Реферат На тему

Скачати 283.64 Kb.

Назва	Реферат На тему
Сторінка	1/2
Дата	25.04.2013
Розмір	283.64 Kb.
Тип	Реферат

bibl.com.ua > Право > Реферат

1 2

http://zakon.at.ua/

Київський національний економічний університет

кафедра правового

регулювання економіки

Р Е Ф Е Р А Т

На тему:

Права людини в "Загальній декларації прав людини" 1948 р. та їх розвиток

Виконала студентка

вечірнього факультету

спеціальності 8601 групи 1

Латенко Ганна Володимирівна

Перевірила: Мороковська Н.С.

Київ 2001

Вступ

Загальну декларацію прав людини 1948 р. називають «видатним документом в історії людства», «Хартією вольностей для всього людства» [1]. Таких високих оцінок не отримував жодний міжнародний документ. Причину настільки безпрецедентного загального визнання варто шукати у змісті Загальної декларації, яка компактно і зрозуміло викладає сучасну концепцію прав людини.

Формування концепції прав людини

Права людини - невід'ємний елемент людської особистості і людського буття. Тому процес формування концепції прав людини пройшов довгий шлях, тісно пов'язаний з історією розвитку суспільства. Початок його належить до перших форм суспільного життя людей, що обумовило необхідність регулювання їх поведінки в навколишньому світі. Проте на всіх етапах розвитки суспільства концепція прав людини формувалася під визначальним впливом таких чинників: філософських поглядів і правової регламентації. Двоїстий характер природи прав людини обумовило появу природно-правової і позитивної теорій.

За словами італійського професора Чероні, для першої характерно виведення прав людини «з області моралі, критеріїв справедливості, безвідносно до юридичних порядків», друга «підкреслювала позитивну природу сучасного права як права, встановленого або гарантованого державою» [2].

Водночас виявляється помилковим изольовано розглядати доктринальні концепції щодо природності прав людини і їх правове регулювання. При всій різночасності зазначених процесів вони взаємодіють один з одним. Будь-який теоретичний або релігійний погляд залишається лише абстракцією без юридичного захисту з боку держави. Весь хід формування філолофсько-правової концепції прав людини підтверджує даний аргумент.

Ідеї природної рівності людей - рівності по природі, настільки важливі для розуміння прав людини, були висловлені старогрецькими софістами (Протагор, Антифонт, Лікофрон) і китайськими мислителями (Мао-Цзи, Конфуций) ще в VI-IV ст. до н. е. [3]. У VI ст. до н. е. грецький архонт Солон розробив Конституцію, що закріплює деякі принципи демократичного устрою суспільства, що стосуються притягнення до відповідальності чиновників за свавілля стосовно населення [4].

Ідеї рівності усіх людей можна знайти й у ранньому християнстві. Характерні такі постулати: «кожний одержує нагороду по своїй праці; де немає закону, там немає і злочина; якою мірою міряєте, такою відмірено буде і вам» [5].

Древньоримським юристам належить заслуга в розробці поняття суб'єкта права і рівності перед законом. «Під чинність закону повинні підпадати всі», - стверджував Цицерон [6]. Слід зазначити, що філософські ідеї не мали адекватного відбитку у законодавстві в умовах класового суспільства в Древньої Греції і Римській державі. Права людини розглядалися законом як привілей тільки рабовласників без врахування величезної маси рабів.

Аналогічна тенденція характерна для періоду середньовіччя, із його станово-ієрархічною структурою, де права людини були привілеєм окремих станів, а рівність прав обумовлювалася приналежністю до того самого стану. Водночас станова обмеженість прав людини не применшує значення англійського документа - «Великої хартії вільностей» 1215 р., що вперше затвердила право на недоторканість особи. Значення Статті 39, що проголосила: «Жодна вільна людина не буде заарештована або ув'язнена, або позбавлений власності, або яким-небудь чином знедолений... інакше, як за законним вироком... і за законом держави» [7], важко переоцінити.

