1.Мова-це єдина цілісна складна система звуків, знаків, слів, речень, яка служить для назв предметів, явищ обєктивної дійсності та понять, є засобом спілкування, обміну думками.
Мова є найважливішою ознакою нації, засобом репрезентації у світі.
Боротьба українців відновлення власної державності булла пов'язана з боротьбою за права рідної мови.
Українська мова належить до найбагатших і найрозвинітіших мов світу: багатство запасу слів; розвинута синоніміка; досконалість фонетична, грамматична.
Основні функції мови
- Комунікативна (спілкування) мова використовується як інформаційний звязок між членами суспільства.
- Експресивна- виражає внутрішній світ індивіда.
- Ідентифікаційна – є засобом спілкування, ототожнення в межах певної спільності.
- Гносеологічна- засіб пізнання світу.
- Мислетворча- (мислити- це оперувати мовним матеріалом)
- Естетична- знаряддя і матеріал створення культура цінностей(театр, пісня)
- Культуроносна- носій культури. Пропагуючи свою мову ми представляємо свою культуру.
- Номінативна(називна)- «умовлення світу» мова пов'язана з історією, психологією, географією. У назвах зафіксовано не тільки реалії дійсності, але їхні уявлення про світ, знання, трудовий досвід.
2. Українська мова є рідною для 50 млн. населення людей, що проживають на всіх компонентах світу( Австралія, США, Аргентина, країни Європи) мови відрізняються одна від одної, але різною мірою.
Схожість мов відрізняється спільністю їх походження. Споріднення мови об’є днані в мовні сім’ї, а кожна мовна сім’ї поділяються на групи.
Українська мова належить до Індоєвропейської сім’ї час розпаду( 2,5-3 тис.р.до н.е).
До слов’янської групи мов( зах.слов’янська, півд.слов’янська, схід.слов’янська). Сх.слов’янська(укр;рос;білоруська) на лексичному рівні. Має найбільше розбіжностей з рос. мовою, менше з польською.
Історія становлення та розвитку.
Мову українського народу називають і руська і малоруська.
Кирило та Мифодій поєднали грецьку і слов’янську, створивши кирилицю.
У Київській Русі булла мова церкви(церковнослов’янська) мова народна. Мова освітчених верств населення, мова фольклору.
1798р. І. Котляревський «Енеїдою» започаткував формуванню Української літературної мови. Цей процес було продовжено Квіткою-Основ’яненком, Гулаком Артемовським, Гребінкою та ін. Письменники орієнтувались серед. Надніпрянські говори і близькі до них слобожанські говірки, які стали основою української літературної мови. Т.Г Шевченко підніс укр. мову до загальної народної, розкрив багатство словника структурно семантичні та стилістичні можливості, створити чітко внормовану систему української літературної мови.
Подальший розвиток укр. літ. мови пов’язаний з творчістю Нечуя-Левицького, Лесі Українки, П. Мирного.
Історія мови
До сьогодні мовознавці сперечаються щодо виникнення укр.мови.
- Красуський польський, рос. сходознавець-знайшов спільні елементи між укр.мовою та санскритом.
- Буслаєв- рос.мовознавець, досліджуючи «Слово о полку Ігоревім» довів що Укр.мова давніша за російську.
-Ющук- довів що укр.мова має багато спільного з латинською мовою.
3. Вияви нац.. мови. Осн. озн. літ. мови
Національна мова - це мова, що є засобом усного та письмового спілкування нації, вона охоплює усі мовні засоби спілкування, а саме: літературну мову та діалекти.
Літературна мова – це оброблена, унормована форма загальнонародної мови, що існує поряд з іншими її формами, яка в писемному та усному різновидах обслуговує культурне життя народу, всі сфери його суспільної діяльності, це вища форма загальнонанордної мови.
Ознаки літ. мови:
наддіалектність: зумовлює стандартність, загальноприйнятість, загальнообов язковість її норм на всій Україні; це дає змогу об єднувати всіх мовців в одну спільноту.
унормованість – це наявність у вимові, лексиці, граматиці, стабільних усталених правил, вироблених протягом століть.
існування усної та писемної форм.
