|
|
Скачати 3.49 Mb.
|
|
УДК 141.7:001.1 Т. А. Бевз Доктор історичних наук, головний науковий співробітник Інституту політичних і етнонаціональних досліджень імені І. Ф. Кураса НАН України Наука і «науковий світогляд» у дискурсі світобачення Володимира Вернадського У статті увага зосереджена на категоріях «наука», «наукова думка», «науковий світогляд» у розумінні В. Вернадського. Поєднуючи в своїй творчості різні науки (геологію, хімію, історію, біологію і т. д.) вчений піднявся до серйозних філософських узагальнень. Визначено, що його філософська спадщина стала загальновизнаним явищем європейської і світової наукової думки. Ключові слова: «філософська спадщина», «наука», «науковий світогляд», «науковий пошук». В статье внимание сосредоточено на категориях «наука», «научная мысль», «научное мировоззрение» в понимании В. Вернадского. Объединяя в своем творчестве разные науки (геологию, химию, историю, биологию и т.д.) ученый поднялся до серьезных философских вершин. Определено, что его философское наследие стало общепринятым явлением европейской и мировой культуры. Ключевые слова: «философское наследие», «наука», «научное мировоззрение», «научный поиск». The article focuses attention on such categories as «science» and «scientific thought» within Volodymyr Vernadsky’s meaning. Combining in his work achievements of various sciences (like geology, chemistry, history, biology, etc.), the scientist came to very serious philosophical generalizations. It is stated that his philosophical heritage became the recognized phenomenon of European and global scientific opinion. Key words: «philosophy heritage», «science», «scientific thought», «scientific ideology». Мабуть, найголовніша цінність наукової творчості В. Вернадського – синтез знань, прагнення вивчати природні об'єкти цілком, узагальнено. За півстоліттям до перших космічних польотів він зумів «побачити» Землю з космосу, не просто як одне з тіл Сонячної системи, але очима геолога, розрізняючи континенти і океани, гірські породи і живі істоти, людину, мінерали, атоми і молекули. Великий перелік наукових досягнень В. Вернадського. Вчення про біосферу, про геологічну діяльність живих організмів і людину. Вчення про природні води; історія мінералів і хімічних елементів земної кори; аналіз суті симетрії і часу; дослідження науки. В. Вернадський не обмежувався галуззю однієї науки, а постійно проводив синтез, об'єднання різних знань. Він бачив перед собою перш за все природу – у її багатообразних проявах. Пізнаючи окремі об'єкти, він одночасно бачив їх як би в різних масштабах і, головне, як частини обширніших об'єктів, а кінець кінцем – Всесвіту. За своє життя він написав 416 значних наукових робіт (крім статей), з яких 100 присвячено мінералогії, 70 – біогеохімії, 50 – геохімії, 43 – історії науки, 37 – організаційним питанням, 29 – кристалографії, 21 – радіогеології, 14 – ґрунтознавству та іншим питанням. Про всеосяжний геній В. Вернадського, його учень і послідовник видатний вчений О. Ферсман писав: «Ще багато років доведеться потрудитися і його учням й історикам природознавства, щоб виявити основні шляхи його наукової творчості, розгадати складні, ще не зрозумілі побудови його тексту. Це завдання лежить на майбутніх поколіннях»[8, 23]. Учений не зважав на межі окремих наук, об'єднував різні галузі знання (геохімію з біологією, геологію з економікою, історію науки з природознавством і т. д.). Здійснюючи спеціальні наукові дослідження, він був в той же час філософом, істориком, організатором науки, торкався проблем моралі, людської особистості, свободи і справедливості. Ф. Лукьянов у статті «Невідомий Вернадський» зазначив: «його філософська спадщина давно вже стала загальновизнаним явищем європейської і світової наукової думки» [7]. Дві сфери пізнання – мистецтво і наука – були для В. Вернадського продовженням його органів чуття, що пов'язував його зі всім людством, зі всім Всесвітом. «Художня творчість виявляє