|
|
Скачати 3.49 Mb.
|
|
компетентність і професійність за своїм значенням протилежні вузькій спеціалізації і включають таку обов'язкову якість, як етична позиція по відношенню до предмету свого вивчення і дослідження в контексті гармонії практичності й людяності;
Аби вирішити це двостороннє питання, необхідно розробляти філософську методологію сучасної освіти, що допоможе розкрити взаємодію між цими тенденціями. Сьогодні існує три концепції освіти, пов’язані з напрямами сучасної філософії освіти, про які йтиметься далі. 1. Концепція гармонійної цілісності, сприяє реалізації ідей створення єдиної, цілісної, гармонійної теорії педагогіки і централізованої системи управління освітою. 2. Релятивістсько-плюралістична концепція, яка визнає необхідність застосування принципів плюралізму, педоцентризму та релятивізму в педагогічній діяльності, пріоритетність ролі індивідуальних інтересів над громадськими. 3. Синтетична концепція, яка поєднує обидві попередні концепції освіти, визначаючи, що загальні, громадські інтереси в педагогічному процесі мають бути мінімальними. Ідеї першого напряму застосовуються для розв’язання проблем сучасної педагогіки, а саме для подолання розриву між предметами, що вдосконалюються, та вирішенням важливих суперечностей педагогічного процесу. Важливою невирішеною проблемою у педагогічному процесі є проблема пріоритетної ролі вчителя у його взаємодії з учнем, дорослого з дитиною, викладача ВНЗ зі студентом. Домінування монологічної форми викладання навчального матеріалу сприяло відведенню учневі в основному пасивної ролі об’єкта педагогічного процесу, надаючи його інтересам другорядного значення. Другий, релятивістсько-плюралістичний напрям філософії освіти виходить із протилежних, по відношенню до першого напрямку, вихідних принципів. Він полягає у перевазі особистісних цінностей над загальними. Цей напрям характеризується особливим ставленням до учня як до основного суб’єкта педагогічного процесу. Таке відношення вимагає від викладача, педагога вироблення методик, за допомогою яких можна максимально розкрити специфічні для кожного учня здібності. Найважливіша риса релятивістсько-плюралістичного напряму філософії освіти полягає в наданні уваги формуванню творчої особистості, розвитку її унікальних здібностей, віднайденою і впровадженню методик навчання і виховання, які б могли врахувати особистісні інтереси учнів і системи їх цінностей. Третій, синтетичний напрям філософії освіти, виник як реальна потреба подолати пріоритетну роль вихідних принципів двох попередніх напрямів і здійснити такий синтез їх позитивних ідей, який дав би можливість краще вирішити основні проблеми сучасної освіти, а тим самим й інші найважливіші проблеми людства. Вихідним положенням цього напряму філософії освіти є те, що жодна із сторін суперечностей педагогічного процесу не повинна мати пріоритетного значення по відношенню до іншого (треба виходити з найважливішої ролі обох). В сучасній парадигмі освіти учитель і учень вважаються суб’єктами педагогічного процесу, але за вчителем все ж зберігається ведуча роль, що обумовлює особливу відповідальність з боку вчителя за ступінь власної підготовки, постійне вдосконалення своїх знань, умінь і т.д. Однією з найважливіших складових нової парадигми освіти є випереджувальна функція розвитку системи освіти в сучасному суспільстві. Вона із периферійних в соціальній структурі перетворюється в пріоритетну, оскільки стає глобальним фактором розвитку суспільства. Це обумовлено якісно новим масштабом детермінуючого впливу системи освіти на формування реалій інформаційного типу суспільства, яке визначається характером духовного виробництва і може стати реальністю тільки через розвиток відповідних освітніх тенденцій в суспільстві. Сьогодні процес гуманізації та гуманітаризації освіти є основним напрямом змістовного реформування системи освіти. Особливо актуальними аспектами цього процесу є:
Висновки. Майже двадцять років тому Україна проголосила свою незалежність і вже вступила в етап конструктивних реформ. На даному етапі відбувається осмислення та узагальнення здобутків минулого, усвідомлення тих рубежів, на яких ми перебуваємо перед подальшим поступом уперед, що передбачає суспільно-гуманітарні прориви у сфері знань, у культурі. Сучасна Україна прагне досягти європейського Союзу, визнання рівнів кваліфікації українських спеціалістів у світовому просторі, поліпшити рівень якості та змісту освіти й науки. А реалізація таких прагнень передбачається в обґрунтуванні освіти і науки як на традиційних, так і на нових засадах, запропонованих ЮНЕСКО («вчитися знати, вчитися робити, вчитися бути, вчитися співіснувати»), а також у приєднанні до Болонського процесу. Звичайно, для України важливо побудувати нові відносини зі світовим співтовариством, зокрема з Європою, але не потрібно здійснювати цей процес саме з позиції власної «меншовартості», з головою занурюватися у чуже, багато в чому для нас неприйнятне. Сьогодні особливо важливо нам, українцям, нагадати про своє, національне (часто-густо безцеремонно кимсь привласнене) і показати усьому світові, що й у нас є чому повчитися, а не байдуже дарувати свої досягнення у вигляді еміграції нашого інтелекту та культурних діячів. Сьогодні як ніколи Україна не може собі цього дозволити. Інакше, у прагненні комусь догодити, ми можемо просто розчинитися у новому світовому соціокультурному просторі, творити нову державу, але розгубити українську націю.
