|
|
Скачати 1.13 Mb.
|
1.2. Елементи соціальної творчості у творах античних мислителів Ускладнення суспільного життя в Давній Греції та Давньому Римі, накопичення знань і предметного досвіду викликали потребу раціонального підходу до пояснення питань виховання. У творах стародавніх мислителів визначалися шляхи громадянського виховання (формування необхідних державі громадян), висвітлювались проблеми самовдосконалення людини протягом всього життя, ролі сім’ї в соціалізації особистості, що дозволяє зробити висновок про існування вже у V–IV ст. до н.е. елементів соціальної педагогіки. Важливі явища соціального життя осмислювалися в межах філософії. Серед творців соціально-педагогічних ідей слід відзначити Демокрита, Сократа, Платона, Аристотеля, Сенеку, Квінтіліана. Демокрит (460-370 рр. до н. е.) у своєму вченні обґрунтовував тезу про відповідність природи дитини вихованню. Таким чином, він один з перших сформулював ідею природовідповідності. Окрім того, на думку Демокрита, починати виховання слід із раннього дитинства, враховуючи оточуюче середовище, спираючись на приклад старших, авторитет батьків, привчаючи дитину до праці та доброти. Сократ (469-399 рр. до н.е.) висунув знамениту тезу “Пізнай самого себе”, стверджуючи при цьому, що пізнання може знищити в людині все погане і повернути людську природу в початковий стан добра. Вважав себе спеціалістом передусім у питаннях етики. З етичних міркувань виводив мету виховання, яка полягала в особистому моральному самовдосконаленні, звільненні інтелекту від усіх негативних зовнішніх впливів. Сократ користувався виключно усним методом викладу свого вчення. Він збирав велику аудиторію на афінських вулицях чи площах і проводив бесіди з тими, хто бажав його послухати. Платон (427-347 рр. до н .е.) – учень Сократа. Займався педагогічною діяльністю в Афінах, де при гімназії Академії заснував філософську школу. Для упорядкування організації шкільного життя використовував водяний годинник-будильник, що дзвінком закликав учнів у певний час до занять. Висунув і обґрунтував вчення про світ ідей. Свої філософські і соціально-педагогічні погляди виклав у творах “Держава” і “Закони”. У зазначених працях змалював проект ідеальної держави. Всі вільні громадяни у його державі поділені на три групи: філософи – правителі; воїни - захисники держави; група ремісників і землеробів, працею яких утримувалися дві попередні групи. Для представників двох вищих каст Платон заперечував сім’ю, оскільки вона відволікає їх від державних справ. Платон висунув ідею створення системи державних шкіл. На думку філософа, в ідеальній державі виховання дітей і шкільне навчання повинні здійснюватись під контролем держави і в її інтересах. Полісна влада повинна регулювати навіть шлюби, щоб забезпечити народження здорового потомства. Новонароджених повинні годувати суспільні годувальниці в державних виховних будинках [ 1, c. 201]. На думку Платона, виховання – це те, що приводить із дитинства до доброчесності, спонукаючи людину пристрасно бажати і прагнути стати досконалим громадянином, що вміє і підкорятися, і керувати ( “Закони”) (5, З). На жаль, у “Законах” не розв’язана проблема подолання бідності, яка веде до злочинів, класової боротьби. Російський дослідник історії соціальної роботи Фірсов М.В. відзначає, що Платон закликав не турбуватися про бідних, що потрапили у скрутну ситуацію. Давньогрецький філософ підкреслював, що “бідність полягає не у зменшенні майна, а у збільшенні ненаситності”. Ситуація ускладнюється, якщо її супроводжують хвороби і злидарство. У цьому випадку, наприклад, для ремісників, смерть була єдиним виходом за обставин, що склались, оскільки життя, на думку Платона, втрачало цінність через неможливість відтворювати своє ремесло. Однак у “Визначеннях” Платон не заперечував, що у суспільстві повинна бути “добровільна благодійність” [9, 29], [7, c. 60]. У творі “Держава” він зазначав, що багаті та бідні складають два міста у одному. Якщо грошові засоби і влада одних громадян будуть передані іншим, або якщо їх перевести з однієї групи в іншу, то завжди можна розраховувати завдяки таким діям набути собі союзників. Аристотель (384-322 рр. до н.е.). Філософ-діалектик, учений-енциклопедист, учень Платона. Багато років займався педагогічною діяльністю у заснованій ним філософській школі “Лікей” при однойменній гімназії. Вихователь О.