|
|
Скачати 3.49 Mb.
|
УДК 17 В. С. Пазенок Доктор філософських наук, професор, член-кореспондент НАН України, заслужений діяч науки і техніки України, головний науковий співробітник Інституту філософії ім.. Г. С. Сковороди, проректор з наукової роботи Київського університету туризму, економіки і права Філософія туризму в системі філософського знання В статті «філософія туризму в системі філософського знання» характеризується як відносно автономна складова соціальної філософії, її «прикладний» аспект. З’ясовується місце філософії туризму в структурі філософського знання. Ключові слова: «філософія туризму», «туризмологія», «онтологія туризму», «подорож», «свобода як вибір», «вихід за межі», «етика туризму», «екологічний компонент», «інтегративно-гуманістична місія туризму», «соціально-відповідальний туризм». В статье «философия туризма в системе философского знания» характеризуется как относительно автономная составная социальной философии, ее «прикладной» аспект. Выясняется место туризма в структуре философского знания. Ключевые слова: «философия туризма», «туризмология», «онтология туризма», «путешествие», «свобода как выбор», «выход за рамки», «етика туризма», «экологический компонент», «интегративно-гуманистическая миссия», «социально-ответственный туризм». In the article «Philosophy of tourism in the system of philosophic knowledge» is characterized as autonomic code relative social philosophy. It’s «applied» aspect. The place of «philosophy of tourism» turns in the structure of philosophic knowledge. Key words: «philosophy of tourism», «trip-voyage», «tourismology», «ontology of tourism», «beginning with the interface», «ethics of tourism», «ecological part», «integrative humane mission of tourism», «socially responsible tourism». Саме питання про «філософію туризму» потребує роз’яснення щодо її доцільності та обґрунтованості. Термін «філософія» може коректно вживатися лише за умов, коли за його допомогою певне об’єктне явище (природне, соціальне, ментальне) характеризується у його світоглядному, смислоутворювальному, а також ціннісному значенні. Саме у такий спосіб свого часу виникли і легалізувалися словосполучення: «філософія природи», «філософія техніки», «філософія освіти», «філософія медицини», «філософія культури», «філософія права», «філософія спорту». Сучасна соціо-гуманітарна література, втім демонструє і зразки повної довільності застосування предикату філософія: «філософія інформаційної епохи», «філософія захисту навколишнього середовища», «філософія грошей», «філософія бізнесу». Широкого розповсюдження набуло словопоєднання «філософія менеджменту». Прикладів зовсім необов’язкового, а інколи просто недоречного вживання поняття «філософія» чимало. Полишаючи таку довільність на совісті їх авторів, підкреслимо, що «призначення» філософії у її класичному та й сучасному вигляді полягає в тому, щоб її засобами і можливостями визначати для людей життєві смислоутворювальні орієнтири, тим самим залучаючи їх до світу мудрості, царини софійності. Випрацьовуючи уявлення про загальну, універсальну форму культурного багатства, філософія виявляє і формулює у теоретичних концепціях «вічні» інваріантні засади людського світовідчуття, світорозуміння і світоставлення. Актуальне завдання філософської культури – здійснювати обґрунтування методології пошуку рішень дедалі складніших проблем людського буття у світі, що стрімко змінюється («гераклітівський потік»), озброювати особистість у її виявленні нових смислів власного існування. Філософія як стиль мислення (філософствування) неодноразово демонструвала своє прагнення якомога щільніше наблизитися до масової свідомості. Показова в цьому плані життєво-практична концепція відомого американського просвітника Бенджаміна Франкліна – «філософія ділової людини». Констатуємо: діапазон вживання філософських визначень до пояснень різноманітних реалій суспільного життя та людської діяльності останнім часом суттєво розширився. «Якщо наприкінці XIX і в першій половині XX століття науки про людину і суспільство вважалися повністю відокремленими від філософії, то сьогодні відбувається їх своєрідна «рефілософізація», що спричиняє зміни відносин між самими науками про людину і суспільство» [1]. Особливо це стосується такої галузі філософської теорії, як соціальна філософія та її взаємин з іншими соціо-гуманітарними науками. В цьому контексті цілком правомірна проблема «філософії туризму». Вона виступає як методологічна база теорії туризму («туризмологія») – специфічної соціо-економічної і соціо-гуманітарної дисципліни, яка носить синтетичний характер і характеризується розгалуженими міжнауковими зв’язками. Потреба у подорожах – в ряду базових потреб людини, одна із визначальних рис ментальності людської особистості.