розгалужена система функціональних стилів
полі функціональність.
4. Евфонічні засоби сучасної української мови
Для української мови характерна евфонічність, або милозвучність. Цю її ознаку помітив ще у ХІХ ст. російський філолог, етнограф Ізмаїл Срезневський. Він зазначав, що українська мова – це мова поетична, музикальна, живописна.
Евфонія – здатність фонетичної системи мови до мелодійного звучання, створення звукових образів у висловлюванні.
Під милозвучністю мови український мовознавець Іван Огнієнко розумів її стремління до найбільшої простоти й легкості висловлювання. Гнучкість мови він вважав першою ознакою її милозвучності.
Евфонічність мовлення досягається за допомогою фонетичної будови слів, словосполучень, речень і тексту загалом, розташування звуків, особливо наголошених і ненаголошених голосних.
Більшість засобів милозвучності української мови стали нормативними і використовуються кожним мовцем незалежно від стилістичного забарвлення тексту. До засобів евфонії належать:
А) спрощення у групах приголосних: випадання /д/, /т/ у немилозвучних сполученнях /ждн/, /здн/, /стн/,/стл/: тижня, проїзний, чесний, щасливий – пор.: тиждень, проїзд, честь, щастя; випадання /д/, /к/, /л/ у сполученнях /рдц/, /зкн/, /скн/, /слн/: серце, брязнути, плюснути, ремісник – пор.: сердечний, брязкіт, плюскіт, ремесло. Спрощення характерне і для вимови слів іншомовного походження, в них воно не передається на письмі: гігантський;
Б) вставні голосні. Для полегшення вимови часто між приголосними вставляють голосні /о/, /е/: вихор, капель замість вихр, капль;
В) протеза – розташування звука на початку слова. Приставними бувають /і/, /в/, /г/: іржа, вівця, гайда;
Г) евфонічні чергування. Уникнення збігу голосних або приголосних забезпечується чергуваннями /у/ - /в/, /і/ - /й/ зміни відбуваються за таких умов:
якщо перше слово закінчується на приголосний і друге починається приголосним, то між ними вживається /у/, /і/: забіг у школу, пам'ять і серце;
якщо перше слово закінчується голосним і друге починається голосним, то вживають /в/, /й/: росла в Одесі, Ольга й Андрій;
на початку слова і після паузи перед приголосним вживається /у/: учора, це було … у Києві, а перед голосним - /в/: в очах;
незалежно від закінчення попереднього слова перед наступними /в/, /ф/, а також перед звукосполученнями /л'в/, /св/, /тв/, /хв/ вживається /у/: сидимо у вагоні, бачила у фільмі, живе у Львові, одягнена у хвою.
Не відбувається чергування /у/ - /в/:
у словах іншомовного походження: уран, університет, увертюра, ультиматум;
у власних іменах: Вдовенко, Врубель, Владивосток;
у словах, що вживаються тільки з /в/ або лише з /у/: вдача, вправа, вступ (удача, управа, уступ – з іншим значенням, взаємини, власний, властивість; увага, ударник, умова, установа.
Чергування /і/ - /й/ не відбувається:
при зіставленні понять: війна і мир;
перед словом, що починається звуком /й/: Ольга і Йосип;
після паузи: Щось такеє бачить око, і серце жде чогось.
До евфонічних чергувань належать також чергування паралельних форм:
прийменників від – од, з – із – зі, префіксів від- - од-, віді- - оді-, з- - із- - зі-: від села – од села, батько з сином – прийшов із батьком – зі мною; відчувати – одчувати; відібрати – одіслати; згризти – ізвечора – зістрибнути;
постфіксів –ся – сь у дієслівних формах: земля вкрилася снігом – доборолась Україна до самого краю;
часток б – би, ж – же: написала б тобі – написав би тобі; казала ж – казав же;
сполучників хоч – хоча, щоб – щоби, ні – ані: хоч надворі смеркалось – хоча й волі не було; щоб тих щасливих днів не загубити – щоби життя пролилось піснею; ні вітру – ані хмариночки;
кінцевих –мо – м дієслівних формах: напишемо – напишем;
кінцевих –ому – ім у прикметникових формах: на широкому – на широкім.