Македонського. Соціально-педагогічні ідеї мислителя викладені у його філософських творах “Політика”, “Про душу” та ін. На відміну від Платона заперечував можливість окремого існування ідей від речей. Аристотель створив найбільш повну теорію виховання в античному світі. У творі “Політика” він обґрунтував необхідність державного виховання: “Оскільки вся держава ставить перед собою одну мету для всіх, то зрозуміло й те, що виховання – загальнодержавна справа, і воно повинне мати загальний характер. І не бути справою якоїсь окремо взятої особи .Не думаймо, ніби кожен громадянин – сам по собі; навпаки, всі громадяни належать державі, бо кожен із них – (невід’ємна) частинка держави. Турбота ж про кожну частинку, природно, передбачає піклування про ціле, разом узяте. Отже, зрозуміло, що закон повинен визначати характер виховання юнацтва як суспільне явище”. Окрім того, Аристотель розглядав виховання як засіб зміцнення державного ладу[37, c. 213-222]. У своїй творчості він зумів поєднати виховання державне із сімейним. Повагою до сімейних основ Аристотель визначив один із найважливіших напрямків у соціальній педагогіці. На його думку, діяльність сім’ї повинна контролюватися особливими державними чиновниками – педономами, які мають спостерігати за тим, як діти проводять вільний час; за підбором дитячих казок , оповідань і т.д. Головне завдання держави – виховання в народі доброчесності. Моральна і наукова освіта, за Аристотелем, важливіша за будь-які війни і завоювання. Взагалі ж виховання повинно бути гармонійним, включати в себе розумову, моральну і фізичну сторони. За тривалістю воно поділяється на 2 періоди: від 7 років до 14 (статева зрілість або до “бороди”) і “від бороди” (15 р.) до 21 р. (До 7 років – життя в сім’ї). Аристотель обґрунтував велике значення діяльності у вихованні, вважаючи її необхідною умовою досконалого життя. Але він мав на увазі не фізичну працю, а діяльність розуму та душі. Видатні давньогрецькі мислителі Платон та Аристотель творили в період занепаду і гострої кризи афінської держави. Усі суперечності характерні для рабовласницького суспільства, в Афінах проявилися вже в середині V ст. напередодні Пелопоннеської війни, яка завершилася поразкою. Виробництво і торгівля прийшли в занепад. З’явилася велика кількість убогих людей. Проте поряд із злидарством відбувалося накопичення багатства в руках невеликої групи людей. Платон і Аристотель відзначали, що місто розділилося на два ворожих табори – багатих і бідних. Багатії охочіше б викинули своє багатство в море, ніж віддали бідним; бідні, навпаки, нічого б так не бажали, як пограбувати багатих. Аристотель вважав, що необхідно уникати різкого розриву між заможними і злидарями. Проте благодійницьку діяльність держави він не сприймав як позитивну. Не заперечуючи проти проведення періодичних роздач на користь бідноти, радив організовувати допомогу таким чином, щоб кожен міг наскладати засоби, необхідні для придбання невеликої ділянки землі або хоч би для заняття торгівлею та землеробством. Якщо ж роздачі не ведуть до зміцнення майнового достатку бідноти і до пом’якшення соціальних протиріч, вони уподібнюються бочці з дірками, і Аристотель схильний заперечувати їх доцільність [ 37, c. 72–73]. Луцій Антей Сенека (біля ІV ст. до н. е.) – філософ і оратор епохи імператорського Риму. Вважав головним завданням виховання моральне самовдосконалення людини. Проблеми морального виховання висвітлені ним у творах “Листи на моральні теми”, “Моральні листи до Луцилія”, де розроблена програма морального самовиховання. У своєму вченні дещо випередив християнські погляди на виховання, вважаючи основним методом виховання спонукати людину наблизитися до божественного ідеалу. Основна мета виховання за Сенекою - підготовка юнацтва до життя у “співтоваристві богів і людей”. Квінтіліан Марк Фабій (42–118 рр.) – видатний римський педагог, теоретик ораторського мистецтва. Протягом 20 років утримував відкриту ним риторичну школу, яка стала першою державною риторичною школою у Римі. Кінцеву мету виховання Квінтіліан вбачав у підготовці високоосвіченого оратора: кожна вільна людина повинна вести активне громадське життя, а це можливо тільки за умови оволодіння ораторським мистецтвом. Вважав, що всі діти від природи мають певні здібності, і все ж у вихованні слід враховувати індивідуальні