Туризм – «шляхетний вияв людської присутності у світі» [2], зазначає В.Малахов. Історія людства – це літопис прокладання та освоєння караванних шляхів, паломництва до святих місць, мореплавань, відкриття нових земель. Особлива сторінка в цьому літопису належить філософам, які здійснювали тривалі подорожі заради пізнання світу, пошуку істини. У подорожей та філософії загальні стовбур та коріння – це дивування, бажання збагнути і пізнати навколишній світ і Всесвіт у цілому, його закони і сутність. І раніше, і тепер – зазначав Аристотель, дивування спонукало людей до філософствування. Подорожі, у свою чергу, розсували межі знайомого, збагачували життєвий досвід допитливих людей, уможливлювали їх входження («ініціацію») у світ іншої культури. У ряду видатних філософів-мандрівників чільне місце належить нашому землякові Г.С.Сковороді – «харківському Сократу», життєвим кредо якого було: «жити – значить мандрувати». Він пішки обходить усю Слобідську Україну, подорожує до Москви, відвідує Токай (Угорщина), Братиславу, Відень, Італію та Німеччину. Свої враження від мандрівок Сковорода, зокрема, висловив у «Розмові п’яти подорожніх про істинне щастя в житті» («товариська розмова про душевний мир»). Перелік широко знаних філософів-мандрівників вражає. При цьому одним із головних спонукань їхніх подорожей було не стільки збирання знань, скільки знайомство з іншими людьми та їх культурами. В цьому, до речі, полягає докорінна відмінність «справжнього» мандрівника від «людини-пройдисвіта», яка безцільно блукає світом у пошуках «кращої долі», ліпшого місця. Адже чимало у світі «вітрогонів», «перехожих», які переміщуються з місця на місце підкорюючись «злій долі», «невтішній необхідності». Якісну відмінність туристів (ті, хто подорожує вільно і свідомо) від бродяг, волоцюг, фланерів, які переміщуються стихійно керуючись виключно «охотою до переміни місця» – виявляє відомий англійський філософ і соціолог З.Бауман. Турист переслідує певну мету, свідомо і систематично шукає пригод, нових, несхожих на старі переживання. «Турист бажає зануритися в незнайому, екзотичну атмосферу (приємне, збуджуюче, омолоджуюче відчуття, нібито вас тягнуть морські хвилі)» [3]. І, головне, у туриста є точка відліку його мандрівних траєкторій – його Дім. Інша річ – бродяга, у нього немає конкретного пункту призначення. «Куди б не йшов бродяга, він усюди чужий і бездомний». Як специфічний вид подорожі, туризм відрізняється наявністю конкретної мотивації її учасників – пізнання, відпочинок, розвага, оздоровлення, паломництво, знайомство з культурними пам’ятками тощо. Виникнувши як організовані поїздки переважно з культурно-оздоровчими цілями, туризму, за роки свого існування не тільки перетворився на масове явище глобального масштабу, але й набув різноманітних форм і проявів. XX століття – час інформаційної революції, породило, зокрема, такий незвичайний різновид туризму як «віртуальна подорож». Палітра туризму збагатилася новими яскравими барвами, перелік вже звичних видів туризму – культурно-пізнавальний, лікувально-оздоровчий, спортивний, кінний, яхтенний, релігійний, конгресний тощо, останнім часом поповнився новими його різновидами. Серед них екологічний туризм, підводний, палеонтологічний, спелеологічний, подійний (фестивальний), військовий, навіть космічний. Реєстр «альтернативного туризму» збагатився цілим рядом таких екзотичних форм як підводне полювання на акул у Червоному морі, спуск на плотах бурхливими гірськими річками, військові тури з відвідуванням воєнних полігонів, «катанням» на танках зі стрільбою по мішенях, або польотом на винищувачі. Вибагливому заможному туристові турагенції охоче запропонують відвідування селищ аборигенів Бразилії або ночівлю під містами Сени у компанії паризьких клошарів. Любителі гострих відчуттів можуть за путівкою переночувати у в’язниці в камері для смертника, здійснити подорож на повітряній кулі або відвідати зруйнований реактор в Чернобільській АЕС. В