Милозвучність української мови досягається різними мовними засобами, включаючи фонетичні, зокрема рівномірний розподіл голосних і приголосних звуків у потоці мовлення. Українська мова прагне уникати складних для вимови звукосполучень, тому їй не властиве поєднання кількох голосних чи приголосних звуків. З метою досягнення милозвучності вживаються варіанти префіксів, прийменників, сполучників тощо.
5. Діалекти української мови.
А) територіальний – різновид нац.. мови, що є засобом спілкування людей які мешкають на одній території, вживання його обмежене територією.
Сукупність близьких діалектів утворюють наріччя (північне, південно-західне, південно-східне… )
Б) соціальний – вживання переважно в усному спілкуванні окремою соціальною групою, яка об’єднує людей за віком, інтересами, звичками, зайняттями, (арго, жаргон, сленг)
Арго – система слів певної обмеженої групи людей, що складається з довільно обраних,видозмінених елементів однієї чи кількох мов. Як засіб конспірації , вважають мовою соціального дна.
Жаргон – використовується в усному спілкуванні окремою стійкою соц.. групою людей, об’єднаних професією, місцем у суспільстві, зацікавленням, віковою категорією.
Молодіжний жаргон відрізняється специфічною лексикою і фразеологією, особливостями словотворення, має виразне емоційно-експерсивне навантаження, на відміну від арго має відкритий характер і виникає у великих групових носіїв.
Сленг – різновид розмовної мови, яка є неофіційною. Це відкрита мовна підсистема ненормативних стилістично-знижених лексико-фразеологічних одиниць. Ф-ція експресивна.
Просторічча – існує в усній формі, містить слова, форми, звороти що не є нормативними.
До просторіч іноді включають вульгаризми (лайка,…).
Суржик – одна з форми просторіч, породжена практикою тривалою двомовності (білінгвізму) в умовах колишнього СРСР.
6. Поняття мовної норми. Типи мовних форм. Орфоепічні норми. Особливості вимови голосних.
Мовна норма це – сукупність історично зумовлених мовних засобів, що вважаються зразковими на певному історичному етапі розвитку, фіксується у правописі, словниках, підручниках з у.м.
М.Н. встановлюється на основі критеріїв:а) системного;б) національного;в) естетичного;г) статистичного.
М.Н. бувають:- орфографічні (гриб, грип);- лексичні (норми слововживання, використання синонімів, омонімів);- орфографічні;- акцентуаційні (наголос);- граматичні;- графічні (правильне написання звуків);- синтаксичні (правильне побудування словосполучень, речень)- стилістичний (відбір мовних одиниць відповідно до умов спілкування)
Основним документом, що закріплює граматичні норми сучасної мови є – Український Правопис (1993 р.)
Лексичні норми фіксують тлумачні словники синонімів, іншомовних слів.
Орфоепічні норми – це система правил яка регулює правильну зразкову вимову
[вимова голосних]
1) [ ], [ ] – у у ненаголошених позиціях окрім кінця слова.
[ ] після [й] у ненаголошена.
2)
3) я([a][йа]), ю([у][йу]), є([е][йе]), ї([йі])
Два звуки пишуться на початку слова, після голосних, [ь],[`]
4)  - перед складом з наголошенним і або у
Окрім: якщо о – приставка, якщо іншомовне слово, якщо о – виступає єднальним у складних словах.
Вимова приголосних звуків.
Дзвінкі приголосні в кінці слова й перед глухими в середині слова вимовляються дзвінко: [народ], [хліб].
З усіх дзвінких приголосних тільки глотковий звук [г] вимовляється як [х]: [ле'хко], [во'хкий], [д'о'хт'у] (орфографічно: легко, вогкий, дьогтю).
2.Оглушуються прийменник і префікс з- перед глухими приголосними: [стобо'йу], [списса'ти].
3. Префікси роз-, без- можуть вимовлятися дзвінко й глухо (залежно від темпу вимови): [розпи'ска] І [роспи'ска], [розказа'ти] і [рос-каза'ти].
4.Губні, шиплячі (крім подовжених) вимовляються твердо: [знов], [ве'лич], [сім], [л'убо'йу],[обчи'сле"н':а].
