|
|
Скачати 3.49 Mb.
|
|
УДК 17 Я. В. Любивий доктор філософських наук, провідний науковий співробітник Інституту філософії ім. Г. С. Сковороди НАН України, професор кафедри філософії і соціальних наук КУТЕП Проблема системності та верифікації знання в ПОСТПОЗИТИВІЗМІ Сучасне суспільство все більшою мірою стає суспільством знання, і тому набуває актуальності проблема верифікації знання у зв’язку із зростаючою його системністю. Представники постпозитивізму наголошують на ускладненні процедури верифікації знання, оскільки все більш важливим стає не стільки відповідність окремих, вирваних з контексту, наукових фактів емпірично спостережуваній реальності, скільки відповідність всієї системи знання даної галузі науки як конкретним емпіричним даним, так і загальним закономірностям дійсності, що розкриваються в системі теоретичного знання. Чим більш відповідні дійсності ключові ідеї та припущення стосовно структури світу має теорія, тим більшою передбачуючою силою вона володіє. Відповідно до цього, суспільні науки мають виокремлювати набільш відповідні кодам Всесвіту і природі людини, а тому і найбільш конкурентноздатні, моделі розвитку соціуму і віднаходити найефективніші способи їх реалізації у сучасних історичних умовах. Ключові слова: «системність», «верифікація», «постпозитивізм». Современное общество все в большей мере становится обществом знания, и поэтому все большую актуальнсть приобретает проблема верификации знания в связи с возрастающей его системностью. Представители постпозитивизма обращают внимание на усложнение процедуры верификации знания, поскольку все более важным становится не столько соответствие отдельных, вырванных из контекста, научных фактов эмпирически наблюдаемой реальности, сколько соответствие знания данной отрасли науки как конкретным эмпирическим данным, так и общим закономерностям действительности, которые раскрываются в системе теоретического знания. Чем более соответствующие действительности ключевые допущения относительно структуры мира имеет теория, тем большей предсказательной силой она обладает. В соответствии с этим, общественные науки должны выделять наиболее соответствующие кодам Вселенной и природе человека, а потому и наиболее конкурентноспособные, модели развития социума и находить наиболее эффективные способы их реализации в данных исторических условиях. Ключевые слова: «системность», «верификация», «постпозитивизм». Modern society is becoming the society of knowledge therefore it becaming more actual the problem of verification of knowledge in connection with growing its system quality. The representatives of the postpositivism mark out the sophistication of procedure of verification of knowledge, because it becomes more important the accordance of knowledge of some branch of science not only to concrete empirical data but also to main regularities of reality, which reveals in system of theoretical knowledge. The more appropriate to reality key ideas has theory, the more forecasting power it has. According to this theses, social sciences are to mark out the more appropriate to the codes of Universe and to the nature of man, and therefore the more competitive, models of development of society, and to find out the more effective methods of their realization in modern historical circumstance. Key words: «system quality», «verification», «postpozitivizm». Сучасне суспільство стає все більшою мірою суспільством знання. Не лише сфери виробництва та обміну, але й вся система суспільства й суспільного управління стають наукомісткими видами діяльності. У зв’язку з цим набуває особливого значення аналіз змін у процесах функціонування знання в житті соціуму, що спостерігається останніми десятиліттями. Ці зміни, окрім іншого, полягають в тому, що зростає системність знання у більшості сфер життєдіяльності людини, і це певним чином знаходить своє відображення у філософських вченнях, особливо у постпозитивізмі. Протягом ХХ століття у неопозитивізмі, а згодом і у постпозитивізмі концепція