УДК 130.123.4:316.74 Р. А. Калюжний, В. М. Вовк Доктор юридичних наук, професор, начальник кафедри управління в ОВС Національної академії внутрішніх справ; Докторант кафедри філософії права та юридичної логіки НАВС, кандидат філософських наук, доцент Право, мораль і релігія як соціальні регулятивні механізми Стаття присвячена дослідженню онтолого-генетичної схожості права, релігії і моралі, які є найважливішими регулятивними механізмами соціуму. Проаналізовані такі особливості соціальних регулятивних механізмів як нормативність, їх предметні форми існування, історичність і контроль. Ключові слова: «право», «мораль», «релігія», «соціальні регулятивні механізми», «свобода внутрішня і зовнішня». Статья посвящена исследованию онтолого-генетического сходства права, религии и морали, которые являются важнейшими регулятивными механизмами социума. Проанализированы такие особенности социальных регулятивных механизмов как нормативность, их предметные формы существования, историчность и контроль. Ключевые слова: «право», «мораль», «релігія», «социальные регулятивные механизмы», «свобода внутренняя и внешняя». The article is dedicated to the study of ontological-genetic similarity of law, religion and morality, which are very important social regulating mechanisms. Such particularities of social regulating mechanisms as standard norms, their object forms of existence, historicity and control were analyzed. Key words: «law», «morality», «religion», «social regulating mechanisms», «inner and outer freedom». Здавалося б скільки можна писати про особливості суспільних регулятивних механізмів. Сьогодні цими проблемами на вітчизняних наукових теренах займаються Т.Аболіна, В.Бачинін, В.Малахов, Г.Петрова. Але стосовно онтолого-функціональних особливостей цих механізмів з точки зору їх схожості і відмінностей це питання все ще залишається відкритим. Тому метою нашої статті є означення спільних та відмінних рис права, моралі і релігії. Право, мораль і релігія сьогодні є найдієвішими регулятивними соціальними механізмами. Попри значні видові відмінності вони зберігають відчутну долю схожих моментів. І право, і мораль, і релігія за своїм статусом належать до видатних духовно-культурних досягнень людства, в яких повною мірою реалізуються ціннісно-ідеологічні настанови соціуму та споконвічні ідеали збалансованого та врівноваженого суспільного життя. Право, релігія і мораль представляють собою цілий пласт духовної культури людства, а тому вони багатогранні і неоднозначні: вони включені в різні сфери людської життєдіяльності, а відтак вивчаються різними науками. Саме тому впродовж тривалого часу наукове співтовариство прагнуло відособити, в теоретичному аспекті, їх одне від одного, досліджуючи кожний механізм окремо, відірвано від інших. Можливо, це можна пояснити прагненням людини, а особливо європейської, до «повсюдного виявлення ціннісних, нормативних і смислових полюсів», що призводило до спроби представити світ у вигляді диференційованих його елементів, що «перешкоджало сприйняттю реалій як моносистем і регулярно ставило західну філософську, художню, моральну, правову свідомість в ситуацію вимушеного вибору» [1, 75]. Більше того, не рідко у науковій літературі спостерігалося їх протиставлення (зокрема це характерно для марксистської суспільної думки, в межах якої релігія проголошувалася злом). На нашу думку, право, релігія і мораль є однопорядковими явищами, які тісно взаємопов’язаними та взаємообумовленими. Особливо актуальним таке дослідження стає і умовах сьогоденної світоглядної ситуації. Мова іде про світоглядну кризу, характерну для європейської культури, яка виражається у кризі позитивного права, як панівної форми правової регуляції міжіндивідних відносин, та нагальної потреби його «олюднення». Процес «о-люднення» сучасного права – це, насамперед його максимальне зближення з моральними цінностями і дієвість на рівні переконань, а також «реанімація» трансцендентальних цінностей (релігійний момент) як безумовних ідеалів і нарративів права. Звичайно, що в різні культурно-історичні епохи ми спостерігаємо різні взаємовідношення між правом, релігією та морально в питаннях їх статусності та ролі в суспільній свідомості. Осмислення цих взаємовідношень знайшли відображення у працях класиків марксизму, П.