особливості. Починати виховання радив із 3–х років, вважаючи, що ранні дитячі враження найяскравіші. Із двох систем навчання - приватно-домашньої та суспільної - віддавав перевагу останній, оскільки при такій системі дитина виховується у взаємодії з товаришами, спирається на їх підтримку, усвідомлює свої можливості, сили і все більше наближається до мети – панування над самим собою. Високо цінував справжню школу, яка повинна бути для учня життям у мініатюрі. Шкільні товариські зв’язки, на думку Квінтіліана, – найдорожчі і найтепліші, тому що на них не позначаються відбитки матеріальних інтересів. У навчанні необхідно допомагати учневі зберегти своє “Я”, стати особистістю. Навчання повинно бути радісним, необхідно до нього заохочувати. Гостро заперечував покарання для дітей, особливо тілесні. Квінтіліан радить учителям будувати стосунки на добрій основі, що повернеться користю для всіх. Квінтіліан є автором першої відомої педагогічної праці “Про виховання оратора”, у якій висвітлив соціально–педагогічні ідеї про дидактику і методику навчання, виховання дитини у дитячому колективі, зв’язки школи з життям, про професійні якості учителя і його взаємини з вихованцями [69]. 1.3. Виховання моральних якостей та соціального служіння в релігійних віруваннях Уявлення про милосердя, допомогу нужденним і любов до ближнього знайшли своє втілення у найдавніших релігійних книгах. Вони висвітлюють образ ідеальної людини, яка дотримується ряду правил, що витікають із основного принципу служіння ближньому. Серед них – жертовна любов, що має на меті полегшити біль та переживання інших. Ця висока любов приносить страждання, оскільки втягує людину у складні проблеми, закликає, незважаючи ні на що, допомогти іншим. Яскравими прикладами такої любові можуть служити Ісус Христос, який віддав життя за відкуп людських гріхів; Будда, котрий дав клятву присвятити себе порятунку всіх живих і відчути їх страждання як власні [ 2, c. 40]. Другим правилом служіння ближньому є віддача і роздавання – віддаючи іншому щось вільно, без будь-яких умов, допомагаючи іншому нести його тягар, людина отримує значно більше, ніж дала: “Кожному, хто в тебе просить – подай, а від того, хто твоє забирає, – назад не жадай . Давайте – і дадуть вам; мірою доброю, натоптаною, струснутою й переповненою вам у подолок дадуть. Бо якою мірою міряєте, такою відміряють вам” (Євангеліє від Св. Луки) [ 6, c. 1150]. Наступним правилом є милосердя і гостинність. Давати милостиню бідним і проявляти гостинність – це якості, які схвалюють усі релігії. В індійських джайністів у “Кундакунді” стверджується: “Милосердя – не залишитися байдужим до голодного, нещасного і постаратися полегшити їх страждання”. [8, c. 35]. У той же час допомога біднякам у священних книгах (текстах) уособлюється із принесенням жертви Богу або вищим святим. “Коли Господь полюбить людину, він посилає їм дар у вигляді бідняка, щоб той міг здійснити благодіяння для бідного” (Іудаїзм). “Якщо хто полегшить долю потребуючого, Аллах полегшить долю того в цьому світі і в майбутньому” (Іслам) [ 12, c. 77]. Найбільш широка картина милосердя і любові до ближнього розгорнута у Новому заповіті. Ісус Христос закликає людей складати собі скарби на небі. “Не складайте скарбів собі на землі, де нищить їх міль та іржа, і де злодії підкопуються та викрадають. Складайте ж собі скарби на небі, де ні міль, ні іржа їх не нищить, і де злодії до них не підкопуються та не крадуть. Бо де скарб твій – там буде й серце твоє” (“Євангелія від Матвія”) [ 6, c. 1120]. Зрозуміло, що складання скарбів на небі передбачає любов до ближнього, праведні вчинки – виявлення допомоги тим, хто її потребує. Доля самого Ісуса, що постраждав за гріхи інших і загинув заради їх спасіння людей, дає ще одне правило служіння ближньому – прощення і примирення: “Любіть ворогів своїх, благословляйте тих, хто вас проклинає, творіть добро тим, хто ненавидить вас, і моліться за тих, хто вас переслідує .” (“Євангеліє від Матвія”) [ 6, c. 1121] . Крім Біблії, ідеї благодійності, допомоги потребуючим знайшли своє відображення і в Корані. Так, в його другій главі говориться: “Благочестиві ті, хто вірить в Бога, в останній день, в ангелів, в Писання, в пророків; з любові до нього дають з майна свого ближнім, сиротам, бідним, злидарям, на викуп рабів”. Таким чином, у релігійних текстах знайшов