істині як ізоморфної відповідності змісту знань дійсності потупово замінюється концепцією відповідності всієї системи внутрішньо узгоджених знань певної його галузі тому чи іншому зрізу дійсності, тобто кореспондентська концепція істини замінюється на когерентну. Так, у фізиці елементарних часточок все більшого значення надавалося відповідності кожного нового екпериментального результату всій системі теоретичних побудов даної галузі знань. Кожний новий суттєвий експеримент, який мав би виявити нові знання про будову речовини, стає все більш вартісним з економічної точки зору, оскільки вимагає все складніших і потужніших екпериментальних установок й новітнього обладнання і досягає межі технічних можливостей людства. Когерентна теорія істини передбачає, що для досягнення істини, окрім іншого, необхідна внутрішня узгодженість системи знання. Починаючи з класичних філософських праць античності (Платон, Аристотель), наукові тексти нерідко набували чіткості, обгрунтованості та взаємної узгодженості положень. Істина, як насамперед логічна взаємоузгодженість положень, є наріжним каменем в системі Г.Гегеля. В сучасній науці важливою є не лише емпірична підтверджуваність окремих положень, але й чітка доказова узгодженість всіх теоретичних положень системи знань даної галузі науки. При розгляді проблеми істинних знань неможливо не врахувати лінгвістичний поворот у філософії та науці, що особливо проявив себе в останній третині ХХ – на початку ХХІ ст.ст. Виразити, реперзентувати істинне знання про той чи інший факт неможливо інакше як за допомогою тих або інших мовних засобів й візуально-образних моделей, які існують в нерозривній єдності з цими засобами. Якщо ми бажаємо та маємо потребу повідомити комусь про свої думки щодо тих чи інших явищ, то вистрибнути за межі цих конвенціонально прийнятих у людському співтоваристві засобів ніяк неможливо. Тому проблема верифікації та системності знання ускладнюється проблемою адекватності мовних засобів, в яких виражені ті чи інші знання. З усієї багатоманітності проблематики системності та верифікації знання виокремимо аналіз цієї проблеми в постпозитивізмі. Представники постпозитивізму основні свої зусилля спрямували на тлумачення фізичних відкриттів ХХ ст. – субатомної фізики та теорії відносності Ейнштейна, що суттєво змінили попередню наукову парадигму. Серед них відзначимо, виходячи в основному з хронологічного критерію, Б.Рассела, М.Шліка, Л.Вітгенштейна, Р.Карнапа, А.Тарського, К.Поппера, В.Куайна, І.Лакатоса, С.Тулміна, Х.Патнема, Я.Хінтікку та ін. В контексті нової наукової парадигми по-новому розкрилася проблема системності та верифікації знання. Так, Моріц Шлік стверджував, що наука являє собою систему пізнавальних речень, тобто істинних тверджень досвіду. У «протокольних реченнях» науки абсолютно просто фіксуються факти без будь-якого їх перероблення, змінювання або доповнення [12]. Базис пізнання грунтується не в первинних фактах, а саме в первинних реченнях, які є гіпотезами про найбільш ймовірну поведінку об’єктів. Оскілки кожне речення є гіпотезою про ймовірну поведінку об’єкта і може бути при необхідності виправлене, то істина полягає у взаємній узодженості речень, і тому кореспондентська теорія істинності має бути замінена на когерентну [12]. Філософія ж, на думку М.Шліка, є не системою пізнавання, а системою дій; наука займається істинністю речень, верифікує їх, а філософія тим, що вони насправді означають, надає їм смислів. Остаточне наділення смислами відбуваються за допомогою діянь, або дій, і це є завданням філософії [12]. М.Шлік показав, що наука є взаємоузгодженою системою речень, котрі є гіпотезами про ймовірну поведінку об’єктів; істинність висловлювань (речень) грунтується на фактах; філософія ж надає смислів цим реченням у зв’язку людською діяльністю. Отже, згідно з М.Шліком для повноти істини має бути достовірним кожне окреме фактичне положення, і, разом з тим, ці положення мають бути узгодженими між собою. А.