Проте ключову роль у формуванні природно-правової концепції прав людини грали філософи-просвітителі XVI-XVIII ст.: англієць Локк, американці Пейн і Джефферсон; французи Руссо, Монтеск'є, Вольтер; голландець Гроций. Їхньої ідеї, що стосуються рівності людей, невідчуження таких прав, як право на життя, свободу і безпеку, якими вони наділені від народження, одержали закріплення в конституційному й іншому законодавстві періоду буржуазних революцій і становлення буржуазних держав: в Англії - у Петиції про права 1628 р. і «Біль про права» 1689 р.; в Америці - Декларації про права Вірджинії 1776 р. і Декларації незалежності США 1776 р., «Біль про права» 1791 р.; у Франції - Декларації прав людини і громадянина 1789 р. Визначальна в цьому сенсі Декларація про права Вірджинії 1776 р. Це був перший документ конституційного типу, у якому викладалася концепція прав людини. У ній проголошувалася у якості «самоочевидної» істини, «що всі люди створені рівними і наділені Творцем визначеними невідчужуваними правами, що до них належить життя, свобода і прагнення до щастя, що для забезпечення прав серед людей засновуються держави, що черпають свої розумні повноваження у згоді керованих» [8]. З цього часу «права людини» міцно ввійшли у філософську і юридичну термінологію.

Особливе місце серед названих документів посідає французька Декларація прав людини і громадянина 1789 р. В ній у чіткій і лаконічній формі був розкритий зміст прав людини, підкреслена цінність людської особистості, визначена роль держави у встановленні статусу особистості в громадянському суспільстві.

Відповідно до Декларації права людини проголошувалися природними, невід'ємними і священними [9]. Причому термін «священний» використовувався, щоб підкреслити найвищий ступінь значимості прав, що декларуються. Метою держави («політичного союзу») проголошувалось «забезпечення природних і невід'ємних прав. Тобто - свобода, власність, безпека й опір гнобленню» (ст. 2). Серед свобод людини на перше місце висувалася свобода вираження думок і поглядів, що визначалася «як одне з найбільш дорогоцінних прав людини» (ст. 11).

Признаючи невід'ємність прав і свобод як обов'язкових для повноцінної життєдіяльності людської особистості, Декларація заперечила їхній абсолютний характер. «Здійснення природних прав кожної людини обмежено тими межами, що забезпечують іншим членам суспільства «здійснення тих самих прав» (ст. 6). Іншими словами, користування свободою не може завдавати шкоди іншій людині. Причому межі здійснення прав і свобод можуть бути встановлені тільки законом.

Безсумнівна значимість Декларації полягає в тому, що вона не тільки містила основні права і свободи, обумовивши необхідність державної влади для їхньої гарантії, але і сформувала принципи її організації, дуже співзвучні з принципами сучасної правової держави. До них належать:

а) верховенство закону (усе, що не заборонено законом, те дозволено; ніхто не може бути примушений робити те, що не встановлено законом (ст. 5); покарання і затримання особи, позбавлення власності можливо тільки на підставі закону) (ст. 7, 8, 17);

б) представницька форма правління (усі громадяни мають право особисто або через своїх представників брати участь у створенні закону; усі громадяни мають рівний доступ до всіх посад відповідно до їх можливостей (ст. 6);

с) підзвітність всіх органів і посадових осіб («суспільство може вимагати від будь-якої посадової особи звіт про її діяльність» (ст. 15).

Таким чином, незважаючи на більш ніж 200-літню давнину, положення Декларації зберігають свою актуальність дотепер. Саме тому Декларацію можна розглядати як фундамент Загальної декларації прав людини при безсумнівному впливі її на наступне національне законодавство інших країн в області прав людини.

Отже, до початку розробки Загальної декларації прав людини була сформована концепція прав і свобод людини, що одержала закріплення в конституційному законодавстві найбільш розвинених держав того часу.

Що стосується реалізації концепції прав і свобод людини, то вона мала дуже обмежену територіальну дію, не розповсюджуючись на величезну кількість населення, що мешкає в регіонах Африки й Азії, що були колоніальними володіннями розвинених цивілізованих держав.

Цьому сприяло і класичне міжнародне право, що визнавало в якості своїх суб'єктів тільки цивілізовані народи. Міжнародне співробітництво держав в сфері захисту прав людини почало формуватися тільки після Першої світової війни і виражалося в укладанні ряду договорів про захист національних меншин під егідою Ліги Націй [10] .
Розробка концепції прав людини в ході прийняття Загальної декларації прав людини

Питання про необхідність розробки Декларації прав людини був піднятий США в ході роботи над Статутом Організації Об'єднаних Націй у 1943-1945 р.

