|
|
Скачати 1.13 Mb.
|
3.3. Особливості благодійної діяльності протестантських церков Державно-церковні відносини в Україні завжди займали і продовжують займати вагоме місце, будучи на окремих відрізках вітчизняної історії не тільки невід’ємним її елементом, а стрижневим показником, що визначає її обличчя, пріоритети, ціннісні орієнтири, статус людини в державі. Зміна суспільних відносин, викликана зміною суспільного ладу на початку 90-х років XX століття, включала зміну відносин між державою і релігією. Милосердя і добродійність – один із найпотужніших факторів протестантських церков. Ця діяльність церкви має глибокі історичні корені, і не дивно, що вона викликає повагу в суспільстві, сприяє зростанню церковного авторитету, знаходить широку підтримку громадськості і держави [23, с. 109]. Протестантизм в Україні характеризується строкатістю богословських підходів, що зумовлено численністю напрямів та течій, якими представлений цей напрям. Позиція протестантів, які хоч і мають у корінні традиції відсторонення від суспільно-політичних процесів, що детерміновані історією взаємовідносин між протестантськими конфесіями та радянською державою, все ж намагається відповідати на запити часу і виробити соціальне вчення, в якому намічені тенденції до співпраці з державою у суспільній царині. Надзвичайно важливою сферою релігійного благодійництва і духовного просвітництва стає опіка над громадянами, що перебувають у місцях позбавлення волі. З огляду на це актуалізується питання спеціальної підготовки священнослужителів-проповідників-вихователів для роботи в пенітенціарних закладах. Визначним кроком на цьому шляху в контексті державно-церковного співробітництва повинно стати запровадження інституту капеланів пенітенціарних закладів за умов зваженого підходу до організації цього інституту [23, с.161-166]. Соціально-демографічні зміни у протестантському середовищі, його орієнтація на світські аспекти буття зумовлюють посилення суспільної діяльності віруючих. Не випадково члени громад не тільки приймають нові реалії «світу», а й беруть участь у деяких змінах, що відбуваються в житті України. Цю участь протестанти бачать у праві вільного й максимально ефективного втілення кожним віруючим священного призначення – служіння ближньому. Це у протестантизмі традиційно означає не політичну чи ідеологічну, а передусім побутову, прагматичну сферу буття, яка зачіпає інтереси звичайної людини. У практичному житті віруючих така позиція найповніше втілена у програмі соціального служіння. Соціальне служіння для більшості протестантів – засіб практичної реалізації християнських заповідей, своєрідне надолуження свого ще досі не реалізованого суспільно-етичного потенціалу. Тепер протестанти спрямовують свою благодійну діяльність, насамперед, на нерелігійне середовище, тісно поєднуючи її із завданням євангелізації, проповіді релігійного вчення. Йдеться, передусім, про опікування дитячими будинками, лікарнями, будинками для літніх людей, дітьми-сиротами тощо. Діяльність громадських протестантських організацій викликає схвалення в суспільстві, сприяє зростанню церковного авторитету, знаходить певну підтримку громадськості і держави. Однак, церква переважно позбавлена можливості активно займатися благодійництвом, оскільки їй часто не вистачає засобів для розбудови власної інфраструктури. Отже, розглядаючи участь протестантських церков у суспільному житті в період незалежності України слід зазначити, що протестантському середовищі властиві соціальний євангелізм, відкритість до суспільства і соціальна відповідальність. Протестантська громада виступає соціально-релігійним середовищем, в якому відбувається формування світогляду українців. В рамках здійснюваної конфесіями соціальної роботи наявні суспільно значимі змістовні проекти і програми. Наприклад, Українська Уніонна конференція церкви адвентистів сьомого дня ще у середині 90-х років ініціювала створення Адвентистської медичної асоціації України (фундація продовжує діяти по сьогоднішній день, в її рядах понад 700 фахівців вищої і