Тарський вважав, що для того, щоб сказати про висловлювання, що воно «істинне», треба вибудувати висловлювання другого рівня, висловлювання про висловлювання; інакше кажучи, необхідно надбудувати над мовою метамову. Перша («об’єктна») мова є мовою, яка «про щось говорить» і яка є предметом нашого обговорення, оскільки поняття істини застосовується до речень цієї мови. Другою є мова, за допомогою якої ми «говоримо про» першу мову і в термінах якої ми бажаємо, зокрема, побудувати визначення істини для першої мови. Ця друга мова є метамовою [13]. Метамова завжди має бути багатшою, ніж об’єктна мова, оскільки вона має включати в себе останню як свою частину, по-друге, в метамові має бути можливість побудови будь-якого імені об’єктної мови, а також міститися відповідні логічні терміни для визначення істинності [13]. Проте, для визначення істинності метамови над нею необхідно надбудувати другу метамову, а для визначення істинності останньої – третю, і так до нескінченності, як про це зазначали, наприклад, Х.Патнем та Я.Хінтікка. Тобто, метамова як засіб рефлексії містить в собі як верифікацію відповідних висловлювань, так і можливість побудови більш охоплюючої, ніж об’єктна, системи знання. Р.Карнап, як і інші представники неопозитивізму, вважав, що позитивний результат виробляється у сфері емпіричної науки. Смисл речення полягає у методі його верифікації; речення означає лише те, що в ньому верифіковано, і тому речення має висловлюватися лише про емпіричні факти. Філософія ж («метафізика») виробляє уявні речення, котрі не мають сенсу, оскільки вона користується не реченнями, а псевдореченнями, що не мають емпіричного наповнення, оскількі ніякі філософські твердження не виводяться з протокольних речень. З погляду Р.Карнапа, псевдоречення метафізики слугують не для висловлювань щодо стану справ у реальному світі, а для вираження відчуття життя. Витоком метафізики є міф. Роль метафізики полягає в тому, що вона замінює теологію на стадії переходу до систематичного поняттєвого мислення [2]. Але такий вид істини є не науковим, а швидше екзистенціальним. Карнап тут виступає як номіналіст, наполягаючи на верифікації окремих положень знання, не звертаючи особливої уваги на його внутрішню системну узгодженість. Досить грунтовну концепцію верифікації й системності теоретичного знання розробив К.Попер, доповнивши метод і процедуру верифікації фальсифікацією. Він констатував декілька можливих підходів до тлумачення істини, по-перше, це – теорія когеренції, яка приймає за істину несуперечливість висловлювань, по-друге, теорія очевидності, яка приймає за істину поняття «відомо в якості істини», і по-третє, прагматистська або інструменталістська теорія, що приймає за істину корисність. Ці концепції істини є, на думку К.Попера, суб’єктивістськими, на відміну від об’єктивної (або «металогічної») теорії, або, інакше кажучи, теорії істини як відповідності-фактам А.Тарського [8, 339-340]. Різноманітність підходів до розуміння істини можлива тому, що, на думку, К.Попера, у нас немає критерію істини, хоча ми і можемо керуватися ідеєю істини як регулятивним принципом [8, 342]. Спираючись на В.Куайна, К.Попер вважав, що наші висловлювання стосовно зовнішнього світу знаходяться перед судом чуттєвого досвіду не індивідуально, а лише як єдине ціле [8, 361]. Тому твердження про істинність наших знань мають спиратися не на окремі протокольні положення, як це вважали крайні позитивісти, а на теорію як цілісне концептуальне утворення. Теорії – це створені нами інструменти нашого мислення для пізнання реальності [8, 321], в якості символічних формул та схем теорії – це сітки, що покликані схоплювати те, що ми називаємо світом [8, 72]; разом з тим, теорії, що відображають дійсність, крім інструментального, мають ще й умоглядний аспект, оскільки наукове відкриття неможливе без віри в ідеї чисто спекулятивного, умоглядного типу [8, 60]. Для теорії недостатньо бути просто «підігнаною» під сукупність певних емпіричних даних, але вона повинна мати певну передбачувальну силу, тобто передбачати нові результати та нові повторювані наслідки, про які ніхто не думав раніше [8, 368]. Тому теорії, як вважав К.