Сорокіна, З.Фрейда та ін. Що стосується значення права і моралі як основних соціальних регулятивів, то їх природа достатньо висвітлена у науковій літературі. Стосовно ж релігії, то, не дивлячись на те, що вона є однією із найдревніших і складних форм впливу на поведінку людини і суспільства, в цілому її роль в системі соціального регулювання досліджена не повною мірою. Зокрема B.Клочков в своїй праці «Релігія, держава і право» справедливо вказує на відсутність глибокого аналізу регулятивної функції релігії і недооцінку її нормативного аспекту [2, 5-17]. Спробуємо виділити основні риси «схожості» права, моралі і релігії. Насамперед, слід вказати на ту обставину, що право, мораль і релігія можуть сформуватися лише на такій стадії розвитку людства, коли є наявною людська особистість як спосіб буттєвості людини в світі. Тобто в хронологічно-генетичному відношенні можна говорити про час розпаду міфології як синкретичної форми світогляду та регулятивного соціального механізму. На нашу думку, поява чинних і сьогодні регулятивних механізмів стала можливою у результаті неспроможності міфології виконувати свої безпосередні функції саме в зв’язку з появою нової форми людини – особистості. Як ми пам’ятаємо, особистість – це не просто особа, це такий якісний показник розвитку особи, що засвідчує її унікальність, неповторність і прояви її суверенності. Людина-особистіть вільна, оскільки вона здатна не лише приймати рішення, але і готова нести відповідальність за свій вибір. Схожість права, релігії і моралі проявляється і у їх одноправленості, оскільки зусилля всіх цих регулятивних механізмів направлені на особистість. Але в силу того, що особистість є багатогранним та неоднозначним явищем, кожний із них обирає свою власну сферу регуляції цією особистістю, зберігаючи при цьому свою значимість та однопорядковість з собі подібними механізмами. Релігія опікується думками та помислами особистості, намагаючись їх контролювати; мораль прагне урівноважити сферу помислів і сферу вчинків кожної особистості, а праву залишається лише область вчинків цієї особистості – немає дії, немає і права. Саме дана обставина дозволила В.Малахову говорити про уможливленням правом аморальної особистості. А тому право, релігія і мораль є способом виявлення свободи особистості. Вони виступають у відношенні кожного конкретного «Я» об’єктивною дійсністю, якій можна підкорятися, сприймати її як належне або протестувати, що в цілому виявляється у існуванні конформістської та девіантної поведінки членів спільноти (з точки зору релігії, девіанти постають у образах єретиків, богохульників та атеїстів). Але у будь-якому виборі завжди проявляється свобода особистості. Звичайно, що свобода в якості приймати рішення і діяти має різні відтінки. Найбільш відомою концепцією саме такого підходу до проблеми свободи особистості є філософська концепція І.Канта. Відомий кенігсбержиць вперше пов’язав поняття природи людини з поняттями волі, свободи, свавілля. Практичний розум є, у його розумінні, свободою, за допомогою якої людина здатна формувати саму себе, а отже, право як форма практичного розуму є полем творчості для людини. Визнавши існування двох автономних світів – феноменального та ноуменального – Кант визнає за свободою існування у феноменальному світі як свободи внутрішньої – моралі та свободи зовнішньої – право. Тому право, в розумінні Канта, має справу із зовнішніми умовами людського життя, оскільки право має справу лише із вчинками, які пов’язані з примусом. Однак, Кант розглядає право як явище практичного життя, а отже, воно повинне містити в собі принципи практичного розуму. Таким чином, право підпадає під розгляд у руслі практичної філософії, центральним поняттям якої є свобода. В такому контексті свобода розуміється двояко: вона є основою індивідуальної моральності і разом з тим – вона головна мета суспільного життя. Але оскільки індивідуальна свобода може перетворюватися у свавілля, то перешкодою для цього є загальна воля свободи. Загальна воля є основною умовою створення та функціонування правових відносин, але головне призначення якої – санкціонування здійснення індивідуальної свободи в межах незнищення свободи інших. Правові, релігійні та моральні настанови доносяться до адресата у вигляді норм як типових правил