середньої кваліфікації, які надають медичну допомогу нужденним в різних регіонах країни). За сприяння Української лютеранської церкви понад 15 років функціонує “Медична клініка на колесах”. Громади Армії Спасіння реалізують такі програми, як: “Ліга Милосердя” (започаткована для обслуговування самотніх хворих людей, прикутих до ліжка), “Відкриті двері” (передбачає різноманітну допомогу будинкам для осіб похилого віку), “Інтенсивна корекція” (спрямована на корекцію інтелектуального розвитку неповнолітніх у притулках та дитячих будинках). За трьома проектами – “Домашня опіка”, “Допомога на колесах дітям вулиці”, “Консультативний центр для жінок, постраждалих від торгівлі людьми” – працюють структури “Карітас” Української греко-католицької церкви. У багатьох населених пунктах Закарпатського регіону осередками Римсько-католицької церкви засновано мережу безкоштовних аптек. П’ятнадцять років у м. Вінниці під проводом об’єднання отців Капуцинів функціонує Католицький мультимедійний центр та ТВ студія “Клара”. Завдячуючи їм, у листопаді 2008 року на телеканалі УТ-1 стартував новий дитячий проект “Антивірус для дітей”. Програма є пізнавальною і розрахована на дітей від трьох років. Вона включає частини, які сприяють естетичному, музичному вихованню маленьких громадян та формуванню у них загальноприйнятих норм ввічливості, що вкрай важливо у сучасному прагматичному світі [77]. Особливі зусилля докладають церкви і деномінації на ниві боротьби з ВІЛ/СНІДом. Координацію їхньої діяльності фактично здійснює Всеукраїнська рада Церков і релігійних організацій (ВРЦРО). Саме ВРЦРО виступила засновником міжконфесійного діалогу у сфері подолання епідемії ВІЛ/СНІДу в Україні шляхом прийняття та впровадження “Концепції участі Церков та релігійних організацій України у протидії епідемії ВІЛ/СНІДу” і “Стратегії участі Церков та релігійних організацій України у протидії епідемії ВІЛ/СНІДу”, що є унікальним досвідом. Нещодавно у рамках візиту в Україну виконавчого директора Об’єднаної програми ООН з ВІЛ/СНІДу (ЮНЕЙДС), заступника Генерального секретаря ООН Пітера Піота, разом з її Королівською Величністю Крон-Принцесою Норвегії Метте-Мерит, яка є спеціальним представником ЮНЕЙДС, відбулася зустріч з членами Всеукраїнської ради Церков і релігійних організацій. Сторони обговорювали ключові досягнення внутрішньої та міжцерковної взаємодії у сфері ВІЛ/СНІДу та вузлових проблем релігійно-церковної участі в протидії поширення епідемії в Україні. Доречно зауважити, що завдяки підтримці ЮНЕЙДС у 2007 році вийшла друком книга “Участь Церков та релігійних організацій України у боротьбі з поширенням епідемії ВІЛ/СНІДу та роботі з людьми, що живуть з ВІЛ/СНІДом (міжконфесійний збірник)”. У виданні подані оглядові матеріали, в яких розглядається роль і позиція українських конфесій, їх взаємодія та співпраця з державними та громадськими організаціями в сфері протидії розповсюдженню ВІЛ/СНІДу. Читачі збірника також мають змогу ознайомитися з аналітичним звітом за результатами дослідження “Аналіз спектру послуг, які надаються релігійними організаціями різних конфесій у сфері профілактики та контролю за ВІЛ/СНІД”, нормативними документами, прийнятими міжконфесійним співтовариством із 2005 року [77]. Християнські конфесії динамічно розгортають волонтерський рух. Суть його полягає у створенні невеликих груп віруючих, які надають адресну соціальну, медичну та патронажну допомогу інвалідам, хворим, громадянам похилого віку, дітям-сиротам, опікуються засудженими в місцях позбавлення волі. Релігійні організації не стоять осторонь врегулювання проблем, породжених дією стихійних природних факторів. Зокрема, конфесії організували масштабну кампанію із закупівлі та розподілу гуманітарної допомоги серед населення, яке постраждало влітку 2008 року від повені у Західній Україні. Матеріальна підтримка надавалася продуктами харчування, медикаментами, одягом, постільними комплектами тощо. Особливих зусиль на цій ниві доклали представники УГКЦ, УПЦ КП, УПЦ МП, УАПЦ. Церкви і деномінації апробують нові форми