Лише перед [і] ці приголосні вимовляються як напівм'які: [б'іл'], [щ'і 'с'т'], [к'іно ]. Подовжені шиплячі вимовляються як напівм'які: [зб'і'ж':а], [р'і'ч':у].
5. [дз], [дж] вимовляються як неподільні звуки: [дз]вінок;прису[дж]увати, відря[дж]епня, нагородження.
Звукосполучення [д] і [з], [д] і [ж] вимовляються як два окремі звуки: ві[дз]ивати, пі[дз]вітпий, пере[дз]'їздівський, пі[дж]ену.
6. [д], [т], [з], [с], [ц], [л], [п] перед м'якими приголосними та перед [і] вимовляються м'яко: [майбутн'е], [нат'ак], [с'іл'].
7. Звук [ґ] слід вимовляти у словах: ґатунок, ґвалт, ґречний, ґрунт,ґанок, ґрунтовний, ґрати (рос. решетка), ґрасувати (розчищати)
Вимова звукосполучень
Сполучення -шся і -ться у дієслівних формах вимовляються як[с':а], [ц':а
Сполучення -жся, -чся у дієсловах наказового способу вимовляються як [з'с'а], [ц'с'а]
Групи приголосних, що з'являються у словах внаслідок словотворення, спрощуються: проїзд + н(ий) [пройізии'п]. Таку вимову . приголосних закріпляє український правопис: злісний, тижневий, ¦ якісно. Проте написання окремих слів, зокрема числівників шістнадцять, шістсот, шістдесят, не відповідає вимові: [ш'існа'дц-ат'], ]ш'іс:о'т], [ш'іздеис'а'т]
7)Орфоепічні норми. Особливості вимови приголосних
Орфоепія — це розділ науки про мову, що вивчає систему норм літературної вимови.
Предметом вивчення орфоепії є:
-звукові особливості мовлення (усне мовлення розглядається не взагалі, а тільки з погляду його відповідності сучасним літературним нормам);
-правильна вимова звуків мовлення (голосних і приголосних);
-правильна вимова звукосполучень;
-правильна вимова окремих слів і їх форм.
Сучасні норми української орфоепії склалися історично на основі вимови, властивої середньонаддніпрянським говорам.
Практичне значення орфоепії винятково важливе, оскільки дотримання орфоепічних норм, як й інших літературних норм, удосконалює мову як засіб спілкування, полегшує обмін думками. Унормована вимова є однією з ознак культури мовлення.
Вивчення правильної вимови спрямовується на подолання помилок, серед яких насамперед виділяються фонематичні та фонологічні.
Фонематичні помилки — це порушення правильної вимови звуків, заміна однієї фонеми іншою, наприклад: вимова [с] замість [з] везти — вести. Такі помилки спотворюють зміст слова.
Фонетичні помилки — це суто вимовні недогляди, що виявляються у вимові різних варіантів звуків: вимова [ш*] замість [с] у словах усюди, сяду.
Вимова приголосних
Дзвінкі приголосні в кінці слова й перед глухими в середині слова вимовляються дзвінко: [народ], [хліб], [тридцат']. Примітка. 3 усіх дзвінких приголосних тільки глотковий звук [г] вимовляється як [х]: [лехко], [во'хкий], [д'охт'у] (орфографічне: легко, вогкий, дьогтю).
Оглушуються прийменник і префікс з- перед глухими приголосними: [с тобо'йу], [спи'сати].
Префікси роз-, без- можуть вимовлятися дзвінко й глухо (залежно від темпу вимови): [розписка] і {расписка], {розказати} і Іросказа'ти].
Губні, шиплячі (крім подовжених) та задньоязикові в кінці слова та складу вимовляються твердо: [знов], [велич], [сім], [л'убо'вйу], [обчисле*н':а]. Лише перед [і] ці приголосні вимовляються як напівм'які: [б'іл], [ш'іс'т], [к' іно']. Подовжені шиплячі вимовляються як напівм'які: [зб1 Іж'\а], \р'іч':у].