поведінки. Правові, релігійні та моральні норми є особливими видами соціальних норм, в яких формуються бажані та очікувані моделі поведінки людей, які зазвичай носять ситуативний характер і презентуються у вигляді побажання/заборони. Взагалі нормативність є найпершим і найголовнішим моментом функціонування соціальної системи. Оскільки культура виражає специфічний спосіб людської діяльності, вона зумовлює і нормативність усіх соціокультурних феноменів, оскільки вони є похідними від культури: «наука, право, мораль, мистецтво – прекрасні і благородні еманації життя» [3, 35]. Культура здатна завдавати певного «ритму», координації дій індивідів, які складають соціальне ціле, а нормативність культури в соціальному житті проявляється в явищі інституалізації відносин і поведінки. Окрім функції орієнтації індивіда у світі неосяжного, культура вербалізує і раціоналізує людську екзистенцію. Різноманітні соціальні структури тонко користуються ненаситним бажанням свідомості розрізняти, диференціювати, замінювати реальність знаком, символом і бачити її через їхню призму. Сприйняття і відчуття, емоції та ідеї людей постають у двоїстій формі: в оформленій культурою ясній і точній, але безособовій, і в неясній, нескінченно різноманітній формі людського – внутрішнього «Я», яке постійно перебуває в процесі становлення і самореалізації. Ця друга форма не піддається стандартизації і нормуванню, бо є оригінальним і неповторним утворенням, спроба шаблонізування якого призводить до відчуження від людини притаманного їй світосприйняття і світорозуміння. Спільним для правових, релігійних та моральних норм є те, що вони:
До моментів, які дозволяють розрізняти норми трьох регулятивних механізмів слід віднести: по-перше, ступінь жорсткості вимог, заявлених у норма – найжорсткішими є релігійні норми (канони), а самими ліберальними – моральні; по-друге, норми по-різному задають варіанти дій для адресата – найбільший вибір у моральних норм, найменший – у релігійних; по-третє, моральні і релігійні норми існують і функціонують в усній формі, тоді як існування правових норм часто пов’язане з їх письмовою фіксацією. Організація норм та їх поєднання в систему має свої особливості для кожного регулятивного інституту. Мораль, єдина із вказаних інститутів, має незамкнену кількість норм, яка поповнюється за рахунок ускладнення життєдіяльності суспільства, а отже за рахунок виникнення нових соціальних зв’язків та відносин. Право і релігія представляють собою замкнену систему норм. Замкненість права і релігії характеризують їх як консервативні соціально-регулятивні системи, зміни в яких відбуваються повільно. Дану обставину можна пояснити тим, що і право, і релігія виконують своєрідну функцію стабілізації соціального життя, а тому постають у вигляді критерію, безумовного орієнтиру тощо. За своєю предметною формою існування право, мораль і релігія є соціальними інститутами деонтологічного типу. Як соціальні інститути право, мораль і релігія є результатом взаємодії людей, це стандартизовані способи поведінки, які є основними організаційними елементами у просторово-часовому бутті соціальної системи. Виникнення соціальних інститутів, очевидно, пов’язане з процесом само ідентифікації особистості, розподілом праці і розвитком товарного виробництва. Взаємозалежність індивідів, їхня взаємна потреба одного в іншому носить абсолютно-безособовий, анонімний, за суттю, характер. Однак, існування безособових, неперсоніфікованих відносин породжує проблему гарантій дотримання інтересів окремої людини: індивід повинен бути впевненим, що він надає іншим щось, що має цінність у суспільстві, що він може одержати натомість відповідний еквівалент. Суспільство гарантує (в ідеалі) індивіду те, що він, витративши певні зусилля на виробництво речі або духовного продукту, може розраховувати або має право на задоволення своїх потреб та інтересів, які забезпечуються аналогічними зусиллями інших членів суспільства. Узгодженість зусиль індивідів на рівні суспільства досягається завдяки наявності загальних правил поведінки. Стосовно ж типу соціального інституту як деонтологічного, то право, мораль і релігія належать до найрозвинутішого виду соціальних інститутів, які виникають в цивілізований період існування людства, а їх розквіт можливий тоді, коли