нам Космос, що проходить через свідомість живої істоти – писав він. – Припинення діяльності людини в сфері мистецтва... не може не відбитися хворобливим... переважним чином на науці». Дослідники спадщини В. Вернадського вважають його вченим в мистецтві. Але одночасно він був людиною мистецтва – натхненним, темпераментним – у науці. Це багато в чому визначило його наукові і творчі досягнення. Він умів працювати над науковими проблемами так само, як працюють великі поети, складаючи вірші, або великі художники, створюючи картини. Він відчув це на самому початку свого наукового шляху. Усе це досить логично передають його слова написані ще у 1887 р: «Учені – ті ж фантазери і художники: вони не вільні над своїми ідеями; вони можуть добре працювати, довго працювати лише над тим, до чого лежить їх думка, до чого вабить їх відчуття. У них ідеї змінялися; з'являються самі неможливі, часто навіжені; вони рояться, крутяться, зливаються, переливаються. І серед таких ідей вони живуть і для таких ідей вони працюють». У 1902 р., приступаючи до роботи над історією розвитку людської культури, він написав своїй дружині, Наталії Єгорівні: «Я дивлюся на значення філософії в розвитку знання зовсім інакше, ніж більшість натуралістів, і надаю їй величезне, плідне значення. Мені здається, що це сторони одного і того ж процесу – сторони абсолютно неминучі і невіддільні. Вони відділяються лише у нашій думці. Якби одна з них затихнула, припинилося б живе зростання інший. Філософія завжди формує зародження, інколи навіть передбачає цілі галузі майбутнього розвитку науки, і лише завдяки одночасній роботі людського розуму в цій сфері формується правильна критика неминуче схематичних побудов науки. У історії розвитку наукової думки можна чітко і точно прослідкувати таке значення філософії як витоків, так і життєвої атмосфери наукового пошуку»[2, 7]. В. Вернадський стверджував, що «людство повинно усвідомити, якщо воно дотримується наукової, а не філософської або релігійної концепції світу, що воно не є випадковим, вільно діючим природним явищем, незалежним від оточення, – біосфери або ноосфери. Воно є неминучим виявленням великого природного процесу, який закономірно триває щонайменше два мільярди років»[4, 107]. Історія науки і історія людства на кожному кроці відкривають такі події. Розквіт еллінської науки лишив осторонь і не використав або використав запізніло (через тисячоліття) такі досягнення побутової халдейської науки, як, наприклад, алгебру Вавилона. На думку вченого, з еллінської науки розвинулася єдина сучасна наукова думка людства. Вона пройшла періоди застою, але в кінці розвинулася до світової науки XX століття – до вселенськості науки. Науковець зазначав, що тисяча років тому з філософії виросла наука. І пояснював, що «надзвичайно характерно і історично важливо, що ми маємо три чи чотири незалежні центри виникнення філософії, які тільки протягом небагатьох – трьох–чотирьох поколінь спілкувалися між собою, а століттями і тисячоліттями були невідомими одні одним. Робота думки – соціальної, релігійної, філософської і наукової протягом багатьох століть, якщо не тисячоліть, ішла в них незалежно. Це середземноморські, індійські і китайські центри. Можливо, сюди треба долучити тихоокеансько-американський центр, який дуже відстав від перших трьох і про який мало відомо. Він загинув і зник в історичній катастрофі у XVI ст. Мабуть, у часи поколінь, близьких до Піфагора, Конфуція (551-479 рр. до Р.