соціального служіння. Так, з 1 вересня 2008 року в Україні офіційно розпочав діяти недержавний церковний пенсійний фонд “Покрова”, заснований предстоятелем УГКЦ Любомиром Гузаром. Структура покликана забезпечити гідну пенсію насамперед священнослужителям і мирянам, але не тільки греко-католицької церкви. Загалом клієнтами фонду можуть стати усі бажаючі громадяни України. В умовах сучасної світової соціально-економічної і фінансової кризи фонд, окрім прямого завдання – гарантувати достойну старість, – має виконувати ще одну важливу функцію – навчати основам фінансово-економічного життя. Синод єпископів Києво-Галицького верховного архієпископства вирішив, що у нинішній ситуації “Церква мусить взяти участь у процесі підвищення економічної грамотності своїх вірних” [34, c. 255]. Релігійні спільноти реалізують свої соціальні проекти і програми, створюючи місії та братства. Відомими є Всеукраїнське братство святого апостола Андрія Первозванного (УПЦ КП); Братство преподобного Нестора Літописця (УПЦ МП); “Українська місія благовістя” (ЄХБ); християнська місія “Віфлієм” (ХВЄ); місія “Карітас-Спес”, регіональна місія “Сестер Святого Йосипа” (РКЦ); місійне товариство “Святого апостола Андрія Первозванного” (УГКЦ) [77]. Важливу роль у соціальному служінні релігійних організацій відіграють благодійні фонди. Серед них варто відзначити – “Карітас” (УГКЦ), “Острів надії” (УПЦ МП), “Дар життя” (УЛЦ), “Крихті Лазару” (Закарпатська реформатська церква). Окремі з них за сумлінну і клопітку діяльність, спрямовану на розв’язання актуальних проблем суспільства, удостоєні різних відзнак. Впродовж останніх років окреслилися суттєві зрушення у напрямку поглиблення державно-конфесійного співробітництва. До вагомих здобутків, зокрема, можна віднести оприлюднення Держкомнацрелігій України проекту “Концепції державно-конфесійних відносин”. У ньому в якості стрижневої прописана ідея, що відокремлення релігійних організацій від держави зовсім не означає їхнього відмежування від суспільства. В документі наголошується на тому, що сепараційний принцип взаємин держави і релігійних організацій звільняє церкви й деномінації від одержавлення, тотального контролю над їхнім внутрішнім життям, закладаючи підґрунтя для розвитку партнерських взаємин між державою та релігійними інституціями [77]. Іншим добрим діянням є підписання Меморандуму про співпрацю у справах душпастирської опіки військовослужбовців Збройних Сил України. Підписали документ, з одного боку, Міністерство оборони України, а з іншого – представники семи релігійних інституцій (УПЦ КП, УГКЦ, УПЦ МП, РКЦ, УАПЦ, ВСОЄХБ, ДУМУ). Оборонне відомство країни у такий спосіб планує запровадити ефективну систему душпастирства у ЗСУ та створити інститут військового духовенства. Водночас необхідно зазначити, що закони України не врегульовують дане питання. Подальшою гармонізацією відносин держави і конфесій у царині освіти займатиметься Громадська рада з питань співпраці з церквами та релігійними організаціями при МОН України, утворена наказом Міністра 20 жовтня 2008 року. Основними завданнями органу визначені: 1) представлення позиції церков і релігійних організацій з питань діяльності Міністерства; 2) виконання дорадчих функцій під час обговорення та прийняття Міністерством рішень, а також здійснення моніторингу їх реалізації; 3) забезпечення співпраці з Міністерством щодо організації та проведення публічних громадських обговорень з основних напрямів його діяльності та окремих нормативно-правових актів. Стратегічні рішення про формалізацію партнерства з профільними органами державної влади у вирішенні актуальних суспільних проблем ухвалили члени ВРЦРО на своєму засіданні 16 грудня 2008 року. Це – підписання двосторонньої Угоди про співпрацю між Міністерством охорони здоров’я України і ВРЦРО та Меморандуму про співпрацю між ВРЦРО і Національною експертною комісією України з питань захисту суспільної моралі. Перший документ визначає ініціативи МОЗ щодо взаємодії з конфесіями у сферах захисту життя (зниження практики абортів), морально-етичної