Парафійник ДОКУМЕНТНО-ІНФОРМАЦІЙНІ КОМУНІКАЦІЇ Частина І Навчальний посібник Харків «ХАІ» 2010 Н. І. Парафійник ДОКУМЕНТНО-ІНФОРМАЦІЙНІ КОМУНІКАЦІЇ Частина І 2010


НазваПарафійник ДОКУМЕНТНО-ІНФОРМАЦІЙНІ КОМУНІКАЦІЇ Частина І Навчальний посібник Харків «ХАІ» 2010 Н. І. Парафійник ДОКУМЕНТНО-ІНФОРМАЦІЙНІ КОМУНІКАЦІЇ Частина І 2010
Сторінка2/6
Дата10.12.2013
Розмір0.84 Mb.
ТипДокументи
bibl.com.ua > Інформатика > Документи
1   2   3   4   5   6

1.4. Співвідношення понять “знання”, “інформація”, “документ”
Інформація як поняття (від лат. informo – зображаю, складаю поняття про щось) трактується представниками різних наук і шкіл по-різному. Вивченням її властивостей і особливостей займається цілий ряд наук: філософія, соціологія, біологія, фізіологія, генетика, психологія, інформатика, журналістика, документознавство, ділові комунікації, документно-інформаційні комунікації, масові комунікації.

Важливий внесок в розробку теоретичних аспектів інформації в системі дисциплін документно-інформаційного напряму зробили І.Є. Беренбаум, Є.К. Беспалова, Д.І. Блюменау, А.І. Борсук, Р.С. Гиляревський, Ю.С. Зубов, О.П. Коршунов, Ю.М. Лауфер, Є.А. Медведєва, А.В. Соколов, Ю.Н. Столяров, К.В. Тараканов, Г.М. Швецова-Водка та ін.

Найбільш загальне визначення інформації дають філософи. Вони трактують її як “відображення різноманітності в будь-яких об’єктах і процесах живої й неживої природи”. Отже, інформація як невід’ємний атрибут всіх матеріальних об’єктів передається від одного із них до іншого за допомогою певних сигналів, носіями яких є атоми й молекули структури, електромагнітні хвилі, генетичні коди й т.ін.

У Законі України “Про інформацію” інформація розуміється як документовані або публічно оголошені відомості про події та явища, що відбуваються у суспільстві, державі й навколишньому природному середовищі.

Виділяють такі види інформації:

  • за формою руху матерії – біологічна й соціальна;

  • за способом передачі – вербальна й невербальна;

  • за призначенням – особиста, масова, довідкова, ділова (службова), офіційна, неофіційна, побутова;

  • за якістю – цінна (достовірна, корисна, повна), своєчасна, оперативна, актуальна, зрозуміла, логічна, конкретна, однозначна;

  • за дією на органи чуттів – зорова, слухова, смакова, тактильна, запахова, інтуїтивна;

  • за сферами суспільного життя – економічна, політична, правова, культурна, філософська, соціологічна, управлінська, історична, психологічна, військова;

  • за формами передачі – усна, письмова (рукописна, друкована), текстова, графічна, звукова, символьна, кодована;

  • за функціями управління – статистична, звітна, аналітична, контрольна, нормативна, планова, підсумкова;

  • за ступенем достовірності – відкрита й конфіденційна (для службового користування, секретна, повністю секретна);

  • за рівнем обробки – первинна (отримана за фактом події) і вторинна (після оброблення первинної);

  • за метричними властивостями – параметрична (результати вимірів), топологічна (мапи, малюнки, схеми), абстрактна (формули, поняття, образи).

Разом з тим слід мати на увазі відносність зарахування інформації до того або іншого виду. Класифікація інформації може бути здійснена й за іншими критеріями.

До розуміння суті інформації можна підходити з різних позицій. Семантичний підхід спирається на якісні параметри: зміст, значення; статистичний – на визначення кількості інформації як величини, яка має фізичний вимір, якісна сторона при цьому не враховується.

Г.М. Швецова-Водка виділяє якісні, кількісні й ціннісні властивості інформації. Якісні характеристики інформації – достовірність, об’єктивність, своєчасність, релевантність, пертинентність, актуальність, новизна, оптимальність. Кількісні характеристики – повнота, точність, достатність, доступність. Ціннісні характеристики – цінність для досягнення соціально-значущих цілей, вартість (витрати за отримання інформації), корисність (можливість використання для розв’язання конкретних завдань).

Поняття інформації співвідноситься з поняттям знання. Знання – це сукупність фактів, закономірностей, відносин, правил, що відбивають рівень ознайомлення з проблемами деяких предметних галузей; відображення того або іншого боку суб’єктивної діяльності у вигляді ідей, понять, уявлень про якийсь предмет або явище.