Чому саме в цей період проблема створення механізму міжнародного захисту в області прав людини стала настільки актуальної, і наскільки правомірно було пов'язувати її зі створенням нової міжнародної організації?

Причини були згодом сформульовані в преамбулі Загальної декларації прав людини. Вони зводяться до такому:

1. «Зневага і презирство до прав людини призвели до варварських актів, що обурюють совість людства».

2. «Прагненням людей» є створення такого світу (суспільства), де люди «матимуть свободу слова і свободу переконань і будуть вільні від страху і злиднів» (інакше кажучи, для нормальної життєдіяльності людини потрібен вель комплекс прав, як цивільних і політичних, так і соціально-економічних).

3. Права людини повинні мати надійний правовий захист («забезпечуватися законом»), щоб «людина не була змушена удаватися до повстання в якості останнього засобу проти тиранії і гноблення».

4. Статут ООН зобов'язує держави «сприяти в співробітництві з ООН загальній повазі і дотриманню прав і свобод людини». «Величезне значення для виконання цього обов'язку» має «загальне розуміння характеру цих прав і свобод», що досягається регламентацією в універсальному міжнародному документі.

5. Закріплення прав і свобод у єдиному документі створить умови для просвітництва в галузі прав людини, сприяючи в такий спосіб їхній повазі, вжиттю національних і міжнародних заходів для їх «загального й ефективного визнання і здійснення» [11].

Ініціатива США щодо питання про розробку Декларації прав людини була обумовлена активною діяльністю американських неурядових організацій (Американський інститут права, Комісія з забезпечення миру, Американська група планування), яким належала ідея розробки Декларації прав людини і включення її до тексту Статуту ООН, або в якості додатку до нього [12]. Такої ж позиції додержувалися латиноамериканські держави. Під тиском американських організацій уряд США на конференції по створенню Статуту ООН у Думбартон-Оксі в 1944 р. за участю представників СРСР і Великобританії внесло пропозицію про включення до Статуту Декларації про права людини. Проте воно викликало заперечення з боку СРСР і Великобританії, що вважали першочерговою задачею закріплення в Статуті структури і принципів діяльності майбутньої організації. Питання прав людини на даній стадії розробки Статуту вони відносили до похідних і другорядних.

У якості компромісного варіанта США запропонували включити в майбутній Статут тільки статті, що стосуються цілей і задач ООН в сфері прав людини [13]. Цю позицію США і латиноамериканські держави відстоювали на Сан-Франциській конференції в травні-червні 1945 р., що приймав остаточний варіант Статуту ООН. Завдяки їх наполегливості більшість держав, у тому числі СРСР і Великобританія, проголосували за включення в Статут статей, що визначають стратегію ООН в області захисту прав людини.

Таким чином, у Статуті ООН були закріплені цілі і функції ООН в області захисту прав людини і визначені органи ООН, відповідальні за їхню реалізацію. Однієї з головних цілей ООН проголошувалася «знову затвердити віру в основні права людини, у гідність і цінність людської особистості, у рівноправність чоловіків і жінок, у рівність великих і малих націй»[14]. Здійснювати зазначені цілі ООН повинна була шляхом координації «міжнародного співробітництва в заохоченні і розвитку поваги до прав людини й основних свобод усіх, незалежно від раси, статі, мови і релігії» (ст. 1, п.3), сприяння «загальному... дотриманню прав людини й основних свобод» (ст. 55).

Слід зазначити, що в Статуті ООН не використовувалися такі терміни, як «захист прав людини», а лише «заохочення і розвиток поваги до них». Така абстрактність формулювань пояснювалася тим, що більшість держав-членів ООН у цей період, особливо соціалістичні і країни, вважали права людини винятково внутрішньою компетенцією держав і не готові були наділяти ООН будь-якими контрольними повноваженнями в цій галузі. Ця позиція відображена у пункті 7 статті 2 Статуту, що встановлює, що «цей Статут ні в якій мірі не дає Організації Об'єднаних Націй право на втручання у справи, що по суті належать до внутрішньої компетенції будь-якої держави».

