з форм просвітництва народу, вона має допомагати зрозуміти людині своє місце в суспільстві, інтереси, мету існування, і в цьому її практичне значення. Основним рушієм еволюції І. Франко визнавав боротьбу за існування, яка за умов суспільства постає у формі спільної праці, що спонукає людей до вдосконалення економічних відносин (перехід від мисливства до землеробства, приручення диких тварин тощо). Володимир Лесевич (1837—1905) — найвидатніший вітчизняний позитивіст; з’ясовував сутність соціології, її місце в системі наук, питання прогресу. На його думку, соціологія вивчає су- спільні явища, що неминуче підпорядковані природним законам. Для відкриття цих законів соціологія користується такими методами загального вивчення, як спостереження, досвід, порівняння. Філософія, історія, політична економія, філософія історії, на думку В. Лесевича, є галузями соціології. Остання вивчає соціальну динаміку, а соціологія — соціальну статику. Досліджуючи суспільний розвиток, В. Лесевич дійшов висновку, що соціальні трансформації приводять не лише до матеріального покращання побуту, що є результатом зростання влади людини над природою, але й до поступового переважання вищих людських здібностей. Отже, розвиток суспільства має прогресивний характер. Прогрес, за В. Лесевичем, є прагненням до ідеалу, який він убачав у людяності, а головним елементом у процесі досягнення цього ідеалу є розумова діяльність. Перебуваючи під впливом ідей Конта, В. Лесевич стверджував, що розумова діяльність у своєму розвитку проходить три етапи: теологічний, метафізичний і позитивний. На першому етапі розумової діяльності людина керується інстинктом, на другому — умоспогляданням і на третьому — досвідом. Одним з тих, хто закладав підвалини української соціології, був Михайло Драгоманов (1841—1895). Він першим використав термін «соціологія» у своєму курсі лекцій для студентів Київського університету та, як і інші провідні науковці того часу, намагався знайти йому точне тлумачення. Соціологію учений розумів як універсальну науку; на його думку, багато які окремі науки мали б стати її складовими — це й історія, і політична економія, і політологія. Прагнення до теоретичного синтезу галузей суспільствознавства зближували М. П. Драгоманова з класиками західноєвропейської соціології О. Контом та Г. Спенсером. Соціологічний метод Драгоманова включав різноманітні способи дослідження й наукову критику. У процесі фактологічного і джерелознавчого аналізу він використовує процедуру деідеологізації і розглядає наукові теорії в історико-соціальному контексті з урахуванням особливостей епохи, її соціальних, політичних, національних і філософських тенденцій. Драгоманов широко застосовує компаративний (порівняльний) метод, зіставляючи не тільки представників різних етнічних чи соціальних груп, а й самі ці групи в різні історичні періоди. Соціологічному методу Драгоманова притаманне визнання об’єктивних закономірностей історичного процесу. Драгоманов наголошував на тому, що будь-які зусилля особистостей чи соціальних груп, навіть урядів і держав, не в змозі загальмувати, а тим більше надати зворотного напрямку об’єктивним історичним процесам. Він вірив у невідворотність соціального прогресу і був переконаний, що еволюційний шлях розвитку суспільства забезпечує більший простір для індивідуального і громадського самовираження, ніж соціальні потрясіння. Прогрес, за Драгомановим, — це якісна характеристика розвитку суспільства, в процесі якого людське життя дедалі кращає. Учений вирізняв кілька видів прогресу:
Прогрес суспільних відносин М. Драгоманов розумів у скасуванні особистої неволі, панщини тощо. Щодо власного вдосконалення особи М. Драгоманов виняткового значення надавав громадським порядкам, які потрібно змінювати так, щоб навіть недобрій людині було важко робити щось зле, а добрій легко робити добре. Особливу увагу Драгоманов приділяв соціології політичних відносин. Він вивчав проблеми влади, взаємовідносин держави й суспільства, загальногромадських пріоритетів і особистісних прав, індивідуальної свободи тощо. Його цікавило не стільки формальне визначення сутності ключових понять політики, скільки конкретні історичні форми політичних режимів у різних народів у різні епохи. У процесі соціологічного вивчення цих питань Драгоманов дійшов висновку, що не існує таких інститутів влади, політичних чи правових установ, які б претендували на позаісторичну незмінність. Політичне життя за своїм змістом є процесуальним, тут усе рухається, старе змінюється новим, і ці процеси є цілком закономірними. У пошуках об’єктивних критеріїв оцінки соціальних процесів М. Драгоманов звертався до досліджень західноєвропейських учених, зокрема Ф. Лассаля і О. Конта. М. Драгоманов розглядав соціальний прогрес як поступовий розвиток ідей, виступав проти централізації влади як способу політичного і національного гноблення, розробив програму культурно-національної автономії. Він обстоював право українського народу на розвиток національної культури. Розуміння М. Драгомановим залежності прогресу як такого від розвитку суспільної організації свідчить про безпосередній зв’язок його ідей зі спенсерівською теорією еволюції та розвитку людського суспільства. Микола Костомаров (1818—1885) у своїх соціологічних дослідженнях виходив з того, що здогадки і припущення не можуть бути істиною, якщо не підтвердяться очевидними фактами чи безсумнівними логічними зв’язками; самі факти він розглядав як похідні від людських понять, такі, що ґрунтуються на духовному світі людей. Учений виступав проти пануючої на той час наукової думки, за якою вирішальною історичною силою є держава, а народ — матеріал для держави. На погляд ученого, народ є не механічною силою держави, а її змістом, живою стихією. Держава є тільки формою, мертвим механізмом, який приводиться в дію народом. Тому насамперед потрібно вивчати народ, суспільство, а не державу. Костомаров визнавав поступальний розвиток суспільства, неможливість повороту історії назад, а у зростанні свободи особи вбачав одну із закономірностей такого суспільного розвитку. Що менше розвинуте суспільство, то менше в ньому можливостей для прояву моральних рис особи. Важливе значення для становлення української соціологічної думки мали теоретичні дослідження Костомаровим питань народності (ментальності), яка трактується як сукупність ознак, що відрізняють один народ від іншого. Такими, на думку вченого, є духовний світ, почуття, склад розуму, спрямованість бажань, ставлення до духовного та суспільного життя того чи того народу. Формування народності, як гадає М. Костомаров, залежить від таких факторів:
Основними особливостями української народності, за Костомаровим, є:
Цікавими для сучасників є соціологічні міркування Пантелеймона Куліша (1819—1897) про місто і село, Європу і хуторянство. В їх основі — принцип подвійності природи людини. Серце, душа людини і її «зовнішнє» — завжди перебувають у конфлікті, у боротьбі між собою. На підґрунті такого розуміння природи людини Куліш побудував свою теорію «хуторянства», лейтмотивом якої є: «Прагнення до життя на хуторі — це прагнення до життя серця». Саме село, хутір дає відчуття природного (вільного) життя, є джерелом усіх земних радощів, дає можливість відкинути все зайве, непотрібне. Ніяка наука, європейська цивілізація цього не в змозі дати. Наукою лише розум збагачується. А тому Куліш закликає уникати міського життя. Доцільно, на його думку, містам «розсипатися» на села і не утворювати велетенських людських скопищ, що породжують дорожнечу, байдужість до незаможних; не поривати сусідських зв’язків із селянами — лише тоді бідність як-небудь урівняється з багатством. У цьому Куліш убачав можливість розв’язання багатьох соціальних проблем. Соціологічні погляди Федора Вовка (1847—1918) формувалися цілковито під впливом ідей О. Конта та Г. Спенсера. Пояснюючи соціологію як науку про суспільне життя, він стверджував, що соціологія могла виникнути лише після появи геології, палеонтології й біології, і що соціологія разом з етнологією та етнографією становлять одну науку — антропологію. Ф. Вовк біологічні закони еволюції переносив у соціологію і на цій підставі висновував, що всі