Попер, мають бути не лише інструментами для досліджування фактів, але повинні давати пояснення, пропонувати здогадки стосовно структури світу [8, 371]. В цілому ж, наука має прогресувати від однієї проблеми до іншої – від менш глибокої до більш глибокої проблеми [8, 335]. Отже, для К.Попера істина має відповідати фактам дійсності, однак структура поняття істини так само складна як і структура знання в цілому. Тому повнота істини потребує не лише відповідності змісту знань фактам дійсності, але й цілісності системи теоретичного знання. В.Куайн виходив з позицій крайнього номіналізму, який, проте, пом’якшувався холістичною настановою прагматизму, що полягає в тому, що перевірці в науці підлягали не окремі речення, а система взаємопов’язаних речень теорії. Поєднуючи прагматизм з біхевіоризмом, американський філософ та логік вважав, що значення не є психічною сутністю, воно є властивістю поведінки, оскільки спостерігаючи за поведінкою індивіда, можна визначити яких практичних значень він надає тим чи іншим реченням, тобто значення мають витлумачуватися в термінах спостережуваної поведінки інших осіб [3]. Однак, розглянуті в цілісності, слова, предикати, терміни утворюють певну систему відліку, координатну систему, завдяки якій можна позначати та інтерпретувати явища дійсності [3]. Істина в цьому разу набуває і кореспондентського, і інструментального характеру. Терміни й слова, в яких виражається істина мають, звичайно бути певним чином взаємоузгодженими, проте, більш важливою й визначальною тут все ж таки є цілісність не лінгвістично-логічного, а праксеологічно-інструментального характеру. І.Лакатос вважав, що розвиток науки визначає прогресивна послідовність дослідницьких програм, з яких одна витісняє другу. Дослідницька програма включає в себе конвенційно прийняте «жорстке ядро» і «позитивну еврістику», котра визначає проблеми для дослідження, виділяє «захисний пояс» допоміжних гіпотез [4]. Ця позитивна еврістика у першу чергу й диктує вибір першочергових дослідницьких проблем. Дослідницька програма вважається прогресуючою, якщо її теоретичне зростання передхоплює її емпіричне зростання, тобто коли вона успішно може передбачати нові факти; програма регресує, якщо її теоретичне зростання відстає від її емпіричного зростання. Ні логічний доказ суперечливості, ні вердикт вчених про експериментально віднайдені аномалії не можуть одним ударом знищити дослідницьку програму [4]. Історія науки є історією конкуруючих дослідницьких програм, які є загальним надбанням людства, і в багатьох наукових центрах та лабораторіях люди працюють по цим програмам, не знаючи про існування один одного [4]. Досконаліша дослідницька програма в більшій мірі сприяє прогресуючому нарощуванню істинного знання. Відповідність фактам дійсності й логічна узгодженість положень теорії мають важливе значення в науці, але ще більш важливе значення має методологічна сила дослідницької програми. Для І.Лакатоса передхоплення дослідницькою програмою «коду» Всесвіту є вагомішим у науковому пошуку, ніж істинність окремих емпіричних положень або внутрішня логічна узгодженість теорії. Розвиток наукових ідей в історичному аспекті досліджував і С.Тулмін. Він зазначав, що філософію науки слід розуміти не як розширення математичної логіки, а як розвиток історії наукових ідей в тому чи іншому контексті. Розвиток науки це процес інновації та відбору. Інновація означає появу множини варіантів теорій, що можуть бути отримані в певних сприятливих соціальних умовах, створених для наукової роботи; а відбір – виживання найбільш стабільних з цих теорій [9]. Найсильніші теорії стануть на місце традиційних теорій, а традиційні теорії будуть віднесені до доповнень. При вивченні концептуального розвитку деякої наукової традиції ми маємо справу с процессом вибіркового закріплення інтелектуальних варіантів, яким віддає перевагу наукове співтовариство, тобто з процессом, який схожий на дарвінівський відбір [9]. Критерії цього відбору залежать від контексту. Від соціального та інтелектуального контексту залежить також і парадигма. Так, в «Математичних началах натуральної філософії» І.