основі всіх подорожувань лежить, крім інших, бажання людини одержати незвичні враження, потяг до задоволення, насолоди, тобто гедоністичні мотиви. Адже сучасне розвинуте суспільство не тільки інформаційне, але й рекреаційне. «Homo ludens» така ж поважна персона як і «Homo faber». «Той, хто здатний відпочити, перевершує того, хто спроможний завойовувати міста» – дотепно зауважив Франклін. Чимало мислителів минулого вважали, що саме прагнення до задоволення є мотивом всіх людських дій (епікуреїзм). Задоволення як таке, насолода, здатні представляти для індивіда цінність саму по собі та визначальним чином впливати на мотиви його вчинків. «Якби ми не мали розваги, ми б відчували таку стомлюючу нудоту», – писав Блез Паскаль. Аналогічним чином самоцінною може бути гра як така, незалежно від її результату. Адже гра – різновид відпочинку, який, у свою чергу – один із проявів буття людини. Пригодницький, екстремальний, карнавальний, фестивальний туризм здатний задовольнити і ці ігрові людські потреби. Розширення туристської діяльності і насиченість технологічними винаходами втім аж ніяк не позбавляє туризм його антропологічного змісту. Філософія туризму – це, насамперед, філософське розуміння людини, яка перебуває в «обіймах» чи «полоні» туристських подій. Філософський погляд на туризм зумовлює необхідність перегляду традиційного розуміння туризму як суто «індустрії подорожей та відпочинку», надання цьому розумінню ширшого «людського виміру». А це, насамперед, передбачає наголос на світоглядне, культурне, гуманістичне, пізнавальне, етичне, естетичне, комунікативне значення туризму як специфічного соціального інституту і феномену загальнолюдської культури. В цьому аспекті головним об’єктом туризмознавства є не маршрути, готелі, кемпінги, турбюро й агенції, а особистість, що подорожує, світ її інтересів, бажань, прагнень, ціннісних орієнтирів. Насамперед такого із них, як свобода. «Моя потреба у свободі така велика, – писав М. Монтень, – що якщо б мені заборонили доступ до якогось куточка, що знаходиться де-небудь в індійських землях, я відчув би себе деякою мірою приниженим» [4]. Втім подорож – це лише один із проявів діяльності людини, ілюстрація її мандрівничого способу життя. При цьому йдеться про людину як особистість. Така особистість, за нашим переконанням, утворює епіцентр філософських рефлексій туризму. Саме особистість, тобто індивід, який здатний не просто споглядати світ або «споживати» його, використовувати, в тому числі у варварський спосіб (згадаймо понівечені лісові галявини після туристської «навали» вихідного дня), а милуватися ним, освоювати і засвоювати багатства природи і культури, перетворюючи набуті знання і враження у надбання власної духовності. Філософський погляд на туризм полягає в тому, щоб насамперед визначити його сутність у понятійний спосіб, представити його категоріально, концептуально. Це досить складне завдання, адже туризм настільки багатобічне, мультиструктурне, багатофакторне явище суспільного життя, що його неможливо однозначно охарактеризувати. Це зумовлює його відповідну теоретичну архітектоніку. Туризм водночас виступає як одна з найкрупніших і найдинамічніших індустрій світу, розгалужена соціальна служба, що надає робочі місця сотням мільйонів людей. Це й система різноманітних подорожей та екскурсій та форма рекреалогії, заснованої на антропоекологічній парадигмі. Туризм для багатьох своєрідний спосіб життя, привабливе хобі, засіб одержання насолоди від радощів життя, його можливостей. Особливо слід підкреслити, що в туризмі розташована суспільна сфера гостинності, яка виразно демонструє його «людиноприймальний», сервісний характер. Вже названі ознаки туризму достатні, щоб охарактеризувати його як складний багатоаспектний соціальний феномен. Жодна соціо-гуманітарна наука не здатна вичерпно охарактеризувати його як предмет виключно власних досліджень. Теорія туризму (туризмологія, туризмознавство, туризмометрія, туризмографія) має у системно-структурному вигляді відобразити феномен туризму, всі його складові. Рефлексуючи в узагальнений спосіб туризм як своєрідну проекцію багатогранного буття людини, вираз її суспільної, духовної та культурної сутності, філософія туризму покликана виконувати методологічну функцію щодо інших наук про туризм. При цьому вона у свою чергу збагачується їх конкретними науковими доробками. Не буде