особистісне усвідомлення людиною себе в соціумі одержало достатній кількісний матеріал. Цей процес супроводжувався усвідомленням своєї індивідуальної значимості в суспільстві, а це, в свою чергу, породжувало протиріччя між індивідуальним, корпоративним інтересом і суспільно-значимим інтересом. Згодом таке протиріччя породжує феномен обов’язку як необхідності збереження своєї загальнозначимості через поступ своїми інтересами на користь суспільним. Право, мораль і релігія як соціальні інститути як соціальні інститути є найбільш викристалізуваною формою детермінації особистості. Основною змістовною особливістю цих інститутів є те, що вони відзначаються високим ступенем належного. Належне притаманне всім інститутам тією чи іншою мірою, але як нормативна організованість воно стає провідною детермінацією діяльності людей при достатньо високому ступені розвитку соціуму. Тому багато видів діяльності і суспільних відносин потребують подібного роду інститутів для більш жорсткого закріплення цих відносин і стабільності їх відтворення, тобто, право, мораль і релігія мають дисперсійний характер. Право, мораль і релігія як інститути характеризуються такими поняттями, як історичність і контроль [4, 92-93]: вони створюється в ході історії і не можуть бути створеними одномоментно, мають свою власну історію і одночасно є її продуктом. Розуміння права, моралі і релігії як соціокультурних феноменів неможливо без усвідомлення і дослідження їх історичного процесу становлення. Оскільки історичні форми інституалізації різноманітні, виникає питання про те, яким же чином об’єктивується інституційний характер, як людське творіння втрачає ознаки людини. Людина може забути про своє авторство внаслідок того, що процес творення не може бути виконаним від початку і до кінця одним поколінням, а тому можливе відчуття втрати зв’язку між людиною-творцем і творінням. Тому стає можливим сприйняття соціального світу як світу дегуманізованого, як чужої фактичності, яка людині непідвладна. Сучасна історична наука про право, релігієзнавство та етика прагнуть подати в об’єктивній формі етапи та історичні форми розвитку права, релігії і моралі, прагнучи з’ясувати основні закономірності їх формування і розвитку. Але неможливо віднайти найперші, зародкові форми даних регулятивних механізмів, прийнаймі точно вказати на часові межі, в яких вперше прослідковується моральне, правове чи релігійне начало.
|
| ДСПТО Вищого комерційного училища Київського національного торговельно-економічного університету, заступник декана факультету ресторанно-готельного... |
ПОЛОЖЕННЯ про студентський гуртожиток Київського національного університету... Дане положення встановлює порядок надання житлової площі в студентських гуртожитках студмістечка Київського національного університету... |
| Автореферат дисертації на здобуття наукового ступеня Роботу виконано на кафедрі конституційного та адміністративного права юридичного факультету Київського національного університету... |
План: Передумови виникнення Київського університету Становлення та розвиток університету Бойко І. З. Українські літературні альманахи і збірники ХІХ – початку ХХ ст. – К.: Наук думка, 1967. – 370 с |
| Перелік питань з цивільного права України для складання комплексного... Поняття позовної давності. Правовідносини, на які позовна давність не поширюється |
ОСОБЛИВОСТІ ФОРМУВАННЯ ТА РОЗВИТКУ ІНФРАСТРУКТУРИ ЗОВНІШНЬОЕКОНОМІЧНОЇ ДІЯЛЬНОСТІ ПІДПРИЄМСТВ Ренійського інституту Дніпропетровського університету економіки та права імені Альфреда Нобеля |
| Ефективність мотивації соціально-економічних чинників в період трансформації економічної системи Викладач дніпропетровського університету економіки та права імені Альфреда Нобеля |
К.І. ЗВІРГЗДЕ аспірантка Київського національного економічного університету ім. Вадима Гетьмана У статті розглянуто сучасні тенденції та кількісні аспекти зростання у різних країнах світу. Обґрунтовано поняття «двошвидкісного»... |
| Інформація на сайт ДУЕП ім. А. Нобеля від центру кар’єри Нобелівських лауреатів Дніпропетровського університету економіки та права імені Альфреда Нобеля відбулась установча конференція асоціації... |
КУРСОВА РОБОТА Новокаховське представництво Київського відкритого державного міжнародного університету розвитку людини “Україна” |