Ньютона контекстуально в якості передумов міркувань вводяться уявлення про те, якого типу теорії припустимі, які питання є осмисленими і які інтерпретації прийнятні для фізиків [9]. Найсильніші теорії в загальному випадку вважаються ближчими до об’єктивної істини, проте у певні історичні періоди часу під впливом загальноприйнятих наукових парадигм, соціального контексту та інтересів певних наукових шкіл можуть домінувати теорії та концепції, які є малоеврістичними та більш віддаленими від істини. Отже, у відриві від соціального контексту, що пов’язаний з інституціоналізацією науки, знання саме по собі не отримує належної підтримки з боку суспільства, а несприятливі соціальні чинники можуть виявитися гальмом розвитку знань. Тобто, в певних ситуаціях конвенціональні, інституціональні та прагматичні моменти наукового пошуку можуть виявитися важливішими з погляду наукового співтовариства ніж питання істинності та якості знань. Визначення того, що визнається істинним, а що ні – залежить не лише від наукових аргументів та свідчень практичної доцільності, а значною мірою зумовлена інституціональними інтересами. Цю очевидну ідею запропонував для наукового обговорення Х.Патнем. Згідно з ним, форми верифікації, що обстоюються логічними позитивістами, є формами, що інституціоналізовані сучасним суспільством [7, 146]. Так, прийняття рішення про те, що теорія відносності та квантова електродинаміка є «найуспішнішими теоріями, які є у нас» – це рішення винесене тими авторитетами, які визначені суспільством й авторитетність яких закріплена в практиці й ритуалі і таким чином інституціоналізована [7, 147]. На думку Х.Патнема неможливо виділити чисто логічні критерії для визначення істинності тієї чи іншої теорії (концепції), оскільки не існує нейтральної концепції раціональності, яка дозволяє вирішити, хто з нас має рацію [7, 150]. Для розв’язання питання про вибір істинного рішення проблеми головним, як вважає Х.Патнем, є універсальний людський досвід в єдиному світі людських культур. Завдяки універсальності людського досвіду люди можуть витлумачувати вірування, бажання та повідомлення один одному таким чином, щоб вони набули певного смислу [7, 153]. Люди є істотами, що взаємно розуміють одне одного, взаємозалежні як матеріально, так і когнітивно; наскільки люди не були б різними, всі вони залежні один від одного, спостерігаючи й інтерпретуючи спостережувані дані [7, 159]; якщо хтось заявляє, що певне твердження є істинним, він, як правило, має на увазі, що це твердження може бути підтверджено іншими раціональними істотами. Компетентність кожного з нас посвідчується незалежними перевірками, однак, за спостереженнями психологів, ми можемо змінювати думку, якщо інші не підтверджують її [7, 160]. Проте, дуже часто в історії науки були випадки, коли інтитуціоналізована позиція більшості вчених гальмувала пізнання об’єктивної реальності, що ставало очевидним у наступні періоди розвитку наукового пізнання. Тому, досліджуючи прогрес наукового знання, небхідно враховувати характер суспільних відносин, які значною мірою впливають на якість наукових досліджень, та можливість вдосконалення їх у «суспільстві знання». В контекті буму лінгвістичного підходу до пізнання, Х.Патнем не може оминути питання про роль і значення мови у пізнанні істини. Можливість сприйняття найпростіших предметів та явищ залежить від такої цілісної системи як мова. Елементи того, що ми називаємо «мовою» або «мисленням» глибоко просякають те, що ми називаємо реальністю; однак не можна внаслідок цього стверджувати, на думку Х.Патнема, що «наша мова утворює світ», оскільки світ не є продуктом. Він є просто світом [5, 493,494]. Як представник філософії науки Х.