суспільні явища з’явилися не через втручання зовнішніх сил, а є результатом поступового розвитку фізичної природи людини; усі засоби людського життя є наслідком вдосконалення їх первісних форм; наука поступово розвинулася від перших випадкових спостережень первісної людини, релігія — з первісних вірувань тощо. Соціологічні погляди Івана Лучинського (1845—1918) сформувалися під впливом О. Конта і Дж. Мілля. Цей учений уважає, що предметом соціології є закони еволюції суспільства, тобто загальні закони соціальних явищ — як один стан явища породжує інший. Іншими словами, за І. Лучинським, соціологія має вивчати соціальні явища в їх послідовному розвитку, у співвідношенні різних їх станів. Соціологічні закони, на думку вченого, повинні базуватися на даних історії і біології. Ісаак Оршанський (1851—?) оцінюючи вчення О. Конта, уважав його недостатньо обґрунтованим. Так, він не погоджувався з тим положенням, що основною одиницею соціологічного вивчення є суспільство. На думку вченого, такою одиницею є людина як індивід фізіологічний, психологічний і соціальний. Звідси Оршанський робить висновок, що вчення про людський індивід (антропологія) лежить в основі соціології, а остання є галуззю біології. Цим пояснюється його намагання доповнити контівський закон трьох стадій розумового розвитку людства, додавши до нього психологічний і логічний аналіз, яким нібито знехтував О. Конт. Оскільки в центрі соціологічного вивчення є індивід, то звідси і твердження про те, що основні етапи розумового розвитку людства збігаються з основними етапами життя людини. Так, теологічний етап, якому притаманний фетишизм, відповідає дитинству, метафізичний — юності, позитивний — зрілості. Олександр Потебня (1835—1891) вивчав соціологічну сутність категорій «народ» і «народність», взаємовплив народів, співвідношення народності та ідеї національності. Народ є творцем мови, і мова зумовлює національну специфіку народу. Народність, на думку Потебні, є тим, чим один народ відрізняється від іншого. Кожна народність має право на саморозвиток. Народність не є атрибутивною ознакою народу. Вона виникає час від часу як задум окремих осіб чи груп зробити відмітні риси народу визначною засадою діяльності окремих представників чи уряду цього народу, аби звеличити їхню діяльність, надати їм більшої сили. Соціолог Олександр Стронін (1826—1889) вивчав проблеми суспільства, під яким він розумів людство загалом, державу, сім’ю. Усі вони, на думку вченого, мають спільні риси, подібні закони. Одною з таких спільних рис усіх суспільств є їх пірамідальна будова. На вершині піраміди розміщується активна меншість — аристократія, внизу — більшість, демократія, у середині — тимократія. Така будова потрібна для руху суспільства. Вона нагадує зграю пташок у польоті, що вишикується в трикутник, вершину якого спрямовано в напрямку руху. Суспільству також для того, щоб легше було розсікати історичний простір, необхідно набрати вигляду піраміди. Окрім того, пірамідальна побудова суспільства сприяє підтриманню рівноваги в ньому. Якщо більшість перебуває в основі піраміди, ніякі розхитування меншості на вершині не загрожують падінням цієї піраміди. Одним з тих, хто намагався зрозуміти механізм поведінки людини, був Павло Аландський (1844—1883). Він зазначав, що кожна людина діє на свій розсуд. Однак люди, які керуються лише сьогоденними потребами, не мають чітких програм дій і не здатні до будь-якої суспільної організації. Христина Алчевська (1841—1920) зробила певний внесок у становлення прикладної соціології — розробила методику вивчення читацьких інтересів, яка ґрунтувалася на соціологічному спостереженні і могла використовуватися для вивчення інтересів суб’єктів будь-якої соціальної діяльності. Володимир Антонович (1834—1908), вивчаючи українську націю і порівнюючи її з іншими національними типами, дійшов висновку, що національні особливості народу визначають його здатність до розвитку, а також характер відносин у трудових організаціях. Для українських професійних асоціацій (чумацтво, рибальство, чабанство) притаманна рівноправність їх членів. Рівноправність