Х.) і Шак'я-Муні, філософсько-релігійні центри Старого Світу значний час перебували в культурному обміні»[4, 157]. Учений називав себе філософським скептиком. Проте деякі філософські положення він визнавав беззастережно: «У основі всієї наукової роботи лежить єдине аксіоматичне положення про реальність предмету вивчення науки – про реальність світу і його законообразності, тобто можливості охоплення науковим мисленням». Цілком слушно наголошував В. Вернадський, що найхарактернішою рисою наукової роботи і наукового пошуку є ставлення людини до питання, яке підлягає вивченню. Тут не може бути різниць між науковцями, і все, що потрапляє до наукового світогляду, так чи інакше проходить крізь горнило наукового ставлення до предмета; воно втримується у ньому тільки доти, доки воно його витримує [5, 21]. В. Вернадський на початку двадцятого століття стверджував, що починається надзвичайний підйом науки, справжня революція, що має дуже важливі наслідки для всього людства. В. Вернадський наголошував на зв’язку будь-якої науки з історичним минулим. Адже безпосередній прояв історичної свідомості особливо необхідний, вважав вчений, при викладі сучасного стану будь-якої науки, оскільки лише цим шляхом можливо зберегти для майбутнього дослідника вказівки на погляди і факти, які здаються авторові помилковими або неважливими – але деякі перебіг часу якраз висуне вперед, як правильні або науково-корисні. Для В. Вернадського було особливе важливо виділити роль знань, науки в перетворенні планети. Він переконувався не одноразово, що думка освітлює і направляє дії людини! Думка – навіть іноді помилкова – пронизує всі творіння людини. Саме ця особливість представлялася ученому найбільш важливою. Наукове знання – абсолютно особлива сфера. Основну частину її складає систематизація і науковий апарат. Без нього не існує наука. В основу досліджень В. Вернадський поклав сформульоване ним нове для того часу поняття наукового світогляду. За його словами, «науковий світогляд ... уявлення про явища, доступні науковому вивченню, яке дається наукою; ... певне ставлення до оточуючого нас світу явищ, при якому кожне явище входить у рамки наукового вивчення і знаходить пояснення, що не суперечить основним принципам наукового пошуку. Визначивши найважливіші історичні сили, що рухають наукову думку, В. Вернадський вважав, що основні риси наукового пізнання будуть незмінними, яку б галузь науки ми не взяли як вихідну: всі вони приведуть до одного наукового світогляду, підкреслюючи і розвиваючи деякі його частини. Разом з тим вчений стверджував, що одним із найхарактерніших і найважливіших симптомів наукового прогресу є розширення меж наукового світогляду під впливом безперервного і неминучого розширення галузей (областей), що попадають у сферу досліджень. «Науковий світогляд – писав вчений – є створення і вираження людського духу; нарівні з ним проявом тієї ж роботи служить релігійний світогляд, мистецтво, суспільна і особиста етика, соціальне життя, філософська думка або споглядання»[5, 13]. Разом з тим відзначалося, що науковий світогляд змінюється у різні епохи у різних народів. На глибоке переконання В. Вернадського, «науковий світогляд» не є синонімом істини точно так, як не є нею релігійні або філософські системи. Всі вони представляють лише підходи до неї, різні прояви людського духу» [5, 17]. До наукового світогляду академік, включає і теорії та явища, зумовлені боротьбою чи впливом інших світоглядів, одночасно живих у людському суспільстві. Крім того він завжди пройнятий свідомим вольовим прагненням людської особистості розширити межі знання, охопити думкою все довкілля [5, 17]. Вчений був переконаний, в тому, що не всі процеси розвитку наукових ідей підлягають вивченню для з’ясування наукового світогляду. Та й сам науковий світогляд не чимось завершеним, ясним, готовим; його людина досягала поступово, довгим і тяжким шляхом [5, 12]. Водночас перший президент Української академії наук стверджував, що в основі наукового світогляду лежить метод наукової роботи, відоме визначене ставлення людини до явища, яке підлягає науковому вивченню. Цей метод наукової роботи він демонструє на блискучих прикладах. Зокрема, він відзначає, так само як мистецтво неможливе без якої певної формули вираження, або через звукові гармонії чи закони, пов’язані барвами, або через метричну форму вірша; як релігія не існує без спільного і теорії багатьом людям і поколінням культу і без тієї