Патнем орієтується насамперед на досягнення сучасної фізики як на модель базових пізнавальних ситуацій, і тому він враховує всю складність сучасного наукового пізнання в його намаганнях зобразити картину світу. Він зазначає, що як і І.Кант, Н.Бор відчуває, що світ «сам по собі» знаходиться за межами можливостей людського розуму в його відображенні, тому він не може бути у повній мірі описаний за допомогою однієї лише картини. Необхідні принаймні дві (хвильова й корпускулярна), а подекуди і більше взаємодоповнюючих картин світу [7, 468]. Теоретичні положення мають підтверджуватися екпериментом, верифікуватися. Посилаючись на В.Куайна, Х.Патнем зазначає, що метод верифікації слугує для перевірки не ізольованого речення, а цілої теорії [6, 406]. Тобто верифікація має поєднуватися з системністю знань, хоча це і не призводить до абсолютної істини, оскільки можливості людського пізнання обмежені інституціональними й практичними потребами. Х.Патнем розглядає також і проблему мета-мови як умови винесення вердикту про істинність (або неістинність) того чи іншого речення. Він зазначає, що парадоксальний аспект теорії А.Тарського полягає в тому, що треба знаходитися поза ієрархією (мета-мета-мета і т.д. до нескінченності мови), щоб сказати, що ієрархія існує, тому розв’язання питання треба віднаходити в неформальній мові [5, 478]. Однак ця проблема не має простого розв’язання, оскільки завжди існує розрив між мовою спостерігача та цілісністю мов, стосовно яких він робить узагальнення [5, 481). Виходячи з пізнавальної парадигми другої половини ХХ-початку ХХІ ст.ст., Я.Хінтікка вважає, що мова є нездоланним посередником між людиною та світом, без якого людина не може обходитися, тобто вона не може вийти за межі власної мови та втілюваної нею системи понять, і бачити її зі сторони [10, 47]. Поняття істини – найважливіше семантичне відношення між мовою та світом; відношення істинного речення до факту, що робить його істинним є вирішальним для значення речення; речення означає те, що воно означає через повідомлення про те, яким був би світ, якби він був істинним [10, 49]. Щодо концепції метамови, запропонованої А.Тарським, то Я.Хінтікка вважає, що визначення істини може бути надане для формальної мови лише у більш сильній метамові, проте, поза нашою мовою, якою ми користуємося, немає більш сильної метамови [10, 53]. Тому, якщо в базову мову включити певні засоби, що дозволяють казати про її синтаксис, то можна дати повне визначення істини для цієї мови в ній самій [10, с. 55]. Отже, проблематика верифікації та системності знань ускладнюється не лише конвенціональними, інституціональними та прагматичними (І.Лакатос, С.Тулмін, Х.Патнем), але й лінгвістичними проблемами. Проблема верифікації, об’єктивної істинності та системності знання про світ набуває нової актуальності у зв’язку з розвитком новітніх наукових підходів та теорій, зокрема синергетичної парадигми у постнекласичній науці, врахування віртуалістичних вимірів реальності, дослідження теорії походження Всесвіту («великого вибуху») та пов’язаного з ним антропного принципа. Однією з таких новітніх теорій є теорія струн, розроблювана сучасною фізикою. Терія струн виникає в останній чверті ХХ ст. й побудована на гіпотезі, що всі елементарні часточки та їх взаємодії виникають в результаті коливань та взаємодій квантових струн на масштабах порядку планківської довжини. Наскільки елементарні часточки (кварки, електрони) менші за звичайні побутові макрооб’єкти (що розмірами сягають метрів та сантиметрів), настільки ж струни менші за вказані елементарні часточки – це і означає масштаб порядку планківської довжини (приблизно десять у мінус тридцять п’ятому ступені метра). На таких малих масштабах неможливо провести які-небудь експерименти. Тому теорію струн навіть неможливо назвати теорією у поперівському сенсі, оскільки вона не має експериментальної бази. Необхідність виникнення теорії струн зумовлена, зокрема, тим, що переважна більшість оточуючих нас тіл складається з електронів та кварків, а субатомній фізиці відома велика кількість фундаментальних часточок, природа яких за своїми характеристиками не утворює логічно цілісної закономірної системи. Тому всі спостережувані властивості елементарних часточок пропонується розглядати як прояв різних типів коливань струн, які мають різні резонансні частоти, подібні резонансним частотам скрипки або піаніно (які, до речі, мають струни). Кожна з дозволених природою мод коливань струни в теорії струн проявляються у вигляді часточки, маса та заряд якої визначається конкретним видом коливання; електрон являє собою один вид коливання, кварк – інший і т.