Існують різні точки на те, як співвідносяться поняття “знання” та “інформація”. Дослідники, які протиставляють поняття “знання” та “комунікація”, акцентують увагу на такому:

  • знання – упорядковані, систематизовані дані; інформація – дані, яким такі властивості не притаманні;

  • знання – це істинні, перевірені практикою дані; інформація – дані, які не пройшли перевірку на істинність;

  • знання – це теорії, закони, положення та інші концепції; інформація – це фактичні дані;

  • знання – це дані, які вже відомі суспільству; інформація – це данні, яким притаманна новизна;

  • знання – це те чим володіє суб’єкт; інформація – усе те, що зафіксовано в знаковій формі та зберігається у вигляді документів.

Ряд дослідників розглядають знання як високоструктуровану інформацію, що має практичну значущість для діяльності людини.

У курсі “Документно-інформаційні комунікації” інформація розуміється як знання, яке включено безпосередньо в комунікаційний процес. Інформація – це дані, які є об’єктом зберігання, перетворення, розповсюдження в системі соціальних комунікацій.

Найпростіший спосіб забезпечення збереження накопиченої інформації з метою її подальшого використання – це передача її іншому індивіду під час безпосереднього спілкування. Однак його можливості є обмеженими. Усна традиція передачі інформації дає можливість існувати соціуму, в якому чисельність не перевищує 5 – 10 тис. чоловік. Під час передачі інформації від однієї людини до іншої вона перекручується, а внаслідок раптової смерті певної людини, якщо вона не встигла передати інформацію, може втратитися.

Необхідність надійного збереження великих обсягів інформації та забезпечення надійності зберігання сприяла створенню штучного засобу фіксації інформації, яким став документ, що є матеріальним носієм, на якому зафіксовано інформацію. Документ – це записана інформація, що може бути використана як одиниця інформаційного процесу. В Україні існують такі офіційні визначення документа:

  • записана інформація, що може бути використана як одиниця під час здійснення інформаційної діяльності (ДСТУ 2392–94);

  • матеріальний об’єкт з інформацією, яку закріплено створеним людиною способом, для передачі у часі та просторі (ДСТУ 3017–95);

  • матеріальний об’єкт, що містить інформацію у зафіксованому вигляді, оформлений у заведеному порядку і має юридичну силу відповідно до чинного законодавства (ДСТУ 2732–94).

Обсяг інформації, який можна відобразити в документах, є практично необмеженим, а ступінь надійності розповсюдження в просторі й часі значно перевищує можливості пам’яті людини.

Отже, можна зробити такі висновки:

  • поняття “інформація”, “знання”, “комунікація” тісно пов’язані між собою;

  • призначення документів – це фіксація, збереження й передача інформації у просторі й часі.



2. МІСЦЕ І РОЛЬ ДОКУМЕНТНО-ІНФОРМАЦІЙНИХ КОМУНІКАЦІЙ У СУСПІЛЬСТВІ
2.1. Співвідношення документної і недокументної комунікацій
Одна й та сама соціальна інформація може бути наведена в різних формах – документній і недокументій. У суспільстві спочатку виникають недокументні комунікації, у яких для передачі інформації використовуються жести, знаки, звуки.

Недокументні комунікації мають ряд істотних недоліків:

  • інформація не може тривалий час зберігатися й використовуватися у незмінному вигляді у майбутньому;

  • діапазон розповсюдження недокументованої інформації у просторі обмежений; просторовий бар’єр починається там, де вухо співрозмовника вже не в змозі вловити мову мовця.

Інформація, зафіксована на матеріальному носії, також може бути розділена простором із споживачем. Однак різні технічні засоби фіксування й відокремлення інформації, тиражування документів дають можливість перебороти просторовий бар’єр, переміщувати документну інформацію у просторі відповідно до потреб суспільства.

Матеріальний носій із закодованою інформацією поширюється не тільки в просторі, але й у часі. Завдяки документуванню виникає можливість читати тексти, що були написані раніше, розглядати фотографії, які вже стали надбанням історії, дивитися кіноплівки, що документально відтворюють події минулих років.

Думки людини, які зафіксовано в документах, відчужені від автора й продовжують існувати в подальшому вже незалежно від її волі й бажання. Разом з тим недокументна комунікація зберігала тільки той обсяг інформації, який могла запам’ятати людина, несуттєва інформація з часом втрачалася. Документна комунікація здатна зберегти необмежений запас інформації, сприяє перенасиченню суспільства інформацією.