Африкати [дз], [дж] вимовляються як неподільні звуки: \дз\вінок\ прису[дж]увати, відря[дж]ення, нагоро[дж]ення.Звукосполучення [д] і [з], [д] і [ж] вимовляються як два окремі звуки: ві[д][з]ивати, пі[д][з]вітний, пере[д][з]'їздівський, пі[д][ж]ену.
Передньоязикові [д], [т], [з], [с], [ц], [н] перед м'якими приголосними та перед [і] вимовляються м'яко: [майбутне], [нат ак], [сіл].
Звук [ґ] слід вимовляти у словах: ґатунок, ґвалт, ґречний, ґрунт, ґанок, ґрунтовний, ґрати (рос. решетка), ґрасувати (розчищати) та ін.
8) Акцентуаційні норми.Особливості наголошування іменників
Акцентуаційні норми – загальноприйняті правила наголошування слів. Розділ мовознавства, який вивчає наголос, називається акцентологією. Часто ці норми розглядають у межах орфоепії.
Для української мови характерний динамічний наголос, який полягає у виділенні одного зі складів слова більшою силою голосу, тобто сильнішим видихом струменя повітря. Наголос в українській мові вільний, тобто може падати на будь-який склад, напр.: аверс, акцепт, арбітраж, акредитив, автоматизація; відзначається здатністю рухатися у межах слова зі зміною його форм, напр.: авансувати – авансують.
Крім словесного наголосу, виділяють ще фразовий наголос (виділення певного слова у фразі або посилення словесного наголосу у певній синтаксичній позиції), логічний наголос (особлива вимова певного слова чи кількох слів у висловлюванні) і емфатичний наголос (емоційне виділення слів у висловлюванні напруженою вимовою певних звуків).
До особливостей наголошування слів української мови належать:
– наголошування слів з рухомим наголосом (віз, везла);
– наголошування слів з усталеним наголосом, переважно іншомовних (квартал, кілометр, аристократія);
– подвійне наголошування слів (завжди, помилка);
– наголошування складних слів (приватнорабовласницький, работоргівля);
– наголошування іншомовних слів, які можуть становити труднощі у вимові (феномен, догмат, генезис);
– наголошування слів, форм слів, відповідники яких у російській мові або в діалектному мовленні мають відмінні наголоси (кидати, новий, випадок, віднести,);
– наголошування слів з метою розрізнення їх значень (виходити і виходити, забігати і забігати).
В українській мові є правила акцентуації, які поширюються на певні групи слів:
– дієслова вести, нести і под. мають наголос на останньому складі, слово бути в інфінітиві та у формах майбутнього часу – на першому, а в минулому часі одн. (жін. та сер. р.) й мн. – на останньому (буде, будуть, була, були тощо);
– іменники на -ання наголошуються, як їх твірні дієслова (розв’язання, планування тощо); у двоскладових іменниках наголошується останній склад (знання, звання тощо);
– абстрактні іменники на -ин-а, утворені від прикметників, мають наголос на останньому складі (величина, новина тощо);
– географічні назви на -щин-а, -чин-а мають такий наголос, як і слова, від яких вони утворені (Київщина, Донеччина);
– відіменникові та віддієслівні іменники з префіксами ви-, від-, за-, на-, над-, об-, пере-, під-, по-, при-, про-, роз-, мають наголос здебільшого на префіксах (захід, розстріл, затишок, перебіг, приповідка тощо); винятки розгром, зачин, набір;
– переважна більшість іменників у множині має наголос на закінченні (листки, сторінки тощо);
– однаково наголошуються слова такого типу творення, як аристократія, демократія; діалог, каталог тощо; числівники одинадцять, чотирнадцять, п’ятдесят, шістдесят тощо; більшість слів однакового типу творення мають різний наголос, напр.: вимикач, шукач і винищувач, випростувач; міліметр, кілометр і барометр, термометр тощо.
№9 «Акцентуаційні норми. Особливості наголошування прикметників, числівників, займенників»
Наголос служить для:
1.Для розрізнення значень.
2.Форморозрізнювальна.
Наголошування прикметників
1.переважно непохидні двоскладні прикметники наголошуються на закінчення: новий, рясний. Винятки: босий,косий,вогкий.