чи іншої форми вираження містичного простору; як нема суспільного життя без груп людей, пов’язаних між собою у повсякденному житті у строго відмежовані від інших таких самих груп форми, розраховані на покоління; як нема філософії без раціонального самозаглиблення у людську природу або у мислення, без логічно обґрунтованої мови і без позитивного чи негативного введення у світосприймання містичного елемента, так і немає науки без наукового метода [5, 18]. Водночас, В. Вернадський відзначав, що «цей метод не завжди є знаряддям побудови наукового світогляду, але він завжди є тим знаряддям, яким науковий світогляд перевіряється. Цей метод лише інколи є засобом досягнення наукової істини чи наукового світогляду, але за його посередництва перевіряють правильність введення даного факту, явища чи узагальнення в науку, в наукову думку» [5, 18]. В. Вернадський писав: «... У наукових дослідженнях необхідно і законно вдаватися до гіпотез лише у тому випадку, коли ці гіпотетичні дані відкривають перед нами нові явища або нові законності, є менш складними, чим з'ясовне ними явище, складають зручну і надійну керівну нитку у важких і неясних питаннях, що стоять перед дослідником». При вирішенні наукових завдань В. Вернадський розрізняв два типи досліджень. Перший з них – це точний опис подій, фактів у їх часовой послідовності, тобто створення фактичної основи, емпіричного материалу для отримання наукових висновків. Другий - це виявлення законів роз витку явища, його еволюції, закономірностей наукового пізнання, розкриття зв'язку між різними явищами й фактами [6, 51]. Слушними і такими, які не втратили своєї актуальності і сьогодні видаються слова академіка про те, що не увійшла ще в життя наукова думка, ми живемо ще в різкому впливі того, що не відповідає реальності сучасного знання, ще не зжитих філософських і релігійних навиків. Але історія наукового знання, навіть як історія однієї з гуманітарних наук, ще не усвідомлена і не написана. Немає жодної спроби це зробити. Причинами цього на думку вченого, є з одного боку, слабкий розвиток наукового знання, а з іншого – недостатнє входження її у шкільне викладання і популярну наукову літературу [1, 50]. В. Вернадський визнає, що історія науки і наукової творчості привертала до себе увагу дослідників. Однак, це були, зазвичай далекі від історії натуралісти і математики. І навіть ті знання, які є вони, на думку В. Вернадського недостатні, тому що «загалом історія науки все ще є ділянкою, де можливе неочікуване, - такі відкриття, які немислимі в історії філософії, релігії, літературі і навіть мистецтві»[1, 50]. Натомість вчений вважав, що з початку XX ст., спостерігається виняткове явище в ході наукової думки. Темп його стає абсолютно незвичайним, небувалим в ході багатьох століть. Варто зазначити, що була навіть створена Комісія з історії знань. На першому засіданні якої В. Вернадський прирівняв темп наукової думки до вибуху – вибуху наукового творчості [3, 6]. «Вибух» наукової думки в ХХ ст. підготовлено усім минулим біосфери. Через одинадцять років В. Вернадський із захопленням писав: «В ході наукового знання, в ході наукової творчості в XX ст. ми переживаємо час, рівнозначний якому в історії людства можемо знайти тільки в далекому минулому»[4, 122]. Він констатував: «Наука перебудовується на наших очах. Навіть більше: мені здається, що з разючою ясністю відкривається все більший вплив науки на наше життя, на живу і мертву – безживну природу, яка нас оточує. Наука і наукова думка, що її творить, проявляють в цьому зростанні науки XX ст., яке ми переживаємо, у цьому соціальному, глибокого значення явищі історії людства, свій інакший, чужий нам планетарний характер. Наука відкривається нам в ньому по-новому»[4, 123]. Щоб науково зрозуміти рух науки, треба, передусім поставити в рамки наукового охоплення реальності, логічно з нею пов'язати хід наукового знання. Історія людства, так як і життя кожної окремої людської особи, не