просвітницької діяльності серед медичних працівників, студентів медичних навчальних закладів та молоді, протидії епідеміям ВІЛ/СНІД та туберкульозу в Україні, запровадження медичного капеланства у вигляді хоспісів тощо. У другому документі йдеться про визнання ролі релігійних об’єднань у продукуванні і поширенні в суспільстві високодуховних цінностей, вихованні громадян на загальнолюдських етичних засадах [78]. Успіхи релігійних організацій у справі соціального служіння сприяють підтримці їхнього високого авторитету в українському суспільстві. Протягом кількох останніх років рейтинг довіри до віросповідних об’єднань з боку населення не опускається нижче 50 % і суттєво перевищує ті рейтинги довіри, які громадяни висловлюють Парламентові, Уряду, політичним партіям, судам. Незважаючи на різнобічність і масштабність суспільної активності конфесій, соціальний потенціал останніх використовується не на повну потужність. Це пояснюється рядом причин. Причина перша – живучість радянських ідеологій у масовій свідомості. Ключова з них – звичка суто негативно тлумачити норму про відокремлення держави і релігійних організацій. В першу чергу цією ідеологією продовжує послуговуватися ще значна частина представників центральної і місцевої влади, а також політичного істеблішменту. Тобто ними фактично заперечується визнання суспільної діяльності конфесій. В результаті гальмуються законодавчі ініціативи, покликані сформувати правові механізми інтеграції релігійних інституцій в соціум та відповідно закріпити форми, методи, напрямки їхнього соціального служіння. Причина друга – відносно повільна адаптація конфесій до нових соціальних реалій. Далеко не усі релігійні організації зуміли виробити теологію посттоталітарного служіння. Деякі церкви і деномінації, опинившись у принципово нових суспільно-політичних реаліях, не маючи досвіду служіння в умовах культурного і конфесійного розмаїття, вимушені шукати передусім відповіді на питання, пов’язані з власним виживанням, збереженням національної ідентичності, протистоянням зарубіжним релігійним рухам. Інколи навіть можна почути ностальгічні бажання з боку окремих традиційних церковних структур повернутися до епохи державного патронування релігій. Зрозуміло, що для виходу зі стану подібної соціально-психологічної непевності потрібний час, а з урахуванням консервативної сутності більшості віросповідних об’єднань – час немалий. Причина третя – незавершеність оформлення конфесійної архітектоніки українського суспільства. Цей процес продовжує тривати. Його специфіка визначається завданнями, які стоять перед тими чи іншими релігійними спільнотами. Конфесійна палітра країни з року в рік розширюється за рахунок появи на ній окремих різновидів новітніх релігійних рухів або нетрадиційних для України течій, що стикаються з труднощами укорінення в суспільний ландшафт загалом. Традиційні церкви, здобувши, як правило, визнання і домінування у певному регіоні (регіонах), прагнуть розширити свою географію на локальних рівнях. Наприклад, утвердившись в західноукраїнських областях, УГКЦ намагається зміцнити власні позиції на Сході і Півдні країни, а УПЦ МП навпаки – в Західній Україні. В обох випадках наявні серйозні перешкоди. Причина четверта – конфліктність міжконфесійних та міжцерковних взаємин. Протистояння ще інколи спостерігаються як між спільнотами одного віросповідання, так і між спільнотами різних віросповідань. Найчастіше непорозуміння обумовлені майновими і територіальними претензіями, атмосферою конкуренції, різновекторними політичними симпатіями суб’єктів конфлікту. У будь-якому випадкові напруження у міжконфесійних відносинах не дозволяє сторонам належним чином спрямовувати діяльну енергію у конструктивне русло [77]. Розглянувши вище перераховані питання дозволяє зробити наступні висновки: 1) здобуття Українською Державою незалежності створило сприятливі умови для виконання релігійними організаціями місії соціального служіння; 2) суспільно корисна діяльність конфесій характеризується багатовекторністю, наявністю