втілення ідеал людини, що прагне до досконалості. Серед рис такого ідеалу – благодійність, яка полягала в роздачі милостині, харчуванні убогих, допомозі сиротам, вдовам – все що називається соціальним служінням [12]. Поширення християнства сприяло виникненню принципово нової форми виховання – християнського виховання. Для нього були характерні особлива увага до особистості людини, її душі, пріоритет віри над знаннями, наукою; нерозривний зв’язок освіти з моральним вихованням; усвідомлення виховної ролі праці і важливості здійснення з ранніх років трудового виховання. Важливо відзначити вироблене християнством нове ставлення до праці, тісно пов’язане з ученням про моральність. Добре відомі слова апостола Павла: “Хто не хоче працювати, той не їсть”. Дітям слід прививати повагу до праці, почуття радості від неї Така оцінка ролі праці в житті людини була цілком новою для початку першого тисячоліття н.е. [44, c. 105]. Сильний вплив на культурний і духовний розвиток усіх християнських народів виявив Новий заповіт, в основі якого лежить Євангеліє. В перекладі з грецької – “блага вість”. Чотири Євангеліє є зібранням історій про життя і вчення Ісуса Христа. У ньому не тільки викладена нова мета виховання, але і шляхи її досягнення. Новий заповіт включає 27 книг, написаних різними авторами (найбільш відомі Матвій, Марк, Лука, Іоан, Петро і Павло). В основі їх педагогічних ідей, соціального служіння лежить вчення про любов до всіх людей як шлях до порятунку: щоб досягти спасіння і йти по шляху самовдосконалення в напрямку християнського ідеалу [6]. У перші століття нашої ери зберігалася практика виховання і книжного навчання мандрівними учителями, тепер уже християнами. Сам Ісус Христос також був мандрівним учителем, чиє завдання полягало в проповіді нового вчення про людину та Бога. 1.4.Соціальне служіння в Західній Європі У Західній Європі з Х по ХV ст. була поширена церковно-монастирська системи соціальної опіки. Переміна опіки на державну охопила досить довгий період часу. В кожній з європейських держав існували свої особливості переходу до нової форми благодійності та її реалізації. Традиційно вважається, що початком реформ у соціальній політиці стали перетворення 1520-1530-х рр.: і в плані адміністративних заходів, і в плані практичних кроків з централізації соціальної допомоги у містах. Класичними прикладами державного втручання в основи соціальної допомоги стали едикти імператора Священної Римської імперії Карла у (1519-1556) 1530 і 1531 рр. У них вже були чітко визначені основні принципи майбутньої соціальної реформи. Так, згідно едикту 1530 р. місцеві муніципалітети повинні були ввести суворий контроль за своїми злидарями і бродягами; деякі послаблення допускались лише у ставленні до хворих і немічних. Діти злидарів повинні були залучатись до роботи в торгівлі або на місцевому виробництві [41, c. 480]. У той же час декларувалось, що всі міста повинні забезпечувати продовольством і надавати притулок своїм біднякам, жебрацтво і злидарство за межами свого рідного міста заборонялось. Якщо в місті виявлялось більше бродяг, ніж, воно могло утримувати, останні могли бути направлені в іншу місцевість з рекомендованим листом. Місцева влада отримала контроль над монастирськими госпіталями з тим, щоб допомога в них розподілялась між істинно потребуючими. Таким чином, едикт заклав основи нової соціальної політики і наділив місцеву владу широкими повноваженнями у ставленні до бідняків. Контроль над церковним госпіталями став кроком до їх поступової і послідовної секуляризації. Важливим елементом в оновленні соціальної допомоги стали також положення про те, що діти бідноти повинні знайти своє місце у суспільстві. Едикт 6 жовтня 1531 р. здійснив ще важливіші кроки на шляху становлення державної підтримки потребуючим; перш за все було розкрито причини появи нового законодавства, найважливішою з яких стало те, що число злидарів перевищило всі допустимі межі. В едикті відзначалось, що ті хворі і немічні, які не можуть заробляти собі на прожиток, повинні отримати харчі і притулок в монастирських госпіталях. Едикт категорично забороняв просити милостиню на вулицях, в парках, на площах, поблизу церков. Порушення заборони каралось тюремним ув’язненням. У той же час милостиня на користь прокажених і ув’язнених дозволялась. Одночасно, згідно з едиктом відзначалась