можна відділяти і розглядати окремо від її «середовища» [4, 129]. В. Вернадський робить парадоксальний висновок: «Розвиток науки в XX ст. привів неждано, суто емпірично, до обмеження цього багатовікового правила наукової роботи. Виявилися три окремі пласти реальності, в межах яких замикаються факти, що їх встановлює наука. Ці три пласти, мабуть, дуже різні за властивостями простору-часу. Вони проникають один в одного, але безперечно замикаються, чітко відмежовуючись один від одного, за змісті і методикою явищ, які у них вивчаються. Ці пласти: явища космічних просторів, явища планетні, нашої близької нам «природи» і явища мікроскопічні, в яких тяжіння відходить на другий план [4, 129]. Явища життя науково спостерігаються тільки в двох останніх пластах світової реальності. При науковому охопленні реальності, на думку В. Вернадського, немає потреби враховувати інші уявлення про неї, які допускають існування побудов, що їх не взяв до уваги науковий пошук і які науково в реальності не відкриваються. Звичні, панівні уявлення про світ – про реальність – переповнені релігійними, філософськими, історичними, побутовими і соціальними побудовами, які часто суперечать побудовам, прийнятим наукою, а іноді беруться до уваги в науковій роботі окремими дослідниками або групами дослідників [4, 129]. Суперечність між цими уявленнями пронизує наукову думку; наукове охоплення реальності постійно з ними стикається. Коли треба, воно ламає чужі йому побудови, і з ним, якщо воно правильно зроблене, змушені рахуватися всі інші вироблені людством уявлення про реальність – релігійні, соціально-державницькі. Вони мусять у суперечності з науково знайденою істиною переглядатися і поступатися їй. Примат наукової думки в своїй області – науковій роботі – завжди існує незалежно від того, визнають його чи ні. Її правильно виведені положення є загальнообов'язковими. Це не залежить від нашої волі. У духовному житті людини таке властиво тільки науковій істині [4, 129-130]. Наука і наукова робота, якщо дивитися на них у цілому, зовсім не результатом роботи тільки окремих учених, їхнього свідомого пошуку наукової істини. Наука і наукова робота, наукова думка, як правило, не є виявами кабінетного ученого, далекого від життя, що заглиблюється в наукову проблему, яку він створив або безвідносно до оточення вільно вибрав. Середньовічний західноєвропейський чернець, який очолював, щоправда недовго, науку свого часу, зовсім не був самітником науки; не був ним і пов'язаний тисячами ниток з життям жрець Давнього Єгипту або Вавилона або учений XVII ст.. Західної Європи чи Північної Америки. Вони і більшість учених не були тими людьми «не від світу цього», яких змальовували і змальовують художня творчість і повсякденний поголос. Такими були тільки окремі ерудити, світські особи-аматори, окремі монахи чи пустельники, але вони цілком губилися в загальній масі наукових працівників, і їх роль, шанована й часом потрібна, є помітною і виявляється лише при прискіпливому і докладному вивченні наукової творчості. Не вони є творцями науки [4, 130] Для В. Вернадського наука була творіння життям. Він мотивував це тим, що із довколишнього життя наукова думка бере матеріал, який вона втілює у форму наукової істини. Передусім, саме вона – гуща – творить її. Це стихійне відображення життя людини у середовищі, яке її оточує, – у ноосфері. Наука є виявленням дії в людському суспільстві, сукупності людської думки [4, 130]. Реально існуюча наукова побудова загалом не є логічно струнка, у всіх своїх основах встановленою розумом системою знання. Вона повна постійних змін, виправлень і суперечностей, є надзвичайно рухливою як життя, складною за своїм змістом і динамічною нестійкою рівновагою [4, 130]. Система науки, взята в цілому, завжди є з логічно-критичного погляду з погляду В. Вернадського недосконалою. Тільки частина її, щоправда така, що постійно збільшується, є незаперечною (логіка, математика, науковий апарат