2. прикметники іменникового походження, переважно не всі зберігають наголос іменника: морозяний, вовняний.
Наголошування числівників
11-19 –на,-ох,-ома,-тьма (наголос на –на, ,-ох,-ома,-тьма): одинадцять.
50-80: десят-ох (наголос на –я або на –ох)
числівник один у складі прийменниково-числівникових сполук наголошується перший склад: всі до одного(наголос на першу –о).
Наголошування займенників
1. –мене(наголос на другу –е) – до мене( наголос на першу –е)
Мого-до мого; твого-до твого
2. котрий: в усіх формах наголос падає на закінчення).
3.в усіх формах у займеннику ніякий закінчення падає на –я.
№10 «Словотвірні норми. Найпоширеніші помилки на словотвірному рівні. Зміни приголосних при словотворенні»
Словотвірні норми-це правила утворення слів за словотвірними моделями, за допомогою суфіксів, префіксів тощо та словотворчих засобів (осново складання).
Найпоширеніші помилки:
неправильне вживання префіксів і суфіксів: н.д. поставщик (а треба постачальник)
використання суфіксів замість суфіксально-префіксальних моделей (завширшки, завдовшки)
ненормативне вживання слів, утворених способом основи чи словоскладання.(садівник-садовод)
відхилення від норм під впливом російської мови (шахіст).
Зміни приголосних при словотворенні
1.при утворенні прикметників за допомогою суфікса –ськ та збірних іменників у суфіксі –ств відбуваються зміни.( г,ж,з+ськ,ств=зьк,зтв). Н.д.Париж-паризький, Прага-празький.
К,ч,ц+ськ, ств=цьк, цтв. Н.д. Кременчук-кременчуцький, Ніцца-ніццький.
Х,ш,с+ськ,ств=ськ,ств. Н.д. Балхаш-балхаський, Залісся-заліський.
Винятки: тюркський, меккський, казахський, цюріхський, нью-йоркський, домаський, баскський, чукотський.
2.прикметники, утворені від складних іменників або власних назв, які пишуться з дефісом, зберігають дефіс. Н.д. Жуль Верн-жуль-вернівський, Орєхово-Зуєво-орєхово-зуєвський, Сочі-сочинський.
3. При утворенні прикметників вищого ступеня у порівнянні прикметників відбуваються зміни: г,ж,з+суфікс ш=жч; с+суфікс ш=щ. Н.д. низький-нижчий.
4.при утворенні іменників від прикметників відбуваються такі зміни:
Суфікс цьк+суфікс ин=чч (німецький-Німеччина)
Ськ+ин=щ (одеський-Одещина)
Зьк+ин=жч (воронезький-Воронежчина)
Тськ+ин=тч (рекрут-рекрутчина)
5.при утворенні дієслів від іменників: -ськ- чи –ст.=щ; -зк=жч. Н.д. вереск-верещати.
6/при утворенні присвійних прикметників: ск,ськ=сч, сьч. Н.д. Васька-Васьчин. Шк.=щк.
11. Абревіатури та графічні скорочення, вимоги до їх уживання.
Абревіатура - складноскорочене слово, що утворюється з частин двох або кількох слів [66, с. 7]. Напр.: педфак (педагогічний факультет), держуніверситет (державний університет), США (Сполучені Штати Америки).
Правопис абревіатур має деякі особливості:
1. З великої літери пишуться абревіатури таких випадках:
- якщо вживаються на позначення одиничних установ: Укрінформ, Укрпрофрада, Укоопспілка;
- якщо утворені з початкових (ініціальних) букв, власних і загальних імен: АТС, КНР, НЛО, СНІД, НАНУ, АПН.
2. З малої букви пишуться абревіатури:
- утворені від родових назв: колгосп, агропром, фінвідділ, міськбуд;
- утворені з ініціальних букв загальних назв, що вимовляються як звичайні слова (без вставних звуків): вуз - до вузу, неп - в період непу, загс - у загсі.
3. До ініціальних скорочень типу ТЮГ при відмінюванні додається закінчення, яке пишеться з малої літери: у ТЮГу, на БАМі, до ВАКу.