Історія розвитку людського суспільства пов’язана з процесом постійного вдосконалення знакової системи, методів і способів фіксування інформації (механічний, магнітний, фотографічний, оптичний, електронний), а також матеріальної основи й носія (карткової, стрічкової, дискової). Це сприяло тому, що документ став одним із основних засобів передачі інформації.
2.2. Модель документно-інформаційної комунікації
Процес комунікації складається з трьох елементів: комунікант, комунікат, реципієнт. Комунікант – це відправник документного повідомлення (автор повідомлення), що починає акт комунікації. Реципієнт повідомлення – той, хто отримує, приймає повідомлення (читач, слухач, глядач). Між комунікантом і реципієнтом установлюється канал комунікації, без якого зв’язок не може відбутися. За цим каналом від комуніканта до реципієнта передається комунікат – документне повідомлення. Документну комунікацію можна вважати такою, що відбулася лише тоді, коли реципієнт (споживач) отримав закодовану на матеріальному носії інформацію, яку відправив комунікант, і декодував її.

В основі документно-інформаційної комунікації лежить комунікаційний акт, у якому виділяють такі складові частини: комунікант, реципієнт, комунікат, зміст інформації, код, контекст.

Зазвичай комунікант має уявлення про те, як повідомлення може бути інтерпретовано реципієнтом. Однак результат інтерпретації, тобто тлумачення повідомлення одержувачем, визначається рядом факторів, в першу чергу кодуванням.

Кодування – це подання ідеї, що прагне донести до одержувача комунікант, у кодах або символах, тобто в знаках, що переводять ідею на мову, яка є зрозумілою реципієнту. Кодування має зберегти інтерпретацію повідомлення одержувачем відповідно до мети комунікації, яку поставив комунікант. Як коди можуть використовуватися слова, звуки та інші знаки. Процес кодування є суб’єктивним, оскільки залежить від особи, яка кодує.

Повідомлення – це зафіксована інформація, яку комунікант хотів довести до реципієнта.

Повідомлення складається з двох компонентів:

  • змісту повідомлення (думки, аргументи, доводи, факти);

  • засобу передачі (каналу) документного повідомлення – книги, журналу, газети, афіші, диска й т.ін.

Декодування повідомлення – це переклад його на мову одержувача, яке визначається особистим сприйняттям одержувача, його здатністю розпізнавати й інтерпретувати коди, використані під час передачі ідеї. Адекватність сприйняття повідомлення носить деякою мірою суб’єктивний характер і може варіювати від нуля до ста відсотків. Так, наприклад, незнання іноземної мови зводить можливість декодування іншомовного повідомлення до нуля, а наявність такого досвіду у відправника й одержувача повідомлення збільшує адекватність сприйняття.

У реальному житті від автора до споживача веде набагато складніший шлях, на якому відбувається процес створення, розповсюдження, зберігання й використання документа, доступу одержувача до документного повідомлення.

Отже, документ є засобом (каналом) передавання інформації, якщо його розглядати як елемент комунікаційного процесу в цілому, або джерелом інформації (комунікатом), якщо розглядати його з позиції реципієнта.
2.3. Канали документної комунікації, їх еволюція. Дерево комунікаційних каналів
Комунікаційний канал – це реальна або уявна лінія зв’язку (контакту), за якою повідомлення просувається від комуніканта до реципієнта. Наявність зв’язку – необхідна умова будь-якої комунікаційної діяльності, у якій би формі вона не здійснювалася. Комунікаційний канал надає комуніканту й реципієнту засоби для створення й сприйняття повідомлення (тобто знаки, мови, коди, матеріальні носії повідомлення, технічні пристрої), забезпечує розповсюдження документів у суспільстві, надає можливість доступу до них користувачам. Комунікаційні канали – матеріальна сторона документно-інформаційної комунікації.

Розвиток людства від первісного суспільства до постіндустріальної цивілізації супроводжувався постійним збільшенням кількості комунікаційних каналів, доповненням природних каналів штучними.

Природні канали використовують властиві людині способи для передачі значущих повідомлень у фізичному просторі. У первісному суспільстві існували два природні комунікаційні канали: невербальний (несловесний) і вербальний (словесний).

Невербальний канал – найдавніший з комунікаційних каналів, що виник під час біологічної еволюції задовго до появи людини. Він являє собою спадщину зоокомунікації. Тварини використовують звукові сигнали, пози, рухи, що нагадують жести. Вербальний канал доступний тільки людини, що володіє мовою.

Необхідність у штучних комунікаційних каналах виникає тоді, коли комунікант і реципієнт позбавлені безпосереднього контакту, не можуть ані бачити, ані чути один одного, і в той же час існує необхідність у передаванні інформації в часі.

Канал ікононічних документів – графічні (на кістці, камені, дереві) і мальовані (монохромні або поліхромні) зображення на стінах печер. Канал символьнх документів – амулети, прикраси, талісмани, статуетки, що мають магічний зміст, а також язичеські ідоли й взагалі зображення богів.

Невербальний і вербальний канали в їхній нерозривній єдності стали вихідною базою для формування усної комунікації; іконічний і символьний канали поклали початок документій комунікації.