є одним з політичних ідеалів української нації. Ознаки нації як зумовлюються природою, так і набуваються (але вже на основі перших) у процесі історичного та культурного розвитку. Сергій Подолинський (1850—1981) вивчав розвиток праці як основного соціального процесу, розвиток соціально-трудових відносин. У дослідженні «Ремесла і фабрики на Україні» він аналізує різні типи трудових занять, їх розповсюдженість в Україні, становище певних груп працівників, їх відносини з працедавцями тощо. Одним з вимірів соціальної стратифікації, умов соціальної мобільності Подолинський уважає належність до національності. Основоположну причину соціальної диференціації суспільства, соціальної нерівності вчений убачає в додатковій вартості, у несправедливостях організації праці, у тому, що безпосередній виробник працює не на себе, а на свого господаря. Однією з особливостей розвитку соціологічної думки в Україні на межі ХІХ—ХХ ст. було поширення плюралізму, найяскравішим представником якого є соціолог Максим Ковалевський (1851—1916). Він прагнув поєднати позитивні досягнення різних соціологічних шкіл. М. Ковалевський народився в Харкові, закінчив 1872 року Харківський університет, продовжував свою освіту в Парижі, Відні, Берліні. Особисто був знайомий зі Спенсером, Дюркгеймом, Марксом, Енгельсом. Марксистських ідей М. Ковалевський не поділяв, його погляди формувалися під впливом Конта і Спенсера. Соціологію М. Ковалевський розглядав як загальну теорію соціального розвитку і намагався вивчати історію в соціологічному аспекті [«Сучасні соціологи» (1905), «Соціологія» (1910) та ін.]. Ідею еволюції, поступового вдосконалення суспільних інституцій Ковалевський свідомо протиставляв марксизму. Виступаючи проти суб’єктивного методу в соціології, неокантіанського протиставлення суспільних наук природничим, Ковалевський основним соціологічним законом уважав закон прогресу, який полягає в посиленні соціальної солідарності між різними соціальними групами, класами, народами. Одне із завдань соціології він убачав у виявленні сутності такої солідарності, вивченні її різноманітних форм. Соціальний прогрес, на думку М. Ковалевського, відбувається під впливом різних чинників, але жодний з цих чинників не може бути визнаний за вирішальний. Будучи реформістом, М. Ковалевський заперечував революцію як рушійну силу суспільного прогресу. |
|
Міністерство освіти і науки, МОЛОДІ ТА СПОРТУ України РОЗРОБЛЕНО ТА ВНЕСЕНО: Київський національний торговельно-економічний університет |
Щодо працевлаштування випускників 9-Б класу Роменський коледж державного вищого навчального закладу «Київський національний економічний університет імені В. Гетьмана» |
|
ДВНЗ «КИІВСЬКИЙ НАЦІОНАЛЬНИЙ ЕКОНОМІЧНИЙ УНІВЕРСИТЕТ Імені В. Гетьмана» КАФЕДРА ВИЩОЇ МАТЕМАТИКИ Поняття базису n – вимірного векторного простору. Розкладання вектора за базисом |
МІНІСТЕРСТВО ОСВІТИ ТА НАУКИ УКРАЇНИ Київський національний економічний університет ПРЕДМЕТОМ навчальної дисципліни є еволюція та сучасний стан грошових та кредитних систем окремих країн світу |
|
ДЕРЖАВНИЙ ВИЩИЙ НАВЧАЛЬНИЙ ЗАКЛАД КИЇВСЬКИЙ НАЦІОНАЛЬНИЙ ЕКОНОМІЧНИЙ... Співвідношення понять «учасники господарських правовідносин» та «суб'єкти господарювання»: теоретичний та законодавчий аспекти |
ДВНЗ «КИЇВСЬКИЙ НАЦІОНАЛЬНИЙ ЕКОНОМІЧНИЙ УНІВЕРСИТЕТ імені Вадима... Вкажіть, чому фірма з більш низьким рівнем змінних витрат може бути зацікавлена в зниженні ціни |
|
Реферат На тему Київський національний економічний університет кафедра правового регулювання економіки Р Е Ф Е Р А Т На тему: Права людини в "Загальній... |
МІНІСТЕРСТВО ОСВІТИ І НАУКИ УКРАЇНИ КИЇВСЬКИЙ НАЦІОНАЛЬНИЙ ЕКОНОМІЧНИЙ... ... |
|
КИЇВСЬКИЙ НАЦІОНАЛЬНИЙ УНІВЕРСИТЕТ ІМЕНІ ТАРАСА ШЕВЧЕНКА ЕКОНОМІЧНИЙ... Дисципліна «Бухгалтерський облік і експертиза» на ІУ курсі у 7 семестрі в обсязі 50 годин, з них лекцій 26 год., самостійна робота... |
Навчально-методичний посібник для самостійного вивчення дисципліни... Рецензенти: Валюх З. О., д філол н., проф. (Київський національний лінгвістичний університет); Григор’єва О. О., к філол н., доц.... |