Графічними називають скорочення, розраховані тільки на візуальне сприймання - м. Львів, п. Семененко, 150 км, 90 т тощо. 13 усному мовленні такі слова читаються повністю: місто Львів, пан Семененко, 159 кілометрів, 90 тонн.
Найчастіше на письмі скорочують:
ініціали - І.Я. Франко (Іван Якович Франко), Л.В. Костенко (Ліна Василівна Костенко), М.В. Лисенко (Микола Віталійович Лисенко);
загальні назви населених пунктів та адміністративно-територіальних одиниць - м. Житомир (місто Житомир), с. Василівка (село Василівка), родові назви географічних об'єктів - оз. Світязь (озеро Світязь);
допоміжні позначки для кращого сприйняття письмових текстів: див. (дивись), напр. (наприклад), і т. ін. (і таке інше), і т..д.. (і так далі), пор. (порівняй, порівняймо);
різноманітні назви мір та одиниць вимірювання - кг (кілограм), см (сантиметр), г (грам), л (літр); Вт (ватт), В (вольт), А (ампер) тощо.
Слід пам'ятати про те, що інколи одні й ті ж самі графічні скорочення відповідають різним повнозначним словам, напр.: р. - річка й рік, с. - село, сторінка, ст. - сторіччя й сторінка.
Узагальнення
Тож уміле й доречне використання різних пластів лексики сучасної української мови неабияк збагачує мовлення модерного фахівця. Урізноманітнення мовлення можливе при засвоєнні та подальшому застосуванні явищ полісемії, синонімії, антонімії, омонімії, паронімії. Важливими елементами мовлення сучасної ділової людини є мовні штампи, сталі вирази, абревіатури та графічні скорочення.
12.ПРАВОПИС ПРЕФІКСІВ
. З- (ІЗ-, ЗІ-)
1. Префікс з перед глухими приголосними к, п, т, ф, х переходить у с: сказати, спалахнути, ствердити, сфотографувати, схил. Перед усіма іншими приголосними пишемо з (іноді із): збавити, звести,
Префікс з-(с-) виступає переважно в словах, корінь яких починається голосним звуком або сполученням приголосного й голосного: зекономити, зігнорувати.
У тих випадках, коли корінь слова починається сполученням приголосних, пишемо здебільшого префікс зі-: зібгати, зігнути, зідрати, зізнатися, зіпсуватися, зіставити, зіткнення, зіщулитися тощо. Префікс зі- вживається також у словах із коренем, перший склад якого становить сполучення губного та йотованого звукосполучення: зів’ялий, зім’яти, зіп’ястися тощо. У деяких словах префікс зі- чергується із зо-: зігрівати й зогрівати, зімлівати й зомлівати, зіпрівати й зопрівати, зітліти й зотліти.
БЕЗ-, РОЗ-, ЧЕРЕЗ- та ін.
2. У префіксах – без-, від- (од), між-, над-, об-, перед-, під-, понад-, пред-, роз-, через- – кінцевий дзвінкий приголосний перед глухими не змінюється: безкраїй, безкорисливий, відкриття, відстань, міжконтинентальний, міжпланетний, надпотужний, обпалити, обтрусити, передплата.
ПРЕ-, ПРИ-, ПРІ-
3. Слід розрізняти префікси пре- і при-: префікс пре- вживається переважно в якісних прикметниках і прислівниках для вираження найвищого ступеня ознаки: прегарний, презавзятий, прекрасний, премудрий, прекрасно, препогано; префікс при- вживається переважно в дієсловах, що означають наближення, приєднання, частковість дії, результат дії тощо, а також у похідних словах: прибігти, прибудувати, прикрутити, приборкати, пришвидшити; прибуття, притулок, прибраний, привабливо.
Крім того, префікс пре- виступає у словах презирливий, презирство й у словах старослов’янського походження: преосвященний, преподобний, престол, а префікс при- вживається в іменниках та прикметниках, утворених від поєднання іменників із прийменниками: пригірок, приярок; прибережний, прикордонний.
Префікс прі- вживається тільки в словах прізвисько, прізвище, прірва.
ПРАВОПИС СУФІКСІВ
ІМЕННИКОВІ СУФІКСИ
|