необхідність організації міських фондів для допомоги убогим злидарям. Фонди розміщувались у кожній церковній парафії, проте діяли за згодою місцевої влади. Здорові бідняки повинні були направлятись на роботу, їх діти посилались у школу або для роботи на місцевих підприємствах. Таким чином, едикт поєднував в собі два основних принципи: з однієї сторони, чітко виражене бажання регулювати і контролювати процес надання допомоги біднякам заради збереження суспільного порядку, з іншої продовження традиційної християнської благодійності, центрами якої були монастирські госпіталі [49, c. 231]. Більш жорсткими виявились закони, спрямовані проти бродяг, прийняті французькою владою. Тут бродяжництво оголошувалось злочином, що вимагає репресивних заходів. Бродяги залучались до міських суспільних робіт. Разом з тим дуже невизначено обновлювались умови виявлення і розприділення соціальної допомоги. Французькі закони проти бродяг заборонили публічне жебрацтво і зобов’язали міста допомагати своїм біднякам. Закони осуджували не тільки жебрацтво в громадських місцях, але також і тих, хто подавав милостиню. У 1532 р. Паризький парламент прийняв рішення заарештовувати злидарів, і, приковуючи ланцюгом попарно, відправляти на примусові роботи. У 1535 р. Парламентом було затверджено серію заходів, що стосувались жебраків у столиці, зокрема, всі здорові злидарі, що жили тут не менше 2-х р., повинні були залучатись до суспільних робіт під загрозою смерті; всі здорові злидарі, що жили у столиці менше 2-х р. під загрозою смерті повинні були покинути місто протягом трьох днів; ті жебраки, які прикидались хворими – підлягали публічному пороттю і вигнанню з міста; ті міщани, які давали милостиню на вулицях або поблизу церкви, штрафувались [34c. 256]. Проте головну роль у проведенні реформ у Франції, як і на всьому континенті, відігравала не центральна влада, а місцеві муніципалітети. Організація допомоги біднякам практично повністю перейшла в руки місцевої влади. Так, у 1586 р. Французький король писав, що не держава повинна брати на себе турботу про фонди для бідняків, ця справа залежить від благодійності “добрих міщан”. Такий підхід розкрив ще один важливий принцип в організації місцевої соціальної допомоги – місцева влада почала проводити спеціальні податки на користь бідних. У той же час держава постійно вмішувалась в дії комунальної влади, і багато важливих рішень спирались на центральні настанови. Проте практично завжди ініціатива йшла від місцевої влади. Більше того, реорганізація госпіталів і надання допомоги біднякам починалась тоді, коли були погані урожаї або економічні спади. Своєрідно вирішувалась проблема викорінення жебрацтва і убогості в Англії, де закони, спрямовані проти злидарства. Стали передумовою кардинальної перебудови соціальної допомоги. Умовно в Англії можна виділити три основних етапи становлення світської системи соціальної допомоги: 1) 1514 1568 рр., коли місцевою владою були ініційовані реформи; 2) 1569-1597 рр., коли центральне законодавство відігравало більш значну роль; 3) період після 1597 р., коли проблема вирішувалась майже виключно королівською владою. Лише на останній стадії програма перебудови допомоги біднякам почала реалізовуватись успішно і ефективно. Уже в ХVІ ст. з’явилось багато законів, спрямованих на боротьбу з бродягами а покарання було більш жорстоким, ніж на континенті. Паралельно ставились завдання створення загальної системи контроль за бідністю і обмеження або заборони злидарства. Згідно едикту 1531 р. Генріха VІІІ необхідно було провести перепис всіх бідняків і скласти списки потребуючих. В Англії підлягали покаранню не тільки ті, що необґрунтовано просять, а й ті, хто дає. У 1935 р. з’явився наступний едикт Генріха VІІІ, який зобов’язував місцеву владу підгримувати бідних і немічних та надавати роботу здоровим біднякам. Діти бідняків у віці від 5 до 14 р. повинні були направлятись для навчання ремеслам. У кожному місті повинні були створюватись фонди для допомоги потребуючим. Милостиня не повинна була подаватись злидарям індивідуально, вона розподілялась централізовано спеціально призначеним чиновником. Вирішальні зміни в оформленні нового законодавства були здійснені в Законах про бідняків Єлизавета І в 1597-1598 рр., згідно яких передбачалось створення реформаторіїв і виправних будинків, організація