перебільшенням стверджувати, що філософія туризму поступово набуває певної дисциплінарної автономії у межах соціальної філософії. В філософії туризму насамперед слід виділити її онтологічну частину. Тобто вчення про туризм як різновид соціального буття, суспільну реальність, її загальні характеристики (сутнісні, просторові, часові тощо), закономірності прояву та розвитку. «Онтологія туризму є першим, вихідним розділом, який розглядає фундаментальні природні та суспільні основи буття туризму, найбільш загальні сутності, категорії, ідеалізовані об’єкти та модель, а також закономірності розвитку цієї сфери» [6]. На думку автора цього визначення професора В.Павловського онтологічний вимір туризму застосовується для характеристики як природного середовища, – «буття туристичної життєдіяльності» (земна поверхня, ближній космос), так і суспільного середовища («живої соціальної матерії»). Соціальна онтологія туризму виявляє загальну логіку (логос) становлення, відтворення і оновлення різноманітних форм туристської практики, її проблемність, «впевненість» в суспільне життя, місце туристського процесу в соціальній динаміці в цілому. Соціальна онтологія – методологічний фундамент формування «туристської» теоретичної свідомості. Вона уможливлює випрацювання світоглядних орієнтацій цієї свідомості, відповідне спрямування діяльності суб’єктів туристської практики. Відображення соціального буття туризму у філософський спосіб зумовлює те, що філософія туризму виступає як своєрідна соціально філософська феноменологія. Центральною категорією феноменології є поняття «життєвий світ» людини. «Життєвий світ» це світ безпосереднього життєвого досвіду. Це сфера «відомого всім, безпосередньо наявного», «це сума очевидностей». «Життєвий світ», наголошують феноменологи, є фундаментом будь-якого людського знання. На відміну від світу науки, який утворюється штучно, життєвий світ виникає природно, він «дорефлективний», даний людині в модусі практики, у вигляді сукупності практичних цілей. Це життєвий світ кожної конкретної людини. Зазначені особливості феноменологічної концепції «життєвий світ» в філософії туризму конкретизуються міркуваннями «здорового глузду», звичайного туриста, який оцінює туристські події такими, якими вони йому суб’єктивно видаються. «Життєвий світ» завжди індивідуально суб’єктивний», він зумовлений «націленістю» людини на певні об’єкти (інтенціональність). В життєвому світі всі реалії, в тому числі туристські атрактори та артефакти, відносин до людини та її практичних завдань. Джерелом феноменологічного знання є здобутий людиною власний культурний досвід, який вона здобуває в результаті «зустрічі» з досвідом «іншого» та «інших» (крос культурна та міжсубєктна комунікація). В наслідок цих зустрічей в свідомості формуються смислові значення, уявлення. Їх розуміння дозволяє туристській (туризмологічній) свідомості осягнути навколишню та суспільну дійсність. В усіх вже названих частинах філософії туризму рефреном проходить центральна думка – туризм – типове «людське підприємництво», важлива життєва справа особистості. Засобами туризму людина демонструє притаманну їй можливість «іншого», відмінного від звичного, (рутинного) способу свого існування. Тим самим туризм одержує екзистенціальний вимір. Екзистенціалізм порушує виключно важливі проблеми життєвого ряду – сенс життя, справжнє і несправжнє існування, умови реалізації людської сутності. «Вихід за межі» – один із чисельних екзистенціалів, який органічно вписується у туризмологічну проблематику. Іншим, не менш методологічно значимим, є «Зустріч». Протягом навіть нетривалої подорожі турист постійно перебуває у «обіймах зустрічі» з незнайомими людьми, ландшафтними особливостями маршрутів пересування, визначними речами тощо. Зустрічі – це екзистенціальна подія, яка утворює зміст перебування людини на мандрівному шляху. Події зустрічі з усіма притаманними їй моментами – підготовкою заздалегідь, випадковістю, непередбаченістю і несподіванкою, осмисленням значення та приємними чи неприємними спогадами – знакові віхи подорожування. В ряду важливих понять філософії туризму – такі екзистенціали, як «Дорога» (Шлях), «Дім», «Вибір», «Спілкування» та багато інших. Всі вони взаємопов’язані і утворюють екзистенційну мережу туристського простору. Глибинний, екзистенціальний сенс подорожування полягає в тому, що шляхи, які