фактів). Науки, які реально існують, історично виявляються в історії людства і в біосфері, завжди оточені численними, часто для сучасників невіддільними, чужими, що в історичному процесі наукою переробляються, релігійними, соціальними і технічними узагальненнями, переробляння яких власне є основним змістом розвитку історії науки. Тільки частина, та, як ми бачимо частина, що дедалі збільшується, науки, насправді основне її ядро, яке часто так недооцінюється вченими, тільки частина, часто чужа іншим проявам духовного життя людства, – маса її наукових фактів і правильно логічно побудованих наукових емпіричних узагальнень є незаперечною, для всіх людей і для всіх їхніх уявлень логічно обов'язковою і неспростовною. Наука в цілому такої обов'язковості не має [4, 131]. Отже, наука зовсім не є логічною побудовою, апаратом пошуку істини. Пізнати логікою наукову істину не можливо, її можна пізнати тільки життям. Дія – характерна риса наукової думки. Наукова думка – наукова творчість – наукове знання відбуваються в гущі життя, з яким вони нерозривно пов'язані і самим своїм існуванням вони збуджують в середовищі життя активні прояви, які самі собою є не тільки активними поширювачами наукового знання, а й творять його незліченні форми вияву, викликають незліченні великі й малі джерела зростання наукового знання [4, 131]. В. Вернадського є всі підстави вважати одним із засновників наукознавства. Його праці з історії науки зазвичай сприймаються розрізнено. Однак вони утворюють єдине ціле і є дослідженнями не лише історичними, але і теоретичними. Наука не існує окрім людини і є її творінням, як її творінням є слово, без якого не може бути науки. В. Вернадський постійно відчував рух наукової думки і прагнув осягнути його закономірності. Тому в своїх роботах він приділяв багато місця історії ідей, науці, науковій думці, науковому світогляду. І ще що є, ймовірно найсуттєвішим, це те, що зростання наукового знання в ХХ ст. з погляду вченого, швидко стирає грані між окремими науками. Тому й дедалі більше спеціалізуються не за науками, а за проблемами.
|
| ДСПТО Вищого комерційного училища Київського національного торговельно-економічного університету, заступник декана факультету ресторанно-готельного... |
ПОЛОЖЕННЯ про студентський гуртожиток Київського національного університету... Дане положення встановлює порядок надання житлової площі в студентських гуртожитках студмістечка Київського національного університету... |
| Автореферат дисертації на здобуття наукового ступеня Роботу виконано на кафедрі конституційного та адміністративного права юридичного факультету Київського національного університету... |
План: Передумови виникнення Київського університету Становлення та розвиток університету Бойко І. З. Українські літературні альманахи і збірники ХІХ – початку ХХ ст. – К.: Наук думка, 1967. – 370 с |
| Перелік питань з цивільного права України для складання комплексного... Поняття позовної давності. Правовідносини, на які позовна давність не поширюється |
ОСОБЛИВОСТІ ФОРМУВАННЯ ТА РОЗВИТКУ ІНФРАСТРУКТУРИ ЗОВНІШНЬОЕКОНОМІЧНОЇ ДІЯЛЬНОСТІ ПІДПРИЄМСТВ Ренійського інституту Дніпропетровського університету економіки та права імені Альфреда Нобеля |
| Ефективність мотивації соціально-економічних чинників в період трансформації економічної системи Викладач дніпропетровського університету економіки та права імені Альфреда Нобеля |
К.І. ЗВІРГЗДЕ аспірантка Київського національного економічного університету ім. Вадима Гетьмана У статті розглянуто сучасні тенденції та кількісні аспекти зростання у різних країнах світу. Обґрунтовано поняття «двошвидкісного»... |
| Інформація на сайт ДУЕП ім. А. Нобеля від центру кар’єри Нобелівських лауреатів Дніпропетровського університету економіки та права імені Альфреда Нобеля відбулась установча конференція асоціації... |
КУРСОВА РОБОТА Новокаховське представництво Київського відкритого державного міжнародного університету розвитку людини “Україна” |