госпіталів, парафіяльної допомоги для старців і немічних, заборона жебрацтва і ін. Існувала також практика висилання злидарів із держави. Так, у 1618 1619 рр. на Віргінські острови були відправлені 99 дітей у віці від 9 до 16 років. Відправлення злидарів здійснювалось на Бермудські острови і Барбадос. Дана практика переслідувала ще одну важливу мету поступове заселення колоній Британської імперії, проте не виправдала себе. Покарання вигнанням не принесло очікуваного результату. В результаті злидар, якого перекидали з країни в країну, потрапляв на шибеницю [69]. Головним методом боротьби із злидарством стали проекти створення системи робітничих будинків. Провідний із них – Брідвел був створенний в Лондоні в другій половині ХVІ ст. Він являв собою добре обладнані майстерні, що прекрасно охоронялись і відзначались тюремною дисципліною. Проте безробіття було в Лондоні настільки великим, що цей будинок не міг забезпечити роботою всіх бродяг, які туди направлялись, окрім того слуги, ветерана війни і незіпсуті бідняки вимушені були працювати із закоренілими волоцюгами і владарями, що розмивало їх свідомості межі між добром і злом. Незабаром само слово “Брідвел” викликало ненависть в людей. В результаті ідея Брідвела в плані приучення бродяг до чесної праці себе не оправдала. Існували також ідеї створення виправних будинків та благодійних шкіл. Одним із реформаторів такого руху в Англії в другій половині ХVІ ст. став Ф.Уотсон. У другій половині ХVІ ст. виникло “Товариство поширювачів християнського знання”, що виконували соціальне служіння, яке створило сітку таких шкіл, де дітей бідноти вчили не тільки християнській практиці і доктрині, але і “деяким іншим речам, корисним людям і їх становищу” (читанню, письму, іноді арифметиці, шиттю і т.д.). Проте безкоштовні ніколи так і не стали навчальними закладами для найнижчих шарів населення. З самого початку їх заснування туди потягнулись досить забезпечені люди: діти ремісників, торговців, буржуа, які не попали в традиційні школи [49, c. 369]. У 1601 р. в Англії була оформлена нова соціальна політика. Закон 1601 р. детально визначив принципи допомоги біднякам і методи фінансування системи соціальної допомоги шляхом збору спеціальних податків. В результаті основу англійської системи допомоги було закладено поєднання трьох базових принципів:. організована допомога біднякам, заходи із створення робочих місць і репресії проти бродяг. У більшості європейських держав реформування системи соціальної допомоги йшло тим же шляхом, що у Франції та Англії. ХVІ ст. стало часом глобальних змін в сфері соціальної політики. Проте соціальне служіння і приватна благодійність, виражена в роздачі милостині, під впливом загальної християнської традиції ще не втратила своєї сили. Публічні акти благодійності залишались складовим елементом похоронів і релігійних свят. Поряд з новими поглядами на проблеми надання допомоги потребуючим існувала і традиційна концепція бідності. Лише у першій чверті ХVП ст., коли відзначались особливо урожаї, економічний застій і масове збідніння трудящих, нова соціальна політика отримала остаточну перемогу. Результатом цього стала кардинальна зміна критеріїв визначення бідності. Тепер бродяги вважались небезпечними злочинцями. На перший план виходили трудові сім’ї, що збідніли через низьку зарплатню або через безробіття. Саме їм суспільство надавало тимчасову підтримку. На постійну допомогу могли розраховувати перестарілі або невиліковно хворі, зареєстровані за місцем свого проживання. Таким чином, нова соціальна політика у ставленні до потребуючих шарів населення включала в себе два елементи: а) прагнення працевлаштувати “здорових” бідняків і бродяг, підкріплене репресіями; б) організація централізованої системи допомоги [41, c. 392]. Висвітлення проблем суспільної гармонії, соціального служіння та державного виховання у Європі через соціально-педагогічні творчості: а) Т.Мора і Т.Кампанелла про справедливий суспільний устрій та виховання; б) Я.А.Каменського про “покращення справ людських” та державну систему підтримки потребуючих; в) Пропозиції Джона Беллерса щодо усунення бідності в трудових коледжах. Проблеми справедливого суспільного устрою, де б не було соціальних конфліктів, поділу на багатих і бідних, громадянського виховання, яке мало б забезпечити таку гармонію, турбували передових людей на межі двох епох Відродження та Нового часу (ХVI-ХVІІ ст.). Можливі проекти розв'язку гострих соціальних питань знайшли своє відображення у творчості соціалістів-утопістів Т.