долає подорожуючий, зустрічи, що є постійним супутником мандрівника, допомагають особистості «знайти себе». Туристська екзистенція є такий спосіб буття, в якому виокремлюється саме індивідуальність людського існування, її збагачення. «Подорожуючи, людина бере себе з собою. Проте тут вона і виходить за свої межі, стає багатша лісом, полем, горою. І буквально заново вчиться пізнавати, що є хиба і що є шлях. І дім, який нарешті стане її притулком, матиме для неї не менше значення, ніж момент, коли він ще не досягнутий» (Ернст Блох). Тим самим туризм виявляє своє антропологічне значення. Насичений філософським, людиноцентрованим змістом, туризм справляє розвиваючий і збагачуючий вплив на особистість. Якщо людина в подорожі залишається незмінною, то це погана подорож – вважає Е. Блох. Цілющій вплив подорожей безпосередньо або опосередковано відчувають на собі як професійні діячі туристської справи, так і пересічні учасники туристських подій. Всі вони так чи інакше причетні до створення світу цивілізованого людського співжиття, в якому людина – це не випадковий чужинець, а законний житель або господар. Звичайно, міра цього усвідомлення, характер відчуттів випадковості чи закономірності перебування у цьому світі великою мірою залежить від суб’єкта туристської дії – функціонера, менеджера чи відвідувача, мандрівника, звичайного туриста, від його життєвого досвіду, культури, освіченості, мотивації діяльності тощо. Позитивні емоції мандрівника, як правило, переважають у порівнянні із незручностями, що нерідко трапляються під час подорожі: «Сотри случайные черты и ты увидишь – мир прекрасен» (О. Блок). Туризм є ефективним засобом реалізації людських цінностей, насамперед таких, як свобода, гідність, дружелюбність, щирість, толерантність тощо. Аксіологічний аспект туристської діяльності є одним із вагомих визначників філософії туризму. Результатом навіть короткотермінових поїздок є поглиблення власних уявлень про власні цінності та ціннісний світ іншого. В залежності від наслідків міжлюдських контактів відбувається певна корекція ціннісних орієнтацій індивіда, перегляд власних уявлень про переваги чи вади «відмінного від твого» способу життя. Високого філософсько-гуманістичного значення в наслідок ціннісного опанування світом набуває формування комунікативної культури особистості, культури спілкування, взаємоповаги, взаємодії. ХХІ-е століття має стати часом «гуманітарного повороту», переходом від деструктивного типу цивілізації з її хижацьким ставленням до природи, ксенофобією, жорстким економічним та політичним суперництвом до її людиноорієнтованої моделі. Що може забезпечити такий поворот? Поставити таке запитання значно легше, ніж переконливо відповісти на нього. Однак безсумнівно, що одним із чинників формування «цивілізації людини» є запровадження в суспільне життя «етики спілкування й співжиття». Ґрунтуючись на принципах визнання рівноправності власних переконань і відмінних життєвих позицій, поєднання цінностей індивідуальної свободи і спільної відповідальності ця етика утворює підвалини загальнолюдської культури. «Комунікативна культура» – основна ланка концепції «нового гуманізму», який, у свою чергу, є одним із уособлень теоретичної моделі «вселюдських цінностей», тих аксіологічних максим, інваріантний зміст яких, конкретизуючись у кожну нову історичну епоху, забезпечує усталеність існування людської спільноти, наступність загальнообовязковиз принципів норм і правил суспільного життя. Як найдемократичніша форма людських взаємин, туризм здатний сприяти моральній меліорації, та ресоціалізації сучасного суспільства, яке гостро потерпає від набутого соціального імунодефіциту – браку щирості та теплоти людського спілкування. Гуманістично-терапевтичний сенс комунікативної культури визначається її ціннісними нормативами, серед яких пріоритетними є визнання гідності людини (принцип самодостатності особистості); доброзичливого ставлення до «альтернативних» або несхожих думок, переконань, способів життя (принцип толерантності), співчуття та порозуміння (принцип доброзичливості). Взаємодіючі та взаємодоповнюючі один одного ці принципи в разі їх дотримання сприяють утворенню моральної аури спілкування, суспільної атмосфери довіри як підґрунтя дружнього єднання, соціальної злагоди і цивілізованого консенсусу. Своїми багатогранними можливостями туризм здатний розв’язувати цілу низку взаємопов’язаних проблем високого суспільного звучання. Одна із них – забезпечення інтеграції нашого «розірваного світу», сприяння посиленню тенденцій солідарності, комунітаризму. «...