Проте при всій абстрактності статутних положень, що стосуються прав людини, не можна не відзначити найважливішу роль Статуту в створенні правової бази для здійснення нормотворчої діяльності з точною фіксацією предмета регулювання: а) основні права людини, б) гідність і цінність людської особистості, в) боротьба з дискримінацією (рівність прав чоловіків і жінок, великих і малих націй).

Отже, першим об'єктом нормотворчої діяльності ООН повинні були стати основні права людини. З цією метою 16 лютого 1946 р. була створена Комісія з прав людини, мандатом якої була розробка міжнародних декларацій або конвенцій з питань громадянських свобод [15]. Комісія була сформована в складі 18 представників держав, обраних за принципом рівного географічного представництва. Таким чином, до складу Комісії ввійшли представники країн, що належать до різних континентів - Європа (Англія, Франція, Бельгія), Америка (США, Чилі), Азія (Китай, Індія), Африка (Єгипет), Австралія, і до різноманітних політичних систем (СРСР, Україна, Білорусія, Польща), що спрямовувало роботу Комісії на узагальнення різноманітних доктринальних підходів, ідеологій і національного законодавства. Крім того, з метою надання допомоги Комісії з прав людини в Секретаріаті ООН був створений Департамент по правам людини, який очолив відомий канадський професор, спеціаліст у сфері міжнародного права Джон Хамфрі [16]. Підготовлений їм великий документ «Документовані нотатки», що узагальнює національне законодавство держав по правах людини і проекти неурядових міжнародних організацій, став основою роботи Комісії з прав людини.

Для підготовки Декларації була створена тимчасова робоча група, до складу якої увійшли Елеонора Рузвельт, французький професор Рене Кассен, філософ за освітою Шарль Малік (Ліван), що одержав освіту у Гарварді і замінив згодом Елеонору Рузвельт на посаді голови Комісії з прав людини. Доповідачем, якому доручалося підготувати початковий текст Декларації, був призначений Рене Кассен. Хоча були створені три робочі групи, найбільш ретельна робота велася над Декларацією прав людини. Вже на 2-й сесії Комісії з прав людини, що проходила в грудні 1947 р., був поданий практично закінчений проект Декларації, підготовлений Кассеном, заснований на «Документованих нотатках» Департаменту по правам людини Секретаріату ООН. Після обговорення в Комісії він був відправлений на зауваження урядам.

На 3-й сесії (червень 1948 р.) Комісія з прав людини, після вивчення небагатьох зауважень урядів, завершила роботу над проектом Декларації й подала його в ЕКОСОС, що направив його для остаточної доробки і прийняття в III Комітет Генеральної Асамблеї ООН, що проходила в Парижі з вересня по грудень 1948 р. [17]. Таким чином, робота над текстом Декларації про права людини була завершена протягом 2 років, що свідчить про високий ступінь ефективності діяльності членів Комісії з прав людини, що готували даний документ в умовах постійної дипломатичної боротьби. Як було зазначено, об'єднання в Комісії з прав людини й особливо в III Комітеті Генеральної Асамблеї ООН (куди входили 58 держав-членів ООН) представників різноманітних філософських, ідеологічних і релігійних поглядів щодо походження й змісту прав людини викликало гострі дискусії по кожній статті проекту Декларації, особливо в III Комітеті Генеральної Асамблеї. Про це красномовно свідчать такі факти. З вересня по грудень III Комітет ГА ООН провів 85 засідань по проекту Декларації, а голосування проходило 1400 разів, тобто фактично по кожному слову і кожній поправці [18].

Якщо говорити про філософські розбіжності, то вони стосувалися головним чином природи прав людини. Прихильники природно-правової теорії, в основному європейські країни, наполягали на включення в преамбулу вказівки на Божество як на джерело походження прав людини, вважаючи, що підкреслення саме такого взаємозв'язку буде стримуючим чинником для держав щодо порушення прав людини [19]. Вказівка на божественну природу прав людини було неприйнятно для соціалістичних країн і мусульманських держав. Крім того, вони заявляли, що природна теорія походження прав людини відбиває європейську концепцію, не беручі до уваги існування інших культурних традицій [20]. У результаті в якості компромісного варіанта з преамбули Декларації було виключене нагадування про природу прав людини.