Мора і Т.Кампанелли, економіста і соціального реформатора Д.Беллерса, великого чеського мислителя, фундатора наукової педагогіки Я.А.Каменського та ряду інших. Частина їх інновацій є результатом процесів, що мали місце у суспільстві при створенні державної системи допомоги потребуючим, запровадженні нових форм виховання, інша ж плід їх невтомної праці та благородних стремлінь. А) Томас Мор (1478-1535) жив в Англії в період так званого первісного капіталістичного нагромадження. Закінчив Оксфордський університет, був членом англійського парламенту. У своїй знаменитій “Золотій книжці про найкращий суспільний лад і про новий острів Утопію” (1516 р.) Т.Мор говорить про необхідність надати всім громадянам можливості “духовної свободи і освіти”, він піддає нищівній критиці сучасне йому суспільне життя, приватну власність, як основне суспільне лихо, малює картину більш справедливого, на його думку, соціалістичного ладу. Т.Мор намагався розв’язати проблему усунення бідності, покласти початок загальному благополуччю. Шлях до них полягає в знищенні права власності. У другій частині “Утопії” Мор змальовує соціалістичне суспільство де всі громадяни працюють по 6 год. на день, де немає приватної власності і між громадянами існує цілковита економічна і майнова рівність. “Молодші члени суспільства готуються до життя. Землеробства вчаться всі з дитинства, частково в школі шляхом засвоєння теорії, частково на найближчих до міста полях, куди діти виводять наче для гри, між тим там вони не тільки дивляться, але під приводом фізичних вправ також і працюють” [29, с. 117-118]. Кожний молодий утопієць, чоловік чи жінка, повинен, крім того, навчатись принаймні одного ремесла. Вивчивши це ремесло, він може за своїм вибором зайнятись вивченням інших ремесел. Ідеї Т.Мора про широку самоосвіту, освіту дорослих, вплив соціального середовища на формування особистості мають інтерес для соціальної педагогіки. Він намагався досягти соціального миру у суспільстві, ліквідувати бідність, покласти початок загальному благополуччю. Томазо Кампанелла (1568-1639) майже через 100 років після “Утопії” теж висунув ідею соціалістичного виховання, написавши “Місто Сонця”». На чолі “держави Сонця” стоїть жрець-філософ – “Сонце”. Приватної власності немає, всі громадяни повинні працювати, кожний одержує за потребою. Для всіх дітей запроваджено суспільне виховання. У соціально-педагогічних поглядах Кампанелли центральне місце займає ідея створення єдиної світової держави, що повинно мати своїм наслідком усунення всіх конфліктів між людьми і встановлення миру і щастя на землі. Б) Ян Амос Каменський (1592-1670 рр.) мислитель-гуманіст, фундатор наукової педагогіки. Народився у Південній Моравії в протестантській сім’ї, рано осиротів, виховувався у релігійній общині Чеських братів, де отримав початкову освіту. Навчався у латинській школі у Пшерові, а згодом двох німецьких університетах Гернборському та Гейдельберзькому. Після повернення в Чехію учителював у школі братства, став священиком. Тридцятилітня війна (1618-1648 рр.), релігійні переслідування спонукали його спочатку переховуватись у горах, а згодом на протязі 40 років мандрувати: Польща, Англія, Швеція, Угорщина, Ісландія. Неодноразово піддавався смертельній небезпеці, втрачав майно, рукописи, шукав сховища. Проте ніколи не полишав педагогічної діяльності, став відомим педагогом і єпископом. Я.А. Каменський жив у період переходу від середньовіччя до нового часу, який супроводжувався сутичками нового проти старих порядків. Тому його світогляд формувався під впливом джерел, які часто суперечили одне одному з поєднання цих джерел Каменський прагнув виробити власну філософію. На суспільні погляди Каменського вплинула його участь в демократичному, народному русі Чехії, що в доповненні я ідеями Відродження сформували у нього демократизм, гуманізм, народність, глибоку симпатію до простих людей. Однією з провідних ідей життя Каменського є реформування справ людства, боротьба за мир між народами усього світу. У творі “Загальна порада про виправлення справ людських” він накреслив гуманну і демократичну програму реформ (Панегерсія – всезагальне пробудження, Пнаявгія всезагальна