Завдяки прямим, спонтанним і «недокучливим» контактам, що їх здійснюють чоловіки і жінки, які представляють різні культури і способи життя, туризм сприяє забезпеченню у світовій та регіональній спільнотах атмосфери добросусідства і гостинності»[6]. Учасники таких добровільних, невимушених зустрічей, а їх число з року в рік збільшується, своїм спілкуванням витворюють альтернативну (або доповняльну) Інтернету живу загальнопланетарну мережу міжіндивідуальної комунікації. Туристське спілкування – одна із універсальних форм міжособистісних зв’язків, які за умов інтернаціоналізації та глобалізації життя людей перетворилися на один із важливих чинників, що визначають зміст життя людства. І не випадково туризм визначають як ефективний канал «народної дипломатії». Людські кроскультурні взаємини розташовуються «вище урядів», вони безпосередні, щирі, прозорі, «теплі». В цьому відношенні великим гуманістичним потенціалом наділені такі різновиди туризму, як соціальний, родинний, молодіжний, релігійний, «ностальгічний», «подійний», а також туризм для людей «третього» віку, інвалідів. Можна цілком погодитися із твердженням французького професора М.Бідо про те, що «туризм співзвучний гуманізму». Антропологічна та аксіологічна функції філософії туризму підкреслюють, що головною діючою особою туристської події є Людина (homo viator – Г.Марсель), яка вільно, невимушено самореалізується, на відміну від людини політичної чи економічної, яка проявляє свою частковість, необхідно виконуючи конкретну функцію. «Подорожі є чудовим способом уникнути повсякденної неминучості, яка лякає повторенням одних і тих же форм життєдіяльності» – зауважував Блез Паскаль. При цьому особливе значення для «втікача» від повсякденного поспіху має природа, яка позбавлена негативних рис людської екзистенції. Екзистенційно-особистісне ставлення до природи найкраще відбиває глибинну сутність людської екзистенції у її природних вимірах». Важливою складовою філософії туризму є його моральний компонент. Етика туризму – одна із форм професійної (прикладної) моралі для тих, хто фахово переймається цим видом суспільної діяльності. Про певні моральні норми і межі, в яких має розгортатися туристська діяльність, люди почали замислюватися задовго до появи самого феномена «туризму». В поведінці як звичайного туриста, так і фахівця туристської справи (туроператор, турагент, керівник турфірми тощо) морально-психологічні якості посідають чільне місце. Кожна порядна, вихована особистість при зустрічі з незнайомими людьми намагається, як правило, справити приємне враження, бути дружелюбним, привітним, уважним. Інша справа, що для окремої частини учасників туристських подій моральна культура виявляється суто функціональною, або демонстративно показовою, адже нечемне поводження з клієнтом загрожує успішному туристському бізнесу. Однак сучасний погляд на туризм та його дійових виконавців полягає в тому, що туристський бізнес, як форма суспільної діяльності, також повинен бути людино-центрованим і соціально-відповідальним. При цьому не за формою, а за суттю. І не випадково справжні професіонали туристської справи, представники «відповідального туризму» вважають, що туризм має плануватися і практикуватися як «привілейований засіб індивідуального і колективного вдосконалення» [7]. Поєднуючись з духовним розкріпаченням, адже турист – це вільна людина, що самовизначається і самореалізується, туризм здатний бути унікальним засобом саморозвитку вільної особистості. Важливою складовою філософії туризму є також її екологічна складова. Людина – органічна ланка цілісної екосистеми. Тяжіння міського жителя до «незіпсованої природи» цілком зрозуміло. Втім зростаючий із року в рік тиск турпотоків на природне довкілля набуває загрозливого характеру. Згідно з прогнозами об’єми міжнародного туризму в найближчі двадцять років збільшаться у тричі. Відповідно зросте як екологічне навантаження, так і екологічна небезпека. Адже природа не «залишається байдужою» щодо людей, які її псують, неминуча «помста» з її боку – отруєна вода в річках та озерах, перевантажені шкідливими речовинами гриби та ягоди, несвіже повітря. Людина має, нарешті, зрозуміти