д. Вся матерія об’єднується під однією й тією ж рубрикою коливань ультрамікроскопічних струн. Різноманіття між часточками пояснюється різноманітними модами (найбільш частими розподілами ймовірностей) коливань цих струн, а самі ці часточки є різними «нотами», що виконуються на фундаментальній струні (1). Замість чотиривимірної моделі простору-часу, яка до того часу існувала у фізиці ХХ ст., теорія струн постулює існування 11-мірного Всесвіту. Додаткові 7 вимірів проявляються у вигляді різних взаємодій (сильних, слабких, гравітаційних тощо), ці виміри неможливо спостерігати тому, що вони згорнуті до рівня планківських величин. Розгорнутими є лише 3 просторових й один часовий виміри, і якби було розгорнуто більше або менше вимірів, то біологічне життя було б, на думку С.Хокінга, неможливе [11, 85, 86]. Істинна або адекватна теорія, на думку С.Хокінга, дозволяє людині пристосовуватися до світу. Та чи існує єдина «теорія всього»? На це питання можливі три варіанти віповіді. По-перше, повна єдина теорія може існувати і ми колись її відкриємо. По-друге, остаточної теорії Всесвіту немає, а є лише нескінченна послідовність теорій, які дають все більш і більш точний опис Всесвіту. По-третє, теорії Всесвіту не існує: події не можуть бути передбачуваними далі якоїсь певної межі і відбуваються довільним чином й неупорядковано. З цих трьох варіантів віповідей С.Хокінг схиляється до другого [11, 86]. До того ж С.Хокінг вважає, що для філософії є досить дрібною справою займатися лише мовними питаннями, не досліджуючи проблеми, що виникають у процесі пошуку «єдиної теорії всього» [11, 90]. Використовуючи розглянуті вище концепції пізнання істини в постпозитивістській філософії науки, можна стверджувати, що теорія струн поки що не може бути прямим чином верифікована або фальсифікована (К.Попер) за допомогою експеримента. Експериментального підтвердження фактів теорії вимагав і Р.Карнап та інші преставники філософії науки. Недостатність елементів пояснювальності, сильного умоглядного, спекулятивного аспекту та здогадок стосовно структури світу (К.Попер) в фізиці елеметарних часточок, логічно привело до несуперечливого розширення сучасної фізики в якості теорії струн. Виникнення теорії струн, яка має певне власне «ядро» та низку оточуючих його допоміжних гіпотез можна вважати досить впливовою дослідницькою програмою (І.Лакатос). Теорія струн є інституціоналізованою дослідницькою програмою (Х.Патнем), оскільки велика кількість вчених-фізиків займаються її розробкою, хоча вона і не дає поки що практичних результатів. Прогрес в теорії струн є лише теоретичним: Е.Віттену вдалося у 1995 році досягти об’єдння п’яти теоретичних побудов, що стосується цієї теорії в одну. Разом з тим, практичні підтвердження істинності теорії струн є, як вже зазначалося, дуже і дуже непрямими. Отже, сучасна наука має і потужну експериметальну базу, і ретельно розроблені теоретичні побудови. Окремі модулі (або блоки) теретичного знання можуть бути достатньо взаємоузгодженими, хоча повної еталонної цілісності та взаємоузгодженості знання (відповідно до гносеологічного ідеалу Просвітництва) досягнути поки що не вдається, а, можливо ніколи і не вдасться. Важливим і, мабуть, самим чутливим аспектом об’єктивності, верифікованості істини є питання про міру відповідності дійсності смислового, спекулятивного ядра теорії як такого, яке, крім базових концептуальних образів та аксіом містить в собі ще певні неявні припущення та наукові метафори, і виконує функцію пояснення світу. Теорії це, згідно з К.