просвіта, Пампедія всезагальне виховання, Пантасія всезагальна упорядкування світу, П'ямнедія культура, розуму, Панглотія – культура мови, Панортосія всезагальне перетворення. Каменський висловив ідею створення міжнародних організацій, які б турбувалися про збереження миру і розповсюдження освіти серед всіх народів. Головними справами людей є пізнання, релігія і політика. Каменський засуджує звичні людські справи, на які світ витрачає кращі сили це гонитва за багатством, почестями і насолодами. Проте багатство неминучі тривоги, почесті – летуча отрута, а насолоди солодка отрута. Не розуміючи цього, люди ловлять голі тіні без речей. Інакше кажучи, люди шукають себе поза собою, речі вищі за себе, а Бога нижче за себе, Каменський вважає, що людські справи можна виправити шляхом єдності, простоти і добровільності – через соціальне служіння. ІІри цьому треба, щоб людством правила мудрість: “Всі наші старання тут служать тому, щоб в Пансофі можна було визнати справжню панацею проти всіх недоліків людства, наче справжню скарбницю ідей” [49,82]. Я.А. Каменський першим із вчених і мислителів нового часу ґрунтовно розглянув проблеми ролі сім’ї у соціалізації особистості, суспільної відповідальності батьків за виховання дітей. Він створив перший посібник з дошкільного виховання дітей “Материнська школа” (1631 р.), розглядаючи правильне дошкільне виховання, по-перше, як засіб охорони дітей від шкідливих, випадкових, неправильних впливів на них, і, по-друге, як міцну основу для всього наступного виховання. Вказує на обов’язок батьків, що насамперед полягає в тому, щоб піклуватися про здоров’я дітей, причому Каменський вважав, що це повинно мати місце ще до народження. Жінки повинні турбуватися про себе, щоб як-небудь не зашкодити своїй дитині. Тому вони: 1) повинні уникати будь-якої надмірності (об’їдання, піст, оп’яніння, простуда), 2) не повинні спотикатись, наштовхуватись, вдарятись; 3) не хвилюватись, уникати страху, не сердитись. В) Цілком відповідають підходам до опіки потребуючих, що склалися у ХVI ХVII ст., пропозиції англійського реформатора й економіста Д.Беллерса (1654-1725 р.). Для періоду державної системи соціальної допомоги характерним є створення робітничих будинків, благодійних установ Д.Беллерс створив проект трудового коледжу, у якому не тільки б зв’язувалась проблема усунення бідності, а й здійснювалось трудове виховання. У написаних Беллерсом “Пропозиціях про запровадження трудового коледжу всіх корисних ремесел і сільського господарства” зазначається: “В інтересах багатих турбуватися про бідних і про їх виховання і освіту. Цим вони потурбуються і про власних спадкоємців... І хто знає, як скоро випадає йому самому доля або його потомкам стати бідними. Чи існує тепер такий бідняк, в якого хто-небудь з його предків не був багатим? Або такий багач, у якого хто-небудь з його предків не був бідняком?” [29, с. 195-196]. Своїм трудовим коледжем Д.Беллерс переслідував три мети: по-перше, користь для багатих, по-друге, достаток для бідних, по-третє, хороше виховання для молоді, яка має старатись підготувати свої душі як добрий грунт. |
| ДИПЛОМНА РОБОТА Дана робота має на меті вивчення зазначених проблем, а також аналіз деяких лінгвістичних програмних продуктів, спрямованих на автоматизацію... |
ДИПЛОМНА РОБОТА ТЕМА: ХУЛІГАНСТВО Вступ |
| ДИПЛОМНА РОБОТА На тему: «День вчителя,вечеря на 40 осіб» Характеристика бенкету |
ДИПЛОМНА РОБОТА СПЕЦІАЛІСТА на тему: СПЕЦИФІКА МІЖНАРОДНОГО МАРКЕТИНГУ... |
| ДО ЗАХИСТУ Дипломна робота містить сторінки, 27 таблиць, 18 рисунків, список використаних джерел із найменувань, додатків |
ДИПЛОМНА РОБОТА Професійна підготовка учнів старших класів засобами інноваційних технологій на уроках трудового навчання 1 |
| ДИПЛОМНА РОБОТА Органи прокуратури їх значення і роль у здійсненні контрольно-наглядових функцій державних органів влади в Україні |
Дипломна робота з психології Поняття адаптації, дезадаптації. Проблема соціальної адаптації молодших школярів |
| Дипломна робота на здобуття освітньо-кваліфікаційного рівня “спеціаліст” Техніко – криміналістичне дослідження підроблених документів на право водіння, володіння і користування автотранспортом” |
ДИПЛОМНА РОБОТА НА ТЕМУ: “ АНАЛІЗ КРИМІНОГЕННОЇ СИТУАЦІЇ В УКРАЇНІ Фактори, що визначали стан, структуру та динаміку злочинності в 2001 р виглядають наступним чином |