Найбільш гострі дебати і розбіжності розгорнулися між представниками соціалістичних і західних країн з приводу змісту прав людини.

Західні країни, базуючись на визнанні пріоритетності індивідуальних прав як абсолютній і властивій кожній людині, на відміну від соціально-економічних, наполягали на обмеженні змісту Декларації тільки фіксацією цивільно-політичних прав за аналогією з французьким і американським конституційним законодавством XVIII в. Представники США вважали, що економічні і соціальні права повинні служити тільки цілям і намірам, але не можуть розглядатися як права, що потребують захисти з боку держави [21].

Радянські представники цілком слушно вказували на необхідність використання конституційного досвіду всіх країн, у тому числі і соціалістичних, на нерозривність цивільно-політичних і соціально-економічних прав, надання яких людині у всій повноті є доказом їхньої поваги і дотримання в державі. Більшість представників держав у III Комітеті, особливо з країн, що розвиваються, підтримало цю позицію, і ряд соціально-економічних прав, таких як право на працю, на відпочинок, освіту, соціальне забезпечення, були включені до тексту Декларації.

Набуттям радянської дипломатії є положення Декларації про універсальність проголошених прав і їхньої застосованості на будь-якій території, до якої людина належить, «незалежно від того, чи є ця територія незалежною, підопічною... або будь-як... обмеженою у своєму суверенітеті» (ст. 2) [22].

Гострі дискусії розгорнулися навколо пропозиції радянських представників про доповнення статей про права людини гарантіями з боку держав. Зокрема, статтю 19, що проголошує право на свободу переконань і їх вільне вираження, пропонувалося сформулювати в такий спосіб: «З метою забезпечення права на вільне вираження думок значних верств населення, а також для їхньої організації держава сприяє їм і надає матеріальну (помешканнями, друкарськими машинами... ), необхідними для видань демократичних органів преси» [23]. Західні країни відкинули цей проект, посилаючись на те, що надання державою допомоги може виявитися формою тиску на суспільну думку. Слід зазначити, що західні представники в цілому заперечували проти включення будь-яких гарантій із боку держав, справедливо мотивючи це тим, що Декларація покликана зафіксувати тільки права людини. Проте не можна погодитися з абсолютним розумінням свободи слова, свободи переконань, що відповідають західній концепції, які виражені у тексті Декларації, і неприйняттям поправки соціалістичних країн, що пропонували ввести обмеження у відношенні фашистської ідеології.

Не знайшла підтримки в III Комітеті ініціатива радянських представників відобразити в Декларації зв'язок прав людини з проблемою державного суверенітету. Західні країни вважали, що зазначена пропозиція є відбитком пануючої в Радянському Союзі теорії про підпорядкування особистості державі, що суперечить абсолютному характеру прав людини. Не можна визнати правильну позицію західних країн, що відкинули пропозицію радянських представників про включення в Декларацію статті про право націй і народів на самовизначення. З іншого боку, через негативну позицію соціалістичних країн, за підтримкою деяких латиноамериканських держав, не було включено в текст Декларації «право на петицію до влади держави, громадянином якої він є або в який він мешкає, або до Організації Об'єднаних Націй», що міститься в проекті Комісії з прав людини, за аналогією з європейським конституційним законодавством. Радянський Союз, Мексика і ряд інших країн вважали, що право на петицію в ООН порушує принцип національного суверенітету і суперечить статутному положенню про невтручання у внутрішні справи держав [24].

Розбіжності під час обговорення проекту Декларації викликали не тільки ідеологічні протиріччя, але і розходження культурних традицій, релігійних систем. Це особливо виявилося під час обговорення проекту статей Декларації, що стосуються права вступу в шлюб і рівноправністі сторін у шлюбі. Хоча в Декларації було закріплено прогресивне положення про те, що чоловікb і жінки мають право одружуватися по взаємній згоді без всяких обмежень по ознаці раси, національності або релігії, це суперечило укоріненим традиціям, особливо країн із мусульманською системою віросповідання, де перешкоди релігійного або національного характеру ускладнювали укладання шлюбу. Тому представник Саудівської Аравії вважав, що трактування права на одруження у проекті Декларації проголошує перевагу лише однієї західної цивілізації і не враховує інші, що довели свою мудрість протягом сторіч [25].