Попером, інструменти пояснення світу, концептуальні сітки, символічні формули та образно-іконічні схеми, що схоплюють світ. Тож в якій мірі ці концептуально-символічні рівні теорії відповідають кодам Всесвіту? Напевно, що об’єктивне значення цього рівня системного теоретичного знання зростає по мірі прогресивного розвитку теорій. Спосіб розв’язання проблеми об’єктивності істини, її верифікованості та системності в сучасній науці значною мірою впливає на суспільно-гуманітарні науки і на процедури вироблення та прийняття суспільно значущих рішень у політичному житті соціуму. Важливі суспільні рішення є лише узагальнуючим вектором в результаті боротьби індивідуальних і групових інтересів, чи вони мають також орієнтуватися і на певні об’єктивні параметри взаємодії людини й природи, на ключові об’єктивні закономірності суспільного життя? Результат розвитку різноманітних соціумів в епоху їх глобальної взаємозалежності показує, що врахування певних об’єктивних закономірностей природи й суспільства робить даний соціум конкурентноздатним у мереживі глобальних взаємозв’язків, невміння та/або небажання бачити ці наскрізні об’єктивні закономірності призводить до наростання соціальних проблем та політичних катаклізмів, а подекуди і руйнування даного соціального організму. Для України актуальною є соціально-економічна та технологічна модернізація, зростання питомої ваги горизонтальних суспільних зв’язків у їх співвідношенні з владно-вертикальними, становлення інститутів громадянського суспільства. При існуючій демографічній ситуації в Україні, надмірна економічна нерівність у суспільстві в поєднанні з тотальною корупцією є викликом для молодої української держави. І цей виклик можна подолати шляхом формування адекватних векторів модернізації суспільства в сучасну епоху на фундаменті достатнього наукового забезпечення, на основі вивчення об’єктивних процесів взаємовідносин природи, людини й суспільства та вироблення практичних механізмів реалізації цього соціально-управлінського знання, що спирається на самоорганізаційні процеси.
|
| ДСПТО Вищого комерційного училища Київського національного торговельно-економічного університету, заступник декана факультету ресторанно-готельного... |
ПОЛОЖЕННЯ про студентський гуртожиток Київського національного університету... Дане положення встановлює порядок надання житлової площі в студентських гуртожитках студмістечка Київського національного університету... |
| Автореферат дисертації на здобуття наукового ступеня Роботу виконано на кафедрі конституційного та адміністративного права юридичного факультету Київського національного університету... |
План: Передумови виникнення Київського університету Становлення та розвиток університету Бойко І. З. Українські літературні альманахи і збірники ХІХ – початку ХХ ст. – К.: Наук думка, 1967. – 370 с |
| Перелік питань з цивільного права України для складання комплексного... Поняття позовної давності. Правовідносини, на які позовна давність не поширюється |
ОСОБЛИВОСТІ ФОРМУВАННЯ ТА РОЗВИТКУ ІНФРАСТРУКТУРИ ЗОВНІШНЬОЕКОНОМІЧНОЇ ДІЯЛЬНОСТІ ПІДПРИЄМСТВ Ренійського інституту Дніпропетровського університету економіки та права імені Альфреда Нобеля |
| Ефективність мотивації соціально-економічних чинників в період трансформації економічної системи Викладач дніпропетровського університету економіки та права імені Альфреда Нобеля |
К.І. ЗВІРГЗДЕ аспірантка Київського національного економічного університету ім. Вадима Гетьмана У статті розглянуто сучасні тенденції та кількісні аспекти зростання у різних країнах світу. Обґрунтовано поняття «двошвидкісного»... |
| Інформація на сайт ДУЕП ім. А. Нобеля від центру кар’єри Нобелівських лауреатів Дніпропетровського університету економіки та права імені Альфреда Нобеля відбулась установча конференція асоціації... |
КУРСОВА РОБОТА Новокаховське представництво Київського відкритого державного міжнародного університету розвитку людини “Україна” |