Комунікаційні канали еволюціонують не самі по собі, не спонтанно, а під дією соціально-культурних і техніко-економічних факторів. Нові канали комунікації виникли не на пустому місці, а на основі попередніх. У розвитку комунікаційних каналів існує спадкоємність.

А.В. Соколова у розвитку комунікаційних каналів виділяє чотири періоди. Канал писемної документації виник на основі іконічного каналу, шляхом біфуркації (біфуркація від лат. bifurcatio – роздвоєння, розділення на дві частини). У XV ст. відбулася біфуркація писемності, внаслідок якої виник канал книгодрукування; у XIX ст. із книгодрукування виділився канал преси, яка спиралася на машинну техніку, а у XX ст. засобом масової комунікації стали комп’ютерні мережі.

Особливість біфуркації документної комунікації полягає в тому, що вона сприяла біфуркації в каналі усної комунікації. Писемність використовувалася жерцями для запису у священних книгах одкровення Бога. Ці записи здійснювалися на пророчих (апостольських) мовах. У християнській Європі пророчими мовами були грецька й латинська, у православних слов’ян – старослов’янська. Під час богослужіння використовувалися пророчі мови, які належали до усної комунікації, на їх основі формувалася літературна мова.

Книгодрукування не задовольнялося літературною мовою і породило штучні мови (математичну, хімічну тощо). Паралельно з книгодрукуванням людство освоїло ще один канал усної комунікації – подорожі не задля торгівлі чи війни, а задля отримання знань. Великі географічні відкриття започаткували цей канал, який продовжує розвиватися й дотепер. Достатньо згадати розвиток космічного туризму, виникнення технічних засобів для дистанційної передачі звуку (телефон, радіо), а потім телебачення, які є проявом біфуркації у каналі усної комунікації.

Таким чином, в історії людства можна виділити чотири біфуркації:

- біфуркація I – поява писемності й літературної мови;

- біфуркація II – винахід книгодрукування та великі географічні відкриття;

- біфуркація III – промисловий переворот, виникнення технічних каналів, у тому числі поліграфії, фотографії, телефону;

- біфуркація IV – науково-технічна революція XX ст., яка пов’язана з виникненням електронної комунікації.

Канали комунікації прийнято поділяти на традиційні й нетрадиційні. Канали, які виникли до XIX ст. уважаються традиційними, а ті, що виникли пізніше, – нетрадиційними.

А.В. Соколов сформулював закономірності еволюції соціальної комунікації.
1   2   3   4   5   6

Схожі:

М. Є. Жуковського «Харківський авіаційний інститут» Н. І. Парафійник...
ДІКС; особливості пошуку інформації в інтернеті; діяльність документно-інформаційних інститутів з надання інформаційних продуктів...
ЗАТВЕРДЖУЮ
Вони відбуватимуться у формі тестування і містять запитання з навчальних дисциплін циклу фундаментальної підготовки та дисциплін...
3. Документно-інформаційні потоки та масиви чк складові документної коменікації
Тема Документно-інформаційні потоки та масиви чк складові документної коменікації
О. В. Комаровський ЛОГІКА PR-КОМУНІКАЦІЇ
Постановка проблеми. В наш час комунікація, як процес, і теорія комунікації, як наука, викликають великий інтерес не лише фахівців...
АТІВ Навчальний посібник для підготовки офіцерів запасу Частина I...
Частина I. Кисневе обладнання та захисне спорядження військових літальних апаратів. Технічні засоби повітряної розвідки. Навчальний...
КОНФЛ І КТОЛОГ І Я Навчальний посібник
Конфліктологія: Навчальний посібник. Авт. Зінчина О. Б. – Харків: ХНАМГ, 2007. – 164 с
Тема: Довідково-інформаційні документи. Обліково-фінансові документи
Гриценко Т. Б. Українська мова та культура мовлення : Навчальний посібник. – Вінниця : Нова книга, 2003
Додаток 2 до наказу МОН від 10 жовтня 2008 року №921
Державної програми “Інформаційні та комунікаційні технології в освіті і науці” на 2006-2010 роки
2. Інформаційні процеси
Поняття про інформаційні процеси. Носії повідомлень. Форми та засоби передавання повідомлень. Опрацювання повідомлень. Кодування...
Модуль Олени Горошко і Джулі Снайдер-Юлі Вступ до ґендерних аспектів...
Вступ: Мета цього модуля – ознайомити студентів із тим, як ґендерні відмінності конструюються за допомогою дискурсу електронної комунікації...
Додайте кнопку на своєму сайті:
Портал навчання


При копіюванні матеріалу обов'язкове зазначення активного посилання © 2013
звернутися до адміністрації
bibl.com.ua
Головна сторінка