Предметом гострої дискусії в Комісії й у III Комітеті стало трактування права на свободу релігії, закріпленого в проекті Декларації, як право сповідати будь-яку релігію або змінювати свої релігійні переконання. Представник Саудівської Аравії розцінив право змінювати свої релігійні переконання як зазіхання на культурні цінності ісламських держав [26]. Проте поправки, внесені представниками Саудівської Аравії, спрямовані на скасування зазначеного положення, не знайшли підтримки в більшості держав.

Наведені факти являють собою лише стислий огляд тих розбіжностей, що виникали під час обговорення практично кожної статті проекту Декларації. Проте в результаті тримісячної роботи III Комітету ГА ООН вдалося узгодити текст Загальної декларації прав людини. На 183-м пленарному засіданні Генеральної Асамблеї ООН 10 грудня 1948 р. Загальна декларація прав людини була прийнята абсолютною більшістю голосів: із 56 держав, що брали участь у голосуванні, 48 проголосували за, лише 8 держав утрималися. Серед них: Білоруська ССР, Польща, Саудівська Аравія, СРСР, Українська ССР, Югославія і Південно-Африканський Союз.

Одностайна позиція соціалістичних держав при голосуванні пояснювалася тим, що не знайшли підтримки їх пропозиції по включенню в текст Декларації права націй на самовизначення, захисти національних меншостей і заборона фашистської ідеології.

А. Вишинський, будучи міністром закордонних справ СРСР, виступаючи на пленарному засіданні 3-й сесії ГА ООН, у властивій йому різкій манері, що відбиває атмосферу «холодної війни», що домінує в той час у відношеннях СРСР із західними країнами, дав Декларації негативну оцінку, заявивши, що «документ незадовільний, недопрацьований і не в змозі досягти тієї мети, якій покликаний служити... » [27]. Така оцінка носила суб'єктивний характер і не відбивала надалі позиції СРСР, що голосувала за резолюції ГА ООН, що посилалися на Загальну декларацію.

У цілому результати голосування показали, що розробникам Загальної декларації, незважаючи на різномаъття точок зору, різкі ідеологічні протиріччя, специфіку культурних і релігійних систем, вдалося сформулювати такий текст, що одержав схвалення міжнародного суспільства.

Робота над Загальною декларацією була видатним зразком співробітництва й узгодження позицій по настільки складній проблемі, як права людини.

1 2

Схожі:

Рефератiв з дисципліни з (найменування навчальної дисципліни ) дисципліни Реферат може бути написаний по будь-якій темі з приведеного списку. За бажання написати реферат на тему, яка не увійшла до переліку,...	Реферат на тему Злочини проти безпеки руху та експлуатації транспорту. Поняття та система транспортних злочинів
Реферат на тему: “Законодавство про банки Національний банк України: його роль у проведенні грошово-кредитної політики та банківського нагляду	Реферат на тему: «Актуальні проблеми гігієни праці» Основні гігієнічні характеристики шкідливих речовин і методи контролю їх вмісту на робочих місцях
Реферат На тему: СВIДОК У КРИМIНАЛЬНОМУ СУДОЧИНСТВI Тертишник В. М. Кримінальне-процесуальне право України : Навч. Посіб. К.: Юрінком інтер, 1999. 576 с	Реферат З ІНФОРМАТИКИ НА ТЕМУ: «Історія розвитку операційних систем» МасOs. Метою проекту було створення багатокористувацької інтерактивної операційної системи
Реферат на тему: «Актуальні проблеми гігієни праці» Основні гігієнічні характеристики шкідливих речовин і методи контролю їх вмісту на робочих місцях	Реферат На тему: "Адміністративне право" Адміністративне правопорушення, що посягають на громадський порядок і громадську безпеку
Реферат На тему: "Адміністративне право" Адміністративне правопорушення, що посягають на громадський порядок і громадську безпеку	Реферат на тему: Михайло Галущинський ...

Додайте кнопку на своєму сайті:
Портал навчання