свою відповідальність за збереження природи. Адже, це – не просто «довкілля», «оточуюче середовище», а органічна частка самого людства. Ми здатні вижити і розвиватися «тільки усвідомивши себе синами і доньками землі в природній спільноті та сприйнявши позалюдську природу як наш природний спільносвіт» [8] – зазначає німецький філософ Клаус Міхаель Маєр-Абіх. Екотуризм є особливо важливими формами подорожей тому, що вони здатні, з одного боку, забезпечувати поступальний і сталий його розвиток з мінімізацією шкідливого наслідку, а з іншого, узгоджувати життєві потреби теперішніх і майбутніх поколінь, насамперед потребу у здоровому середовищі проживання. У сфері екотуризму знаходяться також лінії перетину соціо-економічних та культурних інтересів і попитів міського та сільського населення. Для сільських жителів, як, до речі, і для мешканців малих міст і селищ, екотуризм корисний насамперед тим, що він активно сприяє створенню робочих місць, розв’язанню проблеми зайнятості населення, вкрай актуальної для України. Природничий (зелений, аграрний, екологічний) туризм залучає міських жителів до місць збереження і відтворення традиційних ремесел, до джерел фольклорної культури, що активно сприяє пробудженню і вихованню патріотичної пам’яті, без чого немислимий процес національного самоусвідомлення. Філософсько-світоглядний підхід до туризму переконує, що цей вид суспільної, групової та індивідуальної діяльності істотно сприяє справі об’єднання людей, комунікації та соціалізації особистостей на основі їх ознайомлення з цінностями вітчизняної та світової культури, опанування і розповсюдження загальнолюдських етичних цінностей в дусі їх розуміння і поваги. «Краса врятує світ» – стверджували мудреці. Ідеалізм цього вірування не раз спростовувався прагмою життєвих вчинків, гірким перебігом історичних подій. Можливо світ людей стане цивілізованішим саме завдяки туризму? Люди, що мандрують, не воюють, не вбивають собі подібних, не розбивають наметових містечок протесту. Вони хочуть іншого – відпочити, оздоровитися, пізнати нове і цікаве, духовно розвинутися і вдосконалитися, потоваришувати з іншими людьми. В цьому – життєва філософська істина туризму. Сприяти здійсненню цих бажань, реалізувати можливість безпосередньо і особисто відкривати для себе визначні місця України, Європи, нашої планети взагалі – найважливіше завдання відповідального, стійкого, усталеного і загально доступного туризму в межах реалізації прав, які належать всім людям.
|
| ДСПТО Вищого комерційного училища Київського національного торговельно-економічного університету, заступник декана факультету ресторанно-готельного... |
ПОЛОЖЕННЯ про студентський гуртожиток Київського національного університету... Дане положення встановлює порядок надання житлової площі в студентських гуртожитках студмістечка Київського національного університету... |
| Автореферат дисертації на здобуття наукового ступеня Роботу виконано на кафедрі конституційного та адміністративного права юридичного факультету Київського національного університету... |
План: Передумови виникнення Київського університету Становлення та розвиток університету Бойко І. З. Українські літературні альманахи і збірники ХІХ – початку ХХ ст. – К.: Наук думка, 1967. – 370 с |
| Перелік питань з цивільного права України для складання комплексного... Поняття позовної давності. Правовідносини, на які позовна давність не поширюється |
ОСОБЛИВОСТІ ФОРМУВАННЯ ТА РОЗВИТКУ ІНФРАСТРУКТУРИ ЗОВНІШНЬОЕКОНОМІЧНОЇ ДІЯЛЬНОСТІ ПІДПРИЄМСТВ Ренійського інституту Дніпропетровського університету економіки та права імені Альфреда Нобеля |
| Ефективність мотивації соціально-економічних чинників в період трансформації економічної системи Викладач дніпропетровського університету економіки та права імені Альфреда Нобеля |
К.І. ЗВІРГЗДЕ аспірантка Київського національного економічного університету ім. Вадима Гетьмана У статті розглянуто сучасні тенденції та кількісні аспекти зростання у різних країнах світу. Обґрунтовано поняття «двошвидкісного»... |
| Інформація на сайт ДУЕП ім. А. Нобеля від центру кар’єри Нобелівських лауреатів Дніпропетровського університету економіки та права імені Альфреда Нобеля відбулась установча конференція асоціації... |
КУРСОВА РОБОТА Новокаховське представництво Київського відкритого державного міжнародного університету розвитку людини “Україна” |