суспільно значимих проектів, пошуком нових форм ведення роботи; 3) вагомість соціальної складової у функціонуванні церков і деномінацій підтверджується внутрішньою організацією останніх, тобто виділенням у їхній структурі підрозділів, орієнтованих на здійснення суспільно корисної діяльності; 4) масштаби соціальної роботи, здійснюваної конфесіями, визначаються їхнім укоріненням в структуру соціуму, авторитетом серед населення і, безперечно, розгорнутістю власної мережі осередків; 5) активність релігійних організацій на ниві соціального служіння обумовлює високий рейтинг довіри до них у суспільстві, а також закладає підґрунтя для формування партнерської моделі державно-конфесійних відносин; 6) реалізація віросповідними спільнотами соціального потенціалу не у повному обсязі спричинена рядом факторів, серед яких: живучість радянських ідеологій у масовій свідомості; відносно повільна адаптація конфесій до нових соціальних реалій; незавершеність оформлення конфесійної архітектоніки українського суспільства; конфліктність та політизація міжконфесійних та міжцерковних взаємин. Здобутки релігійних організацій на ниві соціального служіння за роки незалежності Української Держави, європейський вибір України обумовлюють активний розвиток національної моделі державно-конфесійних відносин на засадах партнерства. Задля її успішного формування та утвердження вважаю за доцільне висловити такі пропозиції: 1. Надавати можливість релігійним організаціям періодично звертатися до української громадськості та депутатського корпусу стосовно актуальних суспільних проблем з трибуни Верховної Ради України. Подібна практика має місце в ЄС і зарекомендувала себе з позитивної сторони. 2. Ініціювати на державному рівні проведення зорієнтованих на конфесії конкурсів, основною метою яких є підготовка церквами і деномінаціями пізнавально-інформаційних програм. Передбачити трансляцію найкращих проектів на загальнонаціональних телевізійних і радіоканалах. 3. Розробити систему державного заохочення і преференцій для релігійних організацій, які відзначилися вагомими внесками у розв’язання болючих проблем соціуму. 4. Внести впродовж 2013 року необхідні зміни у чинне законодавство України щодо освіти задля реалізації права віросповідних спільнот на заснування власних загальноосвітніх навчальних закладів. 5. Започаткувати регулярний моніторинг соціальної активності релігійних організацій (профільне відомство). Забезпечити щоквартальне публічне висвітлення інформації, отриманої за його результатами. 6. Організувати системне стажування фахівців з питань суспільно-релігійних і державно-церковних відносин, передусім, у європейських країнах, спрямоване на вивчення місцевого досвіду співпраці держави і церкви з перспективою реалізації його ефективних механізмів на національному ґрунті. |
| ДИПЛОМНА РОБОТА Дана робота має на меті вивчення зазначених проблем, а також аналіз деяких лінгвістичних програмних продуктів, спрямованих на автоматизацію... |
ДИПЛОМНА РОБОТА ТЕМА: ХУЛІГАНСТВО Вступ |
| ДИПЛОМНА РОБОТА На тему: «День вчителя,вечеря на 40 осіб» Характеристика бенкету |
ДИПЛОМНА РОБОТА СПЕЦІАЛІСТА на тему: СПЕЦИФІКА МІЖНАРОДНОГО МАРКЕТИНГУ... |
| ДО ЗАХИСТУ Дипломна робота містить сторінки, 27 таблиць, 18 рисунків, список використаних джерел із найменувань, додатків |
ДИПЛОМНА РОБОТА Професійна підготовка учнів старших класів засобами інноваційних технологій на уроках трудового навчання 1 |
| ДИПЛОМНА РОБОТА Органи прокуратури їх значення і роль у здійсненні контрольно-наглядових функцій державних органів влади в Україні |
Дипломна робота з психології Поняття адаптації, дезадаптації. Проблема соціальної адаптації молодших школярів |
| Дипломна робота на здобуття освітньо-кваліфікаційного рівня “спеціаліст” Техніко – криміналістичне дослідження підроблених документів на право водіння, володіння і користування автотранспортом” |
ДИПЛОМНА РОБОТА НА ТЕМУ: “ АНАЛІЗ КРИМІНОГЕННОЇ СИТУАЦІЇ В УКРАЇНІ Фактори, що визначали стан, структуру та динаміку злочинності в 2001 р виглядають наступним чином |